Не тільки ім’я, прізвище та місце народження А-Кі були невідомі, але й про все минуле його ніхто нічогісінько не знає. Для селян, мешканців Ві, він був тільки метою жартів та помічником у важкій роботі; що там селянам до його минулого? Сам він про це ніколи не згадує. Хіба тільки в якій сварці він, розпалившись, бурмоче:
— Колись ми... де тобі з твоїм багатством!
Родини в нього немає, він живе сам у зруйнованій пагоді хліборобського бога. Ремесла він не має, а наймається день-у-день на випадкову роботу — то він косить, то риж товче, то возить. Часом, коли трапляється довга робота, господар лишає його в себе на кілька день, але виряджає відразу-ж, як роботу кінчено. Коли треба помічника, про нього, чи, певніше, про його працездатність, згадують, а то забувають навіть прізвисько А-Кі, а його минуле й зовсім. За все життя одним-один раз його похвалено, — це дід глузівник сказав, дивлячись на голі плечі худого А-Кі, що саме ґав ловив:
“Ну й добре-ж працює А-Кі!” Присутні насилу викрили тут глузування в формі похвали, але А-Кі зрадів невимовно.
А-Кі гордовитий, на його думку, жадна людина на селі й шага не варта. Він може навіть набити обох кандидатів у бакалаври. Він знає, що пан Ціян та пан Чао викликають подвійну повагу — передусім що вони багачі, а крім того, ще й батьки кандидатів, але він їх зовсім не шанує, бо певен, що його сини були-б ще в більшій пошані, ніж вони. Та перевага, що він кілька разів був на місті, ще збільшує йому гордощі. Але він і міщан не менше зневажає, — наприклад, чому вони так дрібно кришать цибулю до смаженої риби?.. Певна річ, вони помиляються, вони безглузді. Потім, критикуючи хліборобів, він думає, які вони селюки, які диваки, які неуки, — вони навіть не знають міського способу смажити рибу.
От такий А-Кі — людина довершена, пишається своєю проникливістю та вправністю у праці. На лихо, він має фізичну хибу. На голові у нього ґуля, вже хто зна й відколи. Здається, він не вважає її за щось приємне, бо уникає в балачці слова “ґуля”, так само й усіх його синонімів, навіть поширюючи значіння, таких слів, як світло, блискучий, лихтар, свічка... Коли хто наважиться вжити при ньому який із цих священних термінів, він розпалюється і хоробро мститься — б’ється або лається, залежно від того, чи він має противника за кволішого тілом чи красномовством. Та не знати як, а поразка завсіди в’язне до А-Кі. Він починає добирати тоді инших способів мститись і задовольняється гнівним поглядом.
Розуміючи його нову систему, сільські неробітники стають до нього де-далі привітніші. Коли він підходить, вони кричать, удаючи здивування:
— О! Лихтар!
А-Кі обурюється і кидає гнівний погляд.
— От так маяк!— провадять вони, і трохи не лякаючись. Безсилий А-Кі вдається до иншого способу помсти:
— Ви не годні навіть...
І тоді ґуля здається йому такою славною, як авреоля, та що він ясновидець, то має за краще змовчати, хоч і ладен був уже вимовити священні слова.
Неробітники не вдовольняються такими жартами і завсіди пошарпають його наприкінець. Вони не дадуть йому спокою, аж поки не наб’ють і не потовчуть гучно об мур головою, згрібши в жменю його жовту косу. Коли підуть його мучителі, А-Кі лежить ще хвилину нерухомо й думає: “здається, мої сини мене побили — який розбещений вік настав...”. Потім він і собі йде, здоволений духовою перемогою.
Та хутко він усе забуває: він піячить у шинку. Там вій жартує з иншими питцями, втручається в сварки й завсіди буває побитий. Кінець-кінцем він вертається в свою зруйновану пагоду, і як ліг, так і захріп під дірчатим дахом.
А заробіток йому швидко відбирає гра...
Якось на весні А-Кі, вийшовши з шинку й простуючи по вулиці непевним кроком, побачив коло освітленого сонцем муру дядька Ванґа Патлача, що сидів голий по пояс і полював на воші. Дядько Ванґ був лисий, але на диво бородатий, його звали Ванґ Лисий Патлач. А-Кі охоче обминав епітет “Лисий” і звав його просто Ванґ Патлач.
Він уважав, що гиря річ звичайна, а отаке бородисько надзвичайно бридке. Проте, він сів коло нього, чого не наважився-б зробити перед иншим неробітником (неробітник по-хікськи синонім мудреця). Правду сказати, він-же робив честь цьому робакові, сідаючи поруч нього.
А-Кі розстебнув свою куцину на підбивці та й собі заглибився в досліджування. Та чи він невправний був, чи тому, що куцину недавно одяг, тільки знайшов у ній три чи чотири воші, а Ванг Патлач парами й трійками клав їх у рот і голосно розчавлював. Це була для А-Кі ще одна поразка, що сповнила й ого прикрощами.
Кров ударила йому в голову, і він кинув об землю свою куцину.
— Падлюка!— сказав він, плюнувши.
— Собако шолудива, кому це ти кажеш?— спитав Ванґ Патлач, кидаючи на нього повний зневаги погляд.
Що? Ця бородата потвора ще заноситься перед ним? От добра нагода показати своє завзяття!
— Сам знаєш, кому кажу.
І підводиться, взявшись у боки.
— У тебе що, ребра чешуться?— відмовив Ванґ Патлач, і собі встаючи та вдягаючись.
Гадаючи А-Кі, що його супротивник збирається тікати, кинувся на нього, замахнувшись кулаками. Та швидко закрутився, бо Ванґ Патлач схопив його ззаду за жовту косу і поволік головою до муру.
— Мудрець переконує самими словами, а до рук не береться,— протестував А-Кі, похиливши голову й прикриваючи руками місце, звідки росла коса.
Мабуть Ванґ Патлач не був мудрець, бо він стукнув А-Кі кілька разів уряд головою об мур, потім турнув його на метр від себе й переможно пішов геть.
Це була одна з найбезчесніших пригод у житті А-Кі.
Він ніяково лишився коло мура.
Ось він здалеку побачив ще одного з своїх супротивників, що він його ненавидів найбільше,— сина пана Ціяна, що прожив півроку в Японії й повернувся звідти без коси. Мати його часто плакала через таку страшенну втрату, а жінка тричі пробувала топитись у колодязі. Мати часто розповідала, що лихі люди напоїли її сина й обрізали йому волосся; без такої пригоди він міг-би стати великим мандарином, і вся родина пристрасно жадала, щоб благородне волосся хутчій виростало. Та А-Кі цим не піддуриш. Він звав його в думці, раз-у-раз як бачив, “фальшивий Европейський Чорт”, бо він найбільше ганив його за фальшиву косу. Безумовно, жінка фальшивого Европейського Чорта була безчесна, бо вчетверте не пробувала топитись у колодязі.
