Країна завжди має літературу, якої вона варта, або, краще сказати: вона має такий літературний крам, якого потрібує її владуща класа. її потреби так само не однакові, як не однакові її суспільні чинники. Звідси виходить, що в кожній країні існує не одна, а багато ріжних літератур. Сучасна Франція має письменників католицьких, письменників фашистичного напрямку, що слугують буржуазії, заклопотані систематичною підготовкою превентивної контр-революції; гумористів, повних сарказму, — порнографів що з усієї сили використовують розпусту побуту в годину смеркання й занепаду цивілізації; фабрикатів, які печуть авантурю романи для молоди й для широкої публіки, жадібної на легку розвагу; романістів салонів, альковів та будуарів; романістів майстрів, акробатів і жонглерів слова. Крім того Франція має літературу корчів і суму, яка переходить від систематичних екстраваганцій до безмежного розпачу. Нарешті, вона має творчість невеликого числа чесних письменників, яким болить сучасність, болять рани й недуги минулого. Але глибоко захоплені старою буржуазною культурою, ці письменники не годні добачити аа похмурих небосхилах першого сяйва будуччини.
Що-року у Франції виходить у світ дві або три тисячі томів з красного письменства. Скільки паперу, паперу! Більшість цих писань не відбігає передвоєнної традиції романів. Тема майже незмінна. Він і вона. Родина. Шлюб. Перелюбство. Ревнощі. Честь. Убивство. Цих кілька моментів, що обертаються круг ліжка або дивана, центрального місця декорації, дають достатню кількість романтичних комбінацій. Література стала величезною кількістю друкованого паперу. Треба по самі вуха залізти в кучу паперового сміття, щоб знайти в сучасних книгарнях кілька книжок, в яких розгорнута картина теперішнього часу, показані його недуги.
Поль Моран — письменник з успіхом. Його талант, стиль і вигадливість дають йому одно з перших місць серед письменників післявоєнного часу. Поля Морана ви знайдете по всіх книгарнях, по всіх залізничих станціях Франції, по всіх вітринах і по всіх столицях світу. Він видрукував два томи віршів, що осталися майже невідомі, чотирі томи оповідань, поширених по всім світі: “Запасний капітал”, “Одкрийте ніч”, “Закрийте ніч”, “Галантна Европа”, і зрештою один роман Лєві і Френа. Причина його успіху, дуже характерного для післявоєнного часу (1921—1925), полягає в збігові трьох оригінальних моментів; стилю, розвитку теми і тла подій.
Стиль новий. Надзвичайно дотепно Поль Моран винищує звичні образи, штампи, навички мови і заміняє їх вишуканими і несподіваними новими порівняннями. Його правило: речення має бути утворене так, як того не спрдівається читач. Це правило стилю цілком переходить на всю річ і розвиток теми. Новела мусить мати несподівані, хоч не позбавлені логічности, розвязки. Майстерність автора криється иноді саме в тім, щоб скерувати увагу читача в зовсім протилежному напрямі тільки для того, щоб потім вразити його несподіваним заломом розвязки. Поль Моран без сумніву добре обізнаний з американськими гумористами, як О. Генрі, що, виходячи сам із засад американського гумору, майстерно використовував фабулу новели з несподіваним кінцем. Але теми Генрі мали инші повороти, ніж теми Морана, бо цей парижанин і свої паризькі теми зафарблює одноманітним “космополітизмом” сучасного Парижа.
Незмінна тема Морана — еротична авантура. Від Лісабона до Москви, від Райна до Тібра, від Лондона до Ленінграда Моран водить своїх героїв і розважає читача детальним спостереженням над неймовірними пригодами. Столиці дають йому ту саму обстанову: великі готелі, бари, проміння й сяєва ночи, де гуркотить джаз-банд, алькови, ліжка, канапи, пуфи, софи, крісла для лежання. От в цих декораціях, що ледві міняють свої тубільні нюанси, розгортається незмінна авантура парування, що переходить у відтінки й забарвлення розпусти. Дійсно, галантна Европа, стара Европа у нього перемінена на дім звідництва.
