***
Небо хмарне, вогке, наче з вати,
У дощовій завісі село.
Як бадьоро мені заспівати,
Щоб це щиро було?
Так обридли заплакані рими,
Гей ви, гони гаї!
Щоб пісні мої стали новими,
Як налагодить струни мої?
Темні верби... привітна розмова...
Синій місяць у зеркалі вод...
Там гудки заливаються знову...
І лунає завод.
На знайомую стежку до тину
Я не гляну тепер і на мить.
Там під вітром печальна шипшина
Про минуле на сонці шумить...
Хай шумить... Я вже суму не хочу,
Кинув серце я нашій меті.
В мене карі задумані очі
І зіниці у них золоті.
В полі вітер регоче і лине...
Більше, пісне моя, не ридай.
Україна моя, Україна,
Революції зоряний край!
1926 р.
Тебе Любив
Тебе любив, як вітер небо,
В огні сумнівів і образ.
Нащо ж закохану із себе
Ти удавала кожний раз?...
Тебе любив, як вітер рожу,
В солодкій тузі, у журбі,
Але нещирости не можу
Простити навіть і тобі.
Ти не любила... Час останній...
Який же біль! Який же біль!...
Та за ілюзію кохання
Навіки вдячний я тобі.
Вас. Елланові
Смерти нема для творців
Стиснемо дужче багнет!
Той, хто горів і згорів,
Вічно веде нас вперед.
В бурі, на грози, на бій!
Через плече патронташ...
Ти синьоокий такий,
Рідний товаришу наш!
Чутно фанфари здаля,
Коло встає золоте...
Наче музика, земля
Кроком бадьорим цвіте.
Юно йдемо до мети,
Ми — Революції гнів.
Весело в лавах іти,
Смерти нема для творців.
Погляд і думка, як ніж...
Споминів зоряний рій...
Ти перед нами стоїш
В куртці своїй шкіряній...
Вітер і море зусіль
Туго хитає ряди...
Ім’я блакитне “Василь”
Житиме з нами завжди.
Піснею серце і лет,
Очі мільйонові мас...
Руки простяг ти вперед,
Кличеш, смієшся до нас.
Смерти нема для творців,
Стиснемо дужче багнет.
Той, хто горів і згорів,
Вічно веде нас вперед!