←Вапліте №3 |
частина І →
головна
Інспіративним джерелом поезії Волькера був раціоналістичний принцип історичного матеріалізму в особливій Волькеровській трактовці. Це в останніх творах (з яхих напр. “Балада про моряка” є почасти виемком) призвело до дуалізму. Справа втому, що Волькер, беручи людину лише як певний виплід соціального процесу цілком відокремив її від духовного життя як надбудови, до якої має прагнути і пристосовуватися людина.
Наслідком цього дидактичний елемент бере у творах перевагу. Безпосередности-ж марксівського погляду з віршу не чути. Погляд оцей якось додатково проходить зі словом. Краще ще поводилося авторові, коли він творив з певних марксівських постулатів міт, ях от “Балада про палячеві очі”. Міт згучить: “робітник кладе до печи кусень за кусенем свої очі, і це вони, а не електрика світять понад цілим містом”.
Остаточно мистецьких постулатів Волькер не виробив. Не без впливу поетизму є думка передсмертної статті — “Umeni vsednici nedelni”. (“Мистецтво буденне чи святочне”):
“Неділя — це квітка на стеблині буднів, перемога — це овочі на вітах боїв, це вічна взаємовідношення — і тільки йому панувати над серцем митця... Святочність — це перша прикмета мистецького твору”.
Коротке (24 роки) життя Волькер віддав течії, що в мистецтві обстоювала тенденційність — як допомогу революційним змаганням пролетаріату. Для цього він зрікся багато дечого. Вернув у формі до народніх балад, творив соціальний епос, драму, оповідання.
І треба сказати: нема серед чеського робітництва популярнішого поета від нього.
Проте не Волькеру, цьому найпослідовнішому з пролет. митців належить честь розпочати сторінку соціяльної поезії в чеській літературі.
Цей початок належав Ярославу Зайферту, автору книжки “Місто в сльозах”, що нею дебютувало об’єднання “Devětsil” (1920). Книжка мала таку передмову
“Революція охоплює світ, з цим росте нова творчість. Час сучасний хвилювться від подихів війни, класових вибухів; іде загальний занепад цивілізації, і земля комуністична народжуяться в хаосі так, як Зло на початках світу... Так чи ні, твоя згода, товаришу, і твоя незгода тут виявлена у цій збірці... Книжка ця — виразно класова... Нью-Йорк з його велетенськими торговельними й маклерськими підприємствами стоїть перед тобою страшний і ворожий. Так ось — не бути йому. Новою, новою, новою є зоря комунізму. Народна поезія буде новий стиль, а поза цим нема жадного модернізму”,
“Жахливий образ покути сучасне місто”,
так починається книжка Я. Зайферта. Уся книжка побудована на трьох головних поняттях, висловлених у тверезій, гострій і виразній формі:— 1) цивілізація нічого не варта — вона людину зробила рабом, машиною. — Життя такої людини стало страшною й незрозумілою беззмістовністю праці — праці на чуже щастя й утіху, 2) щастя це соціяльна революція, що дасть світ любови, тепла, справедлнвости, 3) просто містична якась віра у всемогутність пролетаріату.
Рівняючи з Волькером (який походив із заможньої родини і вростав у трагізм пролет. життя), Зайферт — пролетар і син пролетаря — з чистою конкретністю й емоціональним насиченням висловив свою візію світу у згаданій книзі. Зайферт дивився на життя пролетаря, як на свою, батькову, братову буденщину. Звідси ясність і певність спостережень. Він констатує там, де Волькер обурюється.
“Ні, життя ніколи й нікому даремно нічого не дасть і в біль глибокий і радість найменша зміниться”.
Так само констатує, що пролетаріят всемогутній:
“Коли-б захтіли й на сонце плюнули згасне”... або —
“Іде революція цілим світом, залізні кроки все близяться... і не будуть її люди робити — за них із вітрин манекени й речі її творити кинуться”.
Зайферт не проблематик, а тому його чиста безпосередність і людяність чарує навіть в таких здавалося-б абстрактних темах, як сон про майбутню землю: “Stvoreni sveta”.
