←Літературно-науковий вістник, 1898
головна
Мій приятель дарував мені на памятку черенний зуб мамута, найдений десь там над Прутом.
— Ним добре притискати папери — сказав мені притім — і, головна річ, оригінально: замісць звичайних мармурових притискачів — зуб, що має з десять тисяч літ. Се навіть не без поезиї...
Приятель говорив правду: зуб мамута здав ся і мені поетичним і я зараз мармуровий притискач сховав у шафу, а зубом притиснув свої рукописи, що лежали в мене на столі. Новий притискач був не так вигідний, як справді незвичайний і не без такого чару, який має всяка старина.
Цілий тиждень я дивив ся на нього, по кілька годин на день. Правда, я мав притім і иньшу роботу: сидів за столом і писав, але що простягнув руку, аби замачати перо в чорнилі, то все кинув оком на свій новий притискач. Нераз і покидав на хвилю писати, брав зуб в руки і оглядав єго. Чудний зуб — нічого казати... І коли я так на нього дивив ся, мені приходили ріжні-ріжні думки, звичайно сумовиті.
В неділю я не мав пильної роботи, ходив по лісі, лежав у холодку та думки думав, і вернув ся вечером до дому в настрою, дуже пригожім до писаня поезий. Сів за столом і кинув оком на зуб мамута. Він лежав на моїй недокінченій повісти. Дивне порівнанє прийшло мені нараз до голови: зуб мамута лежав на моїй повісти, мов памятник на могилі мерця. Се порівнанє мене дуже зворушило, за ним явили ся цілі стада думок і я зараз почав писати поезию:
Нї, се не буде добре! Тут форма поезиї не відповідна до думки, яку хочу виповісти, до могильного настрою, який хочу навіяти на читача. Може так буде лучше, більше поважно і таємничо:
Ах, Боже! і так не добре! Що з того, що сей “апостол суму гробового”, котрим мамут гриз траву, на силу тягне мою думку в минувшість, мріямн повиту, коли я нsяк не можу вбрати єго у поетичну форму? Зуб мамута... стара памятка по старім велиті... зі старого Прута... дрібний атом і німий апостол... з темного бору, з темної минувшости.... ов, за богато поезиї! Проклятий зуб мамута! Я знаю, що хотів би виповісти у своїй поезиї; у першій формі мені досить гладко складає ся моя думка:
Була би се думка незла і, о скілько до неї дав причину черепний зуб мамута, досить оригінальна, але форма! форма! Що за біс лисий, що для нього форми найти не можу! Такої форми і таких слів, щоби читача за одним замахом перекинули за десять тисяч літ в минувшість, мріями повиту! Правда, що форма мала, а зуб завбільшки як селянський чобіт і важить зо два кільоґрами, але і на нього повинна найти ся поетична форма!
Думка послухала мене і полинула в давній час у допотопний дикий бір; я сів собі в тіни папороти і з доброго дива кличу людий у пралісі. Людий не видко, за те:
Нї, і в пралісі не можу найти поетичної форми, відповідної до зуба мамута. І зуба зуб часу не згриз... і так Далі. На знак мені свій зуб покинув... гм! врешті може бути. “Зьвізда” зараз видрукувала би сю поезию; але я вже тепер не стою на тім, аби чимборше друкувати все, що напишу; мені треба, щоб я сам був з сего зуба вдоволений. Десять тисяч літ — тисяч літ менше або більше тут справи не зміняє,— так стільки літ пролежати в землі і вкінци опинити ся на моїй недокінченій повісти, зворушити мене і за те все не діждати ся порядної поезиї, поезиї, що була би повна сумних, цминтарних думок, саме таких, як я їх серцем відчуваю,— се просто для мене тяжка мука... Ті думки у відповідній формі я мушу виповісти! Адже се факт і то сумний факт, що моя повість, притиснена зубом мамута, нехай я її й докінчу, десять тисяч літ жити не буде, і пять тисяч діт ні, і тисяч ні, і сто літ — може ні... ні вже, дальше не спущу, сто літ мусить моя повість прожити, інакше не варто її й кінчити. А сей проклятий зуб лежить на ній, “мов камінь намогильний”. Повість ще і cьвіта божого не побачила і я вже поклав на ній, мов памятник, зуб мамута, котрого і зуб часу не згриз за десять тисяч лїт. Мамут лишив знак по собі, а я не лишу. Боже, що за мука! Чи варто жити на божім сьвіті, коли по чоловіці і такий порядний зуб не остане ся, як-по тім мамутї? По що вганяти за хлібом, по що журити ся, по що мучити ся для ідей, по що так тяжко терпіти, коли з того всього не остане ся і сліду? Перекопуючи за кількадесяти літ цминтарі, найдуть твій череп, в котрім крило ся тілько надій і журби, кинуть єго в кут і приложать домовиною з новим покійником. А за твою працю ніхто тебе тоді вже й не згадає, настануть нові люди з новими думками, куди їм тебе згадувати!
