Сцену, при якій Клейтон розповідав свою останню байку, я вгадую дуже живо. Сидів він мало не ввесь час у куточку старовинної лави коло широкого відкритого каміну; Сандерсон сидів поруч його й курив брозлівську череп’яну, що носить його ім’я. Був також Івенс і Віш, чудо серед акторів, ще й дуже скромна людина. Ми всі поприходили до Мермед клубу цього суботнього ранку, окреме Клейтона. що вже був спав там тієї ночи — це і дало йому зачіпку для його оповідання. Ми були грали в голф, аж поки не стало поночі, потім ми пообідали й були в отім спокійнім, доброзичливім настрої, в якім люди можуть слухати байки. Коли Клейтон почав, ми, ясна річ, думали, що він бреше. Можлива річ, що він таки й справді був брехав — про це читач швидко зможе сам судити незгірш від мене. Він, що правда, почав так, наче розповідаючи факт, але нам здавалося, що це просто була його вічна неминуча манірність.
“Я кажу” — сказав він, довго дивившись на фонтан іскор з поліна, що розворушив Сандерсон — “бачите, я був тут сам останньої ночи, ви чули?”
“Коли не рахувати прислуги” — сказав Віш.
“Яка спала в другому корпусі” — одказав Клсйтон— “так. Так от...” Він посмоктав свою сигару помалу, наче він ще вагався зробити своє признання.
Потім він сказав зовсім спокійно:
“Я зловив духа”.
“Зловили духа, справді?”—сказав Сандерсон.— “Де-ж він?”
Івенс, що надзвичайно шанує Клейтона і був тижнів з чотири в Америці, гукнув:
“Спіймали духа, справді, Клейтон? Оце діло! Розкажіть нам усе, як було”.
Клейтон обіцяв розповісти і попрохав зачинити двері.
Він подивився на мене, наче прохаючи вибачення:
“Ніхто, звичайно, не підслухує, але нам не слід лякати нашу добру прислугу, тим що тут з’являються якісь духи. Тут забагато темряви й дубової обшивки,щоб жартувати з цим. Та це, бачите, був не постійний привід. Не думаю, щоб він прийшов хоч коли-небудь знову”.
“Тоб-то ви його не затримали?” — сказав Сандерсон.
“У мене не вистачило мужности” — сказав Клейтон.
“Дивна річ” — мовив Сандерсон.
Ми посміялися, а в Клейтона був трохи кислий вираз. — “Гаразд” — сказав він з дуже слабим проблиском усмішки— “але факт той, що то справді був дух і я цього певний як того, що я з вами оце зараз балакаю. Я не жартую. Я маю на увазі саме те, що кажу”.
Сандерсон глибоко смоктав свою люльку, дивлячись одним червонуватим оком на Клейтона; потім він випустив тоненький струмінь диму, красномовніший від усяких слів.
Клейтон не звернув уваги на це.— “Це найхимерніша річ, що мені колись була. Ви знаєте, я зроду не вірив у привиди, чи щось подібне, зроду-звіку; коли-ж раптом я загнав одного в куток і все діло було в моїх руках”.
Він замислився глибше, дістав і почав протикати другу сигару якимсь чудним маленьким шильцем...
“Ви балакали з ним?” — спитав Віш.
“Протягом, мабуть, однієї години!”
“Балакучий?” — спитав я, приєднуючись до скептиків.
“Бідний хлопець був у біді” — сказав Клейтон і нахилився над своєю сигарою, з малесенькою ноткою докору.
“Плакав?” — спитав хтось.
Клейтон дуже реалістично зідхнув, згадуючи, як воно було. “Боже” — сказав він. — “Так”, — потім додав: “Сердечний хлопець!”
“Так!”
“Де ви його вдарили?” — спитав Івенс, старанно демонструючи свій найкращий американський акцент.
“Я ніколи не гадав”, — сказав Клейтон — “яка то нещасна штука може бути такий собі дух”, — і він знову помучив нас трохи поки шукав у кешені сірників, запалив сигару Й закурив.
“Я був у вигіднім становищі” — висловився він нарешті.
Ми всі мали часу вдосталь.
“Характер” — сказав Клейтон— “завше зостається той самий, хоча-б сама істота і позбулася тіла. Це факт, що ми його частенько забуваємо. Люди з певною силою й упертою волею мабуть стають привидами з певною силою й упертістю волі — більшість духів, що з'являються як привиди, мабуть маніяки й уперті як ішаки, бо вертаються знов і знов на те саме місце. Але це сердечне створіння було не таке”.
Він звів очі, вираз їх був трохи гумористичний, і обвів поглядом кімнату. “Кажу” — сказав він — “як це не чудно, а це чистісінька правда 3 першого погляду я побачив, що він плохенький”.
Він підкреслив речення з допомогою сигари.
“Я зустрів його, знаєте, у довгім коридорі. Він стояв до мене спиною і я бачив його перший. Я з першого погляду впізнав, що це привид. Він був прозорий і білуватий; крізь його груди я саме міг бачити маленьке віконце край коридору. І не тільки його тіло, а і постава відразу здалися мені кволими. В його, бачите, був, такий вигляд, наче він абсолютно не знає, що йому робити. Одну руку він притулив до дубової обшивки, а другою махав коло свого рота. Отак!
“Яке в його було тіло?” — спитав Сандерсон.
“Худорляве — Ви знаєте, бувають у молодих людей потилиці з двома довгими кісками вздовж, отут і тут! Маленька вульгарна голова, рідке волосся, негарні вуха. Плечі вузькі, вужчі ніж стегна, низький комір, короткий піджак з магазину готових костюмів, штани як матня і обтріпані знизу. Побачив він мене ось так: я дуже спокійно піднявся східцями, я не мав з собою світла — свічки стоять на столі в сінях, а тут оця лампа — я був у своїх нічних пантуфлях і побачив його, ідучи нагору. Я спинився ураз — коли його побачив. Мені не було страшно ані трохи. Мені здається, що в таких випадках лякаєшся куди менше, ніж можна — б уявити собі попереду. Я тільки здивувався й зацікавився. Я подумав: Далебі! Нарешті тут з’явився привид! А я не вірив у привиди протягом останніх двадцяти п’яти літ”.
“Гм” — сказав Віш.
“Здається, я не дійшов до ґанку на один момент, коли він спостеріг, що я був там. Він прикро до мене повернувся й я побачив обличчя молоденького хлопця, м’який ніс, ріденькі маленькі вуса, кволе підборіддя. Так ми один момент стояли — він дивився на мене через одне плече — і дивились одне на одного. Тоді він, видима річ, згадав своє високе призвання. Він повернувся зовсім, вип’яв своє обличчя, звів угору руки, розчепірив пальці, от як звичайно привид, — і пішов на мене.
В цю мить його спідня щелепа опустилася й він зробив отаке тоненьке, протяжне “Бу-у”. Ні, це не було таки страшно аніяк. Я оце був пообідав. Я був випив пляшку шампанського і, на самоті бувши, дві чи три — може навіть чотири чи п'ять шклянок віскі, отже я був твердий мов та скеля й злякався не більше, як коли-б мене напала зелена жаба.— “Бу-у” сказав і я. Нісенітниця! Вам тут не місце. Що ви тут робите?
