Оповідання Ф. Моріяка “Літератор”, що з’явилося у французькій пресі у липні 1926 р., подаємо, як цікавий матеріал, що характеризує сучасні настрої у французькій літературі, — її кружляння в зачарованому, заплутаному колі, де маєм і хворобливий еґоцентризм, і неминучай ідеалізм, і нудкий сексуалізм, і впадання у фрайдизм etc...
Редакція.
Бернардові Барбей
Щоб бути адвокатом чи фінансистом, не треба зрікатись шахрайства, що належить цим професіям; порядна людина не відповідає за хиби та дурниці свого ремесла і не мусить відмовлятися від їх практикування.
Монтень.
Ґабріель “може прийти кожної хвилини” — так запевняла мене її покоївка. Що-ж я можу зробити для цієї химерної істоти? Її батько, власник сукняної фабрики в Ельбефі, не хотів, щоб дочка дружилася з Жеромом, що пише п’єси в Парижі. Дочка-ж пішла за Жеромом, хоч і не одружилася з ним. “Щоб ніяке примушення” — говорила ця наївна женщина — “не псувало нашого прекрасного кохання”. Вона приклала всіх зусиль, щоб уникнути материнства: дитина позбавила-б її можливости служити виключно “майстрові”. Ґабріель, що була кращою дружиною, ніж всяка инша дружина, скрізь користалася гарним відношенням, почасти як життьовий товариш досить відомого драматурга. Та все це надаремно — після п’ятнадцяти років Жером покидає її, покидає за правом, яке вона сама за ним визнала і якому не могла протиставити нічого, крім сліз.
Досить лише вигляду салону, де я очікую Ґабріель, щоб уявити все божевілля цих двох людей, що протягом багатьох років мучили тут одне одного. Меблі, поновлені в стилі “модерн”, являють собою негідні рештки, покинуті ескізи надто честолюбної пристрасти. Який будь стілець і той своєю вугластою формою свідчить про невдале стремління до щастя. В сутінках січневої днини плавають ці уламки життя, з яким трапилась катастрофа. Я намагаюсь не вдихати запаху кімнат, де колись багато палив мужчина і де тепер ніхто більше не палить.
Книжки на круглому столикові — але ні одну з них не розкривалося вже протягом місяців. Що-ж являють собою вечори цієї женщини? Ніяке читання не здобуде її уваги, і ніяка фантазія не переможе того, що гризе її. Якому бо надзвичайному створінню пощастило-б хоч на хвилинку відтягти її думку од тієї істоти, що зрадила й покинула її? Мені ввижається, як вона бродить з кімнати до кімнати, мовчазно потирає пальці, задихаючись у захлині тих грімких промов, образливих слів, прохань, що з ними вона не може ні до кого звернутися.
І тільки переді мною вона нарешті матиме можливість висловитися до краю. Я можу подати їй тільки це полегшення — бути слухачем. І я буду, я буду “ввесь слух”. Дивно, що ні одна релігія ніколи не зображала бога величезним вухом: на зразок істоти, що не відповідає, але, можливо, чує. Таким богом я й буду для Ґабріель.
Уже здавна мучив її Жером. Але кожного вечора у неї була можливість de le mettre еп accusationпритягти його до відповыдальности (те, що Жером називав “сценами”). Ґабріель тепер знає, що не страшно бути страдницею, доки мучитель перебуває біля тебе, і в день і в ночі, доки можна встидати його за варварство. Закоханій, звиклій до цього щоденного обміну наклепів та образ, їй тепер здається, що життя прикрашалось своєрідною грою — тепер, коли грі вже нема вороття. І тепер їй здається, що в тому минулому (до розлуки) горі було чимало всяких радощів. Ніщо не може так підбити силу женщини, як виття на самоті, у темній домовині.