Так мене загриз сей зуб мамута, що трохи на плач мені не зібрало ся. Все що скочу думкою у допотопний бір дрімучий, то звідтам лечу двайцять тисяч лїт наперед, шукаю себе по дорозі і зовсім не можу віднайти.
Боже! якже се сухо сказано, занадто просто, а я би хотів виповісти свій сум так, щоб він темною хмарою на ляг на двайцять тисяч літ, бо се такий великий біль душі, такий глубокий! Якже се так може бути: в другій половині 19-го столїтя родив ся, а в першій половині 20-го столїтя уже й пішов спати у землю... Довше певно не прожию...
Я взяв зуб мамута в руки і став єго оглядати, вже не знаю, котрий раз. Не замітив на нїм нічого нового — він певно виглядав так само і тому тисяч літ, як тепер у моїх руках — але не минула ще хвиля, як мені прийшла дуже холодна думка, і я відразу, як сидів у тіни величезної папороти в допотопнім пралісі, так у ту мить опинив ся у своїй хаті, і на свій стіл і на лямпу і на застиглий чай у склянці і на попіл у попільничці подивив ся зовсім не тими самими очима, що перше... Адже коли я і вся моя праця пропаде без. сліду, то очевидно пропаде і ся поезия про зуб мамута, що я даремно над нею мучу ся вже чотири години. Колп-ж так, то по що мучити ся, радше піти спати: і так уже перша година по півночи...
Думка була найрозумнїйша із всіх тих, що я продумав за чотири години, і з далекої дороги з допотопного прайса а шернув ся просто до свого ліжка. Ще пів години бачив я перед собою страшенного мамута, як він ішов пралісом, ломив дерева, ступав так, аж земля дудніла, аж поки заснув я, утомлений тяжкими думками.
Кілька днів я мав спокій і про мамутів зуб не думав... не хотів думати. Я бачив его що дня, але дивив ся на нього, як на ворога: мав жаль до нього, бо розчарував ся в его поетичній силі. Адже я писав поезиї про цілу землю — і вийшли добрі, писав про всі зьвізди на небі — і були також не злі (про місяць написав навіть чудову поезию: за неї від десятьох паннів дістав листи з подякою),— а тут з простим зубом, хоч і мамутовтц але все-ж зубом, не міг дати собі ради! Видко, що або сей зуб не заслугує ніякої поезиї, або я не можу... е, ні! я мушу щось про нього написати, як не поезию, то новелю, як не повелю, то повість, як не повість, то фільозофічну поему Що небудь, аби лиш виповісти ту думку, що мені засіла в голові. Але до сего вже зараз не возьму ся... колись нившим разом... при добрім настрою.
Сей добрий настрій прийшов на мене небавом, до тижня, і я рішив ся писати повелю про зуб мамута. Але що до новелі за мало самих цминтарних думок, а треба вже хоч троха й живого житя, то я заглянув до зоольоґії, прочитав собі житєпись мамута і придивив ся добре єго портретови, бо я сего добродія знав дуже недокладно і бояв ся написати які небилиці. В новелі гадав я виповісти ту саму думку, якої не міг одягнути в поетичну одежу, гадав зручно затягнути читача в допотопний праліс, там его поводити троха по ярах та дебрах, а потім гладко завернути в нинішні часи і неясно-таємничо сказати ему се, що, правда, він знав і сам, що “всяческая суєта”. От я й почав знову писати про зуб, та вже тепер прозою. Сей зуб мав відограти дуже фільозофічну ролю в житю двоїх молодих закоханих людий, хлопця і дівчини. Вони вже мали побрати ся, як нараз дістали сей зуб в подарунку. Дістали єго і як почали гадати про вічність та безконечність, то й відійшла їм охота йти до шлюбу. Не варто й побирати ся!— сказали і розійшли ся. Він забрав нещасний зуб з собою, держав єго кілька лїт у себе, але що все дуже сумував, коли тілько на нього глянув, то вкінцп викинув єго — і так зуб мамута дістав ся мені...