— Я міг бачити, як він знітився: “Бу-у” сказав він.
“Буу-ууІ” Хай мене повісять! Ви член клубу? — спитав я і саме щоб показати, що мені на нього тьху! я пройшов через край його тіла й налагодився засвітити свічку.— Ви член клубу?— повторив я, дивлячись на нього збоку.
Він посунувсь трішки, так щоб випростатись від мене, і його поводження зробилось ніякове.— “Ні — сказав він, одповідаючи на невпинний запит моїх очей.— Я не член клубу — я привид!”
“Так, добре, але це не дає вам права на вхід до Мермед-клубу. Може тут є хто-небудь, кого ви хочете бачити, чи що”? І працюючи як-мога акуратніше, щоб він не узяв безпечність від віскі за розгубленість чи переляк, Я засвітив свічку. Я повернувся до нього з свічкою в руці.
“Що ви тут робите?” — сказав я.
Він опустив руки й припинив своє букання, він стояв прибитий і незграбний дух плохенького, дурненького, розгубленого молодого чоловіка.— Я появляюсь тут — сказав він.
“Вам тут абсолютно нема чого робити” — сказав я спокійним голосом.
“Я привид!— сказав він, ніби боронячись”.
“Може воно й так. але вам ніяк не виходить тут появлятись. Це є порядний приватний клуб; люди часто спиняються тут з няньками й дітьми і, ходячи отак необачно, ви легко можете натрапити не якесь сердечне малятко й перелякати його не смерть. Я гадаю, ви про це не подумали?
“Ні, сер” — сказав він. — “Я про це не подумав”.
“Ви повинні були подумати. Ви не маєте ніякого відношення до цього місця, чи так? Вас не вбили отут, чи щось подібне?”. “Ні, сер; але я гадав, що як це місце старе і тут е дубова обшивка...”
“Це не є аргумент!” — Я подивився на нього суворо.
“Те що ви прийшли сюди — це прикре непорозуміння” — сказав я в тоні дружньому, але навчальному. Я зробив, наче я шукаю сірників, і подивився на нього відверто.— “На вашім місці я не став-би чекати, поки заспівають півні.— Я-б зник негайно!”
У нього був дуже збентежений вигляд.— “Справа втім, сер...” почав він.
“Яб зник!!” — сказав я суворо, не даючи йому висловитися.
“Справа в тім сер, що... до деякої міри... я не можу!
“Ви не можете?
“Ні, сер. Я забув одну штуку. Я прив’язаний до цього місця з-півночи вчора, я ховався в шахвах порожніх спалень і тому подібне. Я збився з пантелику. Я раніше ніколи не появлявся і воно здається вискочило в мене з пам’яти.
“Вискочило з пам’яти?
“Так, сер. Я пробував декілька разів і в мене нічого не виходить. Я забув якусь подробицю й не можу повернутися назад.
Це на мене, бачите, вплинуло. Він дивився на мене так принижено, що я ні за що в світі не міг далі держатися того чванливого тону, що я був прибрав спочатку.— Чудна річ!— сказав я, і в цей момент мені здалось, наче хтось ходив внизу.— Зайдіть до мене в кімнату й розкажіть мені про це докладніше — сказав я. — Я поки-що нічого не розумію.— І я попробував взяти його за рукава. Але, звичайно, можна було б з таким самим успіхом ухопити струмінь диму! Я, здається, забув нумер своєї кімнати, в усякім разі я пригадую, що заходив у декілька спалень — щастя, що я був сам-самісінький у всім корпусі — поки я побачив свої речі.— Ми прийшли,— сказав я і сів у крісло:— сідайте й розкажіть мені все про це діло. Мені здається, що ви потрапили в гаспидськи невигідне становище, старий друже!
Отже він не схотів сісти, він сказав що, а більшою охотою він буде літати взад і вперед по хаті, коли я нічого не маю заперечити. Так він і зробив і скоро ми вв’язались у довгу й серйозну розмову. Під цей час, бачите, деяка частина віскі з содою вже випарувала а мене і я почав трохи розуміти, в яке химерне й надзвичайне діло я оце встряв. Він був, був тут, напів-прозорий — звичайний і типовий привид, беззвучний окроме тіни свого голоса — він шурхав взад і вперед по цій затишній, чистенькій, завішаній китайськими куртинами старій спальні. Можна було бачити крізь нього блиск мідних підсвічникі в, одблиски на мусянжовій решітці каміну, куточки облямованих гравюр на стіні і він розповідав мені за своє маленьке, мизерне життя, що недавно скінчилось на землі. Його фізіономія не мала вигляду надзвичайної чесности, то так, але бувши прозорим, він звичайно не міг ховати правду...
“Як?” — сказав Віш, раптом схоплюючись у кріслі.
“Що?” — сказав Клейтон.
“Як-то — бувши прозорим, не міг ховати правду? Я не розумію”— сказав Віш.
“Я теж не розумію” — сказав Клейтон з колосальною впевненістю в голосі.— “Але воно так, я вас запевняю. Не думаю, щоб він хоч на крихту одступив від просто таки біблійної правди. Він розповів мені, як його вбито — він зійшов униз у льохи під Лондоном подивитись, де утікає газ. і казав, що він був старшим учителем англійської мови в одній Лондонській приватній школі, коли це сталося”.
“Бідне!”— сказав я.
“Отак я й собі подумав, і чим більше він казав, тим більше я це думав. Такий він був нікчемний у житті й нікчемний поза ним. Він казав про свого батька й матір, про свого принципала і про все, що мало для нього якесь значіння в житті, і про все погано. Він був занадто чутливий, занадто нервовий, ніхто з них, мовляв він, не оцінив його як слід, не розумів його, як треба. Здається, в нього зроду не було в житті справжнього друга, він ні в чім не мав успіху. Він уникав спорту й провалювався на іспитах.— Буває отаке з людьми,— казав він,— варт мені було увійти в екзаменаційну кімнату, чи що, і вже мені здавалось, що все пропало. Він був заручений, очевидно, теж з якоюсь зверхнервозною особою — коли необачність з утечею газа поклала край його ділам. — Де-ж ви тепер? спитав я. — Чи не в...
Він не дав мені ясних відомостей у цій справі.
В мене залишилося вражіння непевного, посерединного місця, спеціяльно для душ занадто невизначених що до таких певних речей як гріховність чи святість. Я не знаю. Він був занадто егоїстичний і неуважний, щоб дати мені ясне поняття про те місце, ту країну, що є потойбіч усього сущого. Де б він не був, він здається потрапив у товариство споріднених душ, духів плохеньких роззяв як от він сам, що були проміж себе на “ти” і в них було багато балачок про те, щоб “являтися” і тому подібне. Так, “являтись” здавалось їм надзвичайною пригодою і більшість з них ввесь час про це базікали. Отак підготований, бачите, він прийшов.
“Ну дійсно!” — сказав Віш, звертаючись до вогню.