Сьогодні, принаймні, вона хоч перед ким-будь стогнатиме — не самотньо. І треба буде хоч прикинутись, що я даю їй поради. Що-ж я скажу їй? Все одно — що. Досить буде підбирати набої, якими Ґабріель обстрілюватиме Жерома. А коли вона зупиниться, щоб перевести подих, хай мої слова призведуть до нової атаки. Без сумніву, я, за своєю звичкою, буду намагатися перевести розмову на иншу тему — заради приємности побачити, як ця молода женщина хапатиметься за те з моїх слів, що допоможе їй знову повертати до свого горя. Хай я забалакаю з нею про китайського імператора, вона почне говорити мені про звужені Жеромові очі та шафрановий колір його обличчя, а також, мабуть, про його уміння вигадувати нескінченні тортури, що вбивають у жертві все, крім здібности мучитись.
Погано, що рямці пристойности не дозволяють мені мовчати, або-ж тільки перебивати її репліками: “я вас слухаю”, “я вас цілком розумію”. Дуже можливо, що на перші мої слова, щирі і надто жорстокі для “зрадника”, ця женщина відповість певними зауваженнями якраз на користь коханої людини. Але що-йно зроблю я вигляд, що її слова мене переконують, вона зараз же почне напади на ту-ж людину. Почуття до Жерома, на думку Ґабріель, виправдується тим, що вона присвятила себе до певної міри надлюдині. Але й відчай, до якого спричинився Жером, — ця кривава димна рана, — не дозволяє їй виправдувати Жерома за злочин. Особливо-ж треба бути тепер обережним, щоб не висловити думки, яка все примирила-б: “Ця геніяльна людина — найпрекрасніший вбивця”. Ми побачили-б тоді, що женщина, розлютована, безсила охопити подібне протиріччя, почала-б кидатись з однієї крайности до другої, почала-б вагатись, блукати, поки не впала-б із криком та риданнями. Ще з тих часів, як Герміона бродила в Пірових палацах, женщина не знає, що кохання й ненависть — лише два обличчя одного бога, який панує над нею.
Мені не трудно буде сказати якусь дурницю. Звичайно, я прошепочу їй: “Спробуйте покохати иншого, запропонуйте комусь иншому це спорожніле місце”. Але-ж тут нема спорожнілого місця: її життя як-раз сповнене цією відсутністю. Неможливо достукатись до Ґабріель, якщо поява ваша не мав відношення до Жерома — говорити про нього, слухати про нього. Друзі Жеромові, за словами Ґабріель, також зрадники. Ґабріель їх ненавидить, як змовців свого коханка, але в той-же час не може їх не приймати: вони бо складають частку її горя. Вони ніби приналежні до тієї відсутности, що нею сповнена вщерть істота Ґабріель. Я прекрасно розумію, що Ґабріель міг-би скорити инший мужчина, та жах де-яких розлук полягає саме в тому, що розлучена лишається чужою для всіх, крім свого мучителя. Ґабріель не знає найгіршого Жеромового злочину: він так довго ліпив та виліплював її, що вона стала безформенною і не зможе більше вплестися у чиюсь иншу долю. Так само як він прикрашав своє помешкання цими вигадливими стільцями, цими недоладними кріслами, — так само захотів він мати женщину, неподібну на всіх инших, товариша, що відповідав-би особистим його поглядам. Намагаючись перетворити Ґабріель до своєї сподоби, він мусів перш за все її зруйнувати. Але він зумів тільки зруйнувати і, не довершивши справи, одвернувся од розламаної, розладнаної істоти. Хто-ж наважиться зібрати цю розсипану душу, цей невиразний шматок глини, що зовсім утратив форму під притиском пальців?
Ах, найбільше мені треба уникати порад такого характеру, що, мовляв, час зробить своє діло й кінець-кінцем ви забудете за Жерома. Що правда, лише звідси може прийти до неї рятуиок, а все-ж таки будьмо обережні, щоб не поглиблювати її відчаю: тоді життя її втратить свій останній зміст. Щоб уникнути безсоння, слід перш за все не думати про сон. І не треба говорити про забуття тому, для кого нема вже иншого прихилища, як забуття.