Навіть буржуазний критик газети “Тан” Поль Суден чемно мусів зауважити: “яким гниттям віє з книжок Поля Морана, яка розпач світить на підфарбованих обличчях жінок і кривих посмішках чоловіків о третій годині ранку”. Справді: це література великого паризького розкладу в повоєнній добі. Література протухлої буржуазії кінця тої доби, що поспішає взяти насолоду, насолоду може своїх останніх годин.
Велика маса читачів, що читає Поля Морана, не читає, або мало читає Філіпа Супона. Цей талант, молодий, але вже певний себе, неохочий до всіляких вибриків, байдужий до комерційних успіхів, ставить нас перед лицем щиро й голосно признаної розпачи. Остання книжка Супона (Угрі) являє собою формулу надзвичайно й навмисне спрощену. Це ніщо, як звичайне жаття звичайної людини, молодого паризького буржуа, яких багато. Дозвілля, книжки, коханки, затишок, комфорт, література. Авторів герой Жюльєн хотів-би писати. Може він і має талант (це, як побачимо далі, має найменшу вагу), але от трагедія: йому нічого сказати. Нічого сказати. Він почуває себе зайвим. Його погубило дозвілля: на двадцять восьмому році віку, стомлений розвагами, немилий сам собі, він поволі починає нудити світом. Без драми, без ясно визначеної причини, без пригоди й епізоду, що дали-б йому імпульс — продовжити свій життьовий шлях до кінця. Ця зайва людина живе, як розчарований мисливець з рушницею на прицілі, але без жадної мети. На останній сторінці він стріляє в себе. Його життя “це порожнє яйце, що хитається на воді, порожня шкаралупа” Жюльєн застрілився, бо почував, що непотрібний ні для кого і ні для чого. “Його життя згоріло по-дурному, як сигаретка, кинута на підлогу”.
Один поет, який належить до того самого літературного оточення, що Філіп Супон, Поль Елюар, написав останнього року тотожній твір. Його книжка має наголовок: “Умерти не вмираючи” В ній він каже:
“Я ніколи нічого не шукав і нічого не знаходив”. Персонажі П’єра Де-ла-Рошеля стоять десь посередині між персонажами Морана і Супона. Вони кохаються і нудьгують. Вони ходять у бари-шинки і трохи займаються спортом. Інколи вони мислять, хоч їм здається, що це — зайва річ, може тому, що думати їм дуже трудно. Але завжди, коли вони починають думати, вони з гіркою іронією відкривають марність свого існування, порожнечу і втому.
Неподібний до цих пересичених насолодою хворобливих людей, об’єднаних занепадом життєвої енергії, письменник Жозеф Дельтель. Вчорашній сюрреаліст, сьогодні він католик. Жозеф Дельтель написав самохвальну брутальну книжку: “Життя Жанни д’Арк”, що спочатку зробила вражіння скандалу в розважному світі мислителів, а пізніше, очищена від зайвих вигадок, дістає приз світової літератури.
Жозеф Дельтель розвивається сам собою, повний життя і здоров’я, веселий, брутальний, кострубатий і енергійний. Розкрийте Його сюрреалістичну книжку “Холера”: фантазія словесна і розгнуздані еротичні фантазії розвиваються і тиснуть одна одну в двадцяти розділах, що не мають жодної спільної підстави. На сторінці 103 ви знайдете лапідарне визначення цілого життя.
“Я вступаю повним кроком в свої оповідання, твердою ногою і з палицею в руці. Я йду, приходжу і вдихаю. Я їм, коли є потреба, я ходжу до вітру. Їй-бо, а коли я здибаю гарну дівчину, я її цілую; я кидаю камінням у горобців; я рву цикорій, квітки, я скачу, стрибаю, я вию, пердю... Еге, але це все життя.
Здоровий, щасливий життям, я добрий заводський стадник” ... Дельтель також жене до крайньої межі. Він сам не вдається в розпач (він багатий), але доводить до розпачу інших. Ціле життя їсти, дихати, вити, гарчати і т. д.—і писати. І нічого більше, і незанепала буржуазія високо цінить його роботу.
