Ви не знайдете логічного звязку у цих рядках; — бо, що за логіка — дивитись на спокійну, пристромлену коло тротуару — тумбу?
Тумба.
Залізо.
Вона стоїть нерухомо місяці, роки, віки і навіть стоятиме тисячоліття,— хіба в’їдливі осінні дощі покопирсають її ідіотську, важку голову.
Значить —
— тумба.
Вона стоїть на розі Хрещатику і спокійно оглядає день. Бачила вона різноколірні партії і нації, примощувалася на ній кривава шия порубаного бандита і рясно поливалася вона сльозами молодої, вродливої проститутки.
Значить — стояла тумба.
А дні проходили по вулиці, — такі ясні і свіжі, гудів трамвай бовтаючись у рейках і розпачливо кричала десь сірена.
Ранок. Сонце.
Тумба.
Вечір. Роси.
Камінь.
Громадянин Кандиба що-дня курив цигарки. Сидів біля вікна і курив.
Що-дня.
По республиці ішла робота. Напиналися, жили на скронях і міцно стискались щелепи. Радіо,— бурею шугало по кордонах
Республіка.
Комуністи.
Громадянин Кандиба курив цигарки. Сидів біля вікна і спокійно позирав униз на вулицю.
1918-й
—20-й
—24-й
1925 рік.
Кандиба спокійно покурює цигарки.
?
Ви наче пов’язали собі туго хусточкою очі. По-за вас нема життя. Ви забули про Перекоп, про Тріпільські дощі, для вас немає СРСР,— такого будуючого, що весняно дивиться на далекі гори, які потопають у глибоких океянах.
Словом для вас нічого не існує.
Сидите біля вікна сірого, осіннього ранку і дивитеся униз на вулицю.
За стіною, у кухні — стукає ніж (це Віра), у низу двірник рубає дрова.
Осінній день прокинувсь.
Десь проспівав півень.
З розчиненого шкапу визирають дебелі томи: — Пушкин, Булгарин і ще щось товсте.
На столі: Політграмота (чого вона у вас?).
— Це «єресь», це непотрібна річ.
(Ви думаєте зараз що це — “єресь”, бо для вас життя не існує).
За стіною стукає ніж, у дворі — двірник і півень.
Нудно.
Тоді ви виходите на вулицю (взагалі, виконуєте всі пакти тієї умови, що зробили ми з вами), сідаєте на тумбу, згадуєте — і очі Буддою кидаєте вподовж тротуару.
Повз вас проходять глевкі “непманки”, впливають на ваші “емоції” (тепер ви вже не Будда); — ви чемно приймаєте ноги з тротуару і ховаєте за камінь.
Бачите, як з вікна приватнього магазину визирає голене, пухке обличчя (вас Ларьок не обходить), тоді ви маєте Шкурупія, бо він хотів колись уп’ястись кулаком у пухке, солодке обличчя.
Сидите і чуєте;
Моєй Лідє два пуда, но я непремєнно хочу, чтоби она весіла трі...—
— це розмальовані губи.
Потім і ще де-що почуєте. І вам робиться приємно.
Сидите і курите “Алжир”.
По бруку, в обіймах тротуарів проходять піонери і комсомольці, прямують до Ленінського клубу і розривають ранковий настрій піснею:
Ви добре знаєте хто вони і куди йдуть, але вірите що це шантрапа і шалається, мовляв, вона без цілі по городу.
Думаєте;—
— За чим слідкує червона міліція!
На слові — “червона” — у вас синіють щоки.
Почуваєте, що приємно так сидіти і знаєте, що шлунок, зараз гарно справляє свої функції.
Раптом, з-за рогу сусідньої вулиці виринає купа люмпенів і з криком і реготом спішать до Хрещатику.
Ви питаєте, що це.
— Геть сором, отам!— пучкою вказує молодий люмпен.
Ви, спокійно прямуєте за гуртом і уперто хочете побачити — безсоромність.
Біля почти наганяєте двох молодих (мужчину і женщину), входите їм наперед і дивитесь.
(Ви зараз не Будда і умову не виконали).
У “неї”... у “його”...—
— помічаєте і занотовуєте у себе на мозкові.
Після такої ревізії ви йдете на своє місце, як чуєте,— пробив годинник три рази.
Це на виконкомі.
Але ви уперто думаєте що це на Лаврі (бо для вас виконком не існує) і покірно йдете до себе на квартирю.
За спиною не стукає ніж, а щось втомне і солодке розповзається по всіх кімнатах.