Друга Зайфертова книжка “Sama laska” (“Сама любов”) є мов-би продовженням “Міста в сльозах”, як вростання в світ, вправді (як і у всієї генерації) стративши де-що на Русовських настроях, врікшися наївности, примітивізму що був подекуди.
Напр. “Sloky milostne” (“Любовні строфи”), де перераховує й переповідає всі свої любовні незгоди й пригоди, що все безсилі другорядні перед бажанням соціальної революції:— “Гей на тії барикади, на барикади, а прийде революція, з коханою підемо разом...” “Колискова” (“Ukolibavka”) — так мати вірою в революцію заспокоює себе й розплакану дитину.
Одне, що зразу кидається в очі — це значний спад тону, настрою. Революція така бажана й сподівана не йде, а життя — і привабливе й чарівне, і манливе — бере владу і над серцем і над мозком. Пролетаріят — велика Зайфертова віра — в другій книзі вже встає перед нашими очима, як найдорожча частина єдиного й могутнього світу. І пролетаріят себе й свою силу вповні виявить лише у світових діменсіях.
Жага за простором, світом, землями, діями, речами, екзотами, Парижем, конденсованим великомійським життям з його барами, цирками, театрами, електрикою й вечірніми шумливими юрбами — любов до світової сенсації далини.
Виростає потреба синтезувати почуттєвий пангльобизм та розумовий пролетаріяніам. Етичної пристрасності! Волькерової тут бракує із легким усміхом епікурейця Зайферт сполучає неможливе. Мішає — так буде вірніше. Тому-то й уся книжка якась розхитана.
Пролетаріянізм не переконуючий, любов до цивілізації, запереченням якої була перша книжка — виступа як віра в красу світу — віра що раз вибуховіша, яскравіша.
Пролетареві, голодному на переживання й спостереження, відкривається що раз ширший світовий простір; — здається земним раєм якийсь Париж — де оті казкові бульвари, авто, кавярні, Монмартр, ресторації, бари, танцюристки, балетки, малярі, поети, а паче Ейфелева вежа...
“Усе в нас — ну таке-ж сумнеє й події, що відбуваються.., а як стане щось надзвичайне чи то повстання, чи страйк, чи вбивство — усе якось зразу схолоне”.
“Знаєш, моя мила. У нас тут — усе дурнички, нема для нас радости жадної — їдьмо-ж до Парижу, Взагалі у Парижі на крок до неба ближче... їдьмо, моя кохана, їдьмо до Парижу”...
Голод на світ, на цивілізацію — характеризує другу збірку, образи якої, зраджуючи моністичну концепцію революційно-пролетарської лірики, розбігаються по найрізноманітніших річах, країнах, настроях;— тут як у фільмі миготить в очах; світ, що колись єдино дозрівав у соціяльну революцію, тепер мінлива й ріжнобарвна сенсація, де дарма шукати якогось зв’язку й змісту.
Зайферт був з почуттям фізичного голоду революціонером — один вірш його викликав багато суперечок (“Slavny den”).
В ньому інтерпретує поет соціяльну тугу робітника, як тугу за добробутом, за куснем м’яса що-дня в обід і на вечерю, за шклянкею вина, за лікером та шовковою білизною жінки. З натури він ідилік:
“Вірю, що прийде той день, коли і я теж спокійним буду; я маю віру в те, що стаиу паном і високо, так високо полечу я понад Прагою аеропланом”...
З голоду на світ, на сенсації зродився екзотизм, панглотизм, анархічне захоплення цивілізацією, а з цього цілковита зміна в творчих засобах.
Поет кінець-кінцем зрозумів, що описи машин, аеропланів, експресів — це не все. Треба тією динамікою кидати свіжість у вир чуттєвих веселок, водограїв. Коли поезії належить мати якесь місце у світі, так не другорядне, а першорядне. Поет мусить помножувати, збільшувати життьові багацтва безпосередніми духовими витворами, автономною поетичною вібрацією, ліричними водограями.