Але розум драматургової дружини треніровано розвитком літературних тем, і я боюся, що трудно буде уникнути саме такого характеру розмови: чи не приємніше було-б для Ґабріель, коли-б Жером не зрадив, а краще помер? І я немов уже чую її голос: “Я менше мучилась-би від його смерти, ніж від його зради” і тут же патетичний коментарій: — “втрата і там і тут, але принаймні, я не була-б примушена його зневажати”. Вона справді його не зневажала-б, вона просто забула-б. Та поки Жером живий, не минає й хвилинки, що не обіцяла-б вернути його. І в той-же час ці хвилинки ще більше обдурюють, ще більше зрощують ненависть. А над усім вітає надія, що кожної наступної секунди ліфт зупиниться на цьому поверсі, і Ґабріель раптом впізнає короткий удар дзвоника. Одужання для неї неможливе. Ґабріель видужала-б, коли-б Жером помер: лише одна смерть перетинає усі шляхи до надії, а тому, хто лишається живим, нема иншого виходу, крім забуття.
Все перебувало на старому місці — Жером побачить свою кватирю без найменших змін. Ґабріель, кажуть, відмовляється навіть від инших убрань, зодягаючи лише ті, що ухвалені Жеромом. А слід було-б тобі поводитись як-раз навпаки: перемінити їх, стати знову toi-même, стати такою, якою ти була раніше, ніж він встиг обернути тебе на корпію. Тоді, можливо, він визнав-би тебе. А якщо й надалі ти будеш твором, що до нього він прикладав тисячі поправок і одійшов, кинувши на півслові, — то краще облиш всякі надії знову здобути Жерома. Хіба-ж ти не знаєш, що вдруге ми ніколи не розгортаємо своїх невдалих книжок?
Ця візита спричинилася до чудної бесіди. Перш за все мусимо визнати нашу помилку: Ґабріель не покликала-б мене заради однієї приємности говорити перед будь-ким. Звичайно, вона задовольнила своє бажання викласти душу в словах, але вона хотіла од мене більше, ніж уваги, хотіла, щоб разом з нею викрити ті причини, що через них покинув її Жером. “Я не розумію, я хотіла-б їх зрозуміти,” — повторювала Ґабріель, так ніби вона могла позбутись свого горя в той-же день, коли остаточно виявляться причини Жеромових вчинків.
— Він має одружитися з моєю супротивницею... з женщиною старшого за мене віку, з матір’ю двох вічно хворих дітей.
В той час, як я хотів був сказати: “Ящо він любить її...” Ґабріель зупинила мене.
— Він прикладає ще більшого терпіння, щоб жити з нею, ніж прикладав, коли був зо мною. Я знаю все, що там робиться, знаю від його друзів, які приходять иноді сюди, щоб розважити мене, і натомість роз’ятрують мою рану. За кожного товариша, що буває в Жеромовому кабінеті, ця Берта попрікає Жерома. І коли я подумаю про ту дбайливість, з якою я ставилася до його здоров’я, мені здається смішним, що вона вимагає спільної постели і кожного вечора переконується, чи не витратив Жером де-небудь свої сили.
Я, я оточувала мовчазністю його життя. Я усувалась на другий план. Чи повертав він додому, чи ні — нічим мій смуток не нагадував про себе. Зникнувши на тиждень, він знову повертав до свого робочого стола, і моє обличчя не виявляло нічого, крім ознак, що їх мимоволі клала сама журба. Повірте, що я вивчилась робити йому “сцени” аж тоді, коли я відчула, що він потайки сам цього хоче, — чи тому, що він не знав, яку саме позицію треба посісти і дана позиція здавалася йому найприроднішою, чи він сподівався, що образи та крики знесилять його нерви. Кінець-кінцем я знала все: коли приходила пошта і він читав листування, не можна було поперед нього розпечатувати бандероль якого-будь журналу; я дуже добре знала, що не можна до нього звертатися, коли він голиться, або проходити повз двері Його кабінету, коли він там зачинився; або коли він сідав у куточку біля вогню, він терпіти не міг, щоб сиділи проти нього в другому кріслі.
Иноді я помилялася, і коли він повертав уночі, я вдавала ніби сплю — він же хотів, щоб я не спала й розпитувала його. Або навпаки — він заставав мене в постелі з книжкою в руках (що-йно зупинявся ліфт на нашому поверсі, як після тоскної ночи я брала навмисне книжку і прикидалася зовсім спокійною), — тоді він робив закиди, ніби я підкреслюю, що не сплю підчас його відсутности, підкреслюю, щоб примусити його не зникати більше з дому.