— Це Віра сьогодня “солодке” приготовила...—
— думаєте і чекаєте поки вас не покличуть.
(Поки не покличе Віра).
Уже в їдальні.
Віра
— Боря, як ти втомився! Весь день бігаєш, ніколи й спочити! Ах, це життя!— (ви втирає хусточкою очі).— Таке жорстоке, таке болюче для вихованої людини!
Ви: доїдаєте котлету.
— Да, у смерть натомився Віро!— і жалісно дивитеся у вікно, Вона скорбно дивиться вам у очі (вам робиться неприємно) видає “друге”.
— Боря, учора Полонського одвезли в лікарню!
Ви —
— нібі не знаєте хто це хворий. — А хто це Полонський?
Віра:
— Та комуніст, шолудивий такий! Той, що хотів нас виселити з квартирі! Знаєш?
Ви: — доїдаєте друге.
— Жалко, а все таки — сволочний чоловік!
Віра:
— Туди йому й дорога, дряні!
Ви поїли, витерли серветкою губи, запалили цигарку і кілечками, спокійно пускаєте дим.
А на вулицю сідає осінь.
Тихо, нудно.
— Бо осінь, а осінь вишкрябує з душі усі гарні частини чоловіка.
(Це ви розмовляєте сами з собою).
Добре знаєте що не в нашій країні, не в СРСР впливають пори року на людину; добре знаєте, що зараз (хоч і осінь) провадиться найколосальніша робота по республиці,— але думаєте і уперто думаєте,— що осінь робить з людини невипрану сорочку і згоджуєтесь:
— Я не винен що я такий “індеферентний” до всього,— бо осінь-же!
Слово “індеферентний” — кривить ваши губи в посмішку.
— Чужоземне (мовляв) слово!
А Віра дурна—, як порожня дуплянка. Це вас радує, бо почуваєте, що стоїте вижче Віри.
А хто вона?
Віра — ваша жінка, дружина — як хочете. Скінчила “інститут благородних дєвіц” — і грає на п’яніно.
Вечором, вона сідає за п’янино, ви — коло неї, електрика борсається на віях у неі і почувається що ви — Байрон, або якийсь із “його” героїв. Приблизно. І це все радує.
Віра грає:— не іскушай меня без нужди... або щось инше, подібне до цього. Ви, палите “Алжир” і дивитесь на її золоті кучеряшки.
Скінчала.
Томно підвела брови. На вас.
Як приємно!— і поклала руку на ваше плече.
Ви в нестямі (робите що в нестямі) кидаєтесь на неї, цілуєте в губи, облапуєте її і зливаєтесь у одно ціле.
Тоді у вашому роті робиться паскудно, як після поганої махорки, ви спльовуєте і сідаєте біля вікна.
— Віро! завтра іде надзвичайна кіно-фільма, музика чудова от тобі послухати!
Вона:— струшує щось з спідниці і важко дихає.
— Боря! Підем? Борічка!
— Ну звичайно, звичайно!
Ви зараз серйозний і спокійний, як цього вимагає сімейний шаблон.
Потому йдете (з нею) у спальню, роздягаєтесь, кладете штани на стілець і насовуєте на голову одягало.
Вона щось вовтузиться коло ліфчика, коло штаненят своїх і погрожуючи пальчиком сміється:
— Ох, Боря-Боря! дві кнопки одірвав!
Ви усміхаєтесь і затулюєте очі. Вона лягає, світло гасне і тихо робиться в кімнаті.
За вікнами прошумів трамвай. У стіні зашуруділи мишенята і покопотіли ніжками по підлозі.
Ви думаєте:—
— треба кота.
Потому голосно:
— Віро, чуєш?
Вона:
— Чую.
Ви:— незадоволено.
— Що чуєш?
— Трамвай проїхав!
Ви:— підводитесь на лікоть.
— Кота треба дістати, чуєш, миши!
Вона:
— Краще ж кішечку тоді!
Ви знервовано спускаєте на долівку слину, сунете на голову одягало і засипаєте.
Десь —
— з городу —
— пробило “дві”.
Це з високої башти—
— виконкому.
— Це так мало! —скажете ви. — Це ж одна мить в порівнянні з вічністю.
І не все.
Треба про ріг Хрещатику,— де стоїть тумба.
... Вона стоятиме віки, а громадянин Кандиба так мало викурив на ній цигарок.
Всього — один день.
Один день і вік.
Різниця.
Але для його хватить!
