←Літературно-науковий вістник, 1898
головна
З того часу, як у хаті Сенька Гримали між образами появила ся оправлена в рамки членська грамота товариства Науки, Гримала немов відмінив ся. То був чоловік, як иньші люди, а тепер нараз згордів, якби великого розуму доскочив. Довгі часи і сам він ставав перед сею грамотою та любував ся нею, і людям, що приходили до нього, показував її та не забував притім сказати, що на ній він написаний: Сенько Гримала, господар в Голодній Ямі. Люди оглядали грамоту і дивували ся. Що за образ! Такого вони ще не бачили. Сьвятий не сьвятрй, бо звід-ки-ж Грималі бути на сьвятім образку, а таки тут і церква і якийсь ангел з смолоскипою, і мабуть злий дух з крилами наземлі — а з боку “Сенько Гримала, господар в Голодній Ямі”. Та коли-б ще він сам лише, але тут і синя печатка і підписи якихсь панів зі Львова. Чудний образок тай годї, такого на ярмарках не продають. І звідки Грималї прийшло на думку запізнати ся з тими панами зі Львова? Післав за порадою дяка одного ринського, а вони єму звідтам і грамоту і книжочки і “каляндар” — все за того одного ринського...
— Наші люди нічо не розуміють — говорив Гримала перед дяком, з котрим від часу своєї приналежности до Науки чаетїйше сходив ся і читав їазети.— Хто з них, на приклад, знає, що тепер дїє ся в Болгариї Якже там, пане реєнтий, найшли вже тих, що вбили Стамбулова?
— Ні ще,— відповів пан реєнтий — в ґазеті стоїть, що й не найдуть тих розбійників.
— Ото вам порядки! І де вона є, та Болгария?— питав ся Гримала цікаво.
— Під Турком.
— А Турок де?
Дяк також не знав, де є Турок, але се не шкодило ні ему ні Грималі, живо займати ся болгарськими справами. Гримала знав справу убійства Стамбулова так, що раз і жінці став її розповідати; але жінка слухала єго дуже неуважно, він махнув рукою, сказав: “Де жінкам до політики!” і вже більше з нею в політичні розмови не вдавав ся.
Вичитав раз Гримала в ґазеті, що товариство Наука устроює господарське віче і запрошує на нього всіх своїх членів. Гримала уважав тепер за свій обовязок поїхати на се віче, тим радше, що й дяк мав охоту.
— Ти куди знов?— спитала жінка, побачивши, як чоловік запрягав коні.
— На господарське віче.
— Се що таке?... Тілько дармо худобу змучиш.
— Ет, що ти знаєш!— відворкнув Гримала, взяв з собою хлопця, щоби було кому пильнувати воза, забрав дяка і поїхали.
В магістратській, салі міста, де відбували ся віче, повно селян з ріжних сторін. Сидять собі, як пани на кріслах, і слухають науки. Між ними й Сенько Гримала, сидить разом з дяком, дивить ся та слухає, що пани від Науки говорять. Вийшов один старий панотець і каже, яка то Наука славна і як вонаі дбає за селян. Гримала згадав свою грамоту — і промова панотця ему сподобала ся. Був би плескав в руки, так як якісь люди недалеко нього, але єму видало ся, що се дитяча робота плескати. в руки, так він і сидів мовчки. Вийшов другий пан. і каже: “Поздоровляю вас, мої панове, що ви приїхали з ріжних сторін, не жалували труду.... Могло вас з’їхати ся більше, але й так добре!” Гримала був дуже рад, що ніхто не міг мати до нього жалю, що не приїхав. Вийшов третій пан і став говорити про крамниці. Гримала слухав якийсь час і промову зрозумів так, що всі селяни повинні поробити ся крамарями. Він подумав собі, що не має потреби крамарювати, розсів ся вигіднійше на кріслі, склонив толову і став згадувати військову музику, що чув єї на улици, як ішов тут на віче. Прийшли ему на думку єго літа служби у війську — і він задрімав. Досьвіта став був і сон ломив єго. Не довго дрімав, і не коротко, але як пробудив ся від оплесків, то вже того пана, що говорив за крамниці, за столом не