— От фальшивий Європейський Чорт,— пробурмотів він, щоб помститись.
Почувши це, фальшивий Європейський Чорт кинувся на нього, розмахуючи своїм лакованим ціпком. Почуваючи, що буде битий, А-Кі підняв руки, скулився й приготувався. Коли перший напад ударів упав йому на голову, він посміливішав:
— Це я на того сказав,— пробелькотів він, показуючи навманя на хлопця, що проходив повз.
Геп! Геп! Геп!
Ця хльоста трохи втишила його гнів. Забуття, його спадковий скарб, був йому найкращими ліками. Він поволі пішов геть; коло шинку він був уже в стані звичайного вдоволення.
Коли це повз нього пройшла маленька черничка. Побачивши ту, що він ніколи не минав без образи, А-Кі знову зайнявся бажанням помститись. “Я й не туди, що все лихо мені сьоюдні від тебе”, подумав вій. Він підійшов до неї і плюнув її у обличчя.
Черничка, вдаючи, ніби нічого не примітила, ішла далі, схиливши голову. А-Кі догнав її, погладив рукою по недавно виголеній голові.
— Ну, повійко, біжи швидче, бонза там тебе чекає! — сказав віе, безглуздо сміючись.
Черничка тікати, а питці реготати. А-Кі тріумфував: він помстився за образи Ванґа Патлача й Європейського Чорта, Він почував себе легким, ніби йому зненацька виросли крила.
У проклятого А-Кі ніколи не буде дітей,— лунав здалеку жалісний голосок чернички.
— Ха-ха-ха!— реготав, тріумфуючи, А-Кі.
— Ха-ха-ха!— реготали питці, теж тріумфуючи.
Кажуть: “єсть великі переможці, що ради більшої слави бажають, щоб їхніх ворогів порівнювано до тигрів, орлів або до чогось тако-го-ж непереможного. Єсть великі завойовники, що після того, як винищили чи скорили своїх подоб, вдаються у розпач, не маючи вже ні супротивників, ні друзів, і страждають у своїй благородній самотності”... Але наш А-Кі ніколи не знав цих марних турбот, він завсіди вдоволений; він посідає в найвищій мірі дух хінського спіритуалізму...
Цю ніч він не міг спати. Він ще почував на своїх пальцях ніжну шкіру чернички. Він чув ще той жалісний, але приємний голос: “у проклятого А-Кі ніколи не буде дітей!” Так, йому треба було жінки, щоб народити дітей, бо він часто чув у вчених, що найбільше людське безчестя — це нездатність народжувати...
“Жінка, жінка”, думав він.
В цьому він погоджувався з наукою “мудреців”. Але думка про жінку його лякала. Жінка — це щось згубне! Він вірив у те, що ствердили “мудреці”: в непорушний мур поміж двома статями. Філософія його була така: всяка черничка грішить із бонзою, всяка жінка, що гуляє вулицею, нечесна: всяка розмова поміж жінкою та чоловіком певно провадить до перелюбства. Щоб покарати жінок, він неодмінно й завсіди або скидав на них роздратованим поглядом, або принижував загадковими словами, або, коли це було в темряві, шпурляв у них кругляком.
Він завсіди слідкував за жінками, що, здавалось йому, мають розпусні думки, але вони ніколи до нього не посміхались. Він убачав надзвичайну лукавість у жінок, що з ним розмовляли, але вони ніколи не казали йому того, що він сподівався почути. Він їх ненавидів, вони були лицемірні.
Одного разу А-Кі, цілий день товкши риж, курив по вечері в кухні свою гидку люльку. У пана Чао був звичай лягати зразу-ж по вечері, не запалюючи лямп, коли не траплялось двох виключних випадків: по-перше, якщо майбутній бакалавр не готувався до іспиту, по-друге, якщо А-Кі, прийшовши товкти риж, не працював і ввечері. Отож А-Кі, спочиваючи, ліниво покурював у кухні.
Тітка В, що була за економку, покоївку, куховарку й инше в пана Чао, сіла на лаву, перемивши свої миски, й почала балачку з А-Кі.
— Пані ось уже два дні не їсть, бо пан притьмом хоче взяти полюбовницю.
“Жінка...тітка В, ця клята вдовичка...жінка...”, думав А-Кі.
— Наша молода пані родитиме на восьмий місяць,— провадила тітка.
“Жінка...”, думав А-Кі. Ві поклав свою люльку й підвівся.
— Наша молода пані...—неуважно казала далі тітка.
— Я ночуватиму з вами, ночуватиму з вами!
А-Кі кинувся до неї і впав навколішки.
Хвилину була мовчанка, потім тітка В, вийшовши з жаху, спочатку затримтіла далі гукнула, побігла, кричучи, заридала наприкінеwь
А-Кі ще якусь хвилю стояв навколішках перед муром, теж спантеличений, потім поволі підвівся, опираючись ліктями об порожню лаву. Він невиразно почував, що накоїв чогось лихого. Серце йому трохи защеміло, він засунув люльку в штани й лагодився знову взятися до рижу, але дістав кілька оглушливих ударів по голові. Обернувшись, він побачив проти себе бакалавра з палицею в руці.
— Так ти бунтуєш, бидло!
І вдари посипались знову. А-Кі прикрив голову руками, в пальці йому було боляче, і він прожогом вискочив із кухні, діставши ще удар і в спину.
Ванґ па тан, виродок чортів, — велично гримів позад нього бакалавр.
А-Кі стояв на самоті в товчарні, почуваючи в пальцях гострий біль, та обмірковував те мандаринське прокляття: Ванґ па тан, що він чув колись тільки з уст су-префекта трибуналу й що справило на нього глибоке вражіння. Та досить чуттьовости; він тішився на повне серце тим раюванням, що завсіди настає після биття та прокльонів. Він так товк, що аж піт котився. Він спинився, розстебнувся і скинув з себе пальто.
Знадвору він почув галас. Полюбляючи галас, він пішов, куди вів його слух Прийшовши на внутрішнє подвір’я, він побачив у мороку галасливу юрбу. Потроху він вирізнив там пані, що не їла вже два дні, сусідку, сьому невістку Цеу, родичів Чао з білими очима й Чао-Се-Шена.
Молода пані допіру вивела тітку В з її кімнати, говорячи їй:
— Вийди трохи на повітря, тітко, не сиди в своїй хаті й не думай про свій сором...