Він викурить ще усі тютюнові плантації алжирських колоній і зрідка буде затягатися поганою Чернігівською махоркою.
Значить,— ріг Хрещатику і тумба.
Залізо.
... Ну, нехай громадянин Кандиба.
Далі...
Ранком, свіжі газети
Ви, як освічена людина,— купуєте номера і передивляєтеся по “діогоналі”. Помічаєте:
— “Перевибори сільрад”...
Голосно промовляєте Ага!
Читаєте:
“Перевибори проводяться як найкраще.. наслідки підготовки — чудові”...
Похмуро мнете газету, сунете в кишеню.
— Неприємно, неприємно... злидота організувалася!
Думаєте.
Вам зробилося неприємно, що мілійонноголова масса умів зімкнулась і свідомо прокладає собі дорогу.
Тоді ви нічого не бачите перед собою і поспішаєте на *альну, у 45 номер.
(Там живе Корніяка, “зуб” — і ви в надії).
— Той знає суть справи!— покладаєтесь на його собачий нюх.
Дзвоните.
Вас упускає якась “гемороідальна” особа і ви сідаєте у крісло, в кабінеті “друга”. Витягаєте газету і подаєте Корніяку.
— Я вже, уже читав!— швидко і хитро одмовляє.
— Ну, а справді, як?— питаєте.
— Брехня, порожній згук!— вам на вухо: —Наші не сплять вибори провалюються! Маша!
Уходить Маша. Ота, що впускала.
— Дві сині!—
— Маші.
Ви уже спокійно зітхаєте і говорите:
А я, справді, думав що “нас” 6’ють!
(На слові — “нас”,— у вас червоніє ніс).
На столі опинилися дві пляшки “портвейну” на тарільці — “бифштекс” і дві чарки.
Корніяка:
— Ну, Боря,— нехай везе нашій братії на провінції так як нам оця зелень!
Випиває.
Ви випиваєте.
Червоніють і запливають сльозами од щастя очі.
Врешті ви з своїм “колегою” переморгнулися (уже мовби досить), кинули очі у його гострий зір і вийшли на вулицю.
Свіжий ранок процідив скаламучену голову і ви поспішаєте на біржу.
Посміхаєтесь з довгого плакату, що перетяв білим через усю вулицю;— “чудаки”— мовляв.
Пробило 10.
Це з гострої башти — ВИКОНКОМУ.
Я, хотів про зав’язані хусточкою очі, а пішло зовсім иншими, покрученими рівчаками.
Але, це не важно.
Не важно, що перед очами поринають вохкі тротуари, зовсім не мішають мені сидіти на тумбі — оці напудрені баришні.
Я спокійно сховаю м*** під себе і буду оглядати сірий день так уперто і настирливо,— як архаїчний весняними зливами забутий — Будда.
Вже з тиждень, як ходите до Корніяки. Він одержує відомости з провінції і весело вас зустрічає.
— Боря! Взяла!
Ви:
— Слава богу, наша зверху!
І дома коли, улягається вечірня склока, ви підраховуєте: 15 горькой, 20 портвейн, 14 зубровка...—
— Це з Корніякою випили.
Дивуєтесь инколи.
Власне, нащо встромляти палку у колесо життю? Нащо затримувати розовій здобутків революції?
Але:— стискається ваш кулак коли згадаєте, як виблискували колись ваши плечі у погонах поручика.
Іде:
— Боря! міль їсть наплечники, треба просушити...
Це Віра.
Ви наче щось пригадали:
— Ах, да, я й забув! конче треба, конче треба!
А що “треба”, ви й сами не знаєте. Бо скаламучені колишнім виблиском молодости.
Віра протягає шнурочок над вікном, вішає пару блискучих погонів і ще якесь барахло в галунах і любовно їх оглядає.
...
Ви приходите до дому, механічно зриваєте шнурочок і кидаєте оздоби у кошика.
— Дура!—
— промовляєте.
(Це Віра — дурна).
Ви знервовані.
Корніяка сумний і мовчазний.
Перевибори пройщли погано (для вас погано) 100% злидноти увійшло в сільради. Ваших агентів заарештовано, а Корніяку — “підшили”.
Тепер він не ночує дома, а ви, спалили погони на примусі.
Віра:— коли палили.
— Боря! су-ма сошол!— і вас за руку.— Вони пригодяться колись!
Ви грубо одпихаєте її і щось невиразно промовляєте. Бо почуваєте, що ви досить розумна і сторожка людина.
...
