Нова Чеська Поезія (частина І), Антип (Антін) Павлюк

Наймолодша генерація чеської поезії, “генерація соціальної поезії”, як її часто називають, дала знати про себе року 1919.

Перші повоєнні роки, насичені озоном революційности, виразно скеровують молоду літературу під прапори соціяльної революційної тенденції. Теоретично-критична література переповнена “соціальністю”, “колективізмом”, драма й оповідання вирішає конфлікти “одиниці з юрбою” не на користь одиниці, лірика майже зникає, уступаючи місце соціяльним маніфестам. У творах вражає тепла людяна щирість, вітальний оптимізм, соціальна дружність.

Найсильнішою нотою — е конструктивістичний тон — сцілити, порятувати й устаткувати життя, розтрощене війною. Замість демонізму, нігілістичного “нічавочества” — доба загально-людське шукання гармонії, вирівнення.

Це тая молодь, що родинним життям своїм у воєнні часи вчилася ненавидіти імперіалізм і любити демократію. Тому-то — так недвозначно й конкретно вона починав першим своїм чином — соціяльну поезію, сном своїм бачить соціяльну революцію, зброєю й метою має соціяльну тенденцію.

Якраз ці саме роки дають Чехії державну самостійність. В Чехії, країні національно-поневоленій, тенденційної літератури ніколи не бракувало, бо вона, мовляв за К. Говлічком-Боровським, “вже тим краще від звичайної, що має поезію та ще плюс щось більшого”. Патріотично-національна тенденція фактом усамостійнення Чехословаччини згубила свою гостроту, що нею трималася майже вся чеська література, змагаючись з німецькою культурно-сіміляціЙною навалою.

Войовничий націоналізм відпав, хвиля революцій іде світом, отже на годину до “соціяльности”, до “демократії” поперта й старша літературна генерація. В цій загальній єдиній на ті роки атмосфері “соціяльної поезії” і родиться молодь — даючи бої старшим — проти їх проблематичної революційности, невиразности і неясности їх тенденцій, абстрактности їх соціяльних гасел.

Молода генерація нероздільно й повно захоплюється “соціальною тенденцією”, ідейними переворотами, кризами — уся зір і слух у вир соціяльних змагань. Питання формального художнього розвитку лишається стороною, хоч далі і воно дасть відчути себе, вносячи подекуди розкол у єдиний фронт нової генерації.

Так загартовуючись й заглиблюючись, літературна молодь підходить поволі до питання “практичних форм класової свідомости й солідарности” в літературі. Загострення думки на цьому полі спричиняється до поступової диференціяції літературних сил. У 1922 році генерація поділяється на два об’єднання — “Literarne Skupinu” під проводом Франтішка Геца (Frantisek Goetz) та “Devětsil” (назва квітки “девисил”) під пров. Георга Волькера (Jiří Wolker). “Literarne Skupinu” з місцем осідку в Брні на Мораві (великістю друге в Чехії місто, має університет, політехнікум та инші вищі школи) — зформулювала програму так:

“Економічне визволення пролетаріяту й занепад приватно-капіталістичного громадського ладу — це початок і ґрунт для нового життя, але тому, що однієї економічної революції людині не вистача (бо-ж їй ще і серце наповнити треба), треба створити нову віру, нову мораль, збудувати новий гуманізм.— Треба відкинути ортодоксальний марксизм, що своїми схемами нас не задовольнить. Ми його вже переросли. Пролетаріат видобув на поверхню життя свою вітальну енергію, щоб визволитися. Але це визволення в надто складне, воно надто складними й заплутаними стежками піде в сучасній літературі. Напр., не можна заперечити існування соціяльного містицизму, що твк дав себе чути і який в часткою звільненої енергії пролетаріяту, що змагається тепер вірячи в своє краще майбутнє. Буйну надію й хіліостатичну віру, що панує над цією європейською млистою добою, затінено величезною постаттю смерти. Це соціальний містицизм, що чека мов-би приходу нового Христа. В літературі боротьба пролетаріяту росте образами своїми просто з релігійного коріння. Акт великої віри і туга за новим щастям, за тим. коли прийде нарешті Любов і не буде війни, голоду, злоби Есхатологічний настрій творить містику революції і всі її пости як, Guilbeauz, Блок, Маяковськнй, Ulitz в цьому доброю ілюстрацією, 3 цього основного настрою ростуть ще й инші психологічні віти. Віра в нову невичерпану культурно-творчу силу пролетаріяту. Знищити усі міщанські вартості, потрощити форми - бо є енергія, нині підкультурна, що дасть нечувані свіжі вартості. Отже віра тут, як бачимо, в те, що пролетаріят — надія світу, культ маси, юрби — з почуття безсилля одиниці-пролетаря. Містичний героїзм маси. Усе це ірраціональні передумови соціялізму, що їх, і тільки їх, можна раціоналізувати в ту чи нашу систему. Усі програми т. зв. пролетарського мистецтва якраз на всьому цьому будуються. Але раціоналізувати оте ірраціональне почуття нового життя за програмою партії — це значить підривати саму можливість соціяльної поезії.