Ах, тільки бог знає, що я горіла разом із ним на одному вогні. Я дбала тільки про те, щоб він почував себе вільним. І коли-б він покинув мене, щоб лишитися на самоті, я, можливо, зрозуміла-б його. Хоч моя присутність і не обтяжувала його, але все-ж таки можливо, як він сам частенько говорив, що сімейне життя для літератора — це поступове отруїння. Можливо, він мав рацію, коли вважав за ворога всякого, хто розмовляв біля нього, шелестів журналом, зачиняв двері, або навіть дихав. Віддане серце, що б’ється поруч з художником, заважає йому навіть тим, що б’ється.
Так, я зрозуміла-б, що Жером відмовився від мене тільки для самотности. І хто знає, чи його спокій тоді не заспокоїв-би й мене. Адже стомлюєшся, так стомлюєшся при узголов’ї цих великих ранених, поколотих стрілами, що летять на них з усіх боків: од найпрекрасніших абстракцій, од злобивого товариша, од ворожого критика... Ні, ні! Як я насмілилась це сказати. Нічого й ніколи не заспокоїло-б мене після втрати... Але, принаймні, я зрозуміла-б...
(Отже, з усяких причин на уста цієї женщини набігало слово “зрозуміти”).
— Та він мене покинув для найгіршої з отрут: для поганенького мешкання десь на краю міста, для підтоптаної, злобивої женщини, для кволих дітей, що про них сам говорить з огидою...
— Без сумніву, він людина не здібна на самотність в такій же мірі, як і на відданість — він її покине...
— Ні, він одружиться з нею, він готовий повсиновляти її дітей...
— Може він хоче загартувати себе...
(Я вагався формулювати думку, боючись образити Ґабріель).
Але вона вгадала:
— Ви хочете сказати: знайти захист від мене, встановити між нами непорушну грань? Чи не думаєте ви, що я вселяю в нього острах? Ну, так слухайте-ж, я обіцяла йому додержати таємниці, але вам я мушу її відкрити: Жером часто приходить сюди... Так, так, він має ключа, і не раз після нашої розлуки я чую вечорами знайомий звук замка. Ось чому ніяка сила не примусить мене вийти з дому в цей час. Він скромно сідає, дивиться на мене, слухає: він не захищається. На цьому самому місці, де ви сидите, я бачила, як він плакав. Останнього разу він узяв мене за руку й сказав: “Ти одна, Ґабріель...” — і він притискав мою руку до чола, до очей. Але я була така наївна, що прошепотіла йому: “Лишайся!”. Він зараз-же встав. Коли за ним стукнули двері, я чула, що він збігає по сходах через чотири приступки.
— І ви ніяк не зрозумієте...
— Аніяк... Спочатку я думала (з літераторами завжди слід про це думати), я думала, що йому треба подивитися на мої страждання... Так, так, для його майбутньої п’єси... О, звичайно, в тому стані, що я зараз перебуваю, я могла-б йому прислужитися. Я — те, що вік називає “прекрасна сторінка з анатомічного атласу”. Але ні! Я знаю його очі, я знаю його позу, коли аін робить стійку, підсліджуючи документа: це мисливський пес. якого гіпнотизує здеревеніла дичина. Але присягаюся, це не був письменник. Це була людина, що ЇЇ страждання я бачила на тому-ж самому місці, де ви теперь сидите.
— Можливо, та женщина має зброю проти нього... можливо, вона його тримає в руках?...
Припущення, що я подав навмання, аби лише не мовчати, очевидно, дуже схвилювало Ґабріель.
— Так, я вже й сама думала... І хочу себе переконати, що він не належить до тих людей, які могли-б піддатися на шантаж. Мене турбує, що й у вас виникла аналогічна думка. Ми не знаємо глибоких таємниць його життя. Так... що більше я про це думаю... можливо, ви маєте рацію...