— Всі певні твоєї чести...
— Забудь про страшне самогубство,— додала сьома невістка Цеу. Але тітка В тільки ридала й бубоніла незрозумілі слова.
А-Кі казав сам-собі: “Хе, які втішні ці жінки. Ця вдовичка ще викине колінце.” Щоб краще чути, він підходив ближче до Чао-Се-Шена, але побачив, що пан Чао підняв свою велику палицю й біжить до нього. Згадавши, що його бито і що це мало якийсь звязок з цим галасом, він кинувся тікати до товчарні, але палиця перегородила йому відступ. Він звернув і вибіг задніми ворітьми. Незабаром він був уже в своїй пагоді.
Того вечора, на весні, було свіжо — А-Кі було холодно. Він згадав, що забув у пана Чао своє пальто. Йому хотілось його забрати, але паличні вдари лякали його.
Тимчасом увійшов сільський старшина.
— Ох ти, наволоч! Як ти смієш кидатись на служницю панів Чао? Ти бунтівник! Подумай, мене розбудили через тебе!
На цю жорстоку, нескінченну догану А-Кі мовчав. Звичай установив за кожне втручення старшини нагороду двісті сапек але їх належало подвоїти з огляду на вечірній час. Щоб здобути ці гроші, А-Кі мусив заставити свій кашкет. Крім цього, йому поставлено ще п’ять таких умов: 1. Завтра-ж А-Кі піде до пана Чао перепросити з парою червоних лойових свічок (вагою один фунт); 2. Він сплатить витрати на таоїстські чарівні співи (що мусили відбутися в родині Чао для закликання дияволів); 3. А-Кі ніколи не переступить порога Чао; 4. Якщо тітці В станеться яке лихо, відповідальність за нього лягає на А-Кі; 5. А-Кі ніколи не правитиме ні свого заробітку, ні свого пальто.
З весною верталося тепло, тож А-Кі не страшно було продати свою ковдру за дві тисячі сапек, що з них більшу частину він витратив на сплату свого штрафу, а решту пропив. Замість запалити зразу свічки, родина Чао заховала їх на той день, коли пані піде поклонитися Будді. З пальта А-Кі добра частина пішла на пелюшки немовляті молодої пані, а подрана частина — на підошви тітці В.
Після такого приниження А-Кі вернувся до своєї пагоди. Сонце потонуло за обрієм. А-Кі дивився на свої голі руки; йому було холодно. Він згадав про свою чумарку на підбивці, забуту під ліжком, укрив нею тіло й задрімав. Прокинувшись на ранок, він побачив, що сонце вже залило пурпуром західній мур. Він сів і вилаявся.
Він блукав вулицею. Щось змінилось на світі; коли він наближався, жінки зненацька тікали й швидче ховалися за дверима своїх хат; між утікачками він постеріг сьому невістку Цеу, жінку вже літню, що тягла за собою свою одинадцятилітню дочку. А-Кі це дуже здивувало. “Чого це жінки починають строїти з себе дівчат? Які-ж вони лицемірні!”
Потроху він зауважував круг себе й инші, ще прикріші, зміни. Шинкар не дав йому вже набір вина; сторож при пагоді почав часто лаяти його й хотів прогнати; довгенько вже ніхто не наймав його. Проти шинкаря він мав повстримність, проти сторожа — свою глуху терплячість, але що робити проти голоду, наслідку бойкоту з боку господарів?
За винятком дому Чао, де він не мав уже права переступати поріг, до всіх инших він міг з’явитися особисто, але з кожної хати, де він наближався, виходив чоловік, з похмурим обличчям і махав на нього руками, так ніби жебрака прогонив.
— Нічого немає, нічого, іди собі!
А-Кі не зрозумів, чому це нікому не треба робітників. Він вистежив. Його колишні хазяї звертались тепер до малого Дона. Це був худий, кволий чоловік і, з погляду А-Кі, він багато що поступався проти Ванґа Патлача. Хто подумав-би, що йому випаде відібрати в А-Кі миску рижу? На цей раз А-Кі зазнав глибоке невдоволення. Часто, тиняючись по вулиці, він раптом підносив руку й співав такої пісеньки:
Кілька день згодом він здибав малого Дона біля хати Ціяна. Він кинувся на нього, називаючи його “бидло”. Той боязко спинився, дивлючись на А-Кі. Не маючи залізного батога А-Кі, задовольнився тим, що схопив ворога за косу. Малий Дон, обороняючи однією рукою своє волосся, другою спробував і собі схопити А-Кі за косу, і той мусив оборонятися вільною рукою. Зголоднілий і схудлий, А-Кі втратив уже свою перевагу над малим Доном, вони стали рівні на силу. Протягом мало не півгодини вони прикрашали своїм борсанням білий мур родини Ціян.
— Ану, ану, — казали глядачі.
— Браво, браво! — кричали инші.
Кінець-кінцем, виснажившись обидва, вони розійшлися, пробились крізь юрбу, посилаючи одне одному, замість прощання, лайки разом з ненависними поглядами. Так кінчилася боротьба, лишаючи перемогу невирішеною, а цікавість глядачів — незадоволеною. А проте, ніхто й не подумав найняти А-Кі.
Близилось літо А-Кі продав одну по одній свою одежу, і це на кілька день затримало голод. Після цього він опинився віч-на-віч із голодом. Він обійшов круг зруйнованої пагоди, обслідував чотири голі земляні мури своєї кімнати, обмацав своє ліжко, сподіваючись знайти там схований скарб; та леле, нічого не було. Він мусив пускатись у дорогу, щоб здобути їжу.
Того дня стояла година. По шинках запашніло вино, парували пиріжки. А він ішов і йшов.
Край села розляглися поля хвилястого зела, а на них де-не-де видко було чорні пухливі крапки — це робітники А-Кі, позбавлений чуття степової краси, почував тільки, що його засоби до життя далеко звідци. Зрештою, він прийшов до огорожі пагоди Мовчазного Культу.
Білі мури пагоди виринали з-поміж зелених заслон рослин; позаду вони були низькі, і через них видко було город А-Кі повагався хвилину й озирнувся навкруги — нікого. Міцно схопившись за плющ, він виліз на мур; під його тремтячими ногами осувалась земля. Він сплигнув у город, вистелений зелом. Але там не було ні вина, ні пиріжків. На захід бамбукове взлісся, похилена під колоссям свиріпа, квітуча гірчиця, стигла капуста. Він мало не вдався вже в розпач, коли це побачив проти себе латку землі, засаджену ріпою. Нахилившись, щоб вирвати її, він побачив крізь непричинені двері до залі виголену голівку чернички, що хутко зникла.
