←Літературно-науковий вістник, 1903
головна
(Реферат з демонстрацією кобзарів, читаний на засіданю етноґраФічної секції XII арх. з’їзду в Харкові.)
Майже у всіх народів, найпаче па європейському материку, музиці звичайно надавали божественне походженє: певно люди не дивлячись на низький ступінь культури почували, що музика — то нитчина, котра єднає чоловіка з невідомим красним миром, о стільки далеким від житєвої прози й метушняви. Кажуть, ніби старі й діти говорять правду - і певно: людяність у дитинстві сказала велику істину, назвавши музику “мовою богів”. На жаль ми знаходимо ся саме тепер в стані, так сказати б, дорослих, змужнілих, і для більшости з нас музика є лише засобом pour passer le temps, і навіть люди, котрі віддають музиці всі свої сили, житє — дуже часто “не відають що творять” у свойому фаху. Але можна сподївати ся, що коли людяність постарієть ся і не інстннктовно, а шляхом знаня дасть відповідне місце музиці у власному житті, тоді знов вона буде божественно-високим даром, достойним поклоненя.
На жаль у пас на Україні не зберегло ся ні одного міту про божественне походженє музики, але можна думать, що й нашому народови ся гадка не була зовсім чужою. Так напр. відомий кобзарь Остап Вересай казав про одного нечестивця козака з Сокиринець: “Раз я співаю, а він каже: “Та се все не од Бога сказано — люди повидумували, а ви, дурні, слухаєте та ще й милостиню даєте!” Як згадаю, так аж серце кипить — здаєть ся, убив би його. Од кого-ж, як не од Господа Суса Христа? Як то сказано — чого він сходив на землю? А то так сказано, що сходив він, щоб у царство небесне нас привлекти і од мук ослобонити.” Таким робом, як бачимо, в устах українського співця одною з місий Ісуса Христа на землі було одвертати нас від гріхів з запомогою поезії та музики.
Відповідно такому погляду на музику і співець, як людина осібно обдарована від Бога, мав велику повагу до себе від сучасних людий. “Співець не від себе співає, се дав йому Зевес” — говорить ся про співця в Одиссеї. І наші українські рапсоди навіть і тепер, не дивлючись на музикальну і моральну дегенерацію, зберегли й досі погляд на себе, як на людий повинних піддержувати етичне житє народу на деякій висшині, вводючи иноді своїх слухачів у релїґійяо-моральну сферу своїми піснями про старовину. Так напр. Куліш каже, що на думку кобзаря Андрія Шута ремество старця — спасенне діло, бо старець істнує на те, щоб нагадувати людям про Бога та про добродійство. Остап Вересай лічив недостойним себе співати жартливих пісень, та навіть і тепер, вступаючи в кобзарську верству, молодий неофіт насамперед виучуєть ся молитвам та псальмам.
Ґенеальоґічне дерево наших українських бандуристів дуже високе. Прямий їх попередник — се віщий Боян, “соловій стараго времени”, котрий, “творя пѣснь старому Ярославу, храброму Мстиславу, красному Романови Святославличю”, спускав десять соколів на стадо лебедів і ростікав ся “сѣрым волком по земли, сизым орлом под облакы”. Високою і шановною була роля такого співця! Але відповідно тому, як виростав нарід і як зміняло ся його обличє, мінив ся також і виразник народнього духа, боян: поперед жрець, волхв, возвіститель божественних велінь, всесильно-мудрий керманич народа, покажчик життєвих шляхів або порадник царя; потім орґан-виравитель народньої творчости і музи, рапсод героічного епосу і роспальний фермент при підійманю національної самосьвідомости — він тільки тепер, в недавні часи виродив ся в сліпця-жебрака, що терпить голод і холод на битому шляху і більше надїєть ся на безщасний свій вигляд, ніж на згуки вбогого свого інструмента.