Вона підвелася. Хатнє, немодне вбрання незграбно висіло на її змарнілій постаті.
— Ті моменти, коли він зникав... Куди він ходив? Я не можу уявити собі його вчинків, коли він бував далеко від мене. Майже що-разу він повертав якимсь кращим, одушевленим. Саме це заспокоювало мене, хоч тут я повинна була вбачати ознаку цілковитого насичення. Що робить мужчина, коли він виходить із дому сам? Куди він іде? Якому невідомому звірові несе він потайки їжу? Чи знаєте ви цю муку — мати право в коханій істоті, так-би мовити, на один лише поверх: чути, як живуть, як рухаються нагорі й унизу і в той-же час напевне знати, що ви абсолютно позбавлені чогось спільного з цими приміщеннями, такими близькими й такими недосяжними. Тут справді треба все припускати, всього остерігатися. Я благаю вас навідатись до Жерома...
Я сказав, що Жером не був моїм другом, лиш до певної міри товаришем.
— Але він захоплений вами... Так! Він вас надто поважає. Можливо, він буде з вами одвертий... Не відкладайте-ж до завтрашнього дня: ми напередодні шлюбу.
Я хотів заспокоїти Ґабріель і запевнив її, що Жером поводиться так само, як поводимось ми всі, літератори: бігаєм по вулицях, висліджуємо типів. Я додав:
— Ця біганина по Парижі, ця утеча од буденщини, цей острах, щоб не опинитися в надто обмежених рямцях, серед надто відомих людей — та це-ж історія всіх митців... Я побачуся з Жеромом, бо ви так хочете. Але без сумніву, ми помиляємося; коли-б в його житті трапилося щось таке, чого не слід розголошувати, то ми вже знали-б про це. В Парижі все знають Особливо-ж у замкнутому колі літератури й театра. Припустім, що то товариські наклепи... але я ніколи нічого подібного не чував на Жеромову адресу...
Ґабріель перебила мене:
— Все знають, кажете? Жером був зовсім нншої думки. Він часто повторював, що нас не знають і ми також не знаємо инших. Люди, мовляв, не звертають уваги на нас, їм лише подобаються наші химери, їх цікавить тільки зовнішнє. Це тому, що по-суті ніхто ніким не цікавиться: кожний думає лише про себе. Нам здається, — говорив Жером, — що всі погляди скупчено на нас. Нам так здається доти, доки на якому-будь творові, де ми виставили себе зовсім голими, ми зрозуміємо, що публіка не помітила навіть нашої наготи. В міру мого посування життьовим шляхом, я скидаю одну по одній маски, що ними приховане моє обличчя. І коли я скину останню маску і покажу світові моє невідоме обличчя, я сумніваюся, чи почую хоч один крик жаху.
— Він сказав: крик жаху?
— Я добре пригадую його слова. Я пригадую ще й таке: “Люди — сліпці через свою байдужість один до одного. Для тих-же, що люблять мене, як і ви, Ґабріель, для тих я давно вже існую в їхній свідомості таким, як цього вимагає від мене їхня любов”. Одного разу він додав: “На самоті я боюсь самого себе”.
— Ваш Жером — драматург. Він усе драматизує. Невже ви думаєте, що люди нас досі не розгадали? Давно уже розгадали. Літературу сповнено прокаженими, що на перехрестях стають на тумби й кричать: “Гляньте, яка прекрасна болячка!” — і розгортають свою одежу. Але прохожі не зупиняються. “Чого ви хочете нас навчити?” — кажуть вони, — єдине, що цікавило нас у нашій особі — це хитрощі, до яких ви вдавалися у ваших творах, щоб виявити себе і в той же час не відкритися цілком. Ваше мистецтво має ціну тільки в ваших натяках. Тепер-же, коли ми побачили вашу рану, вам лишається одне — замовкнути.
Я хотів приховати за цими тонкощами неспокій, що опанував мене після одвертих слів Ґабріель. Я додав, що Жером, як автор, користується обмеженою прихильністю, проте дуже турбується за свою кар’єру. У нього певний нахил до орденів та академій. Взагалі не така він людина, щоб не зумів використати тимчасового успіху...