було, а деякі селяни виходили з салі. Гримала встав і пішов за ними, лишаючи дяка в салі. Вийшов на місто, походив по ринку, оглянув склепові вистави, пішов подивити ся до коний, випив горівки, перекусив дещо і знов вернув ся до магістрату. Селян було тут уже не так богато, як перше, але ті, що були, вже не сиділи, а стояли, приступили близите до стола, за котрим сиділи пани, і натягнувши шиї щось оглядали та слухали. Перед столом і на столї стояло кілька коловоротів, щепи, насїнє травм в мішочках, млинок до чищеня збіжа, кінський сапач і плуг. Жвавий панок стояв коло плуга і говорив поважно:
“Плугом оремо землю. (Ну, ми се знаємо! подумав собі Гримала). Плуг старший, як перо, котрим пишемо, і хто знає, чи не вартніщий. (Певна річ! Перо дістанеш за крейцар а плуга ні!— обізвав ся Гримала до дяка, Що стояв коло нього, але так голосно, що се почув і бесідник). Се не так треба розуміти,— говорив пан дальше — плуг вартніщий тим, що він для нас всіх оре землю, на котрій росте хліб, а пером землі не зорете. Щоби то було, якби не було плуга? (Голоси: Біда!) Ним би тоді люди землю орали? (Гримала аж розняв руки 3 Дива: справді, чим би люди землю орали, якби не було плуга?) Отже бачите, мої панове господарі, який важний є плуг. Але сей плуг, що тут стоїть, не такий, як ви уживаєте. Ви уживали до недавна деревляних плугів, тепер уже маєте зелїзні, але такі, що тілько одну скибу ріясуть, а отсей плуг ріже вам відразу дві скиби, бо в нього два чересла. (Гримала став на почіпках, аби ліпше побачити плуг: справді, у нього були два чересла). Такі плуги повинні ви у себе завести, бо з ними половина роботи; за пів дня можна з’орати поле, що виорете цілий день. (Хитро!— обізвали ся деякі голоси). А тепер, коли я вам уже обяенив, як уживати млинка, сапача, коловоротів і плуга, приступимо до роздаваня премій. Будемо льосувати, хто ті річи, що тут стоять, виграє. Хто виграє, той може забрати їх собі до дому за дармо. А забравши їх, най другим показує і шанує їх, бо декотрі з них дорогі; сам такий плуг коштує сорок зр. (Ов!— не втерпів Гримала — отеє би варто дістати!)
Стали льосувати: одна читальня дістала млинок, друга коловорот, деякі господарі подіставали господарські книжки, щіпи, по кварті насіня купчатки, один дістав сапач, дяк з Голодної Ями дістав також коловорот — лишив ся ще плуг. Ох, кобп то я єго дістав!— подумав собі Гримала — і чи він в таку годину сказав, чи так уже Бог дав, вийшов пан за стіл і каже: “Плуг виграв господар Сенько Гримала з Голодної Ями!“
— Я тут!— крикнув Гримала і став протискати ся помежн люди до свою плуга, якби бояв ся, щоби хто не забрав єго.
— Можете собі плуг забрати — сказав пан.
— Дякую вам, паночку, за ласку — промовив зворушений Гримала і хотів пана поцілувати в руку.
— Не мені дякуйте, а Науці, що за вас дбає — відповів пан поважно.
Гримала був би з радної душі подякував Науці і був би поцілував її в руку, навіть оглянув ся, так якби сподівав ся найти її в салі, але не побачив її, отже станув коло плуга і почав єго оглядати. Сорок ринських коштує! Такого плуга, як Гримали Грималами, в їх роді ще не було. Гримала схилився і пробував підняти плуг. “Ов! тай тяженький собі! Підняти годі!“
— Кілько він важить?— осьмілив ся ще Гримала спитати ся в пана, що говорив про плуг.
— Вісімдесяти чотири кільоґрамів — відповів той.— То се кілько буде так по нашому?
— Близько два сотнарі. От якби два кірці проса.
— Гм!— подумав Гримала.— Ну, побачимо! А забрати треба; не лишу его.
Пішов по віз, заїхав перед магістрат і при помочи сина і дяка з тяжкою бідою зніс плуг по сходах з першого поверха в низ на віз.
— Се що за плуг такий?— питав ся син.