На превелику шкоду ми маємо надто мало відомостий про ранній період музикального житя нашого народа, але все-ж таки історія застає наших співців-рапсодів ще в тій епічній чистоті, коли вони дійсне були сьміливими виразниками правди, співцями героічнпх подій, котрі сповнювали натхненєм народні маси. Те, що Шевирьов казав про Бояна: “Вій добре знав своє поетичне призначене, був співцем незалежним і вільно складав пісні в честь князів, не віддаючи свого натхненя ні на чию волю” - все те можна цілком віднести до морального обличчя нашого старокозацького бандуриста. Взагалі треба думать, що сей повний житя й національної самосьвідомости період української історії дуже був придатним до всестороннього, а тому й музичного розвою народа. Тоді кожний козак був бандуристом; зберегло ся безліч усяких малюнків Запорожців з кобзами в руках і з усілякими підписами, що тичать ся бандури. Одна з них напр. говорить:
Струни мої золотії, заграйте мені зтиха,
Ачей козак-нетяжище позабуде лиха.
З сього можемо бачити, що інструмент сей був не тільки розривною, засобом звеселена, а призначене його було виючим: малювати глибокі душевні рухи, співати горе. Одна пісня напр. росповідає про Палія, що безвинно був засланим у Сібір. Від після молитви: Прийшов до дому та й сів у намісті, На бандурці вигравав: “Лихо в сьвіті жити! Той, душу заклавши, свиту, бач, гаптує, А той по Сібіру мов у лузі дубує. Тут Палій усе своє горе віддає бандурі і робить се зараз же після молитви, що й подало повід Кулішу цілком справедливо затверджувати, що “бандура і пісня заступали ранійше перше місце після возношеня душі до Бога в молитві”. О скільки бандура, яко виразниця душевного стану, була дорогою козакови, видно ось з чого. В Харківській ґуб. в сл. Красний Кут жив колись старий козак Ригоренко; ще як був молодим, він купив бандуру у одного Запорожця, котрий продавав свій інструмент лише через надзвичайну потребу в грошах. І от розстаючи ся з своєю бандурою, котра служила козакови і до і після руйнуваня Січі, сей здоровий, дебелий Запорожець плаче як дитина промовляючи:
“Ти-ж була моєю втіхою, ти-ж розважала мене в усякій пригоді. Багато людий вельможних, багато лицарства і всякого народу православного слухали твоїх пісень. Де ти не бувала, якої пригоди не дознала? Чи раз же ти мою голову і з шиньку визволяла? Чи раз же ти у заставі лежала та й ніде-ж ти не застряла! А тепер довелось мені з тобою розлучатись, за чотири карбовані рублі в чужії руки оддавати та й по вік-вішний тебе не видати!” і т. д.
Зберегла ся навіть ціла поетична дума, котра бере своєю темою той-же самий момент розлучена в бандурою. В думі сій малюєть ся, як бапдурист-вояка сидить самотній на могилі:
Тут має значінє те, що бандура називаєть ся “подорожньою”, себто такою, котра не розстаєть з козаком ні в походах ні в боях. Далі в думі малюєть ся, як бандурист згадує про своїх братів-козаків; жаліє, що більше не зможе їм заграти на своїй бандурі; спокійно говорить, як його самого скоро мабуть з’їдять “вовки-сіроманці”, але коли згадує, що його кобза може “пропасти ні за собаку” - вся душа його підіймаєть ся і він із сльозами взиває: Кобзо-ж моя, дружино вірная!
Се поетичний кінець та і взагалі вся дума релєфно обмальовує, чим у дійстности була бандура для тодішнього співця.
Як я вже сказав вище, взагалі козацький період був дуже сприяючою епохою для пісенної творчости. Нарід жив усіма своїми фібрами; радість і горе вперемішку трівожили кожду душу, не було спокою нервам, і творчі сили знаходили всілякі способи ви-явленя. І дійсно: в сей період було утворено величезне число ріжних пісень і дум; жінки поетично заговорили про свої почутя, козаки заспівали про війни та лицарство. Певно, що на такому, коли можна так висловити ся, тучному музикальному ґрунті вільно могли виростати чудовні овочі — народні поетн-рапсоди, ґеніяльні бандуристи: от вони іменно й були творцями пісень та дум. Чи були вони сліпцями чи видющими, се питане, на мій погляд, не має значіня; має вагу лише те, що творець дум був кість від кісток козака, з ним ішов у поход, з ним ділив горе й радість. Майже кожен козак грав на бандурі, але певно, що повинні були з’явитись і спеціалісти бандурної гри, люди, котрі мали осібний нахил до музики. Так се й було, і Скальковський має право казати, що “бандуристи були дійсними скальдами війська запороського, і майже кожен із старшин мав у себе хлопця торбанистого”. Навіть гайдамацтво, сей останній поки що вибух народньої волі, зберегло непорушною інстітуцію бандуристів, і в Кодні вкупі з гайдамаками були скарані в 1770 р. три професіональні бандуристи. Цікава історія одного з подібних гайдамацьких подорожніх музик; я не буду тут говорити про всі його пригоди, обмежу ся лише на те, що цікаво нам зараз.