Черниця варта була хіба що зневаги А-Кі. Але тут доводилось “поступатись багато перед чим”, ото-ж він хутчій висмикнув кілька ріпин, обчахрав на них лист і сховав у кешеню. А вже бігла стара черниця.
— Ой, Будда! Чого це ти прийшов сюди ріпу красти? Гріх який! Ой, Будда!..
— Та А-Кі ніколи не краде, — відмовив він, відступаючи.— Якщо вони твої, поклич, вони відгукнуться!..
Тільки він це сказав, то пустився тікати, бо великий чорний пагодський пес кинувся йому навздогін. Гавкіт ближчав, його ноги були під загрозою, але одна ріпа випала з одежі А-Кі, і це затримало пса. А-Кі встиг підхопитись на дерево близько мура й вилізти на самий мур; ріпи й людина гепнулись по той бік. А пес гачкав на дерево, і черниця молилася Будді.
Наступної осеии селяни знову побачили А-Кі, але в цілком иншому стані. Була ніч. А-Кі, ледве блимаючи важкими від сну повіками, з’явився в шинку, витяг із кешені пригорщу грошей, кинув їх на шинквас і гукнув:
— Ось готові гроші! Вина! На ньому була одежа на новій підбивці, а при поясі Йому висіла торба, важенька на око. Де там колишньому А-Кі в подертій чумарці до теперішнього А-Кі в новій одежі! Подавальникові, шинкареві, питцям і всім перехожим він навіював повагу й страх. Шинкар хутчій привітав його головою та зайшов з ним у розмову.
— О, А-Кі, ви вже вернулись?
— Як бачите!
— Багатство, багатство! Ви були...
— На місті, певна річ!
За словами А-Кі, так він працював у пана Доктора. Досить сказати “пан Доктор”, щоб усі зрозуміли, що мова йдеться про пана Пе, бо він був єдиний доктор на сто льє околиці. Працювати в такого великого пана — річ дуже почесна. Та А-Кі казав, що чудне поводження пана Доктора не сподобалось йому, тому він його й покинув.
Люди, ідо слухали Його, вдавали, ніби йому співчувають, а в душі були дуже вдоволені, бо вважали А-Кі за негідного такої чести.
А-Кі розповідає їм міські дива — про громадські грища, суд, утинання; він зачарував тих неуків і строїв sз себе вченого. — Ви бачили, як утинають голову?— казав він.— Дуже смішно. На місті втинають голову революціонерам; якби ви бачили, як це смішно!
Він хитав головою й пихкав димом у обличчя Чао-Се-Шенові, що стояв коло нього. Було страшно. Звенацька А-Кі підняв праву руку й ударив по потилиці Ванґа Патлача, що слухав, витягнувши шию.
— Ось так!..
Ванґ Патлач не встиг сховати голову й довго страждав від удару й страху. Віднині він не наважувався підійти до А-Кі, так само й инші селяни.
На думку селян, А-Кі був коли не більше, то хоч так само шановний, як і пан Чао.
Невдовзі ім’я А-Кі залунало по гаремах. То правда, що в усьому селі, за винятком великих і містких будинків Ціян та Чао, де гареми варті були своєї назви, решта гаремів була така тісна, що насилу вміщала кімнати жінок. Та не зважаючи на зовнішність, усякий гарем є щось непронякненне й таємниче. І от що-разу, як здибались жінки, вони неминуче розмовляли про таку подію: сьома невістка Цеу купила в А-Кі спідницю з синього шовку, стару, що-правда, але-ж вона коштувала їй тільки дев’ять кіо; мати Чао з білими очима за триста сапек купила дитині вбрання з європейського червоно-гарячого газу, на три чверті нове... Тепер вони вже не тікали від А-Кі, де там! Коли він проходив, вони йшли до нього й питали:
— А-Кі, у вас єсть ще спідниці? Немає? А сукні? Єсть? З малих гаремів цей гомін котився помалу й у великі. Сьома невістка Цеу непроминула похвалитися своєю спідницею перед пані Чао, що теж дуже захоплено розказала про неї своєму володареві. Вечеряючи, пан Чао довго обговорював із своїм сином, бакалавром, непевну поведінку А-Кі.
— Пильнуйте вікна та двері!.. Але в А-Кі мабуть є що продати з гарних речей...
Що пані якраз хотіла купити жілет на хутрі, то ухвалено просити сьому невістку Цеу піти по А-Кі. І на такий виключний випадок запалено лямпу з свиріпною олією.
Олія вигорала. А-КІ не приходив. Чао починали турбуватись, хто за невістчине недбальство, инші — за боязкість А-Кі. Але пан Чао, що, певний свого авторитету, “хотів” , щоб А-Кі прийшов, не помилився — кінсць-кінцем, пащекувата невістка Цеу привела А-Кі; він придуркувато став на порозі залі.
— Вітаю пана,—промовив він.
— А-Кі, кажуть, що ти забагатів на місті,— почав пан Чао, оглядаючи його з голови до п’ят.— Ну... так от, коли в тебе єсть держана одежа... бо я хочу...
— Я вже казав невістці Цеу, що в мене більше нічого немає.
— Немає!.. Я цьому не вірю...
— Ці речі належали моїм друзям, але їх було небагато... Все розкупили... Тепер у мене єсть тільки одна завіса.
— Покажи-ж нам цю завісу,—перепинила пані.
— Я принесу її завтра...
Пан Чао скривився.
— А-Кі, коли в тебе буде щось гарне, то покажеш нам першим, я заплачу тобі стільки, як і инші.
— Мені треба жілет на хутрі,— додала пані.
А-Кі пообіцяв і недбайливо вийшов.
Найбільше обурювався на таку зневагу бакалавр. Він хотів, щоб старшина вигнав А-Кі, коли б йому не перешкодив батько, що довів йому, що ворогувати з такими людьми небезпечно й що “орел ніколи не шукає здобичи нижче від свого гнізда”. Потім вони наказали невістці Цеу тримати в секреті їхню розмову.
Але на другий день вона пофарбувала свою спідницю в жовте Й усім розказала про непевне поводження А-Кі; проте побоялась додати, що бакалавр намірявся його знищити.
Старшина прийшов до А-Кі й забрав у нього завісу та запропонував платити щомісячний податок. Селяни змінили до нього свою повагу на страх. Але він про все гордовито розповів неробітникам, що добивались знати його історію. Отож вони і дізнались, що А-Кі був другорядний злодійчук, нездатний навіть мура перелізти чи крізь дірку пройти, зугарний тільки приймати надворі крадені речі, а якось уночі, почувши галас у хаті, де вдерлись його товариші, він утік з міста на село, не наважуючись уже вертатись до свого ремесла... З того часу вони не почували вже до нього ні пошани, ні страху, а тільки саму зневагу.