Так прийшов Зайферт до поетизму третьої збірки віршів “Na vinach TSF”, де позбувся слідів будь-якої проблематики — щоб показати щире, просте, грайливе людське серце. Жадного опису, жадної ситуаційної настроєности.
“Дзвінків вокзальних вічний страх о Wagons lits, весільної вагони — це щастя шлюбне — шкло крихке — медовий місяць нахиляється. Моя кохана, бачиш з вікон гори Альпів — скоріше відчини вікно всім пахам п’яним... Ось цукор білий перших пелюстків лілей на вогклий сніг—а за Wagons lits є ще Wagons-restarants (“Весільна подорож”).
Цею методою будувано цілу книгу. Цілковито автономна лірика поетизму, напр. ця: “Концертова кавярня”.
“Маневруючи dread-ought спіткав на хвилях скрипку, смичок у теплих хвилях, долетів до островів з паперу пальми і лястури випорожнілих вулиць на дні вечора;— негрськиіі король зі смичком в руці тронить посеред острова — а голова всіх підданих — чорні крапки чвертьтонових нот; танцюють всі навколо — у крапках скрипкового ключа з трави вилазять гади: “о скрипко”, тихше, тихше, тільки ти дзвени — Епропи спати хоче і сипле сипле зорі”...
Так зникли із Зайфертової лірики останні прикмети описовости, бо поет захотів поетизувати речі, а не про речі. Ще один приклад:
“Дим папіроси”
“Вкусить гадюка...— блідність місяця... отруйна поезія... Хороба чорних, чорних також малп і ця хороба... м’ягка подушка нуду... холодні обклади — дістанеш на ніч. коли зі сну лиха гарячка будить... Дим папіроси вгору п’ється, ступа... турист у Альпах, сонце і глибінь... і над страшною кручею — той верх Montblank... Акробація, троянди з хмар сягав аж до зорь. все п’є і не нап’ється на проміння лезах подушка нудом... так... вона... поезія..,”
Пролеткульт Чеської компартії останні роки давав наукові командировки свому поетові. З подорожів до Парижу, Риму, Москви виніс Зайтрерт четверту книгу — певний зворот назад, до виразнішої соціяльности. “Соловей співа погано” (“Slovik spiva spratno”). Це книга — синтез усієї попередньої творчости, не додаючи нічого особливого до попередніх досягнень поета, є, проте, додержанішою та зрівноваженішою.
Зовсім инший Antonin Pisa (Антін Піша). Він увесь біль, трагедія, зойк, мука. Етичний до найбільшого, а в тім nouveau mal du siècle є просто єдиним джерелом для його творчостн. Чує єдину необхідність в житті — це мучитися, бичуватися. Життя для нього, як ласкавість, спів, сміх, безжурність — не існує. Це важка повинність. Піша спадкоємець по носіях “світового смутку”. Ворожість до світу, самота, утеча від безпосередности вражінь і почувань.
Річ ясна. Піша ворог модерного поетичного дилетантизму — поезія для нього доля горя й пророцтва, має викупити, виправити, довершити.
Поет дуже нерівний, вірші насичені вербалізмом. Почав дуже доброю книжкою “Nesrozumitelný svaty“ (“Незрозумілий святий“) Це весняний гімн молодої душі, що побачила світ як загальне братерство. Свіжі й жадібні на пізнання світу почуття, але вітального блаженства усе-ж не чути. Рай для того, щоб його згубити, тужити за ним, змагатися.
Так родиться трагедія того nouveau mal du siècle в подальших книгах “Pozdravy” (“Привіти”). Бога згублено “світ це біль і жах, і безнадійність і шляхи до згубленого, раю — це соціяльна революція”. Піша намагається дати сон про цю соціяльну революцію — але дуалізм ілюзії й дійсностн ламають натуру й психіку. Жити реальним поет не може, бо бачить инші сни й инакші переконання він має ніж ті, що ними живе реальність. Сном не житимеш, бо снові дійсність завдає ран. Суворий раціоналізм, агітаційний вербалізм розумового пролетаріянізму. Уся книга, за виключенням одного двох віршів — сірі невиразні полотна віршованої публіцистики, бляшана патетика. Друга по цій книга “Hvezdy ve vinach” (“Зорі на хвилях”) безнадійність цілковита. Революція не прийшла, “життя — тільки життя, а посеред нього нещасна скалічена людина”.