Всі персонажі названих авторів мають ту спільну рясу, що всі належать до одної класи, до середньої буржуазії. Всі — багаті, всі подорожують, мають прислугу, дістають ренту, ходять у бари, оплачують жінок, в літі зустрічаються на курортах. Їх біда саме в тім. що вони багаті. Багатство засуджує їх на дозвілля або спорт. Є й такі, для яких кохаиня — або спорт, або розпуста. Жінка для них — тільки вибрана самиця доброї раси, або спільник розпусти; вони невиразно відчувають, що належать до засудженої на загибель класи.
їх література виявляє брак яких-будь творчих здібностей. Тут автор виступає в особі своїх персонажів. І для автора і для його героїв політика — найгірше заняття.
Мосьє Анрі де-Монтерлан — молода слава сучасної Французької літератури — дуже хотів прилучити свій голос до голосу пошани, що віддали журнали Европи Роменові Ролану. Монтерланові похвали Р. Ролану виявляють знаменну літературну філософію, дуже симптоматичну й многозначну. Монтерлан дивується в Роланові як і у всіх людях не на віру, а на одвагу.
Монтерлан звертається до Ронена Ролана з таким листом: “Мої симпатії з вами, ви це знаєте давно, а якщо ви хочете мене добре зрозуміти, то я до цього додам, що мої симпатії так само і з тими, хто підтримує цілком противне тому, що ви підтримуєте”.
Цілий світ має рацію у всьому. Все правда. Ідіоти ті, хто мучить себе роботою й досвідами, (Пригадаймо Поля Елюара: “Я ніколи нічого не шукав і нічого не знаходив”). Пиймо коктейль і ходімо дивитись на боксерів — це найрозумніше.
Розпусники, курії, ліниві — чи не так само гідні пошани, як і благословені генієм люди, як герої.
З шляхетною одвертістю Монтерлан написав до Ромена Ролана: “Соціяльні звичаї вимагають, щоб ми вибирали. Коли той, що мене штовхає, нарешті переконає мене колись, я скорюся. В той день я нічого не буду бачити, крім моєї батьківщини. Сумно, але твердо я покладу тягар на плечі. Не треба мати багато фантазії, щоб уявити ті обставини, коли я буду в своїй ролі, засуджуючи вас на розстріл. У мене буде багато причин, щоб виправдати цей учинок”.
Де-ла-Рошель так само одвертий. Його жах перед політикою зовсім не заважає йому вивести на сцену провідника молодої, правої літератури, що насправді ще не існує, але програма якої додає курйозну риску до комплекту ідей загально-реакційної літератури. Де-ла-Рошель вимагає від своєї класи, від буржуазії — довести присутність енергії. Цей проповідник енергії, цей ватажок говорить сам собі в иншому місці: “Часто я не маю сили розвинути свою думку”... і звичайно думку собі подібних. “Треба визнати рівновагу між звичками публічної дівчини і кокетуванням факіра”.
Він не вірить у славу. Він знає, що його книжки безбарвні, що вони непомітно згинуть у забутті. Коротко кажучи, вія не ідеалізує себе, і ми скривдимо його, коли поставим його на крайню межу розкладу сучасности. Навпаки, його совість і класова свідомість, чіткіша від инших, порушила його написати “Признання одного француза” (що-йно з’явилося) і ясніше визначити свою політичну філософію і свої погляди. Ось вони:
“Капіталізм тісно звязався з цивілізацією Заходу. Не можна вбити одне, не вбивши друге. Я не хочу убивати Захід, отже я хочу врятувати капіталізм. Треба силоміць зреформувати його з середини... Але робити політику... я не хочу робити політики.
“Мені треба відчувати меч. Коли ніхто не держить цього меча, я не можу утриматись, щоб не взяти його в руки”.
“Коли вбивають капіталізм, убивають Еврону, а Европа не така сильна, щоб силоміць відновити цю складну і делікатну систему Але з другого боку, коли капіталізм не вміє себе перетворити, стати поміркованим, не вміє контролювати себе, усвідомити самого себе, — він приведе Европу до загину.