Се козак Данило Бандурка. Він був доставленим у фортецю св. Єлиеавети з Січі яко “запороський гайдамака” в 1761 р., хоч уся його участь у повставю була в тім, що він грав гайдамакам на бандурі, стеріг гайдамацькі харчі, носив сіно і т. и. Як вияснюєть ся з допроса, Данило Бандурка родив ся в Київі в 1738 р.; десяти років “отлучился” від батька та матері і пристав до бандуриста Матвія Волошина, що жив у польському містечку Богуславлі. У Волошина Данило вчив ся рік і протягом сього року з’їздив у Польщу. Вернувши ся відтіль, він починає свою артистичну карєру тим, що поступає спеціально бандуристом до київського Губернатора Леонтієва, у якого й пробуває три роки і лише “по измертвіи его” кидаєть ся в кочове, перехоже житє.
Так біля 1754 р. він іде в Запороську Січ, де й пробуває шість років, “упражняясь при охотных козаках бандурною игрою", за що одержував від козаків одежу й гроші. В 1760 році його, яко бандуристом, підмовили пійти з гайдамаками, і він іде поперед у зимовнпк на р. Ингулі, а потім - куди закине вільная воленька. І до самого свого арешту Бандурка їздить з гайдамаками, береже їх батовню, косить сіно, а найбільше — грає на бандурі; і при розділі здобичі гайдамаки не забувають свого співця: дають йому “польскій зеленаго сукна притертый кунтуш в 2 рубля денег да бандуру".
Ся звістка має велику ціну: з неї ясно видко, що у гайдамак була потреба мати у себе в валці походиого бандуриста, і се був не сліпий жебрак, а видющий, цілком правоздатний козак корсунського куріня. Окрім того варто уваги, що він служить у київського Губернатора Леонтієва спеціалістом бандуристим. Се була досить звичайна річ у ті часи і навіть ранійше: є звістка, що ще Петро І мав у себе при дворі простих козаків-бандурників, котрі співали свої думи й пісні на царських куртаґах, а цариця Прасковія Івановна так і надто любила козацькі співи; мала також у себе в домі бандуристів і меценатка тодішня кн. Черкаська. А при Єлисаветі Петровні, себто в ті самі часи, коли жив і Бандурка, наші кобзарі були в осібно великій шані: адже-ж сам Граф Римської імперії Олексій Григорович Розумовський був колись простим придворним бандуристом. Правда, з повисшенєм він закинув свою бандуру, але бувши сам чоловіком музикальним, багато впливав на сей бік житя двора, і при ньому в штаті цариці завжде рахувало ся де-кілька бандуристів і навіть бандурщиць.
Але от настав вік Катерини з його надзвичайною роскішю - і тихі бандуристи були викинуті з штата, як ні до чого непотрібний пережиток: згуки їх інструментів були занадто тихими й ніжними серед гучно-нахабних шумів двора. А потім прийшло руйнуванє Січі, кріпацтво - і на весь нарід лягла важенна московська рука... Всіх вона придавила, всім було тяжко від неї - не минув сей гніт і нашого кобзаря. Він поневолі перестав бути співцем козаків, бо їх не стало; тепер міг він співати лише про минуле, ще дороге кожній українській душі. Але йшли роки, слабкі перекази старовини один за одним зникали з памяти народа, житє вкладало ся в цілком иньші форми, і те, що цікавило нарід ранійще, згубило тепер для нього свою ціну. А відповідно тому мінив ся й бандуриста: одну за одною забував він славні думи, пристосовувався як міг до нових условин істнуваяя і - ось він тепер перед нами, сей сучасний кобзарь і лірник, теперішній носитель народвього пісенного багацтва. Подивимо ся-ж, що він таке.