“Таке вражіння зосталося в мене, як хочете” — сказав Клейтон скромно.— “Можливо, звичайно, що я був у трохи некритичнім стані, але таке було вражіння й від усієї його особи. Він пурхав ото взад і вперед, і його тоненький голосок балакав без краю про його мізерне “я” і хоч-би одно слово було ясне, тверде, послідовне спочатку до кінця. Він був ще плохіший, дурніший і безцільніший, ніж якби він був насправді живий. Але в такім разі, я вам скажу, його не було-б отут у моїй спальні — якби він був живий. Я-б його викинув геть!”
“Звичайно — сказав Івенс:— бувають отакі бідні смертні”.
“І вони з таким самим успіхом можуть являтись, як привиди, як і всі ми” — погодився я.
“Єдине, що ніби було в його подібного до мети,— це той факт, що він не міг видертися з цього світу. Неприємна історія, в яку він устряв з своїм “появленням”, страшенно його гнітила. Йому розповідали, що це надзвичайно сенсаційне діло, він на це сподівався і що-ж! Ще одна невдача до довгого списку його попередніх невдач! Він казав, що він сам одна самісінька халепа. Він казав, і я цілком цьому вірю, що він не брався ні разу за що-небудь, щоб не зробити все догори ногами, і мабуть що й повіки-віків так з ним буде й надалі. Хіба що може якби йому співчували... Він тут спинився й деякий час дивився на мене. Він сказав, що дивна річ, але ніхто, ніколи досі не виявляв до нього такої симпатії, як я. Я одразу побачив, куди він гне, й вирішив ураз його здихатись. Може я свиня, але бути “єдиним справжнім другом”, довіреною душею цих егоїстичних плохут, чи живих, чи духів,— це повище моїх фізичних сил. Я узявся до справи прикро.
“Не сушіть собі голови над цими питаннями — сказав я.— Вам треба зробити одне — вибратись з цього діла. Підтягніться й спробуйте.—Я не можу— одповів він.
“Спробуйте”,— сказав я — і він спробував.
“Спробував! — сказав Сандерсон — як?
“Паси” — сказав Клейтон.
“Паси?”
“Складна система жестикуляції й пасів руками. Отак він прийшов і так він мав вибратись назад. Боже! яка мені була морока!”
“Але як могла будлі-яка система пасів?..” — почав я.
“Дорогий друже” — сказав Клейтон, повертаючись до мене й кладучи сильний наголос на деякі слова — “ви хочете, щоб я все пояснив. Я не знаю, як! Все, що я знаю це те, що треба робити... принаймні, що він зробив кінець кінцем. Бо через страшенно довгий час він зробяв паси правильно і зник.
“Чи ви” — сказав Сандерсон “спостерегли, які паси?”
“Так” — сказав Клейтон і ніби замислився — “Це була страшенно химерна річ” — сказав він.— “Ми були вдвох, я і цей розпливчастий привид у цій мовчазній кімнаті, в оцім мовчазнім порожнім готелі, в оцім мовчазнім місті, в п’ятницю, вночі. Ані звука, окреме наших голосів та його дихання підчас, коли він робив паси. Горіли дві свічки — одна коло ліжка й друга на туалетнім столикові — це було все, і час від часу одна чи друга спалахувала високим тонким, здивованим полум’ям на кілька секунд. А тут робилися химерні речі.— Я не можу, казав він,— я ніколи... І раптом він сів на маленькому дзиґликові коло ліжка й почав ридати й ридати. Боже, яке воно було змучене і безпорадне.
“Спробуйте підтягтися — взяти себе в руки” — сказав я і спробував хлопнути його по спині... але моя проклята рука пройшла крізь нього. Під цей час я, бачите, вже зовсім не був такий нечуветвенний як отам на ґанкові. Я вповні відчував химерність становища. Я згадую, що смикнув руку геть од нього, аж затремтів сам і одійшов до туалетного столика.— “Візьміть себе в руки, сказав йому я — і спробуйте. І щоб допомогти йому я теж почав пробувати й собі”.
“Що?” — сказав Сандерсон — “паси”?
“Так, паси!”
“Але...” сказав я, під впливом непевної думки, яку сам не міг ухопити деякий час.
“То цікаво” — сказав Сандерсон, стромляючи пальця в свою люльку.— “Ви хочете сказати, що оцей ваш привид усунув...”
“Зробив усе, що міг, щоб усунути цей проклятий бар’єр? Так!
“ Він цього не зробив” сказав Віш — “він не міг. Инакше ви щезли-б теж”.
“От, тож-то й є” — сказав я, знаходячи, що моя блудлива думка знайшла собі вираз у словах.
“От то-жто й е” — сказав Клейтон, глядячи на вогонь замріяними очима.
На коротку мить усі замовкли.
“І нарешті він зробив це?” — спитав Сандерсон.
“Нарешті він це зробив. Мені не легко було його підтримувати, але нарешті він це зробив — і то зненацька. Він був зневірився зовсім, у нас була навіть сцена і потім він прикро обірвав і попрохав мене повторити всю процедуру поволі, так, щоб він міг бачити.— Я гадаю, казав він, якби я міг бачити, я б ураз упізнав би, де я робив неправильно. І він упізнав.— Я знаю, сказав він. — Що ви знаєте?— спитав я. —Я знаю, повторив він. Потім він сказав сварливо:— Я не можу, коли ви дивитесь на мене — не можу та й все; почасти це мені й заваджало увесь час. Я такий нервовий суб’єкт, що ви мене збиваєте з пантелику.— Ну ми посперечались трохи. Ясна річ, я хотів дивитись; але він був упертий як ішак і раптом я відчув, що стомився як собака; він мене вимотав.— Гаразд, сказав я,— я не буду на вас дивитись — і повернувся до дзеркала на гардеробі коло ліжка.
“Він почав робити дуже швидко. Я намагався стежити за ним у дзеркало, щоб побачити, що саме було неправильно. Він перекрутив руками отак і отак і отак і потім з силою зробив останній жест — ви стоїте випроставшись й одкриваєте обійми, і отак бачите, він стояв. А потім він уже не стояв. Вія не стояв Його не було. Я повернувся від дзеркала до нього. Нічого не було. Я був сам з тремтячими свічками й розгубленими думками. Що сталося? Чи сталось що-небудь? Може я спав?.. І тут з якоюсь абсурдною нотою довершености, годинник над ґанком вирішив, що наспів час пробити годину першу. Отак:— Пінг! І я був такий серйозний та тверезий як суддя, все віскі й усе шампанське зникло в безмежному просторі. Химерне почуття, скажу вам, гаспидськн химерне. Химерне! Клянусь богом!
Він подивився на попіл від своєї сигари. “Це все, що було” — сказав він.
“А потім ви пішли спати?” — спитав Івенс.
“А що-ж я ще мав робити”?
Я подивився в вічі Вішеві. Нам хотілося поглузувати, але щось таке було, щось було мабуть у голосі й поводженні Клейтона, що сковувало наше бажання.
“А що до отих пасів?” — сказав Сандерсон.
“Мені здається, я міг-би їх зараз повторити”.