“Готувався рости у шир і глибінь, а тут замість неба — чорна тінь, хтось наступив на коріння”...
“У садах, що іскрять пелюстками, мені ні сонця, ні співу нема, з живого мертвий кістяком смієгься, а день — тюрма”. “Хіба одно — ще моряком стати і біль бездомника мандрівкою по цілім світі заглушити”...
Остання книжка “Horjcidum” містика дому-образу, що свої болі й рани ховає втечею від ран і болів світових. Але дім цей сучасність зруйнувала. Життя нещадно вимагає і рятунку нема. Усі муки й лихо світу прийшли й запанували. Життя взяло усе, усе вбило чи заглушило, світ став пустелею вітряною, а поет тільки пустельник-аскет, що ставить кожним шматком дійсностн хреста. Konstantin Bibl(Константін Бібль) це найчистіший лірик сучасної чеської літератури взагалі. Усім віршам його властива одна загальна структура. Процес творення віршу несвідомий мети. Вражіння, міцне, загострене спочатку, а по тому нелогічні вири понять, образів, фантастика уяви.
Бабуся розмальовує дитячі іграшки — “мов старі саркофаги давно померлих фараонів”. Досить було йому це сказати, аби далі пішли образи Єгіпту “срібні хвилі Нілу, жовте сонце—вогняний, розпечений пісок, трон короля Рамзеса—піраміди”.
Бібль, як Верлен є рабом почуттєвої чи образної сенсації: ті-ж підтони, неясні контури, велика музичність — із Верленівського заповіту; “L’art poeticue”.
Вічна дитинність душі — характерна для Бібля.
Якась думка чи образ чи вражіння впливають на нього просто деспотично, усю творчу свідомість концентрують в одній точці, цілковито виключаючи з духовного механізму розум, як утилітаристичну категорію.
Початки Бібля — збірка (двох Бібля й Раза). (“Шлях до людей”). Ці вірші згодом значно обробивши він уніс до другого видання своєї книги “Verny Hlas” (“Вірний голос”), яка власне й виявляє нам образ Бібля — поета. Дальше книжка “Zlomi” (“Перелом”) це поширення раніших тем, збагачення їх соціальним, революційним змістом. Четверта збірка “Злодій з Багдаду” це властиво елегія, викликана смертю коханки — хаос підсвідомосте, вир образів, понять, почувань в усіх можливих позиціях і формах з єдиним настирливим лейтмотивом: “її нема, солодке любе біле тіло лежить у вохкій чорній землі”.
“Zlom” (у збірці тіеї-ж назви) та другий революційний вірш “Tovarna” (“Завод”) відносяться до найкращих зразків нової соціяльної поезії. Це фантастичний у своїй настирливості й емоціональній насиченості сон про революцію, необхідність змінити сучасність. Такого пристрасного Гейзеру революційних почувань, настроїв і образів пошукати.
Остання збірка “Zlatymi Retezy” (“Золотими ланцюгами”) та вірші з його подорожи на Яву, це досконала, витончена, свіжа й оригінальна лірика, будована за попередніми засобами:
“Десь хвилі б’ються у далеких земель береги, стиха глибин схвильованих безмежний віддих — на хвилях білої клавіятури стиха танок дельфінів — чорних танцюристок”:
“А тут поміж пляшками дівочі руки пропливають, мов лебеді тонкими шиями зелену воду розгортають. Стоїть у полум’ї коралів тиха мучениця, кров з рук її тече з пляшок у шклянку-о, теє тиснення нічних глибин, що погляд в серце, в душу втисне його дзвін. Сльоза сюди ніколи не досягне, далекий у хвилях світ мене, візьме всі перли, а лястури в море кине... На хвилях білої клавіятури танцюють чорні балерини”...