Всім він відомий, сей сучасний співець. Заходить він у двір, проскрипить щось на лірі або побринькав на бандурі, дадуть йому шматок хліба, і він, кланяючн ся та дякуючи, йде собі до другої хати... Здаеть ся, от він тут і увесь - сліпець, жебрак і тільки; але се далеко не так, його зміст не вичерпуєть ся сією лише стороною. Насамперед треба сказати, що бандуристи не дивлючись на те, що козачество загинуло цілком і безповоротно, не дивлячись на зовсім відмінний від попереднього уклад житя, все-ж бережуть ще в своїй памяти деякі останки старовини - кожен з них знає де-кілька дум, а то й старокозацьких пісень. Так напр. кобзарі Харківської губ. знають три думи: “Про Олексія Поповича”, “Про вдову та трьох синів” та ще иноді “Про трьох братів азовських”; чомусь іменно сі три думи вберегли ся в нашій Губернії і їх знає майже кожен бандуристий. Окрім того у кожного з них є в репертуарі де-кілька так званих псальом, не кажучи вже про звичайні побутові, веселі й сатиричні пісні. Не маючи змоги вдавати ся в дрібну характеристику сучасного кобзаря з усіх боків, я обмежу ся тут лише на порівняне репертуарного багацтва кобзарів тих трьох Губерній, музикальних репрезентантів я буду мати честь представити на вашу увагу в сей вечір. Се кобзарі Харківської, Полтавської і Чернигівської Губерній.
Харківські кобзарі, як я тільки що згадував, знають три думи і лише де-котрі з них знають ще думу “Про брата та сестру”, позичену від своїх братів-кобзарів; дума-ж напр. “Про Хмельницкого та Барабаша”, котру виконує на вечорі один з харківських бандуристів, вивчена ним уже “з книжки”. З так званих псальом харківські кобзарі знають звичайні, перілічувати котрі тут немає потреби; число їх мінить ся між 12-20, і лише деякі з присутніх, як напр. Павло Гащенко і Петро Древчеяко знають — перший 42 псальми, а другий 44.
Крім того харківські кобзарі знають ще росповсюджені цілковито по всій Україні пісні сатиричного змісту і багацько всіляких побутових, де яких може. віднести і всі ті, якими наділила їх культура “обрусеня”. До начисто музикального репертуари треба зарахувати танці, куди окрім щиро-українських мотивів встиг улізти і який-небудь “валець”, “полечка”, “марш”, а також дуже росповсюджена по всій Україні “камарицька”.
Репрезентантом кобзарів Полтавської Губернії на сьому вечері являєте ся відомий одвідачам петербурської кустарної вистави, а також читачам “Київської Старини” бандурист Михайло Кравченко. Досить велика замітка про нього була поміщена про нього в V кн. “К. Ст.” за сей рік, але пісенний матеріал, котрий має Кравченко, значно більший записаного д. Сластьоном. Так після теперішніх моїх розпитів виходить, що Кравченко знає сім дум: три відомі й харківським бандуристам, три “Невольницькі плачі” (з котрих один під назвою “Про трьох самарських братів” він має виконати на сьогодняшньому вечорі) і дуже цікаву думу “Про дівку-бранку”. Все се стало відомим йому з уст товаришів бандуристів, так що з певністю можна сказати, що Полтавська Губернія береже в устах своїх кобзарів найбільше число історичних пісень. Число їх напевне перевисшує сім, але в ділі викорінена їх з передньої памяти приймає надто велику участь сучасна поліція. Так напр. сей же самий Кравченко каже: “Я де-чого й більше знав, так ото як почали нас дуже приєднувати, так я і повикидав усе з голови — на що, думаю, воно тепер здало ся”.
“Псальом" Михайло Кравченко знає 21, а пе 18, як те записав д. Сластьон, і я ще певен, що дядько Михайло знає й ще декілька їх, бо дуже трудно проказати від разу все те, що без усякої сістеми здобувало ся на протязі років. З пісень побутових і юмористичних Кравченко знає, окрім відомих харківським бандуристам, ще де-кілька иньшпх, як напр. дві пісні про “сусідок”, “кужель”, “кумка” і т. и. З танців йому теж відомі такі, як “Молдаванка”, “Вербунок”, “Сорока” і иньші, котрі цілком уже щезли з памяти кобзарів Харківської Губернії, як найбільше зачепленої городською культурою.