“Парламент буде зметений, як у Росії, або його залишать умирати в кутку, як в Італії. Радикальна партія — це стара шкапа, ненависна усім, для всіх зогнила, як французька комедія, або французька академія. Опозиція, як її називають, копає безодью”.
“Соціялістична партія що-раз то менше відрізняється від радикальної партії і що-раз то більше перемішується з нею У Франції немає пролетаріату, але безмежна маса дрібної буржуазії. Комунізм не може опанувати Захід инакше, як спираючись на зовнішнє насильство, що приходить зі Сходу. Треба, щоб буржуазія збунтувалася проти самої себе. Боротьба проти комунізму це тільки проблема провідництва; як питання зовнішньої політики між державами Европи зникає перед потребою утворення Союза Европи, так само і внутрішнє питання класової боротьби зникне перед новою ситуацією, яку утворить Азія чи Африка серед європейського робітництва і буржуазії”.
Може не буде зайво тут чіткіше зазначити для українських читачів, звиклих до ідей ясних і координованих на основах солідного мінімума наукових понять, що Де-ла-Рошеля всі, і супротивники і друзі, мають за одного з найглибших молодих письменників сучасности. Чудернацька мішанина “справедливих” ідей, ідей фальшивих, поплутаних понять, наспіх приточених на тлі широкої літературної ерудиції і енциклопедичного неуцтва, що становить його ідеологію, має чимало цікавого. Найглибше джерело для всіх інтелігентів західніх країн — реакціонерів чи поступовців — в їх шуканнях внутрішнього виправдання своїх (зрештою цілком природніх) симпатій до буржуазії, полягає в тім, що вони намагаються утотожнити культуру з капіталізмом, але ті ідеї надто запізнилися. Друге джерело для інтелігентів, як реакційних, так і поступових (їх тяжко відрізнити, бо другі ідуть за першими), полягає а тім, що вони відновлюють під новою підлевою стареньку формулу Вільгельма ІІ про жовту небезпеку. “Захід в небезпеці”, “Прокид Азії”, “Азіятський більшовизм”, та инші теми дають багатий грунт для всяких спекуляцій.
Ці представники фраиц. літератури, щиріші до самих себе і глибші в думанні, приходять до протилежної крайности — до розпачу. Вони намагаються досягти того, що ми могли-б назвати утіканням в середину. Це втеча в країну мрій і омани.
Маніфест сюр-реалізму Андре Бретона починається такими розпачливими і повчальними рядками.
“Оскільки мова йде про віру в життя, про віру в те, що є в житті найменше певного, — розуміємо житія реальне,— остільки ця віра кінець-кінцем зникає. Людина — це непохитний мрійник. Після того, як він побачить, що поволі зникає всяка рація і підстава для життя, в певні моменти кохання відчує свою безсилість, після того він ніколи не здоліє відновити свою віру в життя”.
Сучасна людина в очах Андре Бретона не має жадних підстав для життя. Всім її рухам бракує широти, а її ідеям — широкого розмаху крил. Вся її історія складається з помилкових подій. Хіба-ж після цього сама людина не стає “помилковою”.
Філія Супон і Поль Елюар — обидва сюр-реаліста, як і Ачдре Бретон і вони нам змалювали,— один в романі, а другий в своїх поемах,— зайву людину, свідому нікчемности свого життя. Андре Бретон ліквідує це поняття “помилкової людини”. Свідомий жахної порожнечі свого буття він намагається збудувати на нікчемності нову філософію і нове поняття мистецтва. Його талант великий: його розум — гострий і сумний; його щирість захоплює. Навколо нього зібралися молоді, дуже ріжноманітні і ріжноголосі в своїм ансамблі письменники, що становлять найвидатнішу групу сучасностя. Це — Луі Арагона, Філіп Супон, Елюар, Робер Дено, Жорж Малькін, Макс Морис, Роже Вітла, Рене Грезель, Мішель Лейрі. Жан Пільон, Жорж Лімбур та инші. Революція сюр-реалістів відзначилася ось якою розвідкою:
Чи самогубство є рішення?