— Ну, плуг, на два чересла, дві скиби відразу кладе.
— Та як таки: цілий зелізний? Чепіги зелізні, гряділь трохи не весь зелізний, чересла, леміш —
— Е, що ти знаєш! ідьмо!
Дяк поставив коло плуга свій коловорот, сів поруч Гримали — і поїхали. Дяк не дуже тішив ся своїм коловоротом, не знав добре, що з ним і починати, та кривдував собі, що дістав таку дешеву премію; за те Гримала був дуже рад, що єму трафила ся така дурничка. Одного римського дав Науці, а вона єму за те і грамоту і книжкп і календар і плуг за сорок ринських... Добра ота Наука, дай їй Боже здоровля!
Приїхавши до Голодної Ями, дяк поніс свій коловорот до дому, а Гримала скинув плуг до шопи і постановив собі зараз при першій нагоді спробувати єго. Жінка відраджувала єму се, аби люди з нього не сьміяли ся, що якісь новини заводить, але Сенько не думав жінки слухати. Дві скиби класти відразу — се полекша велика, половина роботи, як казав той пан на вічу.
В тиждень потім, скоро сьвіт, зайшов. Гримала до шопи. Тут у куті лежав старий плуг з одним череслом, З деревляними чепігами і деревляним грядїлем, а коло нього недалеко новий плуг з двома череслами і майже цілий з зеліза. Лежали вони мовчки, як два чужинці, один з селянського, другий з панського роду, що зовсім не мали охоти себе пізнавати. І Грималї прийшла до голови якась незвичайна думка, коли поглянув на сі два плуги, бо пригін усьміхнув ся. Він не без глуму в погляді приступив до старого плуга, поставив єго гряділем на землю, а череслом до гори, і повернув ним сюди-туди, мов легеньким пером, завдав собі єго на плечі і спер потім о стіну. Се іграшка, не плуг, а отсей новий, то вже що иньше. Гримала, правда, підняв єго з землі, але зараз і поставив, аби не подвигати ся. Прикликав жінку, аби помогла єму винести плуг на віз.
— Чому-ж не приліпиш єго до теліжок?— питає ся жінка.
— Ще нині не хочу з ним так через село їхати, радше в полукішок сховаю, перше мушу спробувати. Берім єго на віз!
Висадили плуг на віз, і старі деревляні теліжки до нього. Сі теліжки ніяк не годили ся до сего панського плуга, але завдане їх невелике, міг і на них спочивати гряділь модного плуга.
Разом зі своїм хлопцем поїхав Гримала на ниву під ліс; з тяжкою бідою стягнув знову плуг з воза, приліпив до него своріпем телїжки, запряг конї і попав уставляти чересла. Не легко воно єму йшло; він аж засапав ся, переносили плуг під межу ниви. Притиснув лепіги і “вйо!” крикнув на потопила і на конї.
Коні шарпнули, оба чересла зарили ся гладко в землю. Та не вспіли коні увійти з десять кроків, як станули, відсапуюяи тяжко.
— Чому не поганяєш?— питає ся Гримала і дивить ся на дві рівні скиби за собою.
— Вйо! — крикнув погонич і вдарив коні батогом.
Конї знов рушили, потягли плуг на два кроки і станули.
— Що таке?— дивує ся Гримала.— Поганяй, бий сиву, то вона така лінива!
Під ударом бича сива так шарпнула, що сворінь вихопив ся з гряділя і теліжки відскочили від плуга.
— Треба иньшого своріня, тут дірка за велика — доміркував ся Гримала, засадив знову зелізний сворінь, а крім него всадив ще деревляний кілок, аби сворінь придержував.
— Ано! поганяй!
Плуг поступив знов зо два кроки і станув.
— Ага! Се ще треба тою кермою вміти орудувати, аби нересла йшли в лад — подумав Гримала, витяг чересла з землі і подивив ся, як вони стоять. Здаєть ся, добре, тілько землі набило ся поміж них, тому так тяжко йде. Вибив землю істиком, засадив чересла знов у землю і казав поганяти. Коні натягають ся, як струна, сопуть та оглядають ся, що за морока з плугом; давнійше так тяжко не йшло.
— Аж коні впріли!— замітив погонич.