Про кобзаря-ж Черпигівської Губернії я хочу сказати трохи більше, бо се цілком новий тни бандуриста, що ще нарождаєть ся і має велику будуччину. Се — Терентій Макарович Пархоменко, Чернигівської Губернії, Сосницького пов. слободи Бурківка, чи як ся вимовляють чернигівці Bourkwuwka. Йому тридцять років; учив ся він у Андрія Гойденка, а той на свою чергу переймав кобзарську науку від якогось діда Данила; але з дум Терентій не вивчив ні однієї ні від свого вчителя, ані від товаришів. “Скільки то я їх горілкою попоїв, а нічого з того й не вийшло”, — каже він. А тим часом вивчить ся думам дуже хотіло ся Терентію: щось рідне говорило у нього в душі, і я ще не бачив бандуриста, котрий з таким захопленєм слухав би історичні думи та пісні, як сей Пархомепко. І пориванє його до рідної старовини не зостало ся даремним: зустрічаючи то одного то другого з українських інтелігентів, він прохав їх проказувати йому думи, купував книжки, пісенники і має у себе тепер грамотного поводатиря іменно для того, щоб мати змогу учити ся думам і старим пісням. “Я таки що на з’їзд, то на з’їзд приїхав, а більше для тогб, щоб у вас де-чому повчити ся”,- говорив він мені. І тепер він знає девять дум, багацько історичних пісень (одну з них, а іменно “про Морозенка” він виконуватиме і на сьогодняшньому вечорі). Але беручи мотиви своїх пісень у інтелігенції, що вміє писати й друкувати, Терентій не йде осліп за нівельованою, всунутою в невідповідні лади мельодією, він надає їй власть і індивідуальність, знов вертає їй загублений у записі народній дух, так що в його устах пісня цілковито не має книжного вигляду. Таким робом на сьому бандуристу ми бачимо, що інтелігенція почала вже віддавати назад позичене народне багацтво, і хоч не дуже добре вона ним пеклувала ся, але все-ж таки дещо зберегла. І дай Боже дядьку Терентію пізнати все, що він схоче - його діло має будуччину.
“Псальом” дядько Терентій знає 25; пісень побутових і комічних у нього не так багато, та до сього напряму пісень у нього, правду мовити, й нахилу немає. На бандурі Терентій грає чудово, і в свій час я попрошу звернути осібну увагу на його гру. Річ у тім, що вмілість грати на бандурі, як і все, має свою еволюцію, і на мій погляд спосіб гри, якою тримаєть ся Терентій, то найстаріший. Але перед тим, щоб говорити про гру на бандурі, я думаю, треба було б сказати де-кілька слів і про саму бандуру.
Найдревнійших форм струнних музикальних інструментів було дві: се якась найпростіша Геометрична фіГура (квадрат чи трикутник) з струнами в середині і дошка з струнами натягнутими на ній. Перша форма - се древній біблійний Psulterion чи Psalterium; друга - первісні гусла у россів, kantele у Фіннів, kannel у Естів, kankles у Литви, kuakles у Латишів - все се в дійсности назвища одного інструмента. Psalterium розвиваючи ся, дав нам сучасну арфу, гусла-ж - дала всі теперішні струнно-ударні інструменти. Поперед се була просто дошка з струнами, далі дошка замінила ся довблянкою (нижча дека) і закрила ся дощечкою (верхня дека). Довблянка ся була обрізана в рівних рисах, потім з поглядів естетичних їй почали надавати деякої кривизни; почуваючи потребу в довгих струнах, котрі змогли б давати голосний басовий акорд, приробили ручку - от і вийшов інструмент, що має назвисько бандури у Українців, біни у Індійців, бзури у Татар і т. и., бо інструмент сей в ріжних формах і під ріжними йменнями досить широко росповсюдженнй.