— Отже саме через його нахил до офіційної шаноби ця женщина може його шантажувати.
— Припустіть зрештою найпростішу думку: напевне між ними є полова погодженість.
Незручна фраза знервувала Ґабріель. Вона хитала головою повторюючи:
— А я знаю, що він не любить її, і що вона намагається утримати його біля себе. Вона не дозволяє йому зникати з дому. Вона так запанувала над ним, що не дозволяє йому пити. І він тепер не п’є.
— Він пив? Ґабріель, може в цьому як-раз весь секрет Його перебувань поза домом?
— О, ні! Ви-ж знаєте, що він ніколи не приходив п’яний. Стороння людина ніколи нічого не помітила-б, тільки я відразу бачила, що він не зовсім володіє своїм словом. Він говорив більше, ніж хотів. Він, цей педант слова, що підчас найглибшої жорстокости слідкував за формою, він після вечора коктейлю швидко доходив до грубих слів... Або-ж навпаки — це була якась ніжна люб’язність, скромна жалість, братні ласки, жадоба одвертости... Та що-ж... Я холодно приймала ці вияви добрости — чи тому, що я знала з гіркого досвіду, що з завтрашнього дня він примусить мене дорого заплатити за них, чи тому, що неясно розуміла випадковість цих ласк, кинутих людні, яка зараз опинилася отут, під його рукою. Але за якою-ж саме недосяжною істотою відбувалась цілу ніч та буремна гонитва, що врешті, не знайшовши кращого, вибухала надо мною цілою зливою ніжности — ніжности, збудженої кимсь невідомим. Або-ж — весь перейнятий щастям, він наближав до мене свої надто гарячі уста. Ви знаєте, як кажуть у серпні: ця гроза була не для нас, а все-ж таки повітря стало свіжіше і десь напевно впав дощ. Так і я догадувалась, що Жером кілька хвилин тому десь втішався коханням.
П’ятнадцять років я прожила ніби на краю цього темного виру. Брижжі на поверхні, пухирці повітря свідчили про внутрішні хвилювання, що їхньої причини я не знала. Якісь потвори миготіли в цій безодні й пожирали одна одну.
Я бачив, як Ґабріель страждала. Не через добрість, а лише здібність ставити себе на місце иншого я завжди був непридатним на ролю мучителя. Не дуже багато коштувало-б пожертвувати цілим брехливим життям, щоб витерти хоч одну таку сльозу. Як може він жити надалі, знаючи, що Ґабріель потерпає через нього? Ще-б трошки — і я притягнув-би її до себе на коліна, гарячу й мокру од сліз. Я притиснув-би це вимучене тіло... бо є один тільки засіб “робити добро” молодій женщині, є одна лише порада, що впливає на неї — порада, що не потребує ніяких слів і порушує мовчазність уривчастим віддихом та зідханнями.
Я не важився підійти до Ґабріель. Вона плакала. Сутінки згусли, а вона й на думці не мала засвітити лямпу. Вона зберегла смаки ще часів її першого кохання, коли улюблені нею поети писали вірші про кімнати без лямп і порівнювали сутінки з благодатною смертю. Я-ж, відчуваючи завжди острах перед сутінню, похапливо розшукував комутатора. Саме в цей момент дзенькнув ключ у вхідних дверях. Ґабріель скочила з місця. Я не пішов за нею до передпокою. Прошелестів шепіт, і вона знову повернула разом із Жеромом. Жером простяг мені руку.
— Я радий, що бачу вас... що бачу вас? Це лише так говориться.
Різко блиснула люстра: нам було соромно трьох облич, бо погляди наші уникали один одного. Кожний ждав, щоб все, чого він і на думці не мав приховати у темряві, зникло з його рис. Але, мабуть, у моєму виразі ще надто лишилося жадань, а в очах Ґабріель надто журби. Що-ж до Жерома, він мав дуже чудний вигляд (на його адресу слід було-б рискнути виразом: “відтрутна краса”) Отже до самого кінця бесіди нам бракувало мужности дивитися один одному в очі.