Меланхолійна пісня, що приспала свідомість, смерк і неясний шелест.
Так завше ясний зміст, образ почуття, враз встає залите над реальним-потоками нелогічних представлень.
Поетизація речей, повна поетизація,— явище з яким ми вже стрічалися в Зайферта. Хора кохана читає Бодлера. З цього виника такий вірш: (“Квіти Зла”).
“Тримчу над вами я... Ви нині така хора. Ось ваша книжка. Любий ваш Бодлер, Гарячка на обличчю, квіти зла малює вам тепер... Ножа ховаєте? Це тепломір... не треба. Драбиною зі шнурів вгору пнеться жар. Дереться в цирку аж під стелю акробат, Всі дивляться. І віддих всім затято. Молюся я, молюся, щоб він упав”,
Вмира коваль — з цього ціла казка. Ця поезія хоче сутерувати. Вербалізм для неї злочин, а усе-ж часто густо іде на неї злочин там, де не вистача емоцій. Емотивна потенція кожного слова у такого роду поезії мусить бути досконало виважена, в Бібля цей процес проходе з більшим успіхом. Частіш здає — переходячи в іграшку словесну, у так звані “Культурні вірші,” споріднений Біблеві “Nezval” (“Вітезслав Незвал”).
Він виходить із засади, що чиста абсолютна поезія можлива абсолютною фантазією і абсолютною формою. На практиці цього часто не бува в повній мірі.
Закладну усієї душевности “Zikmund Freud” винайшов у підсвідомості — навязуючи її до пансексуалізму. Ясна, реальна т. м. свідомість, це лише блискуча поверхня води над страшними темними глибинами й вирами підсвідомости. Усі інстинкти, почуття, сни, візи, поняття мають тут своє коріння. І. А. Rimlaud десь висловився про відношення поезії до дитинства. Вражіння, почуття й сни дитинства це єдине джерело й матеріял для майбутньої мистецької поетичної творчости дозрілої людини.
Молода генерація твердить так про підсвідомість, беручи з неї усі свої пристрасті й тенденції.
Оце Дантове пекло вони беруть за єдину вихідну точку своєї поезії.
Обійти оцю “цензуру” за Фройдом — завдання поезії так ставив собі на початках літературної діяльности Незвал.
Перша, цілком зріла книжка Незвала “Most” (“Міст”) пройшла непоміченою в блиску слави Волькерового “Гостя в хату”, хоча в ній було кілька доскональних віршів, що стали окрасою нової чеської поезії, як наприклад “Z Pohádky” (“З казки”) Balada o navratu” (“Балада про повернення”), “Lelnice” та инші.
Ірраціональне вибирається на поверхню і характерним для Незвала стає фантастичний сон.
Поезія стає для нього казкою повною див і чар, землею абсолютної образности, реальний світ мусить лише відбиватися, переломлюватися в цій казці візуальних парадоксів.
Свіжі оригінальні нечувані образи й поривання — перше, що притягає до себе увагу читача в його творах.
Структурно — це ступневе порушення свідомости реального як ми звикли її приймати, деперсоналізація реалізму для іреального, що поза ним, над ним. Поезія дуже близька до сюр-реалізму Бретоніського відламу. Друга книжка “Pantomima” це поширення й поглиблення вище згаданих процесів.
Центром книги є феєрична поема-казка “Podivuhodný kouzelnik”, (“Подиву гідний чарівник1”).
Це власне оформлення світорозуміння та світовідчування авторового, але трансформоване до буйного водограя фантасмагорія, галюцінацій, снів. Дійсність стала казкою, де кожен факт, мов той кристал, переломлює світло на різні барви.