Питання поставлено дуже широко. Питання про самовбивство не фігурує на дебатах. Чи соціальне і психологічне становище сучасної людини, таке безнадійне сьогодні, може перемогти інстинкт самозбереження і штовхнути людину на смерть ось питання що нас сьогодні цікавить.
Що залишається зробити “помилковій” людині, як не взяти бравиінга і не помилитися, влучивши собі в скроню. Це побоювання, жах перед невдалим самогубством є остання думка Жюльєна, героя Філіпа Супона.
Коли-ж він не приймає цього виходу, йому завжди залишається инший вихід, добре знайомий окремим індивідам і цілим народам коли їх розчавить нещадний режим. Цей вихід — втеча в царство мрій. Зверніть увагу, що мова йде про психологічні знайомі нам процеси. Самотний в’язень, поставлений в своїй коморі віч-на-віч перед страшною реальністю самотности, утворює собі вигаданий світ намагається в нім жити і через кілька років робиться божевільний, тоб-то, иншими словами, він припускає реальність свого вигаданого світу. Прибиті народи, погнеблені, визискувані, що терплять нечувані муки під владою жорстоких володарів: народи, що їх земля зробилася долиною сліз, мріють про “небесне царство”. Невроз та містицизм індивідуальний і суспільний мають багато спільного. Підготовлені до прийняття мрій відчуттям розпачливої дійсности сюр-реалісти знайшли в науці Фрейда всі потрібні елементи для своєї теорії. І дуже можливо, що це відкриття немає нічого в собі несподіваного, і що філософічний розвій фрейдизму, його пристосування до соціології та його успіхи після війни — це все факти дуже характеристичні для певного соціального стану. Побіжно я відкриваю на початку маніфесту сюр-реалістів хвалу божевіллю: “Замкнене божевілля якнайкраще підтверджує нашу аналізу”.
Сюр-реалісти починають від Фрейда свою теорію важливости, глибокого значіння снів (мрій). Увісні людина бачить своє життя з найбільшою реальністю. Сюр-реалізм бажає переходу снів у свідомість. Він вірить в те, що майбутність розвяже суперечність між цими двома так неподібними моментами, як реальність і сон. Він створить щось подібне до абсолютної реальности — сюр-реальність (надреальність). В літературі сюрреалізм намагається здійснити “абсолютний психічний реалізм” — “продовження думки поза межі всякого контролю розуму, або морали”. Андре Бретон, Філіп Супон, Робер Дено застосували до літературної творчости ту саму техніку, яку прикладають фрейдисти при психоаналізі до вивчення і лікування неврозу, і були зачаровані досягненими результатами. Вони прийшли до реабілітації дива, до бунту проти “плаского реалізму”, а ще точніше — проти злиденности і убозства літературної творчости, збіднілої на фантазію. Бо реальність безмежно багата і розмаїта; нема нічого дивнішого, ніж сама реальність. Але коли її виявляє знесилений розум, вона може видаватися жахливо-нудною. Сюр-реалісти спромоглися створити нові асоціяції ідей і цілий світ образів, інколи надзвичайної оригінальности. Вони написали дивні роботи, фантазії без меж і кордонів, що їх часом не можна не порівняти з властивими алієністам патологічними витворами.
Андре Бретон є автор “Риби, що тане”. Нижче наведені рядки з цієї праці дадуть читачеві поняття про техніку сюр-реалістів.
“Парк простяг у цю годину свої білі руки понад чарівний магічний водограй. Безглуздий палац котився над поверхнею землі. Близько бога зошит палаца був розкритий на візерунках тіни від пір’я та ірису. “З поцілунком молодої вдови” — цо була назва корчми, що її пестили швидкості автомобілів та горизонтальні нахили трави. Так само, ніколи галуззя, датоване минулим роком, не ворушаться навколо завіс, коли світло жене жінок на ганок. Молода ірландка, стурбована виттям східного вітру, слухала в своїх грудях посміхи птахів моря”.