Сучасна-ж бандура має ось який устрій. Се круглої, овальної або грушковатої форми довблянка (спідняк), зверху прибиваєть ся верхня дека (верхняк); ручка буває ріжної довжини й ширини - на З струни, на 4, на 5, 6 і т. д.; струни сі називають ся бунти; часто ручка робить ся пустою в середині “для легкостн і для згуку”. Періферія бандури (брамка) має в собі кілочки для “приструнків’, число їх міняєть ся від 6 до З0-ти. Прикріпляють ся сї струни до товстого заліза, що називаєть ся ґріт, і через кобилку йдуть до кілочків. От і весь устрій сього прімітивного але мельодійного народнього інструмента. Тепер скажу де-кілька слів про три способи гри на бандурі.
Найдревнійшого способу, як я сказав вище, тримаєть ся кобзарь Чернигівської ґуб. Бандуру держить він поміждо колін перпендикулярно до власного тіла, ліва рука його бє виключно по бунтах, а вказуючий і середній палець правої стоять перпендикулярно до верхньої деки. Гарні перебори найбільше у веселих річах роблять ся ним беручи терцію і в зад і вперед, себто і пучками (вперед) і нігтями (назад). Отакий спосіб держати бандуру і головно пальці й є найдревнійшим; тримаючи ся його, не можна взяти повного акорду і викликати взагалі з бандури всього того, що в ній є.
Пізнійший спосіб — се той, якого держать ся харківські бандуристи та ще “зіньківська павука” Полтавської ґуб.— бандура держить ся не між колін, а на коліні і не стрімко що до корпуса, а рівнобіжно з ним; права рука теж не стрімко стоїть до бандури, а майже рівнолежно з нею, що й дає змогу взяти повний широкий акорд. Ліва рука не прикована виключно до бунтів, а вільно ходить по всіх струнах (великий палець лежить на обичайці), може брати і приструнки і бунти, може давати швидку ґаму вверх і взагалі давати безліч штрихів аж до флажолетів включно. Звичайно, не всі з отсих штрихів уживають ся бавдуристами-сліпцями, але тим не менче вони істнують, і я дозволю собі сьогодня показати шановній громаді деякі з них при виконаню думи “Буря на Чорному морі”.
Полтавська ґуб. займає середнє становище між сими двома Губерніями; сьогодня можна буде бачити, що полтавський бандурист держить свій інструмент уже на коліні, але в середньому косому стані що до корпуса; ліва рука у нього на бунтах, як у чернигівського бандуриста, права ж уже йде, як у харківських бандуристів. Таким робом на сих трьох репрезентантах народньої музики можна буде бачити деяку еволюцію гри на бандурі. Як на цікавий пережиток, в pendant можу сказати ще ось про яку деталь: полтавські і чернигівські бандуристи носять свої інструменти за спиною, себто так, як носили їх ще тоді, коли вільно грали коли хотіли і де хотіли, коли були народніми поважаними рапсодами, котрих за честь лічили закликати у хату. Харківські-ж кобзарі носять свої бандури при боці під полою, щоб краще укрити від дощу, коли доводить ся у всяку негоду швандяти з двора у двір. І ще: полтавські, а найбільше чернигівські бандуристи люблять краще співати сольо, харківські-ж і люблять і вміють складати ансамблі.
Ведучи ввесь час балачку про кобзарів, я майже не згадував тут про лірників, себто про музик, що грають на так званих лірах. Ліра або реля - се дуже давній інструмент: ще на одній з мінятюр, що прикрашають один славянськии псалтир XIII чи XIV віка, намальований царственний псальмоспівець Давид, що грає на лірі. Звичайно, маляр, котрий писав мінятюри, не уявляв собі тут Давида з древнім-єврейським інструментом, а він належить до тієї епохи, в яку писав ся сам псалтир. Масковнч, бувши в 1600 році в Москві, згадує, що на гулянках у бояр грають на “рылѣ”; тут же він описує й самий інструмент і його опис може також відносити ся й до сучасної нам ліри. В дивовижному оркестрі Петра Великого згадуєть ся “5 игра врыле”, і взагалі сей інструмент був дуже росповсюджений та й не тільки в росиї, а й по иньших сторонах: на одному з сучасних навіть видань пісень Беранже можна бачити вінєтку, де змальований музика, що грає на інструменті, схожому на нашу ліру.
