(поезії в прозі)
←Літературно-науковий вістник 1898
головна
Геть далеко і високо, де ясні зорі, там мабуть є щастє моє. Звідси туга у мене, що мені її Бог поклав у серце, а ніхто не міг утихомирити.
Жду ангела емерти.
Я чую єго ось тут і тут... як він іде... то тут з’явить ся то там... небавом почую, як він перейде попри мої двері...
А зорі з неба так привітно усьміхають ся до мене!
Там певно є щастє моє.
У ліс зайшла я.
Так тихо довкола.
Тут тиша і холод — такі великі, що аж мені лячно.
Теплими словами хочу оживити єго і себе і кажу ті слова.
Луна не йде.
Так тихо й пусто, як перше... так мертво у буйній зеленї, що жаль находить на мене.
Ще раз кличу голосно з повної груди найгорячійше слово, яке є на сьвіті... і невже? по довгій хвилі йде луна, крок за кроком, якби з холодної пропасти добував ся веселий подорожний: "Люблю тебе!" — пішла лісом — і жила ще довго в памяти всіх цьвітів, хоч сама давно загинула...
Кождий чоловік раз в житю зупиняє ся і не знає, куди завернутись. Я свою дорогу знаю. То самота. Вона впялила свої грізні, холодні очи в мене і моргає до мене.
Я йду.
Я тобі буду служити, ти велика безсердешна самото, і пісні свої покладу у ніг твоїх.
Усьміхни ся тоді!
Він такий пожаданий... такий добрий... оттакий солодкий усьміх для втомленого серця, що даремно благало о него людей...
Від мене до тебе — стелить ся ясна дорога.
Як срібна стяжка.
Нею легеньким кроком ідуть лелії мого серця. Остатні лелії моєї молодости. Опустивши зажурені, головки, вони оглядають ся і пращають ся: „Ми вже ніколи не повернемо, горде житє!... ми вже не повернемо... ми остатні... дай хоч дні прожити..." І тихо ступають тихою дорогою до тебе, щоб там зівянути...