Ранком Віра прийшла з базару.
Віра:
— Боря, Женю арештували сю ніч!— безсило упала в крісло.
Ви, якось глупо дивитесь на неї, потім фальцетом:
— Амінь? Віра плаче. Ви бліді і дегенератом дивитеся на електричну лямпочку.
Потім тихо:
— А я, Віро! Я, — дома? З Вірою — істеріка, ви нічого не розумієте і шукаєте щось у кишені.
У шибки бризнуло сонце і затопило підлогу рясно золотим дощем.
День плив так мягко, сонно. За стіною не стукав ніж, а ви чогось глибоко прислухаєтесь до вулиці, де шмигав рознузданий, порожній трамвай.
Тепер ви не сідаєте на тумбу, не впиваєтеся ранковими росами,— а уперто слідкуєте за газетними рядками.
Без «діогоналів». —
Перед вами:
— Англія...
— Японія... —
— визнала.
— Торговельний договір...
— У Норвегії — страйк...
— У Польщі — 40 тисяч безробітних...
— У Франції —
— кличе працюючих червоний стяг над посольством.
— Іще...
Іще — революція світова ...
Ви, кусаєте губи.
— Да, наша лавочка зачинена!— думаєте.
Віра ходить на базар, ранком — співає півень, торохтить трамвай і глухої ночи, коли бігають по підлозі мишенята,— ви чуєте, як над городом поринає свіжий дзвін.
Це —
— з високої башти
— губвиконкому.
Тоді почувається, що ви такий мизерний-мизерний, одіпхнутий невідомою рукою од життя. Як колишній гимназист, вилаяний вчителем за брехні...
Почуваєте.
І здається чомусь, що падаєте в безодню...
На далекому кварталі різко свистить вартовий...
— Боря, як далі буде... ось бачиш?
Це Віра ранком, коли лежите ще в постілі.
Ви бачите її сорочку в клаптях, усю брудну, у плямах вижче колін.
Робиться нудно до блювоти.
Зітхаєте.
Ранок був свіжий.
Ранком проїхав Полонський,— бо чуєте, як гримнули двері.
Живе проти вас.
Ваше серце йокнуло, а Віра,— тісніше притулилася до подушки.
Проходили дні.
Іще:—
— проходили червоноармійці до лазні, гуділи літаки у сизій далі і гримав дверима Полонський.
У Віри — нема сорочки.
Тепер вона вам брудна і ніколи вже не грає на п'янино.
Минали дні.
Над виконкомом —
— бив —
— годинник
Ви зачинилися у кімнаті і щось пишете. Потім читаєте: “У райком. Громадянин Кандиба. Рахуючи себе чесною і прогресивною людиною”... —
— (слово—“прогресивною”) — обводите червоним чорнилом)
... “яка здібна працювати на радянській платформі — прошу зарахувати мене в ряди своїх службовців”...
— Ні —
— подумали.
— Не треба — “зарахувати”, а краще:— “прошу райком придивитись до мене і скористати нагоду мати у своїх рядах таку людину, як я, громадянин Кандиба”,
Унизу приписуєте.
— Робота моя повинна бути платня.
Слово — “платня” — берете петітом.
Потому крутите махорку, складаєте заяву у конверта і солодко посміхаєтесь. Дивуєтеся з себе, що така геніяльна думка одвідала вашу голову.
Думаєте:
— Віра купить хромові черевики і батистових сорочок.
Посміхаєтесь.
— До стелі піднімався дим.
Падали дні.
Над виконкомом бив годинник.
...
?
Ішов гострий, холодний дощ.
На тротуарах мало людей.
Ви складаєте свої речі на підводу, підняли високо коміра, а біля вас Віра тремтить з холоду.
Перевозитеся на нову кватирю.
Вашу заняла якась “відповідальна особа”, і вам, як людям з темним минулим,— прийшлось вибіратися.
З сизого неба спадало сіре рядно і повзли за комір холодні краплинки.
Коняка рушила. Колеса розбивали серце на-двоє.
На тротуарах — мало людей.
Ви, з Вірою,— схиливши голови — ідете за возом.
Ішов—
— гострий,—
— холодний дощ
...
Громадянин Кандиба.
Київ, Москва, СРСР, Сибір, Донбас, Білорусія...
І ще —
— безліч.
Колесо революції не спиняється.
Тумба.
— Але, нехай спокійно стоїть вона на розі Хрещатику і дегенератом позирає на синій день.
Над виконкомом —
— б’є годинник.