“О!” — сказав Сандерсон; витяг ножа й сів виколупувати сажу з своєї люльки.
“Чого-ж ви їх оце не повторите?” — сказав Сандерсон, закриваючи свого ножа так, що він клацнув.
“Я саме це збираюся зробити” — сказав Клейтон.
“Вони не дадуть ефекту” — сказав Івенс.
“Коли-б вони дали...” натякнув я.
“Знаєте, я за те, щоб ви не робили цього” — сказав Віш, витягуючи ноги.
“Чому?” — спитав Івенс.
“Я за те, щоб він не робив” — сказав Віш.
“Але він не запам’ятав їх як слід” — сказав Сандерсон, пхаючи забагато тютюну в свою люльку.
“Все одно я проти цього” — сказав Віш.
Ми поспорилися з Вішем. Він сказав, що для Клейтона повторити ці жести було-б неначе глумитись з серйозної речи. “Але-ж ви не вірите?”... спитав я. Віш позирнув на Клейтона, що дививсь неодривно на вогонь, зважуючи щось у мізкові. “Я вірю, більш як на половину, в усякім разі я вірю” — сказав Віш.
“Клейтон — сказав я — “ви занадто високої марки брехун для нас”. Більшу частину ви розповідали добре. Але оце зникнення... гм... не переконує. Скажіть нам, це казка про білого бичка”.
Він подивився, не звертаючи на мене уваги, став на середину килима й став віч на віч зо мною. Один момент він замислено дивився на свої ноги, а далі ввесь час його очі були на протилежній стіні; вираз їх був напружений. Він звів обидві руки повільно до рівня своїх очей і почав...
Треба сказати, що Сандерсон масон, член ложі чотирьох королів, що присвячує себе студіюванню і висвітленню всіх теперішніх і давніх масонських таємниць і поміж учнів цієї ложі Сандерсон не останнє займав місце. Він стежив за рухами Клейтона з особливою якоюсь цікавістю в червонуватих очах. “Не погано” — сказав він, коли Клейтон скінчив.— “Знаєте, ви дійсно робите все до ладу, Клейтон, як це ні дивно. Але ви пропускаєте одну маленьку деталь”.
“Так” — сказав Клейтон.— “Мені здається, я навіть можу вам сказати, яку”.
“Ну?”
“Оцю” — сказав Клейтон і якось чудно зігнув, сплів і розняв руки.
“Так”.
“Оцього саме, бачите, він не міг правильно зробити. “Але як ви”...?
“Більшу частину цього діла, а зокрема як ви все це вигадали, я не розумію зовсім,— сказав Сандерсон,— але оцю саме фазу я розумію — він подумав трохи — існують серії жестів, звязаних з одною галуззю есотеричного масонства.— Може ви знаєте: Чи хто небудь з вас. .. ні. Він помислив ще трохи. “Я не бачу нічого в тім, що я покажу вам правильний жест. Зрештою, коли ви знаєте, то знаєте; коли ні, то ні”.
“Я не знаю нічого” — сказав Клейтон — “окромс того, що той бідолаха робив цієї ночи”.
“Ну нехай” — сказав Сандерсон і дуже старанно поклав свою череп’яну на полицю над каміном
Потім він дуже швидко зажестикулював руками.
“Так”?— спитав Клейтон повторюючи жести.
“Так” — сказав Сандерсон і знову взяв у руки свою люльку.
“А тепер” — сказав Клейтон — “я можу проробити все це діло правильно”.
Він випростався перед вогнем, що вже загасав, і всміхнувся до нас усіх. Але мені здається, в його усмішці було деяке вагання.
“Коли я почну....”— сказав він.
“Я проти цього” — сказав Віш.
“Пусте” сказав Івенс. “Матерія—вічна. Невже ви думаєте, що отакий-о фокус міг-би втягти Клейтона в царство тіней. Нєє! Ви можете робити це, Клейтон, я цілком того певний, аж поки пальці не одваляться од рук”.
“Не думаю”,— сказав Віш, підвівся й поклав руки Клейтонові на плечі.— “Я вже наполовину пойняв віри вашій історії, і я не хочу, щоб це робилось”.
“Боже-ж мій” — сказав я:— “Віш злякався”.
“Так, злякався” — сказав Віш з справжнім чи удаваним напруженням — “Я гадаю, що коли він перейде ці рухи правильно, він згине”.
“Нічого подібного з ним не буде” — сказав я.— “Існує для людей тільки один шлях, щоб вийти з цього світу й Клейтонові до цього зосталося ще тридцять років. Крім того... отакий дух! Чи ви думаєте?..
Віш перебив мене своїм рухом. Він вийшов з плутанини наших стільців. Став біля столу і стояв там. “Клейтон” — сказав він,— “ви дурень”.
Клейтон з гумористичним вогником сміху в очах, посміхнувся йому в відповідь.
“Віш” — сказав він — “правий, а ви всі помиляєтесь. Я згину. Я дійду до кінця отих пасів, і коли останній змах продзичить у повітрі — престо! — цей килимець буде порожній, у кімнаті всі будуть приголомшені і пристойно одягнений джентльмен у три з половиною пуди вагою гепнеться в царство тіней. Я певний. Ви теж цього упевнитеся. Я не сперечатимуся більше. Спробуймо це діло.”
“Ні” — сказав Віш, ступив до Клейтона і змовк, а Клейтон уп’ять звів свої руки, щоб знову повторити паси духа.
У цей момент ми всі були в напруженому настрої найбільше через поведінку Віша. Ми сиділи всі, звернувшись до Клейтона, принаймні я дивився на нього з якимсь почуттям тугим і закляклим, неначе від потилиці аж до середини стегон моє тіло зробилось сталеве. І от серйозно й урочисто, зовсім спокійно, Клейтон нахилявся й совав і махав руками й ногами. Коли він наближався до кінця, щось підкочувалось до горла, щось дзвеніло в зубах. Останній жест, я вже казав, полягав у тім, щоб широко розвести руки, стоячи горілиць. І коли він нарешті розмахнувся зробити цей останній пас, я перестав дихати. Це було смішно, ясна річ, але ви знаєте це вражіння від оповідань про духів. Це було після обід у химерному старому, напівтемному домі. Чи він, все-ж таки?
Він спинився на одну незабутню мить, з розкритими руками й дивлячись угору, упевнений і світлий у сяйві висячої лямпи. Ми переживали цю мить наче століття, потім всі ми немов зідхнули наполовину з безмежним полегшенням, наполовину з заспокойливим: “Ні!” Бо на око — він не пропав. Це все були дурниці. Він розповів дурну історію — й йому пощастило нас майже переконати, тільки й того...., і тоді, в цей мент, обличчя Клейтонові змінилося. Воно змінилося, як міняється освітлений будинок, коли раптом загасне в нім світло. Його очі зненацька зробились витріщеними, його усмішка замерзла на його вустах і він став тихо. Він стояв, легесенько хитаючись.
Цей мент теж був, як вічність.
І враз зарипіли стільці й ми зрушили з місця. Його коліна здали і він упав перед себе; Івенс звівся й схопив його в обійми...