Взагалї-ж сей інструмент має ось який устрій: три струни натягнуті в акорд (найбільше mi, la, mi) і тремтять від безконечного сипка в формі коліщати. Одна з струн церебиваєть ся деревлянияп клавішами і дає таким робом мельодію, дві-ж останні тягнуть увесь час одну нуту. Очевидно, що ніяких crescendo і diminuendo сен інструмент не припускає; фразувати доводить ся лише прискоренєм та задлянєм темпа та хиба ще невеликим staccato. Репертуаром лірники нічим не відріжняють ся від кобзарів, а тому нічого осібного про них сказати не можна.
Скажу ще де-кілька слів про вимиранє кобзарів. В широкій публиці має дуже велике розповсюджене гадка, що Остап Вересай був останнім з українських бандуристів. Погляд сей наскрізь неправдивий; кобзарі не вимирають, а коли й вимирають, то дуже-дуже повагом. Я не робив систематичних запитувань про живих бандуристів, а й то маю ось які цифри: в Харківському, Богодухівському і трохи в Артирському повітах живуть зараз 28 бандуристів і 37 лірників. Чернигівеький бандурист сказав, що знає у себе в Сосницькому повіті і почасти в ближніх 6 кобзарів і 21 лірників. Полтавський бандурист показав, що знає у себе в Миргородському повіті і частиною в ближніх 9 кобзарів і 15 лірників, а такі цифри можуть казати про все, що хочете - тільки не про вимиранє.
Врешті-ж насьмілю ся підняти серіозне питане про гоненя на кобзарів від містових і сільських властий.
Колись давно однією з головніших турбот православного духовенства й уряду було “сугубое преслѣдованіе свѣцких срамотных пѣсен, гуденія, скаканія и плясанія”. Але в ті часи гонителі були певні, що коли “гусли начнут гуденіе всякое - тогда якоже дым отгонит пчелы, такоже отыдут и ангели божіи от той смрадныя бесѣды и возрадуются бѣсы”. І навіть більше: певні були, що музика є однією з найголовніших бід державних, бо “сего ради казьви пріемлем от Бога всячьскыя и нахоженье ратных”! Тому й не дивно, що при таких страхах уряд, ідучи по стежці показаній духовенством, “попирал до конца проклятое бѣсованіе”, і навіть “тишайший” Олексій Михайлович видає драконівське повелінє “изымать окаянных скомрахов, бить батоги их нещадно”, а їх ні в чому неповинні “сурны, бубны и домры ломать без останку, хары жечь на огню без останку-ж”. Але тоді все отсе можна ще було зрозуміти...
Що-ж думать, коли й тепер, через стільки століть теж “изымаются”, тільки не “скомрахи окаянные”, а бідні українські сліпці-бандуристи? Що-ж думать, коли и тепер “ломаются без остатку” їх убогі інструменти? І се не риторична формула: два роки тому назад прийшов до мене один з бандуристів увесь у сльозах - що таке? Просте діло: його кобзу розбив об стовпець якийсь поліціянт, і безщасний сліпець згубив свій остатній заробіток. Ще ЗО років тому назад шановний д. Русов на засіданю Юго-Зап. Отд. Имп. Русск. Геогр. Общ. казав, що не можна-ж не відріжняти сього сліпця від звичайного жебрака, але тоді на сі слова не звернули ніякої уваги. А про те се так ясно: жебрак і може робити та не хоче, а сліпець і хоче та не може. Кожен з них окрім гри на своїй бандурі стараєть ся навчитись хоч якому-небудь реместву: один ве верьовки, другий плете корзини, третій вяже сїти. Кобзарь Михайло Кравченко напр. каже: “Як поповєш тих верьовок місяців зо два, так на пучках дванадцять шкур позлазить”. Один з присутніх тут бандуристів добре вміє дзвонити; то він трохи не плаче, згадуючи, як він тільки не встиг прийти завчасу, щоб зайняти посаду дзвонаря в одній з церков свого села. “Тепер там зрячий,— каже він, - але що-ж: зрячий і друге міг би собі що знайти”. Мабуть не хіть до волоцюжства примушує тепер його ходити з хати в хату, а та спільна всім нам потреба законности, якої ніхто не заперечить - се просто бажане їсти. Але мабуть і ся проста необхідність є якимсь переступом у нас, бо от що каже однії з кобзарів Опанас Барь: “Ех, що нам усюди буває від тих городових, урядників, станових то що! І струни тобі на бандурі порве, і бандуру грозить поламать, а посперечай ся - то й у боки наштовха — не ходи та й годі. — “Де-ж я, ваше благородиє, того хліба шматок візьму? адже-ж мені до дому його ніхто не принесе”. — “То й так, каже, здихай, а штоб не ходив, бо нілзя”.
