Легким спуском сходив степ иа широкі розлогі луки. Посеред лук поміж комишами поплутаною каймою вилась річка. А за нею по другий бік ішов ліс.
Починався він дрібними кущами зараз за лукою, круто вибирався по підгір'ю й байраках, а далі, вийшовши на широкий простір, розлягався рівним безкраїм морем, линув у невідому далечінь. Тоненькі верхів'я в легкій задумі гойдалися широкими синіми хвилями, і тільки старі поодинокі дуби на цілу голову випинались по-над дерева. В одному місці в синій простір прозорою стрічкою врізувався довгий глибокий ярок. Ярок ішов широкою смугою, а далі коло високого гіллястого дуба круто повертав ліворуч і зливався з лісом.
Хутір Степана був прихований у неглибокій балці. Під горою було розчищено й розрівняно під нього невелике місце, і всі оселі, як помералі курчата, тісним колом тулились одна коло одної. Тільки хата була окремо, нижче, на лисому шпилі, і білі стіни її радісними плямами манячіли крізь стовбури дерев. І як вартовий, коло неї стояв старий високий гіллястий дуб.
Весна прийшла за кілька день, і теплі хвилі вітру ще не встигли осушити промоклу землю.
Ліс був легкий, прозоро-синій, а поміж деревами на сірому торішньому листові було помітно ніжні потемнілі плями нерозталого снігу.
Снігові струмочки спокійно 6алакучим співом будили лісну тишу. Весна йшла непомітно й хутко. Пробивались ніжні зелені листочки пролісків, а за кілька день вони розпустились і заслали землю синім килимом молодих квіток.
Сонце лило й лило своє сяйво, не спочиваючи ні на одну хвилю, і тільки під вечір неохоче ховалось за лісом. Небо було чисте, глибоко блакитне. І тільки легкі радісні хмаринки проганяв прудкий працьовитий вітер, співаючи своїх веселих пісень.
А ліс ловив ці співи й перекладав у легкі шуми. І котились ці шуми по тоненьких верхів’я х до самих Веселих Полянок за Чортове кубло. Ліс був радісний, як молодий юнак, та загадковий, а чуле ухо Степана ловило таємничі його співи,— хотів Степан зрозуміти їх і не міг. Дивився навколо, вбирав ніжні плями потемнілого снігу, сине море молодих пролісків, і в старе серце вливалась тепла радісна хвиля.
Бачив він:— теплі струмки вітру і весняне сонце творили свою непомітну роботу, — і вже переставали гомоніти струмочки і ліс стояв мовчазний, в легкій задумі, таємниче чекаючи чогось нового, радісного, що ось-ось має з’явитись в ньому. М’яким, яскраво-зеленим килимом вкрилися луки. А на тлі його, як свічки в страсну ніч, жовтими вогнями яскравіли високі голівки болотяних куширів.
Налетіла галич і цілими днями з голосним криком метушилась, складаючи гнізда. Більш і більш сповнявся ліс несміливими пташиними голосами.
Одного разу прилетіли орли. Вони кілька день з тривожним криком носились високо над лісом. наче наглядаючи, чи все до ладу в старій господі.
Злякані птахи ховались між кущами, а чулий ліс привітною луною відгукувався назустріч старим гостям. А потім оселились вони на високому дубі, в Чортовім кублі, дикому місці, куди заходив тільки один лісовий сторож, Конон Довгий.
Непомітно переливалась радісна таємність лісу в груди Степана; будила там старе серце. По всьому виходить, що сіяти доведеться швидко. Тому-то Степан брався до роботи й цілими днями возився на дворі. Знаряддя було все ціле, бо в ту весну хлопці його добре полагодили — а проте треба обдивитись. Повставляв клинці в борони, по приганяв рала, скрипадла. А для скотини провіяв вівса і знайшов насподі в клуні найкращого сіна зеленого, чистого, пахучого, що зоставив як-раз для сівби.
Над полудень кидав справи. Стомлені руки сами спускались, і тоді Степан почував, що літа беруть своє, і молоді сили вже не повернуться.