Нас уразило всіх як громом. З хвилину, я гадаю, ніхто з нас не міг звязати двох слів. Ми бачили, але не могли пойняти віри...
Коли я опам’ятався з тьмавої закляклости, я побачив, що стою навколішках перед ним, його жилетка й сорочка були розірвані й рука Сандерсона лежала на Його серці.
Так, простий факт, що був перед нами, міг дуже добре ждати на нашу ласку; ніщо нас не підганяло розбиратись. Він лежав там з годину; він лежить глибоко в моїй пам’яті, темний і надзвичайний аж до сьогодні. Клейтон справді перейшов у царство тіней, що лежить так близько й так далеко від нашого світу і він пішов туди єдиним шляхом, можливим для простого смертного. Але чи він дійсно перейшов туди через те, що повторив жести духа, чи його ударила апоплексія в середині дурної байки — як нас хотів запевнити коронер — це не мого суду діло; це одна з тих не з’ясованих загадок, що мають зоставатися невирішені, поки не буде загального розвязання всіх речей. Все, що я запевне знаю, це те, що в той самий момент, у ту саму мить, як він закінчив ці паси, він змінився, схитнувся й упав долі перед нами — мертвий!
У зошиті І Вапліте ми встановили деяку термінологію мотивацій. Нагадаймо, що 1) мотивація в сюжеті е обґрунтування певної послідовности подій, так-би мовити їх упричинення, чи то управдоподібнення, що 2) ми поділяли мотивацію на дві головних ціхи: а) структурну, чи механічну мотивацію, що управдоподібнює об’єктивну послідовність подій, і б) психологічну мотивацію, що або виправдує психологічно вчинки героя, або виправдує морально самого героя перед читачем. Останню підкатегорію можна (і слід мабуть) було-б виділити в окрему категорію моральної мотивації, чи просто собі морали.
Наведене фантастичне оповідання Велса ясно показує, що отака послідовність (механічна-психологічна-моральна мотивація) що до важливости їх правильна. Це доведе подальша його аналіза. Попереду-ж спробуймо скласифікувати й примістити належно це оповідання. Є дві категорії фантастичних оповідань: науково-фантастичні й авантурно-фантастичні.
У першій категорії мотивація базується на науці (чи на “науці”), у другій вона не базується ні на чому, а в дійсності спирається на спільні багатьом (часто й культурним людям) повір’я й страхи.
Друге розрізнення — це диференціяція намірів. Перші рідко мають лякати читача, другі найчастіше мають його лякати. Перші — це є гра того, що англійці називають “fancy” (уявна здатність взагалі), а друге те, що вони-ж називають “рhantasy” (обсервативна, часто “нездорова” гра фантазії), ближча до порушень нормального інтелекту.
Наше оповідання могло-б належати й до “fancy” й до “рhantasy”, але що там є (хоч і масонська), але “наука”, слушніше буде навіть з першого погляду віднести його до “науково-фантастичних” оповідань.
Роздивімось тепер його звичаєм старовинних правил “зав’язки” й — “розвязки”.
“Герой” оповідає, як він зустрів духа, що зник отакнм-то способом, “герой” сміливо, з фатальною сміливістю, сам береться до того способу (його “трагічна провина”), глузує з духа (трагічний “глум” грецької драми). Мотивація (психологічна) такої сміливости героя? Є й така мотивація — приятелі глузують з його оповідання, не вірять йому, підбивають його на трагічний учинок. Він береться робити те, що робив дух (!) і... він гине, він умирав на руках своїх друзів.
У цій самій розвязці е й єдина мораль, що ми бачимо в оповіданні, а саме: не глузуй з духів! Мораль, як бачимо, старовинна. Дивна річ, що така передова людина для свого оточення як Велс — така тема, така розвязка, така мораль! Щось тут не те?
Так, не те. Справа в тім, що ми аналізували не справжню, а фальшиву мораль. Ми виходили з тої тези, що герої оповідання — це містер Клейтон і дух, і ми почасти помилилися. Так, вони герої для читача, але не для автора.
Ми робимо тут аналізу тектоніки оповідання, а не того вражіння, що воно справляється на читача, ми, так-би мовити, заглядаємо в авторский рукопис, у його лабораторію. Головна-ж дієва особа для автора це... магічні паси.
Справжній сюжет оповідання такий: чи можуть існувати такі магічні способи, що через них людина може переселитися потойбіч, померти. Як бачимо, ідея з наукового боку надзвичайно рисковита. Сто шансів проти одного, що відповідь буде “ні”, коли навіть запитувати обивателів, а не філософів-марксистів. Отже вся авторська умілість скерована на те, щоб подати такі паси, як факт. (Проте автор зоставляє собі й стежечку, щоб відступити, але про це нижче).
Почнемо нашим звичаєм з механічної мотивації, як з найважливішої. Нехай не смутяться душі читачів, що механічна мотивація в цім оповіданні обертається в психологічній сфері. Ми умовилися психологічною мотивацією називати таку, де управдоподібнюється вчинки героя, доводиться, що він мусив робити так, щоб прийти до трагічної провини. Зараз-же ми будемо роздивлятись мотивацію об’єктивної правдоподібності: подій, отже те, що ми називаємо механічною мотивацією.
Головна гармата, що її висуває автор, щоб переконати читача,— це контрастове протиставлення брехливости (хоча-б і несправжньої) Клейтона правдивості автора оповідача. Це ми будемо називати для цього оповідання контрастовою мотивацією (у тексті відзначена розбивкою).
Що-ж це за контрастова мотивація? Це є мотивування “правди” — “брехнею”. З самого початку читач думає, що Клейтон бреше. Про це говориться з півдесятка разів, крім того — це підсилюється неправдоподібністю його оповідання. Психологічно з читачем пророблено той самий фокус, що його над своєю паствою проробляли епіскопи, доводячи існування бога “онтологічно”.
— Що таке бог? запитували вони (якщо він є, додавали вони ласкаво). Бог є (коли він є) істота всемогутня, всюдисуща, всерозумна й т. д. Але чи може, скажемо, істота всемогутня, чи там всемилостива бути не сущою? Ні не може, бо, не бувши сущою, не існуючи, вона не може бути всемогутньою.
“Клейтон бреше” каже автор. Читач негайно переконується, що Клейтон справді бреше. Як же-ж не брехло? (див. оповідання). Ну, а раз бреше, значить існує,— підсуває автор читачеві висновок. Ловлячи на брехні Клейтона, читач забуває ловити на брехні автора й ковтає його висновок непомітно для себе.
Власне кажучи, й тут контрастова мотивація є просто осібний випадок звичного методу фантастичних оповідань давати попереду реалістичну декорацію. Почувши, що, напр., “у героя ніс був червонуватий”, читач починає сліпо вірити, що ніс насправді був, а ставиться критично тілько до його кольору, до деталів. Байка Клейтона дає досить споживи для критичної здатности читача і він уже не критикує через те автора, відтягаючи увагу від того, за що автор боїться—від пасів.
Отже тут реалістична декорація набула вигляду контрастової мотивації (контраст між “брехнею” й “правдою”).