Головні образи, що проходять через усю поему,— це образ народження й вічних перемін поета-чарівника, що вродився із кришталевого чистого дівочого тіла, сплодженого ароматом хорої квітки. Хімеричне дитинство змінюється пригодами візника у — Мадриді, далі школа в Лондоні, в Парижі, в’язниця в Петрограді, подоріж навколо світа і т. д. Любить революцію, бо ще на початку поеми зазначає, що чує потребу у ній, як щастя для всіх; снить новим світом і новою культурою. Прийма участь в революції, що несе світові повну волю і щастя; відсутність власности, влади капітала та його законів, загальне щастя. Пережива безнадійну закоханість до незнатної дами з озера, що тільки піною майнула по хвилях і зникла... Але ніщо його не заспокоює...
Надзвичайна імажінація цієї поеми, що лише подекуди носить слід впливу Appolinaire’а, ця поема дорівнює кращим творам Волькера.
Ліризм сну — усі вірші “Pantomimy”. Образовість чисто носить фізіологічний характер. Кажучи словами цієї літературної школи,— підсвідомість авторова переповнена вітальними фактами, еротичними нахилами, споминами чисто фізіологічних почувань, переживань.
Третя книга дає чудову ліричну поему “Premier plan” (“Перший план”) про зріст цивілізації та боротьби пролетаріату за щастя і волю на фоні життя найяскравіший міст земної кулі. Такі-ж і инші Незвалові книги “Blizensi” (“Близнята”), “Basne na pohlednice” (Вірші на листівці) — однострофні речі на всякі теми та просто накопичення тих чи инших зорових чи слухових спостережень наприклад “Napisy na Hroby” (Написи на гробівцях) і инш. На жаль, велика підвпливовість відводить Незвала від його ліричних джерел. Надто багато сил і уваги він віддає різним поетичним школам. Надто вперто боронить він головну засаду свого розуміння поезій, яка на його думку, мусить бути “духовним алкоголем”. На цім ґрунті він частенько відходить просто до словесної акробатики і то дуже жаль, бо такі його речі, як “Чародій”, “Перший план” та кілька чудових ліричних віршів свідчать про не аби яке уміння відображувати “нову сучасність, нову дійсність”.
Зовсім окремо стоїть дивна постать “Jozefa Hory” (Иозеф Гора). Великий етичний поет, що стало, уперто вирішає проблему органічної поетизації робітничого життя й праці. Спираючись не на розумові рефлекси, а на відчуття, він в такий спосіб дає справжні світо-яскраві пролетарські пісні. Витончена культура, складні знання фізіологічної системи, рифіновані відчуваная, все це становить великі перешкоди для проліт. літератури. Він без застережень вірить у незломну силу пролетаріята, це головний мотив усієї творчости Гори. Напр. “Demonstrace”.
“Ходімо-ж разом з ними з тими збідженими, голодними, досі мовчазними — в них більше світу аніж у тих ситих”. “Коли-б наші руки того хотіли — двигнули-б ними тільки, і цілі вулиці, мов стіни Ерихоиу, упали-б долу. А захотіли-б і фанфара слова — земля за три дні стала-б і знову чистенько нашою-ясною”:
Чудова поема “Poledne”, “Delicka madona”. “Zpev swobody”, дають великого емоціонального насичення образи з робітничого життя. “Srdce a vzava sveta” значна книга в історії чеської пролетарської поезії. На ній виразно позначилася боротьба поетової індивідуальности з її вимогами, що йдуть проти самовідречення в імя загального, колективного, як це відмічено у Волькера.
“В місті де треба кликати до бою — так враз забажалося тихого співу скрипки. Защеміла-б самота. “Сила твоя ніжности хоче бойовниче”.
Передостання книга поета Bourline jaro (“Буряна весна”) — книга войовничого соціального ентузіазму. Гора взагалі відограє дивну ролю. Старий віком був для покоління 1900 років інспіратором, проводарем, як нині веде пролеткульт. Остання збірка його “Italie” дає прекрасні зразки чистої поезії, що наближають його до молодої чеської генерації, з другого боку низка віршів у тому-ж збірникові йдуть до класично-ясних близьких Верхарнівських форм насичених одним соціальним етосом, болем, правовідництвом. В останній час оголошено нову його збірку. Слово останнє за нею.