Чотирнадцятого вересня року Гіуентонга (напередодні А-Кі продав свою торбу Чао з білими очима) при третьому дзвоні тім балу (третя година ранку), глупої ночи, коли все село спало, до берега коло Чао причалила барка з сірою палубою, і потім зникла на світанку. Та її, мабуть, побачили, бо таємниче про це розмовляли.
Ця барка війнула жахом по селі. Після полудня вона цілком запанувала в громадській думці. Місію цієї барки Чао релігійно затаювали. Та це не спиняло по чайних та шинках розмов, що революціонери вступили до міста, а пан Доктор утік і сховався на селі. Невістка Цеу, що-правда, розповідала кожному що пан Доктор хотів тільки поставити в пана Чао скрині з старою одежею, а Чао зразу-ж відіслав їх назад, бо доти між ними не було жадних стосунків. Проте, таке твердження можна було заперечити і пояснити, що пан Доктор особисто не приїздив, а написав Чао довгого листа, щоб породичатися за британською манерою, і Чао, зваживши за і проти, зрештою погодився сховати скрині під ліжком у пані. Що до революціонерів, то відомо було, що вони вступили до міста цієї ночи, всі в білих касках і з білою зброєю на знак жалоби за останнім імператором з династії Мінгів.
А-Кі вже чув за революціонерів; він навіть бачив, як їх утинали. Революціонерів він зневажав, бо до них чудним випадком прикладали назву “бунтівник”, що різала вухо гірше за “злодій”. Але тепер, коли ці революціонери налякали самого ясновельможного пана Доктора, він почав їх захоплено поважати; з другого боку, полохлива й непевна поведінка підлих селюків та селянок сповнювала його радощами.
— Браво! Революція! — думав він. — Революція проти цих ненависних людей!.. Мені й самому охота скоритись революціонерам.
Того дня він випив трохи забагато вина й великими кроками похожав вулицею, цілком поринувши в свої революційні думки; він уявляв собі, що став революціонером і завдав до в’язниці всіх селюків. Він не міг втриматись, щоб не заспівати:
— Повставати, гей, повставати!
Всі дивились на нього злякано й благально, а це піддавало п’яному відваги.
— Браво!— провадив він ще завзятіше,— все багатство моє, вся краса моя! Тонг! Тонг! Чанг! Чанг! Каюсь, що помилково вбив, п’яний бувши, свого доброго брата Чена... каюсь, х а-х а-х а! Тонг! Тонг! Чанг! Чанг! Ту! Чанг-лі-чанг! Я замахнувсь сталевим батогом, щоб тебе побити...
В Чао на порозі двоє сперечались про революцію. А-Кі аж ніяк на них не зважав і провадив:
— Тонг! Тонг!
— Батьку Кі,— шанобливо й боязко гукнув його пан Чао.
— Чанг! Чанг!
А-Кі, аж ніяк не сподіваючись, що епітет “батько” може якось стосуватись до його імени, подумав, що мова йде про кого иншого, і знозу почав свою пісенку: Ту! Чанг! Чанг-лі-чанг, чанг!
— Куме Кі!
— Чанг-лі-чанг!
— А-Кі!
Бакалавр мусив назвати А-Кі зовсім просто. Тоді А-Кі спинився й спитав, трохи повернувши голову:
— А що там?
— Батьку Кі... тепер...— пан Чао замовк, добираючи слів, знову почав:— тепер... ти збагатів...
— Збагатів, еге-ж, усе тепер моє...
— А... брате Кі, а ми, бідні друзі, ми-ж нічим не важимо?— урчав Чао з білими очима непевним голосом, так ніби він розвідував наміри революціонера.
— Бідний друг? Ти багатший за мене!
Сказавши так, А-Кі пішов геть.
Вони стояли засмучені й мовчали. Вночі Чао батько й син запалили лямпу, щоб порадитись. Чао з білими очима зняв торбу, що висіла при боці, й дав її жінці сховати на дно скрині.
Коли А-Кі ввечері вернувся в свою пагоду, сторож зустрів його дуже добре, запропонував йому чаю, два пиріжки, чотири свічки. Він випив чаю, з’їв пиріжки, запалив свічки; полум’я танцювало, і його думка теж пішла у танець. Революціонери в білих касках і при білій зброї, з сокирами, сталевими батогами, європейськими гарматами, серпами, арбалетами проходять повз пагоду хліборобського бога й гукаютьі: “А-Кі, ходім-же з нами”. І він іде з ними...
Він глузує з благального вигляду проклятих селюків та селянок, що падають перед ним навколішки й кричать: “А-Кі, порятуй нас!” А він пишається. Першими на смерть віддати малого Дона, пана Чао, бакалавра, фальшивого Европейського Чорта... А що, будеш волосся стригти?.. Ванґа Патлача можна-б і помилувати, та А-Кі не хоче... Багатство... Він просто входить, розчиняє скриню: золото, срібло, долари, отласна одежа... ліжко пані бакалаврової він ставить до себе в пагоду, а поруч — стіл Цієнів... або краще Чао. Він сам уже нічого не робить, йому треба тільки сказати малому Донові, щоб їх переніс, та щоб швидче, инакше негідникові буде прочуханка... Сестра в Чао-Се-Шена бридка. Страшна й жінка фальшивого Европейського Чорта, що спить з безволосим чоловіком. Тітки В давненько вже не видно, деж вона таки єсть? Та в неї ноги-ж завеликі...
Він не встиг кінчити свою мрію. Червоне, хистке полум’я свічки освітлювало роззявлений рот та хропучий ніс п’яного.
На ранок він устав дуже пізно. На вулиці було спокійно, як і звичайно, ніякої зміни. Проте, він був голодний, він добирав будь-якого способу попоїсти й не добрав жадного. Аж раптом він наважився. Він попростував розміреною ходою до пагоди Мовчазного Культу.
Там він побачив пагоду в тому самому стані, що й останньої весни; білі мури, полаковані замкнені двері. Він ще хвилину вагався, потім постукав у двері. Всередині загавкав собака; А-Кі мерщій схопив кілька шматкіи цегли й постукав ще дужче, аж пошкодив чорне лакування на дверях, коли почувся, ближчаючи, шелест кроків.
А-Кі, узброївшись цеглинами, розставив тремтячі ноги й приготувався до запеклого бою з собакою. Але двері тільки відхилилися і в них, замість собаки, з’явилась голова старої черниці.
— Ще хтось прийшов?— злякано гукнула вона.