Тема просто чудесна! Цминтарних думок можна тут виповісти кілько схочеш, не так як у малій поезиї! Треба писати!
(Новеля).
“Лежить він у мене вже з десять літ на столі, сьвідок давніх-предавніх допотопних часів, величезний, тяжкий, темпожовтий зуб мамута. Я уживаю єго до притискана своїх паперів. Селянин найшов єго припадком на березі синього Прута і дарував на нещастє моїм знайомим, уважаючи єго якимсь дивним каменем, подібним лише до великого, невиданого черенного зуба. Не знав, сердешний, якого лиха накоїть своїм подарунком...
Дивний справді сей скаменілий зуб, з жилами склистої емалїї від споду; таких великих черепних зубів тепер уже не має ніякий зьвір на сьвіті. В уяві своїй я бачу допотопного мамута з довжезними, каблуковатими клами і з двома рядами таких зубів, як отсей один у мене на столі — правдиві великі жорна до розтирана поживи; бачу, як він блукає по безлюдній пущі над Прутом — самітний, понурий, тяжкий велит...
Змарнілі потомки сего колишнього велита, слонї, покинули північні, холодні сторони і поселили ся близще осередки землі, щоби вигрівати ся до жаркого сонця. А по їх предках в далеких північних печерах та безоднях, сховані перед людськими очима, забуті і людською памятю, лиш де-не-де ще спочивають кости, тривкі-жовті кости, котрих і всемогучий зуб часу не вспів згризти, котрих земля не стерла на порох і не сполокала-вода.
Коли я дивлю ся на сей зуб мамута, бистрою думкою лину у допотопний старезний пралісу кладу ся в тіни великої папороти на зелений, пухкий мох, мов на перину, і, вдививши ся очима в небо, з сумнівом в душі, з забобонним страхом, шукаю даремно відгадки загадки житя...
Скрізь пусто...
Аж ось ліс тріщить, дерева подають ся на бік і ломлять ся: поважним, тяжким ходом іде против мене криво-убий мамут... Який же я малий і слабий еупротив сего велита-снлача! Я, homo sapiens, пан усього сотворіня.”——
Тут я на хвилю перестав писати і прочитав собі те, що написав, від початку. Нічого, початок не злий, поважний. Тепер би лпш зручно перейти від сего мамута до моїх видуманих знайомих, до їх пригоди такої великої, як сам мамут.
Я спер ся о поруче крісла і вдивив ся на стіну. Стіна мовчала і я мовчав — і в хатї було так таємно-тихо... На дворі гудів вітер і завивав так сумно... Сонце сховало ся за хмари...
Передо мною зуб мамута, лежить на моїх творах і також мовчить. Який вій поважний! Кілько думок криє в собі...
Сиджу і думаю, аж чую: нараз не сей мамутів зуб на столі, а мій власний, Маленький зуб мудрости у кутку мого рота починає обзивати ся, скимить так легенько, немов просить ся, щоб я ему позволив сильнїйше відозвати ся. Натуру сего мого зуба мудрости я знав уже від року дуже добре; хоч він і був собі зубом мудрости, але вже кільканайцять разів устроїв мені такі дурниці; що я єго ніяк не міг назвати мудрим. Я єну догоджував; як маленькій дитині: що дня змивав пахучим кальодонтом і дірку в ній затикав біленькою. ватою, аби єго делікатна душа не стикала ся з усякими сьвітовими квасами, а він проте нераз такі заводив жалі, що мені не давав ні їсти, нї робити, нї спати. Отсим легеньким скимінєм, яким тепер відозвав ся, він звичайно давав знак, що загадує виявити цілу свою скорботну душу, але не відразу, помалу. Се була така єго увертура до драматичної опери, в котрій я грав найважнїйшу ролю, висьпівуючи нераз найтяжші мольові і сентиментальні пісні з правдивим артнзмом, з глубини душі.
Слухаю тепер: справді мій власний черепний зуб скипить. Певно бажає собі нової порциї вати, вже третій раз сегодня. Добре, дам тобі, мій любий! Лиш сиди тихо, бо я тепер маю клопіт з иньшим зубом, не таким, як ти, маленьким. Зарядив я свій зуб сьвіжою ватою і слухаю: ба, він уже не екимить, а сіпає порядно. Ще хвиля: як заболить! мені аж сьвічки в очах стали. Раз і другий і третій... Ов, біда! Мабуть холодно бідакови? Я обвинув голову теплою хусткою, сів за стіл, замочив перо і беру ся писати дальше про зуб мамута.