І се не одиничні випадки, а на превеликий жаль хронічне явище, котре тягнеть ся от уже де-кілька десятків років. “Так од них і ховаємось, - каже Кравченко, — неначе ми, нехай Бог милує, злодії які-небудь або-що. Як зачуємо, що йде або їде, то так куди влучив, туди й упав, аби біда минула. І то-ж, скажіть, які часи настали: жиденята з катеринками ходять, то тим же й можна, хоч воно й на весь город скиглить, а тут же про Боже співаєш, людий од гріха одводиш — ні не можна”. Кравченко ще дивуєть ся, а ми так і дивувати ся вже перестали.
І о скільки сі гоненя з’являють ся загально-кобзарською бідою, видко з того, що вони зробили ся темою сучасної кобзарської творчости. У мене є записаний невеличкий уривок з чогось схожої і на думу і на римовану прозу — ось про що росповідає сей продукт гірких роздумувань сучасного барда:
Надзвичайно характерна відповідь кобзаря Михайла Кравченка, коли його спитали перед від’їздом до Петербурга: “А що, дядьку Михайло, коли-б і вам, як отому сказателю билін Рябініну, довело ся співати перед царем — щоб ви йому сказали?” На се сліпець відповів: “Самому мені — нічого не треба, а коли б Господь привів до того, то прохав би я пресьвітного царя, щоб вільно нашій братії було ходить усюди”. До такої відповіді — коментарії зайві!...
Як з’яснити собі сі утиски — не знаю, але думаю, що не кому иньшому, як іменно людям науки треба звернути на се увагу, бо від сих гонень терплять не лише самі бандуристи, а й наука. Засновують ся товариства для збираня етнографічних матеріялів, але що-ж вони будуть збирати, коли всі кобзарі “викидатимуть з голови” своє пісенне богацтво, як се зробив Михайло Кравченко, котрий викинув із своєї памяти де кілька дум, не надїючи ся на поліпшене обставин і завчасно приговоривши себе, яко музиканта, до наглої смерти. А самі бандуристи? Адже-ж багатьом із них доводить ся годувати не лише себе, а й свою родину — і тоді ота нащасна кобза або ліра з’являеть ся єдиною годувальницею багатьох ротів. Побиті самою природою, цілком поставлені в неможливість иньшими шляхами бороти ся з житєм — що почнуть вони, коли їх бандуру розібють об стовпець? Ми обурюємо ся, коли товстолобі поміщичі синочки стріляють, граючи ся, в хрест на козацькій могилі; ми ще більше обурюємо ся, коли зачуваємо, як темний нарід убиває якихсь гарних пташок, пишемо про се книжки, читаємо лекції — чому-ж тут ми ні до чого не беремо ся, коли те-ж саме робить ся над живими істотами? Чому-ж нашим безщасним українським кобзарям по тридцяти років доводить ся чекати якогось ученого засіданя чи археольоґічного з’їзду, аби за них промовив хтось хоч одно нехитре слово?,.. А про те коб-зарь — се та-ж добра птиця: годуючи ся сама вона робить добро й иньшим — і науці, даючи їй потрібні матеріали, і народови, навчаючи його добру в своїх думах і псальмах. Будемо-ж дбати про збережене на будучий час сих добрих, гарних співучих птиць! Перший початок у сьому був зроблений XII археольойчним з’їздом: д. харківському поліцмайстерові було післано уклінне прохане — не гнати бандуристів хоч на той час, коли вони з’являють ся потрібними для сьогодняшнього вечора. Будемо надіяти ся, що XII археольогічним з’їзд не залишить на тому сіеї працї, а буде прохати того ж самого і в висших верствах. А таким робом кожний з присутних може допомогти нашим українським кобзарям своїм словом, а вони вже за вас “будуть Бога молити, щоб дав вам Господь щасно в сьвіті прожити”.