— Революція... розумієш ти?..— проказав А-Кі безглуздим тоном, що йому від даремно силкувався надати поважности.
— Революція! Революція! Та в нас уже зробили революцію... Доки ж ви в нас ще революцію робитимете?— сказала стара черниця, якої очі геть почервоніли.
— Що?— здивовано спитав А-Кі.
— Так ви не знаєте, що до нас уже приходили робити революцію! — Хто?
— Бакалавр та Европейський Чорт!
А Кі остовпів. Постерігши його спантеличеність, черниця хутчій замкнула двері. Даремно А-Кі штовхнув їх, постукав — тиша.
Цього ранку бакалавр Чао, почувши новину про вступ революціонерів до міста, закрутив свою косу круг голови й пішов з візитою до Европейського Чорта, Цієна, якого він доти ніколи не одвідував. А що був час “загального відродження”, то вони порозумілись, як злодії на ярмарку, і погодились на тому, що село треба підняти на революцію. Після довгих обговорень вони згадали, що в пагоді Мовчазного Культу єсть драконова таблиця з написом: “Живи, королю десяти тисячі років, десяти тисяч десяти тисяч років”, і що на неї передусім треба вчинити напад. Вони туди зразу-ж подались, а що черниця бурчала щось на них, то вони суворо покарали її палицею, вважаючи її за самий манджурський уряд. Коли вони пішли, черниця оплакала розбитого дракона, що валявся долі, а ще більше зниклий триніжннк богині Кван-ін.
Про все це А-Кі дізнався тільки згодом. Він каявся, що так заспав, проте, він обурювався, що його не покликано. Але він лагідно думав — “може*ж вони ще не знають, що я скорився революціонерам?”
Спокій потрохи знову опанував село. Тому правда, казали, що, революціонери захопили місто, але вони не зробили там великого бешкету. Пан Су-Префект лишився той самий, пана Доктора призначено не знати на кого, сержант теж той, що й був. Погано було тільки, що багацько лихих революціонерів пристало до справи — другого дня після перемоги різали коси всім, хто приходив на ярмарок. Кожного, хто набіг такого лиха, острижено, тоб-то геть позбавлено людської подоби. Але це мало лякало селян, бо вони не вчащали до міста. Навіть сам А-Кі його остерігався.
Тимчасом у селі дещо змінилось — день-у-день більшало таких, що закручували коси круг голови, серед них, по-перше, обережний Монґ, потім Чао-Се-Шен, далі Чао з білими очима й зрештою А-Кі.
Побачивши Чао-Се-Шена із стриженою потилицею, ніхто не міг втриматись і кричав:
— Ось революціонер!
А-Кі чув, що бакалавр закрутив свою косу, але йому й у голову тоді не спало зробити так само. Тільки побачивши це на Чао-се-шенові, він надумався його наслідувати. Він спробував скрутити волосся на голові, за допомогою бамбукової палички розпустив його, знову скрутив, довго вагався і наважився кінець-кінцем хоробро виступити. Він звертав увагу на всіх, хто мовчки дивився на нього: їхня байдужість не подобалась йому, навіть його обурювала. Він ставав буркотливий на вдачу, хоч жити йому було вже не так важко, як перед революцією, — до нього ввічливіше ставилися, шинок не правив з нього готових грошей, але-ж це не варте цілої революції! А найбільше його лють обняла, коли він якось побачив малого Дона.
Малий Дон теж закрутив косу круг голови, ще й устромив туди бамбукову паличку. А-Кі й на думку ніколи не спадало, що маленький дурник зважиться на таке зухвальство, і він-би йому ніколи цього не дозволив! Йому схотілось спинити його, зламати йому паличку, розпустити косу й дати три лящі, бо цього варт був його злочин — приниження революції. А в тім, він йому пробачив і задовольнився на тому, що люто зміряв його поглядом з голови до п’ят і плюнув на нього, скзавши: “Тху”!
Цими критичними днями тільки Европейський Чорт їздив до міста. Бакалаврові Чао теж дуже хотілося-б туди з’їздити до пана Доктора, де він, мавши честь переховувати його скрині, знайшов-би підтримку, але страх одбігти волосся затримав його. Він тільки попросив Европейського Чорта шанобливо привітати пана Доктора від нього й передати листа, написаного класичним стилем. Повернувшись, Европейський Чорт за чотири долари, що бакалавр негайно-ж сплатив, дав йому й приколов до куртки посріблену медалю. Селян це глибоко вразило, і вони навипередки переповідали, що бакалавр дістав відзнаку партії “горобиної олії”, достемнісінько як Доктор мав за короля... Пан Чао з того пишався ще більше ніж тоді, коли син його дістав бакалаврство; він усіх обіймав, навіть ненависного революціонера А-Кі.
А-Кі, вражений тим, що його так не вшановано, бачучи, як падає його престиж, збагнув, кінець-кінцем, коли дізнався про сріблясту відзнаку, таку важливу аксіому: щоб бути революціонером, не досить казати, що ти їм скорився; не досить навіть закрутити косу на голові, треба ще їх одвідувати. Він знав тільки двох, з яких одного... хе!., утято, а другий був самісінький фальшивий Европейський Чорт. До нього він мусив піти й скоритися.
Ворота до Цієнів були розчинені навстіж. А-Кі пройшов у них дрібним, боязким кроком. Зайшовши, він здивовано побачив серед двору фальшивого Европейського Чорта із сріблястою відзнакою на грудях та ненависною палицею в руці; його коса, що одросла вже по плечі, була розпущена й скуйовджена, так що він нагадував портрет безсмертного Ліеу-аі... Коло нього стояв Чао з білими очима та ще троє неробітників, що слухали його з глибоким подивом і пошаною.
А-Кі тихенько підійшов, сховався за Чао з білими очима і вагався, бо йому важко було добрати відповідного звертання — не гоже його звати фальшивим Европейським Чортом, чи то європейською людиною, чи то революціонером... а мабуть найкраще паном Европейцем.
Пан Европеєць нічого не бачив, захопившись своєю промовою:
— Я поспішав; бачившись із ним, я раз-у-раз казав йому: “брате Онг, починаймо справу”. А він мені завсіди відповідав: Not!— це європейське слово, ви його не розумієте. А то ми раніше перемогли-б. Але такий він уже обережний. Він тричі запрошував мене їхати до У-Пе, та я не згодився — це місто замале для моїх широких заходів...
— О! Це...
Користуючись цією перервою, А-Кі, з’єднавши всю свою боягузову відвагу, розкрив рот і замовчав — він не насмілився навіть назвати його паном Европейцем.
Але на його голос четверо членів зібрання здивовано обернулись. Аж тоді пай Европеєць його постеріг.