Сіяти цвї весни мабуть буде тяжко — доведеться самому. Хлопців забрали, Дениса взяли ще минулою літа під самі жнива, а Яків оце недавно одійшов.
Листи надходять дуже рідко — та все одно толку мало з них — нічою до пуття не довідаєшся. Від Якова таки частіш ідуть— оце й недавно був, а про Дениса більш ніж півроку нічого не чути. Ще як надіслав до Покрови — та більш і нема. Та що Денис?
Шкода, як сина — а проте!. Добра мало було, як і дома жив. Убік дивився, сучий син, як вовк у ліс! Що тільки запопаде, було усе однесе до тестя — чи клунок жита, чи борошно — усе туди. Мабуть і голову сукин син одніс-би.
А Якова шкода!.. дуже шкода! Хоч-би не женив. Хотілось хазяїном зробити, усе доручити! Старі ноги не носять — хотілось спочити, дивитись за однією пасікою. Та не довелась!
Вночі Степан спав дуже мало: Цілий рій тяжких думок надходив, збирався в густу хмару й давив на груди — і одна була страшніш другої.
Зостануться онуки... Що маєш робити? Кому доручити, на кого? І Степан перевертався з боку на бік, чисто підводився, запалював люльку і довго безупинно кашляв. Нетерпляче чекав світанку, і як тільки починало сіріти — Степан був уже на ногах.
За ніч яемля трохи підмерзла, і тяжкі кроки Степанові голосно розсипались у повітрі. Ранок був холодний і тому було приємно кутатись у густого кожуха. Після теплої хати так не хотілось братись до роботи. Від неспокійної ночи тіло було мляве, як побите. Але потроху Степан розламувався, свіжий морозець, пробираючись крізь кожуха, лоскотав і бадьорив тіло, і Степан починав складати на воза клунки зерна, вносив борони, скрнпадла, ув’язував сіно.
Небо поволі ясніло. Останні зорі згасали, і на сході ніжним рожевим золотом розливалась тонка довга смуга. Темні кущі дерев заступали її, і чомусь ті кущі були такі теплі, а краплини рожевого неба. що прибивались крізь стовбури дерев, були такі ніжні та радісні, що Степанові ставало сумно і чомусь згадувались дитячі літа.
Степан хутко кінчав ув’язувати воза і йшов у хату будити дівчат і діда. Дома були тільки стара Домаха й Марійка-дочка, та жінка Яковова Софійка. Ганна, Денисова жінка, одійшла, як тільки десь почула, що чоловіка вбили. Забрала своїх малих дітей, наробила страшного лементу, добиваючись худоби, й пішла. Чи то-ж можна, щоб на старість довелось отакого бачити... Сказати-б, їсти не було. Так нема-ж цього... Їж, серце, скільки хочеш — хліба хватить. Зоставався ще дядько Степанів — Тиміш. Він був трохи чудненький, і всі звали його дідом.
Дід спав у хатині.
— Діду! Діду! Вставай лиш! Пора!
— Чого? чувся хриплий сопший голос.
— Пора вставать, кажу! Сіять треба їхати! Коні вже готові!
— Сіять? А на якого дідька треба мені сіяти?
— А кому-ж треба? Ти думаєш, мені?.. На кого? А їсти хто-ж буде? Один я, чи що?
Голос Степана був твердий і суворий і всі вдома його боялись. Але дід уже проспався і хутко вмивався. У поле їхали ще Марійка й Софія. Їх будила старенька мати. Вони довго потягалися, розминались, протирали заспані очі. А коли батько увійшов до хати, вони були вже готові.
Дома зоставалась поратись по господі одна Домаха.
Ранковий вітерець був легенький і приємним холодком лоскатав обличчя, проганяючи сон. По дорозі була велика примерзла груда, віз увесь час трусило, віз жалібно скрипів і стогнав, а прив’язане відерко настирливо цокотало.