Перелічимо-ж усі заходи контрастової мотивації, вжиті від автора в цім оповіданні.
1) Автор каже відразу: Клейтон розповів свою останню байку чи сторію (Story). Отже читач приготувався слухати Клейтона й на гадці не має, що фактично він слухатиме автора. Умисне Велс не робить найменшої різниці між тим “я”, що сидів з Клейтоном і письменником Гербертом Дж. Вєлсом, автором “Війни світів” то-шо. Далі утворюється декорація оповідання, двозначно натякується, що “ми всі думали, що Клейтон бреше”.
2) Поводження Клейтона ввесь час таке, ніби він просто вигадує сторію. Він замислюється, обрізає сигару, задивляється в вогонь, усе наче творить казку. Він вагається Й усміхається.
Отже читач приготований слухати, що буде брехати Клейтон. Чи виправдує Клейтон його сподіванку? Дивімось.
3) Клейтон підкреслює, що будинок старий, що прислуга спала в другому корпусі, що в будинкові багацько дубової обшивки; не почавши ще розповідати, він уже мотивує появ привиду (дубова обшивка — “oak panelling” чогось невідривно звязується в уяві інглішмена з привидами), він утворює дешеву, копійчану декорацію. Сама по собі ця декорація в пень руйнує всяке довір’я до його оповідання.
4) Клейтон доходить до духа: а) тіло духове прозоре, так що крізь нього можна бачити “маленьке віконце край коридору, мідні підсвічники то-що”.
б) Дух балакає слабеньким голосом (привид голосу — ghost of a voice) — це ж пак людина, це дух.
в) коли Клейтон погоджується побалакати з духом і пропонує йому як на сміх сісти, дух каже, що йому зручніше “пурхати взад і вперед по кімнаті”, що він і робить.
г) щоб зробити духові неприємність, Клейтон “проходить крізь куточок його тіла”. Карикатурність доведено до краю. Читач певний, що Клейтон бреше, і бреше недотепно і страшенно банально. Далі Клейтон пробує вхопити його за рукава, “але легше було-б ухопити струмінь диму”.
д) нарешті кульмінаційний пункт карикатурности, сатири на банальне уявлення про духів — це заява Клейтона, що дух не міг брехати, бо був прозорий, отже не зумів-би сховати правди. Коли комусь із читачів все-ж таки було не ясно, що він читає сатиру на “сторії з привидами”, то тепер і він бачить, що Клейтон з його знущається.
Ця ідіотська заява Клейтона, цей дурацький жест остаточно знищує довір’я до нього, одночасно настільки-ж збільшуючи довір’я до автора. Значить, у назві “Недосвідчений дух” немає нічого страшного, значить, це тільки дурний анекдот якогось Клейтона, значить, автор не збирається морочити нам голову страшними історіями про духів, значить, ми повірили авторові на сто процентів.
І авторові потрібна вся сума нашого довір’я, бо може і її йому не вистачить.
Отож він підсилює контрастову мотивацію мотивацією суто структурною.
Аналізуючи “Червоного Вартового на рифі” (див. Зошит Вапліте № 1), ми не розрізняли механічної мотивації від суто структурної. Це тому, що структурна мотивація, тоб-то аргументація виключно самим розпологом матеріялу, в чистому вигляді трапляється дуже рідко. Вона є одначе в щирім вигляді в цьому оповіданні. Отже тут ми будемо розглядати її нарізно від звичної механічної мотивації. (Одзначенням суто структурної мотивації буде в нас чорний петит).
Наше оповідання побудоване на принципі жовтка в яйці, чи тих дерев’яних крашанок, що вкладаються одна в одну, чи таких самих китайських кульок. При цьому таких елементів у нас лише два. Шехерезада — відомий зразок такої будови, там її ужито як клей, щоб зліпити в одну багацько сторій; там тих крашанок безліч; подаються наперед їхні завязки (спідні половинки), а потім, рівно в центрі, починають являтись розвязки (зверхні половинки) до кожної завязки, починаючи з останньої й кінчаючи першою.
В нашім випадкові задача такої будови зовсім инакша. Склеювати тут нема чого: фабула зовсім не така багата і сама по собі одностайна. В оповіданні: “Недосвідчений дух” яйцева структура служить не аби-яким засобом мотивації. Сила цієї мотивації в паралелізмові уявлень.
Читач щойно почув, що дух щез, зробивши магічні паси. Правда, історія ця могла бути брехнею, але-ж Сандерсон упізнав ці паси. Читач жде, що буде з тих пасів, коли їх зробить Клейтон.
Щоб краще пояснити вплив паралельности дії й оточення, в якім вона відбувається (а цей вплив становить очевидно залишки словесного магізму), пригадаймо собі кілька літературних прикладів. В однім з оповідань Гофмана (з “Серапіонового Братцва”) за столом сидить гість і оповідає. Він доходить до того, як хтось сильно постукав у двері, і в цей момент хтось стукає у двері кімнати, де зібралися слухачі. Спробуйте переконати читача, що це чиста випадковість. Кожен читач мимохіть відчуває магічний вплив паралелізму.
Щоб це було ясніше, перекажемо відповідний ефект з оповідання По “Падіння роду Ешерів” (The fall of the House of Ucher). Приятель Ешера, що приїхав розважати його, переживає разом з ним смерть сестри його Медлени Ешер. Щоб піддержати дух у непевнім тілі Ешера, він читає йому якийсь дурний лицарський роман, одтягаючи увагу від смерти улюбленої, єдиної сестри, його двійні.
Він читає:... одірвав клямку дверей, так що гуд сухого й дуплистого дерева залунав і одгукнувся на ввесь ліс...
У цей момент вони чують звук точно такий, що про нього читав приятель Ешера. Але він читає далі:
... Єтельред уразив дракона... і крик хрипкий і пронизливий розтявся в келії...
Читець тремтить і здригується, бо він чує такий самий пронизливий зойк крізь гудіння вітру.
... І от щит зі дзвоном упав на срібну підлогу...
Ешер і його приятель ясно чують ехо від удару металом. Ешер, що в нім напруження досягло найвищого ступня, белькотить—... Кажу вам, ми її поховали живцем... я чув, я чув уже, вчора, як вона ворушилася в могилі... Божевільний — я кажу вам, вона стоїть за дверима...
Двері розчинились і в кімнату впала леді Медлена в останніх, тепер уже смертельних конвульсіях.
Читач вибачить нам таке перелицьовання Поевського оповідання і згодиться, що воно дає яскравий приклад магічного впливу паралелізму і так званої “асоціації суміжности”.
Кілька років тому Гріфізс завів у кінокартинах “передній план”. Річ, показану спершу нарівні з иншими, потім показується окремо і на ввесь екран убільшки; спочатку цей передній план служив для деталізації вражінь.
Але помалу звязок поміж річчю “середнім” і нею-ж “переднім” планом настільки устаткувався в мізкові колективвого глядача, що він став відчуватися як причиновий. Приміром: показується (середнім) лялька ніби забитого чоловіка, потім (переднім) голова чоловіка і читач безпосередньо увірував, що голова належить ляльці. Паралелізм робиться мотивацією.