— Що? Чого тобі треба?
— Я...
— Швидче геть!
— Я хочу скоритись...
— Геть, геть!— казав пан Европеєць, замахнувшись своєю палицею.
Чао з білими очима й неробітники крикнули разом:
— Добродій каже тобі забиратись, яке ти маєш право не слухати його?
А-Кі, інстинктовно прикриваючи голову рукою, щоб її захистити, утік мимо власної волі; на щастя, за ним не гналися. Пробігши метрів із тридцять, він зменшив ходу: нудьга, мало не розпач обняв його серце — що йому почати, як йому жити, коли фальшивий Европейський Чорт не дозволив йому бути революціонером? Чемпіони в білих касках і при білій зброї не прийдуть уже й не покличуть його! Прощайте, гордощі! Прощай, щастя! А коли всі про це дізнаються, то малий Дон і Ванґ Патлач ще глузуватимуть з нього, хоч це й найменша прикрість у всій справі.
Вій уперше, здавалось йому, відчув розпач. Він уже не думав, що розумно зробив, закрутивши косу; йому хотілось, щоб помститись, розпустити її негайно-ж.
Але він цього не зробив. Він блукав аж до ночи, випив ще два келехи вина, розпалився знову й побачив у мріях обриси білих касок і зброї.
Одного разу, забарившись своїм звичаєм у шинку, поки його закрили пізньої ночи, він, не поспішаючи, вертався додому.
По дорозі він зненацька почув якийсь чудний шелест. Він причаївся в темряві, він, що звичайно був такий цікавий і в усе любив утручатись. Наближалися кроки, він уважно слухав, аж ось повз нього пробіг хтось. А-Кі зразу-ж побіг за втікачем. Той звернув, А-Кі теж звернув. Після повороту той спинився; А-Кі теж спинився. Позад нього не було нікого, а перед ним стояв малий Дон.
— Що там таке? — грубо спитав А-Кі.
— Чао, Чао... пограбовано! — задихано відповів Дон.
Серце А-Кі кинулось у грудях. Малий Дон, сказавши, побіг далі. А-Кі кілька разів починав бігти й знову спинився. В своєму “ділі” він не був такий страхополох, як инші, тому він став підстерігати на звороті шляху. Йому вчувався далекий шум, увижалась армія чемпіонів у білих касках і білій зброї, що несуть дорогоцінну здобич, шкатули, меблі, ліжко молодої пані бакалаврової, але все це дуже невиразно... Йому хотілось підійти, щоб краще роздивитись, але тремтячі ноги прикували його до місця.
Ніч була немісячна. Село спало в темряві, мовчазне, мовчазне й спокійне, як за золотих часів імператора У-Сі. А-Кі нерухомо стояв на звороті шляху, вдивляючись і вбачаючи скрині, меблі та ліжко молодої пані бакалаврової, аж поки й справді не повірив своїм очам. А тоді, замість підійти, він вернувся додому.
Він щільно причинив браму пагоди, увійшов помацки до своєї кімнати й довго лежав на ліжку, перш ніж зміг опанувати своє хвилювання. Потім він згадав і за свої інтереси; чемпіони в білих касках і білій зброї прийшли, це річ певна, але вони його не покликали, вони взяли багату здобич, а не приділили йому частки. Це проклятий Европейський Чорт не дозволив йому робити революцію! А-Кі де-далі більше обурювався й почав зрештою лаятись, сердито хитаючи головою.
— Так тільки тобі дозволено бунтувати, підлий Европейський Чорте?.. Добре, бунтуй! А бунт — це злочин, за нього голову втинають. Ось я на тебе викажу панові су-префектові, щоб тобі голову одрубали на місті... всій родині щоб одрубали... ха! ха!
Після цього пограбування селяни були вдоволені, але непевні, вдоволений і непевний був і А-Кі.
Чотири дні згодом, серед глупої ночи, на село нишком прибув загін цивільної варти, полісмени, оточив пагоду хліборобського бога, поставив і навів на ворота кулемет. Вони голосно гукали, щоб А-Кі вийшов. Їм відповідало довге мовчання й цілковита тиша. Нетерплячий сержант обіцяв дві тисячі сапек тому, хто візьме А-Кі. Тоді два сміливі міліцейські, зневажаючи небезпеку, перелізи мур і відчинили ворота; всі зайшли і забрали А-Кі.
Ополудні вони прийшли до міста. А-Кі одведено до лихого будинку, і там, після кількох зворотів, його кинули до кімнати; тільки він зайшов, важкі двері з віконцем посередині замкнулись за ним. В глибу коло мура в затінку він побачив ще двох таких пролетарів, як і він.
А-Кі, хоч йому й сумно трохи було, не дуже журився, бо ця кімната була не гірша проти його хати в пагоді. Він потрохи зазнайомився з своїми товаришами. Один з них казав, що пан доктор править з нього борг, що завинив його предок, другий не знав причини свого лиха. На їхні питання А-Кі, не вагаючись, відповів: “за те, що я хотів бунтувати”.
Після його вивели й повели до трибуналу, де сидів якийсь дід з голеною головою. А Кі питав сам себе, чи це не бонза, але, побачивши коло столу шеренгу салдатів, а з боків з десяток судовиків, що серед них хто був голений, як той дід, а в инших волосся спадало на плечі, як у Европейського Чорта, обличчя-ж у всіх були грубі й погляд жорстокий,— побачивши це, він зрозумів, що має справу з людиною непростою, і коліна йому інстинктовно підітнулися.
— Стій! Не ставай навколішки,— лаялись судовики.
Він підвівся, але стояти не міг, упав і знову мимоволі схилився навколішки.
— Рабська натура!..— зневажливо сказали судовики, але лишили його навколішках.
— Признавайсь до всього, щоб уникнути кари. Я все знаю. Коли ти скажеш правду, ми помилуємо тебе,— поволі, розважно сказав голений дід, уставившись у нього очима.
— Признавайсь!— гукнули ще й судовики.
— Я хотів... скоритися..— пробубонів А-Кі, трохи повагавшись.
— Так чого-ж ти не зробив цього,— лагідно урвав голений дід.
— Фальшивий Европейський Чорт не дозволив мені!..
— Мовчи! Не кажи дурниць. Скажи мені зараз, де твої спільники?
— Що?..
— Твої спільники, що пограбували Чао?
— Вони мене не покликали, самі забрали всю добич,— незадоволено відмовив А-Кі про тих егоїстів.
— Де-ж вони? Кажи правду, тебе випустять,— ще лагідніше сказав дід.
— Я нічого не знаю... мене не покликали.