На наш погляд, найбільшою помилкою сюр-реалістів було те, що вони надто охоче говорили за людину взагалі, що вони надто утотожнювали з сучасною людиною себе самих — молодих буржуазних інтелігентів з краю, розворушеного історією і виснаженого утратою крови, — інтелігентів буржуазного суспільства, стурбованого і знесиленого. Егоцентризм надто легкий до пояснення був-би смішний, коли-б не був сумний. “Помилкова людина”, для якої самогубство — вихід, сон — найвище джерело, є тільки продукт певного соціального оточення. Такі люди належать до заможньої класи, вони не працюють. Тяжко працюють дванадцять міліонів; для цих реальність — цікава; ці не думають про самогубство; вони більше люблять дію, ніж сон-мрію; для них слово “життя&rldquo; має свою могутню одвічну принаду, бо вони знають, або передчувають, що це життя в усій своїй повності стоїть перед ними і що вони повинні здобути його.
Та велика заслуга сюр-реалістів в тім, що вони зрештою розуміють це все. Андре Бретон вже давно писав (1918), що його покоління повинне було під час війни надавати зовсім малу вагу всім речам, щоб “обминути невблаганну реальність”. Відтоді він дійшов (1924 року) до того, що забажав революції; “якої будь революції, такої кривавої, якої тільки захочеться... бо це єдина річ, що дозволить нам принаймні в цю хвилину вийти з страшної клітки, де ми дебатуємо”.
В червні місяці 1925 року вибухла вельми непопулярна війна в Мароко. Поставлено агітацію комуністів перед питанням: признати війну чи виступити проти неї. Інтелігенція поділилася на два табори. Анрі Барбюс у відозві до інтелектуальних робітників закликав засудити війну. Цей документ, складений в досить поміркованому тоні, зачепив питання про “справедливе перемир’я”, про “пасифістичну волю” громадської думки, про “Лігу Націй”. Підписаний великою кількістю видатних інтелігентів, він мусив викликати і викликав негайну відповідь патріотичної інтелігенції. Це була відозва до французького війська, що “б’ється в Мароко” під назвою “Інтелігенція по боці батьківщина”. “Кларте” (ч. II, 1925 року, жовтень) відкрило в той же самий час анкету про війну.
Мароканська війна таким чином зовсім несподівано скаламутила літературне середовище. Сюр-реалісти опинилися в рівній мірі далеко від пасифістів, що були готові розтанути в гармонійні фразі “проти всіх воєн в ім’я “трансцендентної милости” і “ідеального миру”, та від патріотів, прикрашених орденами, нагороджених монетою, надхнених пресою і готових благословити кулемети цивілізації. Вони могли дуже добре ізолюватися на вершин мрій. Їхня щирість, одначе, на цей раз відкрила їм очі на реальність. На початку жовтня 1925 року п’ятдесять молодих французьких письменників, що належали до редакцій “Клярте”, “Філософічна кореспонденція” і “Сюр-реалістична революція” підписали спільний маніфест в надзвичайно сильних висловах: “завжди і перш за все революція”. Між підписаними фігурували сім редакторів, з котрих чотири чи п’ять комуністів, і 26 сюр-реалістів. На другий день після цього виступу кілька з підписаних вийшли з цього нового гуртування. І навпаки: кількох сюр-реалістів цей виступ у рішучій формі привабив до комуністичного руху, ставши новою відправною точкою їх діяльностн.
Це приєднання, не зважаючи на всю очевидність — не треба уважати чимсь несподіваним. Бунт Андре Бретона проти війни почався ще 1918 року. Я вже цитував кілька рядків з натяками на революцію ще з 1924 року. В жовтні 1924 року смерть Анатоля Франса вже наблизила комуністів із Клярте до памфлетистів сюр-реалістів в спільній і паралельній критиці дрібно-буржуазного духу, що так добре втілився у скептичнім еклектично-гуманітарнім та патріотичнім соціалізмі Анатоля Франса. Сюр-реалізм, втеча від реального був також способом утечі й від неминучих бунтів. Замурований в коморі ховався в мрії, не маючи засобів розламати своєї шкаралупини.
