(поезії в прозі)
←Літературно-науковий вістник 1898
головна
У склянці, тонко різаній, прозорій, наповненій аж по сам край сьвіжою водою, стояли вони...
Темночервона, окружена листками, що недбало звисали, горіла пурпурою. Розцвила ся роскішно, упоювана ся сама собою, принаджувала до себе і ждала неспокійно.
Зараз коло неї, мов під охороною маленьких, трохи потвердих, темнозелених листків, тулила ся блідорожева рожа, що тілько на половину розцвила ся.
Вона ще перед кількома хвилями була пупінком, а тепер немов від одного сильного віддиху ранного повітря розцвила ся і виглядала так, якби сама з себе стала такою пишною, коли тимчасом вона все ще була пупінком.
Вона була повна поетичного передчутя рожа, до котрої усьміхаєть ся полудень зі своїми ріжнобарвними метеликами...
Крайні листки її були напоєні темнорожевою краскою, але середущі тілько якби почервоніли ся від рожевого подиху. Нїжна і запашна і несказано непорочна, сперла ся вона на темночервону рожу, притулила ся і несьвідомо допоминала ся, абп її взяти в обійми.
Коло них стояла біла.
Обтулена сьвіжими зеленими листками вона тонула в собі, а проте чула, що жиє. Ледви прочуваючи своє барвне окруженє, сияла невинностю і чистотою і пахла так чудово, що зелені листки здержали свій віддих і в нестямі пили її солодощі...
Коло сеї рожі і центіфолїї заховав ся один-однісенький матово-жовтий пулінок.
Чи так виглядали пупінки?
— —Та рожа звисала геть поза край склянки.
І великі майже блискучі листки хилили ся довкола неї нїжно та намагали ся як найблизше притулити ся до неї. Але вона, тяжко засумована та прибита незаспокоєною тугою, і поглядом на них не кинула. Все дивйла ся в низ, схиливши головку, як би лякала ся з якого боку несподіваного блиску або щоб який упертий промінь сонця не заглянув в її зачинену душу, чого вона ніколи в сьвіті не стерпіла би.
Її великі. листки з краю скрутили ся, незамітно потемніли і перед часом зівяли...
Коло неї дві грубошиї дикі рожі з яснозеленими листками.
Стіл, що на нім склянка стоїть, з білого, мармору.
Тло — брунатно-золоте.
Тут же і прислонена засьвічена лямпа.
Повітрє — парне.
Чи вони дрімали?
Ледви. Виглядали так, якби радше ждали чогось нового, чогось казочного...
— — Напротив стола навстяж відчинене високе, вузке ґотицке вікно, за ним тонуть у темряві велити-дерева, а над ними простерло ся небо, покрите грізними хмарами, з заслоненим до половини місяцем — так за вікном.
Поміж деревами тихий шум.
Спершу ніжний і лагідний, але потім щораз сильнійший, далі переходить в потаємний пристрастний шепіт — і вкінци сьвіжий жвавий легіт впадає вікном.
Летить просто туди, де стоять рожі, доторкає ся всіх сьміло, немов цілує їх, так що груба цоломінь лямпи з переполоху палахкотить і тремтить... Потім знов настає тиша...
Майже чутно впали листки темночервоної рожі на білу плиту марморову.
Спершу один листок, потім три, чотири, далі ще більше, нарешті майже всі.
——З їх упадку тиша, що довкола панувала і все у себе приймала, зложила казку про долю рож...