1
Кидай зброю на межі.
Кинь, нехай лежить.
Бачиш, ходить морем жито
И коси, як ножі?
Зерно на порі,
Мається нарід:
Незлічиму силу носить,
Доки хліб ляга в покоси.
Осіли ми в долині цій,
На річці синій та багатій.
Степи й вода. Ори і сій.
Співай пісень, коли без хати.
Немало літ пройшло і йде,
Багато ворога бувало.
І тільки вітер прогуде
Тепер у оченьки зухвалі.
Та, коли зійде молодик
І попливе шляхом безкраїм,
На бій з далекої води
В ворожу кістку хтось заграє.
Мій вороже, зачекай.
Слухай далі спів,
Вже згорає неба край
На крайках степів.
Диха дух земель.
Сонця корабель
Парус теплий і червоний
Виставляє з моря тонів.
Стань, воріжеиьку там,
Не переходь межі,
Любі твої уста
Хочуть сьогодні жить.
Потом облитись дай—
Щедрої праці знак.
Жито—на полі—вода,
Хай не тече казна!
Гнівно працює люд,
Бачить, вороже, нас.
Чуєш, тебе, мій любий,
Кожна дитина знає.
Хочеш—тобі дамо
Губи прекрасних дів.
В теплий рудий мох
Вас заховає діл.
Там-же твоє немовля
З матір’ю ляже в землі.
Спухне кривава земля
Виросте кущ в лісі.
Зріже сопілку юнак
І прикладе уста—
Ненавидь тільки лунає
В темному лісі там!
Добувай твого ножа,
Сміливіше ріж!
Кров рудая, як іржа,
По мені дзюрить...
Серце хай горить!
Серце хай болить!
Із горючішої рани
Найболюча пісня стане.
Велику пісню тих боїв
Ми відпускаємо з причала:
До золотих її ланів
Торкались меч і гостре рало.
Хай ридає,
Параґонить,
Проклинає
З гін у гони!
Поле, луки,
Наче дзвони.
Як розпука,
Тупіт коней.
Ось і ворог,
Меч гуляє.
Чорний ворон
Налітає.
Під мечем злетіла
Голова.
Кров білого тіла
П’є трава.
Треба серце ворога виймати,
Треба принести його до хати.
Треба череп сріблом окувати,
Меду старовинного налляти.
Хай гуляє повний келих
По столах бойців веселих!
І шматками серця злого
Заїдайте тризни слово.
Кидай зброю на межі,
Кинь, нехай лежить!
Бачиш, ходить морем жито
Й коси, як ножі?!
Ти не хочеш зачекати?
Ти, вороже, лук знімаєш?
Ти мечем рубаєш лати.
І стріла летить-співає?
На межу стаєш ногою
І плюєш на наші ниви?!
Хай же йде тепер з водою
Твоя доля, неіцасливий!
2
Володар серця є один:
Він, як морська глибінь,
Коли летить душа туди
У тишу й вічну тінь.
Забудеш, серце, хат печаль,
Забудеш блиск і лють меча,
Любов забудеш і наругу
В обіймах щирих друга.
Трицять тисяч літ до скифів
На крутій горі
Жив нарід. Печери тихі.
Води теплих рік.
Синій ліс над головою—
Несходимий ліс.
У тумановім сувою
Чорний кіпарис.
Стовіками вечір пада
В папороть—віки,
У незлічену армаду,
Зорь і світляків.
День-у-день на небо сходить
Благодійний бог,
Полюють у господі
Слон і носорог.
Владарю серця і очей,
Вогню, десятка слів!
(Бо більше мешканець печер
Казати не умів).
Шиття за друга я віддам,
Та нащо другові руда
І тепла рідина? Немало
Такої слави й висихало...
У печері темно, вогко, димно—
Ще з-учора дим не розійшовсь.
Ніби хтось вночі задув кадило,
І тепер струмує димний шовк.
По кутках ворушаться під листям
Хазяї убогої печери.
У клубочки діти поплелися,
Матір уві сні жує вечерю.
Ну, до чого-ж заїдають блохи!
І ніяк ти їх не упіймаєш.
Виліза хазяїн з купи моху,
І стремить в печеру рань густая
Не намацає рука й жаринки—
Знову вмер червоний бог у хаті!
Вилізь сторожко з печери, синку,
Помолись в небесні чисті шати.
Добрі вісті жевріють на сході—
То від сонця дим такий червоний.
Діставай святиню твого роду
І стискай достойно у долонях.
Попрацюй, аж доки сонце крикне,
Біла річка випливе з туману,
Доки всі нічні потвори зникнуть,
А слони з води сурмити стануть.
Під руками в тебе диму подих
На замлілі руки буде литись,
І проб’ється весело зі споду
Вогник, як ранковая молитва.
Підкладеш йому трісок і моху
І подуєш ніжно та надхненно.
Подивися, як росте потроху
Сонячного бога син священний!
О, серце, подих зупини—
Послухай, крик трембіт!
Невже померлих хоронить
І плакать на горбі?
Невже за доказ кров і смерть
У пісні про любов візьмеш?..
І, заховавши друга в яму,
Любитимеш криваві плями?!
Мох горить, горить і тріска,
Бог росте синеньким блиском,
Піднімає вгору очі,
Тріскотить, про щось белькоче,
Хилить тіло худорляве,
Мов стеблину червонаву,
Виграває,
Вихиляє,
Вогнеграєм
Засліпляє,
Ой, біжить!
Ой, горить!
Та рука, мов вірною сторожею,
Обвела водицею ворожею.
Щоб не збутись хатнього вогня.
Щоб не вмерло кволе боженя,—
Узяли струхлявілу колоду
Найтвердішої в гаю породи,
На вогонь поставили. І дим
По землі стелився та блудив.
О, серце, знаєш ночи страх,
Коли свідомість спить,
Коли незгоди чорний птах
Літає і квилить?
Невже за доказ кров і смерть
У пісні про любов візьмеш?!
А може—згоди половіння
І перше розуму горіння?
Уночі згадали про вогонь—
Вогонь не гас.
І ніч виходила із тонь,
Із тонь—на нас.
Літали іскри. Ляк ходив—
Печерних мавк.
Побачили: з колоди дим
Вгорі розтав.
Бо крізь колоду сам огонь
Той дим погнав.
Червона голова його—
Таїни знак.
Вона, як вітер і мета,
Як вітер і мета!
Вона з безодні виліта,
Як птиця золота.
І раптом камінь покотивсь,
Іще один.
Неначе стогін затримтів
З вогню крізь дим.
Порожньої колоди дзвін
Пішов тоді гукать.
До згоди кликав завше він,
І слухав брата брат.
Порожньої колоди спів,
Тривожний, як одчай,
Оплакував, гукав, будив,
Проходив із краю в край.
Співаймо-ж пісню згоди ми
Минулих поколінь,
Про дружбу незапродану,
Про дерев яний дзвін.