Дві цитати з двох найвидатніших теоретиків сюр-реалізму Андре Бретона і Луї Арагона дадуть нам поняття про характер їхнього приєднання до революційної о руху:
“Важно те, писав Андре Бретон в “Клярте” в січні 1926 року, що розпач, цей славетний розпач, який нам завжди приписували як рушійну силу, перестає існувати на порозі нового суспільства”.
“Ми належимо душею і тілом до революції”.
Луї Арагона тоді ще не залишав свого інтелігентського анархізму, бувши чужий для всіх соціальних напрямків. Його еволюція була не менше яскрава.”
“Хай-же вони навчаться (писав він про інтелігенцію в “Пролетаріяті Духа”, Клярте ч. 78), стати пролетарями з імени. Хай вивчать історію класи, до якої вони пристають. Хай черпають на її прикладі приклади і правила свого життя. Хай віддадуть на службу її свої здатності, але без недотепних гордощів, без инших поз”.
Сюр-реалісти зрозуміли, що остання межа інтелектуального занепаду є також кордоном класової війни. Не можна бути бойцем двох войовничих партій і до них належати, коли не хочеш, щоб тебе розчавили ноги живого натовпу. А також не можна обминути соціальну реальність. Людина стає навіть іграшкою реальности, коли вірить в можливість її обминути. Мрійники можуть уявляти себе вільними, але від цього вони не стають в меншій мірі її бранцями. В сучасній Франції ділема день від дня стає чіткіша: ілюзії демократії зникають в похмурих пасмах диму, що здіймається понад дахами кам’яниць, фабрик, касарень і банків.
Ті часи, коли революція стояла понад усі мізерії суспільного сум’яття, відійшли в минуле. Минули ті часи, коли майже ціла французька література, захоплена подихом благодійного утопізму, бачила крізь прозорі тумани відлиски майбутнього міста-саду. Середня класа тих часів розцвітала, черпаючи повною жменею радощі й насолоду з перемоги буржуазії над феодалізмом. В ту добу, особливо на початку, французькі письменники охоче і часто пускали в рух своє революційне красномовство. Вони були навіть, віддаймо їм честь, вольтер’янцями. Це була найвища одвага й найбільша елеганція Анатоля Франса. Сьогодні все навпаки: французька буржуазія переходить до мобілізації всіх своїх інтелектуальннх сил. Мосьє Люсьєн Ромер, автор цікавого нарису теорії французького фашизму передбачає цікаву роботу, яку ватажки буржуазії призначають для інтелігенції в боях класів. Ці завдання: захистити родину, витворити нову ідеологію шлюбу, і також, в тім немає сумніву, виправдати суворі репресалії...
Молода література в значній мірі католицька. Католицькі письменники не в меиьшій мірі організовані, хоча і на инший штиб, як велетенські мобілізації селянських мас, що їх організував Модбіган і Фіністер і що їх періодично частують свої ми промовами епіскопи і генерал Кастельно. Це все явища одного порядку, що виходять з одної програми — програми превентивної контр-революції.
Пристати в таких обставинах до революційного руху, підписати своє ім’я під антипатріотичним маніфестсм, це не значить уже присвятити себе звичаям передвоєнної літератури, що засвоїла собі звичку дебатувати, легко використовуючи революційну фразу. Колись поступовий письменник, анархіст, соціаліст, віддавався течії. Сьогодні письменник-комуніст, або прихильник комунізму тяжко бореться проти течії. Двері редакцій і видавців перед ним зачиняються; літературні нагороди, як ось академічні присвяти, не для нього, і він знає добре, що пролетаріят не може йому майже нічого дати.
Отже позиція сюр-реалістів є виклик на герць буржуазному суспільству і літературі. Чи буде їхня одвага родюча? Чи стануть вони насправді служителями революційного пролетаріяту, як вони хочуть? На ці питання ми не намагаємося дати тут відповідь.