На сході смуга рожевого золота ставала все довшою й ширшою. І вузенькі сиві хмарини обвилися золотою блискучою каймою. До степу було іхати верстов зо дві. Їхали поволі — в один віз запрягли волів — і коли доїхали — стало зовсім видно.
Поки Степан і дід лагодили рало та скрипадло, Софія й Марійка назбирали сухих гіллячок і, розіклавши багаття, радісно грались. Дідові не можна було доручити серйозні роботи — він увесь час сердився, голосно кричав і лаявся, і кінець-кінцем нічого з його роботи не виходило. За скрнпадлом ходила Марійка, а дід поганяв воли, і тільки й чути було голосний крик.
— А соб, Підласий! Куди-ж-ти? Щоб ти здох!.. А щоб твого чорт-батька так ліз!
А Марійка була мрійна, задумлива і навіть не помічала дідових лайок.
Софійка була здорова, свіжа, міцна молодиця — і коли вона бралась за роботу, в ній усе співало — і рухи, і очі, і сама вона в такт цій роботі була пронизана співом руху.
Сіяв Степан. Зразу, коли приїхали, він навіть не хотів братись до роботи і, щоб цього не показати, твердим і суворим голосом давав порядок у роботі.
— Діду! Діду! Бери ближче до борозни! Та веди волів рівніш!
— Марійко! Прочищай скрипадло! Дивись, он скільки пирію!
— А та, Софійко, не вмієш ходить за ралом, чи що? Дива, скільки огріхів наробила! Ех-ти!
Але. коли почув скрип рала, старий давнознайомий, що з дитячих літ будив найкращі почуття в душі сидіти спокійно не міг. Поволі прив’язав мішок до плечей, насипав зерна і пішов розсівати його рівними рухами. Потроху заохочувався, і ця урівноважена робота легким спокоєм лягала на душу.
Сонце піднімалось високо і ввесь час лило тепле густе сяйво. Вітер був дужий, прудкий, і все щось ласкаво, жартовливо шепотів на вухо. Небо глибоке, прозоро-блакитне й тільки довгі кучеряві отари хмар легенькими повільно-спокійними рухами пливли в небі. А між ними заховався балакучий дрібний спів жайворонка. То він певне розсипав і проміння і гнався в а кучерявою отарою легких хмар.
Опівдні спочинок. Розпрягли воли й коні. Голодна стомлена худоба поволі попленталась до воза й почала смаковито їсти сіно.
Сіли обідати й такий смачний і солодкий був хліб, і так приємно було на чистому, наповному паром землі вітрі їсти, що здавалось кращого обіду й не треба.
Пообідавши, дід запалив люльку й довго плямкав і щось балакав сам з собою, когось сердито лаючи. А Степан ліг спочити дивився в небо. Десь глибоко, ледве помірно довгою низкою пливли журавлі і тільки чути було їхне тужливе курлюкання.
Стомлене тіло приємно німіло й ця втома легким подихом вітру лягала на душу, і здавалось, що вся душа співає срібним співом жайворонка, прозорою блакиттю неба, білими радісними хмаринами.
Марія й Софійка пішли в ліс. Під березами в напіврозбитих макітрах знаходили сік і пили його. Сік був холодний, приємно-солодкий, від нього пахло корою. І дівчата пили довго по кілька разів передихаючи. А коли повернулись, обличчя їхні були веселі, очі лагідно дивились, і тільки коло рота було два брудненьких струмочки від соку.
Надвечір робота йшла млявіш. І люди, і худоба потомилися — і без кінця довго не заходило сонце.
Вертались додому, коли вже легка темрява вкривала землю. Від лісу пахло теплом і легкою таємничою радістю. Ніби всміхався лагідний але дуже хитрий дідусь. Було чути тихі пташині співи й у повітрі з легким шелестом пролетіли дикі качки. Золотий захід довго не хотів згасати, і окремі деревця були темні і смутні, як самотні подорожні, що збились із шляху.
Ніч була темна, п’янила солодкими пахощами молодої трави та квіток. Стомлене тіло не могло боротись зі сном і падало підбите на ліжко.
21/XI 1916 р.