Сила цього паралелізму і вплив його на читача в оповіданні По надзвичайні. Цікаво, що цей прийом використано навіть у рекламі. У якомусь місті є готель, і в нім одна кімната, кімната самогубства. Розповідали, що хто-б ні був спав у тій кімнаті, уранці його знаходили мертвого із бритвою в руці і з перерізаним горлом. І от оповідач якось мусив переспати в тій самій кімнаті. Він підходить до зеркала й бачить самого себе — його образ підносить руку з бритвою до горла, його рука здригається конвульсивно...
— “І що-ж?” — запитують в оповідача.
— “Я голюсь тільки безпечними бритвами “Жілет”, які й вам рекомендую” — одказує він.
Паралелізм в оповіданні Велса тонко підкреслений ріжницею, дух щезає геть з очей; Клейтон умирає. Читач уже жде в кінці, що щось буде — невже-ж Клейтон зникне — ні, не може бути; але що-ж тоді? І коли Клейтон умирає, читач легко може всьому повірити.
Ми вже казали, що той факт, що сам автор бере участь у дії, підвищує імовірність читача. Ми вже показували, як неправдивий вигляд Клейтонової сторії повищує вражіння правдивости від слів автора. Значить “я” оповідача, як коліщатко механізму, сприяє структурній мотивації. У меншій мірі для цього служать инші дієві особи. Дієвих осіб в оповіданні кілька. “Герой” оповідання справжній, не підроблений, головна “дієва особа”, з погляду авторового це — “смертельні паси”, що руйнують бар’єр поміж нами й потойбїччю. Але історія— “героя” сама нічого не мотивує,— навпаки, її треба мотивувати. Для цього служать, окроме автора, другорядні актори: 1) Клейтон, 2) Дух. Зараз ми перейдемо до того, як ці актори піддержують центральну особу (паси), а поки-що перелічимо инших акторів. Віш служить для того, щоб надати настрою; його роля цілком ясна і деталізувати її ні до чого. Сандерсон має дві функції: 1) він головний скептик, 2) він масон, отже знає всякі містичні штуки.
Яким-же способом пара, дух — Клейтон умотивовує паси. Ми підходимо до останнього пункту аналізи, до тої точки, де ми приблизно можемо уявити собі, в якій послідовності будувалося оповідання.
Я уявляю собі його так: вихідна точка — це магічні паси. Ними викликають духів, ними проганяють духів. Чи не можна цими пасами перенести й самого себе в царство тіней? І, головне, чи не можна зробити з цього оповідання? Дух повинен показати ці паси людині, людина повинна їх повторити. Отже дві дієвих особи.
Але просто давати розмову людини з духом,— значить зовсім наплювати на вимоги нашого реалістичного віку. Отже треба подати її іронично — дух забув, як повернутися потойбіч, і людина йому допомагає. Так постають дві ролі. Що-ж це за дух такий, що забув способи вороття. Для цього є мотивація — це чоловік-плохута, невдаха-хлопець. Цій мотивації одведено чимало місця (одзначаемо її курсивом).
Спробую подати цей важливий пункт ще ясніше. Для чого потрібна саме така зав’язка — дух забув паси?
Очевидно так, щоб людина могла побачити ті паси. Але як це дух (істота в нашій уяві дуже серйозна й поважна) міг забути паси. Для цього вигадується дух-плохута, невдаха-дух. Цьому віддано так багато місця, характеристика духа така повна (потилиця, з двома довгими кісками, маленька вульгарна голова, негарні вуха, плечі вужчі від стегон, піджак з магазину готового одягу, штани як матня і т. д. — зверніть увагу на те, що ні про одну з дієвих осіб ми не почули від автора й сотої частини цих деталів), дух поданий так реалістично, що стає для читача дієвою особою згідно з законом, що ми його зформулювали в своїй попередній статті “що повніше й реалістичніше трактується в творі якась особа, то більшу ролю мимоволі віддає їй читач у ході подій”. На ділі-ж цей “недосвідчений дух” (заголовок грає ту-ж ролю) не більше як спружинка, що піддержує оті паси, архітектонічна подробиця, засіб, а не мета.
Ми розбираємо отже цей твір за таким аналітичним принципом. Те, що вмотивовується, а саме нічого не мотивує, є центральний пункт авторського задуму в оповіданні — головна (для автора) дієва особа,— варстат при механізмові. Навпаки, те, що є засіб — не є мета; те, що саме мотивує, є мотивація, засіб, силова машина до варстату, другорядна дієва особа для автора (хоч може головна для читача як в цім випадкові). У нашім оповіданні “магічні паси”, є центральний пункт авторової уваги, бо вони нічого не мотивують, а навпаки їх треба мотивувати; инакше ніхто не повірить. Навпаки, Клейтон і дух е для автора тільки знаряддя, силові машини, щоб крутити варстат отих пасів. І не дарма автор так заходжується навколо цих пасів. Не зважаючи на всі хитрощі, сюжет зостається страшенно рисковитий і для читача мало ймовірний. Отже автор залишав собі стежечку на відступ, стежечку реалістичної концепції, реалістичного пояснення оповідання. Треба сказати, що оця стежка реалістичного пояснення в усіх фантастичних оповіданнях за всіх часів становила навіть ознаку доброго тону. (Узяти хоча-б прекрасну “Авантуру в скелястих горах” Едгара По, як приклад такої двоєдушности автора). Назначімо-ж риси ціеі “протимотивації” (одзначено петитом). Напочатку це психічний стан слухачів коло вогню в старовинній кімнаті, в кінці — це заява коронера, що Клейтон умер від апоплексії, розповідаючи свою дурну сторію.
Але автор все-ж таки подбав, щоб цею стежечкою не дуже ходили — вона власне витоптана тільки “для блезиру”, але нікуди не провадить. Справді: звідки-ж Клейтон зробив паси так, як треба по Сандерсонові, і головне це той згаданий паралелізм — він не дає читачеві на ту стежечку ступити.
Які-ж висновки? На наш погляд Велс не зовсім управився з темою, хоч і працював “за всіма правилами мистецтва”. Не управився-ж Герберт Дж. Велс з сюжетом “Смертельних пасів” не через те, що, скажемо, десь мало розвинув оцю-о “стежечку” про-тимотивації, чи що, а через те, що сама по собі задача сюжету “смертельних пасів” здається нам нерішима за наших часів. її легко можна було рішити якихось півсотні літ тому, за більшої легковірности читацької публіки.
На цім аналізу можна було-б і закінчити... та де-ж ідеологічна критика, зарепетує дехто.
Ми вже показували, де мораль в оповіданні Велса — вона міститься в фальшивому сюжеті фатального глузування з духів.
Але тому, хто хоч трохи знає Велса, навряд чи здасться, що ця мораль є ідеологія оповідання. Де-ж ідеологія?
Підступи до такої справи можуть бути різні й усі мають свою, часткову рацію. Спробуймо кілька:
1) (Найпростіший, так би мовити, “кислокапустянський”). Сидять приятелі в клубі,— буржуазному, очевидно. Балакають не про проф-рух, а про духів (опіум для народу). Для мас таке оповідання непотрібне й шкідливе...