Спочатку я хотів був піти. Але Жером утримав мене з де-якою навальністю, в чому Ґабріель, без сумніву, спостерегла вплив алкоголю. Я також почув в його віддихові запах ацетілену, яким вас завжди отруюють ті, що п’ють коктейль. Я зрозумів, чому Ґабріель додала до Жеромових прозьб ще свої настирливі прозьби, шепнувши мені на вухо: “Ви підете разом...”
Вона сподівалася, що розмова з Жеромом, за яку мене просилося, відбудеться сьогодні-ж увечорі. І я лишився, зацікавлений, в який спосіб вони розмовлятимуть. Жером спочатку звернувся до мене з подякою за допомогу, що я подав Ґабріель саме тоді, коли їй треба “проминути поганий перемежок”.
Вона спитала:
— За який промежок іде мова? Я не посуваюсь наперед і не одхожу назад: я стою нерухомо на дорозі, що не веде нікуди.
— Всякий робить те, що йому більше подобається. Ти, Габріель, ти любиш горіти, тобі нудно жити без страждань.
Вона повела плечем, промурмотіла: “Дурень”. Потім раптово:
— Авже-ж, я хочу страждати через тебе, бо я навіть не можу уявити собі иншого зв’язку між тобою та мною, крім муки. Я не знаю, що таке радість в коханні.
— А ти думаєш, що я знаю краще за тебе?
Поки Жером допитував, я мигцем глянув на його вродливе, хоча Й зім’яте обличчя. І одвернувся, неясно відчувши сором. Він дивився кудись у просторонь.
— Зрештою, чи існує ще воно, те щасливе кохання? Так, так, воно існує, але в невідомій для нас країні. Я вірю в існування щасливих коханців, так само, як в існування анголів. Десь є звуки арфи, трепетний помах крил... Але де-ж саме?
Габріель сказала мені, ледве ворухнувши устами: “Він пив”... Потім вона підвелася, підійшла до Жерома, сіла коло нього:
— Після твоєї останньої візити ти почуваєш себе теперь щасливішим?
— Я відповім тобі, як Люципер відповідає Елоа, коли їй хочеться знати, чи він, принаймні, задоволений: “Я сумніший, ніж бував досі”. Ах, справді так! Сумніший, ніж бував досі... Ти спитаєш мене, чому? Це довелося-б довго розповідати. Я не можу затримувати твого обіду... Але мені неможливо зараз вернутись додому: коли я йду працювати до бару, то цього ніяк не сховаєш од Берти. Звичайно, не повернувши до обіду, я теж надто рискую... а все-ж таки менше, ніж коли вона викриє, що я хотів собі надати трохи тону... Якщо ти хочеш все знати, то маленький П’єр видужує з коклюшу, але Раймон кашляє — він напевне заразиться. Ми зробили все, щоб ізолювати П’єра, та наші запобігання нічого не дали: знову протягом тижнів він через кожні півгодини збуджується й кашляє... Так, маленький хворий весь час перебував в нашій кімнаті — инакше бо вихователька не витримала-б на службі.
— Слід було-б їм перемінити повітря...
— А ти знаєш, Ґабріель, що дітям підчас коклюшу треба міняти повітря? Це чудесно! Я ніколи не чув від тебе чогось розумнішого.
— А чому-б мені цього не знати?
— А тому, що в тебе не було дітей... Ти не захотіла їх мати...
— Заради тебе.
— А тепер, якщо ти й хотіла-б, ти не змогла-б... Хіба-ж ти не зробила собі операцію?... Ні?... Тут нічого плакати. Ти... Ти по-за життям: героїня д’Анунціо, велика женщина, муза, що сперлася перед мистецьким пейзажем. Якщо моя найближча п’єса матиме успіх, я збільшу твою пенсію. Ти оселишся в Ріцові. Так, так! Бо це помешкання надто “вкорінює” тебе в землю. Ти мусиш жити в Рітцові і мати за свою власність одні лише сак-вояжі. Ти наліпиш на стіни кілька фотографій: Мікель-Анджело, Вермеер, який-небудь Греко, — все, що є найшляхетнішого.