Марксизм і інстратором нової поезії і літератури взагалі бути не може. Вульгарний марксизм агітаційних гасел — це сама шкода поетичній образності — самому відношенню до світа. Марсизм наука про визволення людини, але це наука без людини, так само. як. напр., психофізична психологія, що була наукою про душу без самої душі. Людина як реальність, що живе й почуває, Маркса не цікавить. Людина в нього класовий боець, значка в алгебраїчній формулі соціяльної революції це гасло, слово,— а не людина. Це наука нечула до людини, бо на неї ні найменшої уваги не звертає. По-друге, марксизм одриває поета від світу, бо поміж ним і світом, життям кладе густу пряжу слів — символів, категорій, понять, які барвистий, живий, рухливий світ перетворяють у сіру, невиразну, неживу мару без пахощів, любови. тепла, руху. Слова ж символи всі в в протиріччю з реальним життям і для нього вони неживі, непрактичні і сумнівні, їх треба підпирати розумом, логікою, вони висять десь у повітрі і через це в несимпатичні людським бажанням, чуттям та законам реальности.

Марксизм, дивиться на життя з становища класової боротьби, бачить абсолютну неможливість поєднати соціялізм з класовою владою, вимагає абсолютного спролетарнзованая — все це механічні, господарчі процеси, тупа раціоналістичність, що відкида великий фактор — волеву функцію одиниці, є лише одиниця творить літературу, одиниця так чи инакше будує світ. Усе це гостра протилежність сучасному світові, з якого росте і в якому живе й творить поет. Треба боротися із звуженням соціальної поезії тільки на соціалістично-комуністичну, бо в результаті це дає занепад соціальної поезії в цілому. Коли поезія має бути життєвим органом в революційну добу, то вона мусить бути й мотикою чи динамітом при поваленні старого світу, мусить бути цеглою та цементом при будові нового світу — поезія стара м’язистим борцем, сурмачем полку чи юрби. Землетрус — збільшувати, горить — розпалювати.

Поезія, що базується на марксизмі,— не може бути поезією душевної концентрації хай найбільшого революціонера, бо вся буде розпущена абстрактною водою “загального”. Неможливе помноження радости. щастя, веселощів, кохання, коли бути суворим марксистом і на одиницю дивитися як на комашку, розчавлену капіталом. Приватні-ж персональні всякі справи — дурниця.

Помилка в тому, що поезія не була і бути не може прямим, безпосереднім знаряддям, динамітом, мотикою. Хай 9/10 усіх читають поезії — вони з більшою приємністю читатимуть просто політичні статті, а пісні, пташки, пахощі, квітки, захід сонця, поцілунок коханки не зреволюціонізуєш, як не зреволюціонізуєш і поезії, що в тим співом, пахощами, поцілунком. Без пролетарського (в змислі ідеології революційних програмів) життя нема й бути не може пролетмистецтва.

Соціальна функція поезії — доцільність, але це не агітаторська доцільність. Доцільність поезії заспокоювати ті чи инші прагнення, стремліиня. бажання — ступнювати емоції, радості, смуток. Усі життям глушені інстинкти, вириваються водограями поезії, і Фройдова теорія чудово це ілюструє.

Вітальна визволена гра і енергія — ось поезія, а надумане мистецтво для пролетаріату, творене пролетарсько-симпатизуючою інтелігенцією — буде в руках її кінець-кінцем без пролетарського життя, кінець-кінцем буде лише продовження міщанської літератури.

Злучити сфери комуністичного пролетаріянізму з сферою мистецтва річ неможлива. Або повна перевага тенденції, що обезбарвить безпосередність емоцій і настроїв, або навпаки. Чи весна — вир енергії, бажань, емоцій ріжних — чи весна — образ майбутньої революції тільки.

