Вже сплять заводи, затихли вулиці,
Заснули зорі, до місяця туляться...
І з міста цілого у пізню цю годину
Очей не зсклепив лиш дім один,
Очей, що гарячково у пітьму крячать,
Що там, за ними
Поміж машин, котлів і скринь
Робітники не сплять —
Десять робітників, що м’язи залізом пов’язали,—
Аби їм очі та руки світлом над світом стали.
“Антоне мій, палячу електривні —
Ти під казан підкинь...
Антін і нині, як ще перед тими
Двацать і п’ятьома літами
Залізною лопатою так вправно
Відчиняє піч.—
А звідти полум’я буя
І жар, сичання-сич —
Повіддя полум’я нестримне грає,
Антін руками, що вогню міцніші —
Вугілля повную лопату за лопатою жбурля...
А, шо з людини світло тільки може породить земля,
З вугіллям завше у вогонь очей він кусень кине,
А тії очі ясні, очі квіти сині
В джерелах в жилах дротиків пливуть —
Пливуть над містом.
В кав’ярнях і театрах,
І найрадіше-ж там, де коло трудовеє
Важкого дня перебирає вісти —
Ті очі світлом радісним зорять.
“Товариші, робітники електривні
Дивну жону життя дало мені
Як їй бува у вічі заглядаю
Так плаче дивная... все плаче й нарікає
Що очі инші в мене, инші, як перед літами.
Коли ми бралися іще,—
Впивалися надіями та снами.
Коли до олтаря ішли обоє
І так сміялися ті очі над бідою;
А нині у порожній мисці, на лиці—
Дві кришки всохлі очі ці ”...
Товариші регочуть... з ними в сміх Антін
Й посеред ночі
Електричні зорі в гін за гоном в гін...
Чоловіки на мить іще жінок своїх згадають —
І дивні і дитячії думки жінки оті часами мають:
Щоб муж прийшов сюди на світ
Чи був-би їх увесь —
Чи вік мав коло них сидіти...
І знов Антін,—
Як перед тими двацять і п’ятьома літами
Ні, тільки тяжчою лопатою
Все відчиняє піч...
Та тяжко, тяжко завше жінку зрозуміти
Бо иншу правду має, хоч солодка ії річ.
Антін квітки очей з вугіллям — так за куснем кусень
Все кидає, не зна про це — лиш мусить.
І в тую мить Антін палач наш мозолястий
Тих років 25 пізнав,—
Що і не згадував їх часто
Тих 20 літ і п’ять
З лопатою і коло печи —
Що все вугілля спалене...
Тягар важкий
Упав на плечі.
Що очі краяли
Ті вогняні ножі гарячі...
І от, пізнав, усе пізнав що цього стачить
Щоб муж, як муж умерти мав —
Над цілий світ, над тую ніч, пізнавши
Закричав —
Товариші кохані
Робітники із станції електри
Осліп я
Мені темно.
Збіглися товариші
Зляканії... Білі з тривоги...
І крізь дві ночі
Вели його додому.
На порозі одної ночи
Жінка з дитиною плаче
Небо одно лиш бачить.
Антоне,
Мужу мій єдиний,
Чого ти так вертаєшся?
В цю лиху годину?
Чого ти кохався
З дівкою клятою
Коханкою залізною,—
Вогнем і лопатою!
Чого муж на світі
Дві любови має...
Сам вбива одну любов,—
А на другу вмирає.
Сліпий не чує... в пітьму поринає...
Пітьма обніма... пітьма сповиває...
Й серце поранене лишає вже груди
По світі иншу колиску
Собі шукати буде...
Але-ж над чорною над сліпотою лямпа та весела висить.
Це не весела лямпа... очі тут чиїсь!
Це очі твої, очі твої що світам усім себе давали —
Щоб так і найясніше бачили, ніколи не вмирали!
Це ти, палячу, ти що зріс ген-по-над тіла
змученого тріску бідну,
На себе дивишся, хоч сам сліпий, безслідний
Робітнику,— смсртельник.!
Праця жива,
Антін вмирає
Світло співа —
Жінко, жінко моя —
— Не плач!