Тоді дід зробив знак очима й А-Кі одвели до кімнати з віконцем у дверях.
На ранок він знову став перед трибуналом. Те таме видовище, той самий дід. А-Кі так само став навколішки.
Дід мировито спитав:
— Що ти маєш ще сказати?
А-Кі, гадаючи, що йому справді нема чого казати, відповів:
— Нічого.
Тоді один судовик приніс паперу й пензлик і дав йому пензлик до рук. А-Кі затремтів від подиву й страху, бо це вперше за життя його пальці торкалися пензлика. Він не знав добре, як його навіть тримати, а судовик показував йому місце, де він повинен розписатись.
— Я... я не знаю письма,— сказав А-Кі, тремтячи й засоромившись, узявши пензлик усією рукою.
— То зроби, що тобі найлегше, намалюй коло.
Він кивнув головою, і папір поклали перед ним на землю. А-Кі зігнувся й дуже пильно, докладаючи всіх сил, почав малювати тремтячим пензликом, силкуючись, щоб коло було рівненьке, щоб його не критикували. Але пензлик здавався страшенно важким і сковував йому руку; ось-ось він насилу вже з’єднував обидва кінці, щоб замкнути коло, як пензлик раптом сприснув, і він намалював, кінець-кінцем, якусь бомбу.
А-Кі ніяково було за довгасту форму свого кола. Але судовик, не вважаючи на це, забрав у нього папір і пензлик. Його втрете завдали до кімнати з віконцем у дверях.
Там він почував себе не дуже зле. Він думав, що кожному, хто родився під небом на землі, неминуче часом сидіти в такій кімнаті й малювати коло на папері, але намалювати не кругле коло — це пляма на його кар’єрі. Проте, трохи згодом він заспокоївся, думаючи: “мої онуки вмітимуть малювати зовсім кругле коло”. І він заснув.
Цієї самої ночи на пана Доктора напало безсоння,— він посварився з сержантом. Один хотів показати свій непохитний авторитет, другий — почекати, поки знайдуть усю пограбовану здобич. Сержант, не дуже зважаючи на свого колегу, казав йому, стукаючи по столі:
— Скараймо одного винного, щоб виправити сотню! Дивись, тільки двадцять днів, як я пристав до революції, а вже більше, як десяток крадіжок. Коли так далі триватиме, то що-ж буде з моєю честю. Ні, не втручайся в те, що тебе не торкається.
Розстроєний пан Доктор хоч показав твердість свого рішення, сказавши, що краще подасться у відставку, ніж віддасть на страту людину, якій не доведено злочину.
— Ну й подайся у відставку,— відповів йому сержант.
Отже, пан Доктор не міг ні заснути цілу ніч, ні податись у відставку назавтра.
На ранок А-КІ втретє приведено до трибуналу. Те саме видовище, той самий дід. А-Кі так само став навколішки.
Дід його ласкаво спитав:
— Що ти маєш іще сказати?
А-Кі, гадаючи, що йому справді нема чого казати, відповів:
— Нічого.
Тоді судовики одягли його в білий жілет з чорними літерами. А-Кі засмутився, бо він, здавалось, одяг жалобу,— жалобу — призвістку нещастя. В той-же час йому звязали руки за спиною, виштовхали надвір і посадовили разом з кількома мугирями в блузах у відкриту повозку, що зразу-ж і покотилась. А-Кі побачив салдатів з рушницями на плечах, що йшли перед ним, а поруч себе глядачів з роззявленими ротами; позаду він не міг бачити. Тут він затремтів, питаючи себе, чи це не на те йдеться, що йому одрубають голову. В очах йому помутніло, у вухах загуло, мозок туманів. Та він не зомлів і розраджував себе думкою, що кожному, хто родився під небом на землі, цілком природньо колись позбутись голови.
Він знав дорогу й дивувався, чом його не ведуть просто на місце страти. Він і не знав, що його водять вулицями, щоб показати засудженого публиці. А коли-б він це знав, то теж подумав-би, що кожному, хто родиться під небом на землі, цілком природньо отак бути виставленим на вулиці перед очі публіки.
Потім він зрозумів, що його туди ведуть обходом, що йому зараз...хе!... Він розпачливо озирнувся навкруги — юрми глядачів ішли за ним скрізь. Випадково він постеріг у натовпі тітку В, якої давно вже не бачив — вона працювала на місті. А-Кі став сором за свій переляк, за те, що він так погано грав свою ролю — в такому разі личило співати якусь пісеньку. Він вагався, вибираючи як-найкращу. “Вдовичка йде на могилу” не була досить урочиста, у “Я каюсь” був надто тягучий мотив. “Я замахнувся залізним батогом, щоб тебе побити” було-б відповідніше; і він спробував узяти цей залізний батіг, та йому заболіли скручені за спиною пальці, і він замовк.
— Через двадцять років буде другий А-Кі...
Він, хвилюючи, вимовив цю приказку, якої раніше від нього ніхто не чув.
— Браво! Це знялося над юрбою вовчим виттям.
Сидючи на повозці, що невпинно котилася, серед вигуків і виття, А-Кі шукав поглядом тітку В. А вона, здавалось, на нього не зважала, любуючись на блискучі рушниці в салдатів.
А-Кі звернув свої погляди на ревучу юрбу.
В цю мить образи минулого раптовим вихрем промайнули йому в мозку. Чотири роки тому він біля взгір’я наскочив на голодного вовка, що довго йшов за ним, як тінь, роззявивши пащеку, блиcкаючи пильними очима, пожираючи його здаля. Він урятувався від вовка, бо мав сокиру. Ці вогненні очі, ці демонічні очі все життя навіювали йому страх. А ось знову очі глядачів, ще страшніші, разом тупі й разючі, кусали не тільки його слова і його тіло, а ще щось і всередині, вічно пильнуючи його і зблизу, і здалеку.
От уже ці гострі погляди, з’еднавшись усі проти нього, шматують йому душу.
— Рятуйте!
А-Кі не гукнув цього слова. Йому тільки потьмарніло в очах, зашуміло в ухах, і тіло розсипалось дрібнісіньким пилом.
Тієї-ж ночи пані докторова не могла стримати сліз з приводу цього несправедливого засуду. Незабаром по цьому пан доктор подався у відставку і нікому вже не був корисний, бо затонув у старому, гниючому суспільстві.
Ось тепер думка села: А-Кі розстріляно, бо він був лихий: він був лихий, бо його розстріляно.
Що до горожан, то вони не були задоволені — бо передусім на розстріл не так цікаво дивитись, як на рубання голови, а потім цей негідник, дарма що його довго водили, не проспівав жаднісінької пісні. Вони за ним тільки дурно ходили.