Проти цієї програми “міщанського соціялізму” різко виступила група Празьких комуністів-інтелектуалів. На публічнім докладі поет Георг Волькер (Jizi Wolker) проголосив програму об’єднання “Devesil” (“Девесил”), що певний час провадилася ретельно і послідовно. Тези основні такі:

— “Ми відчуваємо несталість та несправедливість сучасного ладу й віримо у кращу перебудову громадянства, знаходячи пезний і конкретний план її у марксівських тезах, ми дивимося на світ категоріями історичного матеріалізму, і тому мистецтво для нас класове, пролетарське, соціалістичне. Це для нас віра й дійсність. Що є засади нашого нового мистецтва? Занепад міщанського ладу, неминучий занепад міщанської ідеології й мистецтва. Поступове “соціяльие мистецтво” як те, що живе формальними й мистецькими засобами, автентичними міщанському — ми теж відносимо до категорії міщанського, як і безліч “ізмів” Ми не хочемо критикувати сучасність чи малювати красні сни, а хочемо будувати й змагатися. Це наше головне. Наша революція в мистецтві — це передовсім визволення від консервативнестн старого і прагнення до нового, пролетарського. Відкинути рішуче культ особистості). Злучитися з громадою. Організуватися спільністю думання. Настрій, почуття не можуть бути поза громадою, тільки в ній. цілковито в ній, проти індивідуалізму—колективізм, супроти l’art роuг l’art)— тенденція. Колективізм — це акція цілого, не те, чим один різниться від другого, а те, що їм спільне. Малювати, бувши в русі мfс, і не сам рух, а й причини та ціль. Тенденція — пролетарське мистецтво найтенденцінніше,— бо його мста усвідомлювати й вказувати шляхи до ясної мети. Правда, тенденція для нас не віршована чи драматизована патетика, в суцільний погляд, переконання і внутрішнє переживання. Оптимізм, бо пролетарська мудрість зна лише цей світ, вона не роздвоєна, тому й вірить у можливість поліпшення світу. Час віри, час оптимізму. Гаряча віра в конкретне, що несе мистецтву реалізм. Пролетаріат — будівник нового світу. Митці хочуть бути будівниками краси в нім”.

Як уже зазначалось “девесилівці” послідовно дотримувалися своєї програми. Поети писали вірші для комуністичних декламаційних вечірок, драматурги пробували дати нову пролетарську драму, малярі творили агітплакати, артисти — пролеттеатр та колективну декламацію. З часом під впливом загального спаду революційних настроїв в Европі та розчарування під впливом наймодерніших течій французької літератури “девесилівці” почали поступово ухилятися від своєї програми в инший бік. Не зрадив своїх позицій лише Волькер, що цілковито віддався практичному вирішенню пролетарської поезії, за накресленою програмою. Після його смерти, що сталася 1924 р., провід у “Девесилі” взяв Карло Тайге, що за ультраїстами, Бретонівськими сюр-реалістами... висунув спочатку теорію конструктивізму, а далі й “поетизму” — теорію чистої поезії. Поетизм швидко пустив паростки в книгах пролетписьменників і збагатив формально поезію — наблизивши її до кращих зразків Зах.-європейського мистецтва. Багато зробив для теоретичного накреслення шляхів розвитку нової чеської літератури К. Тайве. Це характерний представник культурно-ненаситної повоєнної європейської лівої молоди, що тужить за знанням, життям і світом в протилежність грабарям Европи. Для молодого чеського мистецтва значіння його виключне, це він втягає, споює чеське молоде літпокоління з життям цілої культурної Европи (як на загально-чеські нахили — латинської Европи).

Головна естетична концепція Тайге та й цілої молодої генерації, кріпко кажучи, така:

Треба сполучити конструктивізм та “поетизм”. Конструктивізм тут розуміється як метода праці, організація життя. Поетизм це життьове чуття, життьова атмосфера. Дійсна поезія сучасности може вирости лише на ґрунті оцих конструктивістичних підстав і нахилів нашої доби — оця поезія і є поетизм, абсолютне звільнення серця й почуття, абсолютна влада серця в мистецтві, влада почуття, що не зна лише одного — згори взятої тенденції. Мистецтво сучасности в поетизмі мусить стати озоном модерної реальности. Пахуча вітальна атмосфера хай доводить дух навіть до акробатства. До цього можна зробити одне зауваження, а саме — ця теорія змагається за осягнення досі неможливого: сполучити протилежності: поезію та цивілізаційний конструктивізм, наївний реалізм конструктивізму з вітальним романтизмом, що завжди змагається за зміцнення впливу, за поширення меж і влади життєвого ірраціонального; майже алгебраїчний, геометричний раціоналізм розуму й цивілізації сполучити з таким-же активістичним і вибуховим ірраціоналізмом почуття інтенсивного настрою; з єднати об’єктивний реалізм оточення й життя з ілюзійним ірреалізмом почувань... Насичення людяністю, людським та знародовлення мистецтва — одна з найбільших та найвиразніших функцій молодої чеської генерації.