2) (Трошки мудріший “критичний метод”). “Автор не зовсім розвязався з містикою. Він і одмахується від неї й знову вертається до неї. Як таки Велс, такий передовий письменник і отаке? Невитриманість ідеологічна ще дуже помітна в письменниках гнилого Заходу”....
Хай простить мені читач, що я пожартував з ним. “Кислокапустянський” і “критичний” підступи мають свою рацію (як я вже сказав). Справді Велс, так би мовити, автоматично, вибирає звичний респектабельний клуб (бо він його краще знає); справді він не одхрищується від містики (бо вона служить йому саме темою). Та все ж обидва попередні оратори ціляють не в теля, а в ворота.
І клуб і містика для Велса не більше як матеріял для сенсаційного оповідання і в них його ідеологія майже не позначилася. А є-ж таки в оповіданні певна ідеологія — є ціла етична система. Де-ж вона, т. т. попередні оратори?
Для нашого читача зрівняймо, щоб знайти ідеологію, це оповідання з уміщеним у Зошиті 1 Вапліте оповіданням Баррі. Там Комбо Картер — безпринципна звірячо-сильна людина, герой оповідання, гине за свою безпринципність, за свою звірячу силу — автор його картає й плямує як може. Не забуваймо, що то було діло року 1895. Джек Лондон ще не вславився, культ сильної особи ще не дійшов з філософських книжок до обивателя й значить до журналу-ілюстрашки. Не наша задача тут пояснювати, який стосунок поміж культом сили і епохою імперіалізму — нехай кожен робить це сам для себе.
Не те Велс. Він, як і його Клейтон, певний, що “життя є царство сили”, взяти хоча-б його “The food of the Gods” (Їжа богів), “Tona Bungay” (Тона Бенге), або “The Invisible Man” (Чоловік-невидимка) і можна цього переконатись. І от у цім оповіданні отой слабенький плохенький учитель, що пе зумів як слід “появитись”, мав всю його цілковиту, абсолютну зневагу. З яким призирством говориться про чоловіка, що “уникав спорту й провалювався на іспитах”.
(Спорт звичайно на першому місці). Клейтон просто каже — і всі мовчки погоджуються,— що отакого живого чоловіка він просто випхав-би з хати. За що? За те, що він плебей? Ні, за те, що він плохута. За те, що він слабий.
Етика буржуазних оповідань видно немало змінилася з 1895 року . З Комбо Картера Джек Лондон зробив-би щось на штиб “Морського Вовка” або-що, якби він йому потрапив під перо.
Ми бачимо, отже, куточок авторового світогляду позначився, непомітно для нього, у зовсім несподіванім місці. Визначити-ж увесь авторів світогляд на підставі одного оповідання немає звичайно ніякої змоги — для цього треба було-б поплутати — (справжній) авторів світогляд (ідеологію автора) з підсунутою читачеві мораллю і таким чином пошитися у дурні, попавшись на гачок авторові, ще й буржуазному.
Цей аналітичний етюд, як і попередній, має власне практичне завдання, а саме показати, як будуються в західній літературі оповідання. Я не мислю собі ніякої науки без звязку з продукцією, в данім разі літературною. Наша майже дикунська відсталість у справі тектоніки фабули потрібув хірургічних операцій над західньою літературою, щоб полегшити нам поступ літературної техніки.
Але ми не менше відстали і в справі “ідеологічній”. Західньо-европейський письменник умів підсунути читачеві свої висновки незрівняно краще, ніж наш свої. А проте, наша марксівська філософія, під усяким поглядом має “вищу структуру” від буржуазної.
Причина цьому гріхові в галасі вульгаризаторів, що не вміють одрізнити мораль від авторового світогляду і на цій підставі вимагають від молодих письменників, щоб вони давали “мораліте”. Це породжує з одного боку казенну халтуру, а з другого ліквідаторство. Трудно й рішити, що гірше.
Отже наша аналітична робота може в деякій мірі прислужитись до вияснення принципів аналізи й “ідеології” автора, його світогляду. Дозволимо собі встановити декілька тез.
1. Філософське “я” автора, його світогляд знаходиться не з одного твору, аз усіх, принаймні, з кількох його творів. В противному разі можна прикро схибити, взявши, приміром, Велса за містика на підставі хоча-б наведеного оповідання.
2. Приступаючи до аналізи “ідеологічної”, треба всамперед виділити “мораль”, чи висновки, що автор підсуває читачеві одверто, в формі найчастіше тверджень, як от у байкарів, казенних письменників, то-що.
3. Там, де такої морали немає, треба виділити “ситуаційні” висновки, що читач робить сам. У цім оповіданні,— “не жартуй з духами”. В оповіданні “Червоний Вартовий на Рифі” — “злочинця карає суспільство, а коли ні, то господь бог”.
4. Грубою помилкою було-б негайно ідентифікувати ці висновки зі світоглядом автора. Частіше їх доводиться ідентифікувати з світоглядом редактора, а то й видавця, а часто й просто Мар’ї Алексєвни. Світогляд автора знаходиться старанною аналітичною роботою над усіма його творами і сучасною йому творчістю наших. В данім оповіданні куточок світогляду визирає з-під відношення автора до кволих людей.
5. Знайти справжній світогляд автора, аналізуючи тільки його твори,— справа дуже нелегка, а подекуди чисто неможлива. Приміром, А написав казенне оповідання, який справжній світогляд А?
6. Існує ще одна категорія соціологічної аналізи — це, взявши всі події твору за даний історичний факт, за вірне дзеркало суспільного життя, робити висновки історично-соціологічного характеру про життя такої то епохи, про її продукційні відносини і їхню надбудову. Ця найважніша категорія аналізи змісту, по-перше, має актуальне значіння головне для минулих часів (де бракує инших даних), по-друге, неможлива без попередньої аналізи типів 1, 2, 3, 4 — бо треба попереду зробити “поправку” на суб’єктивність автора. Ця категорія становить переважний об’єкт історії літератури, а не критики, бо критиці звичаєм бракує для цієї роботи достатнього “віддалення” — історичної перспективи.
7. Для того, щоб підняти мистецьку кваліфікацію письменників, потрібна всамперед аналіза техніки творів. Для того, щоб підняти філософську кваліфікацію письменників, потрібні всамперед... історичний матеріялізм, історія революцій, політична економія, рефлексологія... і в останню чергу аналіза змісту художніх творів як невеличкий допоміжний засіб філософського характеру. Центр ваги аналізи змісту лежить в історії (див. 6).
Подаючи поза планом своєї технічної роботи ці тези аналізи змісту, я сподіваюся розворушити ініціативу створення наукових засад критики змісту і припинити той натхненний матчиш морали, ситуаційних висновків, аналізи авторського світогляду і історичних висновків, що панує в нашій критиці. Я хочу прислужитись точній марксівській критиці. В мене є тиха певність, що мене лаятимуть... і використовуватимуть ті, що їдять хліб з чистісінької критики.