— Ну-ну, ти не питай, лише поганяй!
Погонич ударив знов сиву, а та, почуваючи ся до тяжкого обовязку, так щиро потягла плуг, що урвала обі шлиї і стала собі обіч плуга ні в сих, ні в тих.
— На, маєш!— промовив з резиїнациєю Гримала, покинув чепіги і став вязати посторонки. Та вже брала єго троха злість, що так ему не веде ся.
Звязав шлиї як міг, знову запряг сиву і казав поганяти. Коні знов не слухали; вже й давали себе бнтн, а не йшли.
— Та бо ти, хлопче, не знаєш поганяти!— угнівався вже Гримала і як крикне на коні “вйо!“ — ті мов у нестямі рванули ся і — нараз розлетїли ся теліжки; зломило ся одно колесо.
— А щоб тебе смага втяла та з новим плугом невиданим!— промовив Гримала і. безрадно розвів- руками.
— Та бо то, тату, плуг не наші коні, за тяжкий!— замітив погонич.
— Гм!— воркнув Гримала — се правда! А я гадав, що се так буде, як з нашим плугом.
Відчіпив теліжки і глянув на плуг такими очима,- якби мав до нього жаль.
— Шкода, що такий дорогий! Та вже нема иньшої ради, берім єго на віз, або вертай, сину, по старий плуг. Ба, правда, теліжки поломані! Головонько-ж моя бідна! Ото наорав подвійних скиб!
При висаджуваню плуга на віз, хлопчиско підсадив так незручно руку під гряділь, що аж скричав з болю і пустив плуг. Той скрутив ся на драбині в бік Гримали і зсунув ся так нагло на землю, що трохи Гримали не роздавив.
Гримала відскочив в пору і нарушив притім проклоном всю плугову родину.
— Ну, та певно, якже єго, бісового сина, мої коники можуть тягнути при ораню, коли він такий тяжкий!—-замітив по хвилі з пересердем.
Другим разом пощастило ся висадити плуг на віз без пригоди. Гримала сів з хлопцем і повернув віз на дорогу до села. Соромно було ему, сам не знав, від чого і за що. Сидів похнюплений і злий. І треба було, що в таку хвилю на дорозі переймив єго дяк, побачив па возі плуг і поломані теліжки, і як на глум спитав ся у Гримали:
— То ви вже так рано з’орали ниву?
— Ага, з’орав, щоб єго...
— Що-ж таке? Недобрий плуг?
— Та нічого, плуг добрий, але не на мої коні. До нього би волів треба, та ще й не аби яких, або двірських коний...
— Якже тепер буде?
— Не буду-ж я до нього купувати двірські конї і зелізні теліжки! Ще чого не бувало! Тілько шлиї мені порвав, теліжки поломив, хлопця придавив і мене самого трохи не забив. Та се вам ціла машина, а не плуг!
Дяк усьміхнув ся вдоволено і від сего усьміху дуже заболіло в Гримали. Аби відплатити ся, він спитав у дяка:
— А що-ж ваш коловорот? Добре нитки суче?
Дяк скривив ся.— Жінка, каже, ані думає в руки єго брати. Як треба, то й веретеном нитку всуче. От тілько діти мають забаву. Вже й попсували.
Розійшов ся Гримала з дяком, поїхав до дому. Тут ему ще й жінка досолила так, що він з пересердем закинув модний плуг аж у сам куток шопи, і взяв ся ладити теліжки.
Потім витяг свій старий плуг, закинув єго на плече, виніс перед шопу і поклав обережно на землю. Чересло старого плуга, мов лице селянина, котрого люди пошанували, блиснуло радісно на сонци. Сам Гримала дивив ся тепер на старий плуг, так, якби найшов на нім щось доси невидане...
Два роки лежав модний плуг у темнім кутку шопи в поневірці, поки Грималі не прийшла думка викинути єго, бо без потреби заваджав. Заніс єго нишком до коваля на продаж.
— Що-ж вам за нього дати? — спитав коваль. — Тай хто відкупить єго від мене? Ніхто з наших таких плугів не потребує.
— Та вже дайте що небудь,— відповів Гримала — а цьвяхи з него будуть добрі.
І коваль відкупив модний плуг на цьвяхи...
Львів, 1898.