Зазнайомившись із загальними соціальними та естетичними постулатами молодої чеської літературної генерації, перейдімо тепер до окремих письменників та їх досягнень.

З січня 1924 р. від туберкульозу помер Георг Волькер, який мав і для “Devětsil” першого його періоду й взагалі для чеської соціальної поезії виняткове значіння.

Вийшов він з експресіонізму, якому віддав данину у своїй першій книзі — “Гість в хату“ (“Host do domu”). В ній він мов-би по-хлоп’ячому наївно й щиро знайомиться з світом. Проте це він робить зрештою обережно, бо готовий стрінути суворе, зле й холодне обличчя життя й сучасности:

Наївність і хлоп’ячість в кінці книжки поволі зникає, хоча примат у формі дотримано до кінця. Прощальним твором цього періоду є “Свята Гора” (“Svaty Kopecek”) — великий авто-біографічний вірш не без помітного впливу Appolinaere’а (“Межник”). Це гімн любови до рідного краю, поетизування своєї молодости й усіх річей та людей, що зустрічаються на його шляху. Ця річ найкраще виявляє головну рису творчости Волькера: рівноважність цільної людини — без подвоєности, внутрішнього трагізму й скепсу. Він дуже добре почуває себе на землі, яку бачить, не тужить за якимись иншими чи потойбічними світами, бо весь у реальності сучасного.

З цього твору виразно позначається ще й друга загальна риса для творчости Волькера:— етичний підклад, моральна воля, етос, що просто з елементарною силою пробивається з поетової душі в життя. Але етика Волькерова не має якогось метафізичного чи релігійного характера. Не чин для чину, а чин для поліпшення реального буденного людського життя. Глибокий конкретний гуманізм, що тримтить і боліє кров’ю й бідою сучасного життя. Для усієї генерації характерні оті гуманістичні соціяльні ухили, але в жадного поета так як у Волькера не пробився виразно й конкретно етичний реалізм, пристрастна, наївна любов до людини до річей, землі.

“Свята Гора” — це певна межа, переділ у Волькеровій творчості.

Елементарне почуття солідарности з річами, людьми й світом, що носило такий хлоп’ячий наївний характер у міру наростання життьового досвіду ґрунтовно міняється. Драматичний елемент з усією силою відбивається у другий книзі Волькера “Tezka Hodina” (“Тяжка година”). На початках творчости Волькер питав:

Драматичний елемент що раз прибуває, бо хлоп’яче серце чує, що світ не такий, як снилося в дитинстві.

Виправити, згармоиізувати, з’єднати любов’ю й симпатією, зводити людей та речі у все нові, нові сполуки. Він що далі більше бачить і знести не може реалізму сучасности, розкладеної, розбитої на взаємно ворожі частки, кусні, між якими одна успільнююча риса—зненависть.

З почуттям драматизму серце поета з усіх сил намагається все зібрати своїм теплом і любов’ю, злити в гармонійний організм. Починається:

Той бог просив його щось дати. Він не дав, бо був у неволі річей, грошей та брехливих суспільних відносин. Бог відійшов, але як очі свої лишив небо. І поет почув заклики — пішов шукати бога, з надією врешті його знайти і тоді:

В другій речі: приходять до нього зорі увечері на відвідини, місяць сидить на канапі — бог винен давно йому рожеву радісну дівчину і не віддає. Місяць і зорі помагають йому її шукати.

Речі — мовчазні приятелі, що глибоко переживають пригоди властителя й дивляться “вірними собачими очима”.

Ще в иншій речі, “ходить бог до добрих людей вечеряти”.

Усі поділи й межі часу та простору зрушено. І світ, і небо, і люди, й речі: одна родина.

“Світ це хідник небом, а небо велике поле. Квіти угорі й на долі. Скажеш — краю нема”. Навіть смерть:

“Стомлений мандрівних спокійно спочине під нею — спочинок буде як сон, як поцілунок коханців”.