Що лиш написав кілька слів: “І от сей велит-силач, мамутів зуб...” нараз мій зуб як заболить знову, аж на мене поти вдарили. Я прикусив щоки і заскреготав зубами,— нічого: всі мої зуби скреготали, а сей зуб мудрости аж корінє рвав під собою з розпуки.
Нема ради, кладу ся, як стою в ліжко, притулюю щоку до одної подушки, на голову кладу другу подушку і жду. Душно мені, але терплю, щоби тілько премудрий зуб утихомирити. Здаєть ся мені, що переконую сим свого мудрагеля, як я про нього дбаю, бо вже липі екимить і сіпає і тілько часом немов кине ся з болю. Скоро він на хвпльку втихне, я давай дальше думати про зуб мамута. Так гарно почав новелю, в такім відповіднім настрою був пишучи, обнимав такі широкі і далекі горизонти, ставив загадку жптя на десятьтисячлїтній основі,— і саме в ту хвилю мій карлик зуб осьмілює ся виводити свої жалї і то перед лицем свого велита-товариша, з котрого могла би бути ціла літра таких зубів, як він. Се таке самолюбство, що просто обурює чоловіка...
Ах! немов у відповідь на таке лихоеловленє як заболить мене мій зуб! Я забув і зуб мамута і широкі горизонти і всю загадку житя. Зарив ся у подушки і ледви дишу, трохи не вдушу ся.
Саме в ту хвилю увійшов до мене приятель, що дарував мені зуб мамута. Замкнув двері і станув, здивувавши ся, що я сплю з подушкою на голові. Але я ногами задриґав і він по тім зміркував, що не сплю.
— Тобі що таке?— питає ся.
Я виставив ніс зпід подушки і з жалем кажу: — Ах, дай мені спокій! болять мене два зуби, один мамутів, другий мій.
— Як? мамутів зуб тебе болить?
Отсе питане приятеля навело на мене в ту мить таку думку, що я, аби єї роздумати, не мав навіть часу ему відповісти — така була вона незвичайна... І потішила мене ся думка так, що,я скинув подушку з голови і з горячими щоками усів на ліжку, усьміхненпй.
— Приятелю,— кажу — се-ж правдиве щастє, що я не маю таких зубів, як мамут, а то якби такий велит-зуб почав боліти, прийшлось би чоловікови на голові ходити і по стінах драпати ся, а лікар від зубів мусів би цілу парову машину приставити до мене, аби такого зуба витягти! І щоби то був за біль, Боже!
Мій приятель зовсім не зрозумів моєї глубокої думки і дивив ся на мій щасливий усьміх здивовано.
— Котрий же властиво зуб тебе болить: зуб мамута, чи твій власний?
— Ах! мій власний зуб мудростп, від котрого я звичайно дурнію!
— То чому єго не вирвеш?
Справді, чому-б єго не вирвати? Рада була знаменита і головно дана в добру пору. Я зараз пішов до лікаря, сів на крісло, повторив собі раз і другий і третій: щастє моє, що не маю зуба, як мамут, сею думкою загіпнотизував себе і не счув ся, як мій зуб мудростм покинув ряди своїх товаришів, мов несовістний дезертир. Не чув я й болю, коли лікар мені рвав єго, стратив я зуб мудрости, і мені аж в очах розвидніло ся.
Спокійний і вдоволений вернув я до дому. Сів за стіл і дивлю ся знову на зуб мамута. Коло нього лежить почата новеля п. з. “Зуб мамута”. Думав її дальше писати, але не почував себе вже в такім настрою, як потрібно, і початок новелі мені не сподобав ся. Тепер мав я до сего зуба ще більший жаль, як перше, бо не міг єго упхати і в новелю, але заразом я й оправдував єго: не він же винен, тілько я; за своїм зубом я забув про нього і змаловажив єго; Так не годить ся... Треба буде написати про нього фантастичну поему з пралісами, смоками, іхтіозаврами і потопою cьвіта. Тут я єго встромлю... і вражінє буде чудове!
І знов дивлю ся я на зуб мамута, що лежить на моїх творах, як памятник на могилі, знов думаю про загадку житя, поки мене другий зуб мудрости, мій власний, не заболить...
Львів, 1898.