Забута станція і школа.
В снігу тини, в снігу село.
Таке завіяне і голе,
Неначе мертвого чоло.
Тополі шум і хмари сині,
А там, де церква в самоті,
З вікна холодного Галині
Лиш видно галки на хресті.
Та промайнуть рипливі сани,
Перегукнеться дітвора,
І знов пливе життя-мара,
Одноманітна і туманна.
І знов, де церква в самоті,
Журливі галки на хресті...
А в далині майданів гули,
І вежі й димарі до хмар,
Там люди йдуть, як на пожар...
Галина місто вже забула.
Сидить над зшитками і мляво
Дитячі виправля слова,—
Мов після тифу, кучерява
Її поникла голова.
Кімната темна і маленька.
Убогі стіни, мов на сміх,
І над столом портрет Шевченка
В вінку із квітів польових.
Вночі бажань безумні зграї,
У вікна тьми незламна гать.
Тут про електрику не знають,
Та і не скоро будуть знать.
А десь гуде, шумить, юрбує.
Галина й зараз ніби чує
І крок, і дзвін, і сміх, і спів
В янтарнім морі лихтарів.
Вона ім'я чиєсь шепоче
І наче видно їй у сні:
Там у юрбі самотні очі,
В них золоті зіниць огні
І в тих очах бажань без краю
І в тих очах туман і муть.
Вони усе чогось чекають,
Вони усе на когось ждуть.
Далекі дні... веселі друзі...
Огонь полемік і образ...
Його на вечорі у “Плузі”
Галина бачила не раз.
Вона усе чогось хотіла,
Але сказати не могла.
І познайомитись не сміла...
А потім сніг, туман села.
Сельбуд і церква, діти, клас,
Увечері тихенька школа.
І от прийшов буденний час,
Як темний гай в снігу навколо.
О, де ви, шумні береги?
Лиш сум і злидні навкруги.
І хмарна даль і хмарні люди.
А ніч у зорях догорить,
Галину стомлену розбудить
Веселий гомін дітвори.
Життя, життя! Чого ти варте?
У тьмі минає день за днем,
Мов білі літери на парті
Чиїмсь нашкрябані ножем...
Галина йшла служить добру,
А дні важкі, мов хмарна вовна,
Вона і любить дітвору, —
Та ця любов така неповна!
Над білим маревом бумажки
Її головка золота.
Якби ви знали, як це важко
Писать поетові листа.
Лист
Поете мій, Володю мрійний!
Ні, я не марю, я не сплю.
Писати хочу офіційно,
А починається на “лю”.
У вікна хмар смутні овали.
Вже вечір. Світяться огні.
Згадайте “Плуг”, де Ви читали
Свої поезії сумні.
Ту залю світлу та високу,
У вікна ніч в огнях руду
Й сковоридинку чорнооку
Завжди у першому ряду.
Дівчину ту Галина звали
(тремтять і серце, і рука ...),
Вона записки Вам писала,
А Ви не знали, хто така...
Давно, давно... Куди іду я?
Це-ж батьківщина Вам—Донбас.
Тепер я тут учителюю
І часто думаю про Вас.
Як швидко дні міські промчали!
Село і сум... та це пусте.
Якби мені Ви написали,
Моє Ви сонце золоте!
В нас є сельбуд (портрети, лави,
Маленька сцена...). Дні, як рік.
Бувають иноді вистави—
(Ламають двері, тісно, крик...)
На все тут час і певні межі,
Усіх мов снігом замело...
Нема ні гриму, ні одежі,
Самі-ж Ви знаєте... село.
Я безпорадна, мов дитина,
Я і люблю й боюся Вас.
Забута станція, Галина,
Село Занесене. Донбас...
Відповідь
Неначе тут... Низенькі хати...
Сніги й сніги... печаль і тьма.
Я хочу радости Вам дати,
А в мене радости й нема.
Роздерте серце України,
Там, у минулому... бої...
Я пам’ятаю... Вас, Галино,
Як і поезії свої.
Як страшно жити в самоті
Такій, як Ви, сумній дитині...
Я пам’ятаю ночі сині
І Ваші очі золоті...
Згадайте дні, думки, як зорі,
Тоді так весело було!
Слова наївні і бадьорі
І Ваші мрії про село.
Є душі хмарні, ті завжди
Повиті смутком і журбою.
Вони ідуть в житті, як дим,
Як тихий човен за водою.
Неначе осінь їхня путь,
Журба, журба кругом, без краю.
Печально люблять і живуть
І у печалі умирають.
Є душі зоряні, вони
Ясні шляхи в житті прослали
Їх не лякає злиднів жало
Ні царство смутку й тишини.
Ці люблять радісно й живуть,
Де-б не були, як вільні люди...
Коли-ж обірветься їх путь,
Ідуть з усмішкою нікуди.
Ви хмарна дівчина. Про себе
Я вже мовчу. І я сумний.
А треба буть таким, як небо,
Як огнеокий буревій.
Я Вам пишу, і не в останнє.
І тут і там, і тут і там
Світи встають, кипить змагання...
Невже-ж про себе думать нам...
Ламає тюрм одвічні стіни
Рука напружена раба.
Так будьмо-ж зоряні, Галино,
Як наша зоряна доба!
Нехай навколо чорні зграї
Багнети точуть... Це пусте.
Ще буде радісно, я знаю.
Ваш Володимир, Вапліте.