Цікавий композиційний процес устає перед читачевими очима. Як вже зазначали Волькерові критики, вірш виникає у Волькера тоді, коли погляд поета поєднує між собою дві віддалені перед тим речі, знайшовши між ними ясні якісь взаємини.

“Вікно — це шкляний човен, прив’язаний до берегів світлиці”.

“Тюрма — це хрест чотирьох кам’яниць-мурів й на ньому білий день, розп’ятий і ґратами у бік ранений мов списомrdquo;.

“Кімната хорої коханки — це лише став; на дні його вона втопилась (постіль мов той камінь тягне долу,— аби вона не випливала до вікон”)...

Світові візії довкола поетового серця зроджені єдиним чуттям симпатії, яке, перетворюючись у поетичні образи, дає вірші такі конкретні й солодко-наївні, живі й прості, що їх не так часто подибуємо в літературах.

Ось до такої гармонії що-раз голосніше й виразніше вриваєтеся свідомість иншої прикріщої реальности — горе, біда, поневоленість, нестатки, смерть.

Тут усе й усіх не любитимеш. Волькерівська вітальна радість та гармонія ламається, гине, зникає, наближаючись до людської біди соціяльно-поневолених клас.

Так починається балада пролетарського життя.

Річ ясна, що і як могло приймати таке етичне світовідчування.

Велич життя там, де мучаться, терплять, творять оті вбогі, розчавлені. Велич є в тих коханцях, що не можуть собі дозволити мати дитину (“Балада про ненароджену дитину”). Велич у бідарях, проститутках, вояках, убивцях, бо з їх очей світиться огонь життьової правди й змісту сучасности. Велич у прикрій суворій біді, труді та змаганнях, велич у тих робітниках, що в працю, яка тримав й живить світ, вкладають кусні своїх очей, м’язів тіла (“Балада про палячеві очі”). Тяжкий і сумний патос лягає на Волькерів світ біди.

Уся ще затримувана етична пристрасть вибухає пожежею солідарности з усім пригнобленим світом. Кожна краса росте на струєнім ґрунті чужого чийогось болю,— це зрозумів Волькер. Кожне щастя — це одчай другої людини. Так виникає чудовий вірш “Letkani” (“Зустріч”) — коханка поетова тому хороша й гарна, що увесь поділ огиди, болю й відрази впав на проститутку нічної кавярні і ця остання пережива все горе, біду й багно, тільки щоб перша була чистою, хорошою коханкою”.

Тут драматичний зойк досяга верховин. Досить власних, приватних маленьких втіх, жалів та болів. Треба зректися цього, але-ж не можна зректися своєї індивідуальносте, чисто фізіологічним проявом якої є вимога того свого щастя.

Вірш “Sloky” (“Строфи”) є зречення індивідуалізму. Тільки з своєї хворобливости поет може додумуватися до того, що він страждає за цілий світ. Для Волькера зрештою ясно, що одиниця в своїх досягненнях є мізерність супроти завоювань світу. Отже до рядів вояків за нову соціальність. Але тут знов починається трагедія, бо прагнення особистого щастя ще надто тяжить над людьми, його не знищиш декретом. Воно ніби стоїть на шляху до вселюдської солідарности.

З’являються такі вірші, як, напр., “Dum v noci” (“Дім в ночі”). Двоє закоханих у своїй кімнатці, віддаючися, п’ють хміль щастя. Але яке мале й мізерне оце егоїстичне щастя, воно просто перечить світові хорому, світові біди й горя. Це щастя вони мають, щоб тисячі його не мали “Ми самі... самі. а є нас так багато...” Соціальний етос вбиває безпосередність поетову, переносячи його від найконкретнішого реалізму в світ певної абстракції. Починається ледве не експресіоністична надлюбов.

“Світ — це лише ті, що дійсно живуть, щоб живити цей світ., і з нього живі свої дні поїли. Море — це ми — робітники, вільні м’язи, чужі й тутешні, ми дійсність єдина, найповніша”.

Свідомість великої сили творчої солідарности пролетаріату, поєднана з етичними нахилами зрівнювати, гармонізувати особисте щастя з чужим нещастям — ось Волькерова візія нового життя й світу. Переродження в соціяльний об’єкт — вічна тема Волькерової поезії.

Дотримуючися послідовно виробленої програми, Волькер останні роки своєї літературної праці віддав проповіді соціяльно-тенденційного мистецтва. “Мусиш бути покірним, коли хочеш бути потрібним громадянству”. Дидактика віршів що зовсім зреклися ліричного елементу, була явна, та й Волькер її і не силкувався закрити.