Він встав, ходив по кімнаті, з глибоко засунутими в кешені руками, з червоними плямками на скронях і на носі (він належав до тих мужчин-лисів, шо завжди немов-би таять у горлі кров).
— Ну що-ж, так! Хлопчаки поїдуть на село, в Сотерне, до своєї бабуні. Адже Берта, — ти знаєш? — з доброї селянської породи. У них є власна хатка у невеличкому селі, що зветься Бомм. Вони робляють вино, що не гірше за Тур-Блянш. Це та-ж сама місцевість, їх лише роз’єднує дорога. На підгір’ї тече Сірон. Пічкурі кишать у річці, а на вечірній зорі дівчата дивляться, як купаються хлопці.
— Але-ж ти не зможеш працювати, Жероме.
— Ні! ви чуєте, що вона каже! (Він весь час походжав і говорив де-далі з більшою екзальтацією). Саме тут, в оцій закуреній анонімній кватирі, біля женщини, що нічим не занята і ввесь час слідкує за моїми думками, словами, жестами, саме тут мені й довелося-б одмовитись од усякої творчости.
— Ти був вільний... я давала тйбі волю.
— А ми як-раз творимо в умовах обмеження волі. Ти завжди думала, що художній твір народжується з художнього твору, що подорожі, музеї, концерти дають художникові надхнення. Ти мене отруїла атмосферою “краси”, за твоїм висловом. Ні, як-раз біля узголов’я хворої дитини художник знаходить свій матеріял. Так, так, у кімнаті, де кашляє дитина... Коли він притискає до себе знеможене тіло, знеможене, хоч нещодавно було воно тучним, немов оброблена земля. Нічого кривитися, моє маленятко!
Ґабріель уже без ніжного виразу слідкувала, як він походжав і намагалася вставити своє слово. Вона кричала:
— Я тебе дуже добре знаю, а тому й не вірю цим теревеням. Та пригадай-же собі нарешті: досить було на вулиці гавкнути собаці, щоб ти перервав роботу. У тебе хвороблива необхідність тиші. Ти в одній кімнаті з дітьми! Ти на фермі! Розповідай це иншим, тільки не мені.
Жером знизував плечима, кривився, закликав мене бути свідком:
— Вона не в силі зрозуміти. Ах, вона належить до тих добрих часів, коли у письменників були товаришки, їхні “співробітниці”, на думку яких поетам потрібна була “самотність, що в ній вітав-би поцілунок”. Добре прислужився мені вірш нещасного Прюдома. Ах, ця жахлива мовчазність довкола мене з єхидною музикою комара, що в ній перерва готує укус: бац! поцілунок всмоктався... комар, якого не можна роздушити... Я боюсь поцілунку як боюсь комара! Вона мала звичку скрипняво ходити біля мене навшпиньках — і мені здавалось, що ціла планета скрипить на своїй вісі. А її забарливість, щоб перегорнути сторінку газети! А ці двері закривалися з такою обережністю, що у мене хололо на серці! А меню! Ця драма перед кожним обідом! Тепер мене вже не питають, чи люблю я те, що їм. Я їм те, ще корисно для дітей. Мені не дають бананів, тому що їх треба берегти для дітей...
Розмова його заспокоювала. Поступово він збавив тону й повертав уже до того, що висловив раніше, вибачаючись, що надто “узагальнює”. За його словами, один якийсь режим не можливий для митців, він навіть не можливий для всього життя одного митця. Умови нашого життя повинні мінятися в міру нашої еволюції.
Ґабріель знову сіла Й пильно слідкувала за ним, на цей раз без злости, але й без ніжности — поглядом допитливим та зацікавленим. Нахилившись уперед, спершись ліктями на коліна, вона хитала головою — постійне заперечення. Не намагалась перебивати Жерома, а лише півголосом повторювала сама до себе: “Ні, це не те... це нічого не значить... це ляпання язиком... є щось инше...". І справді вона була остільки незла, що коли Жером підвівся й почав шукати свого капелюха, вона здивовано спитала:
— Ти вже йдеш?
Він відповів, що й так уже сидів довго, що не слід було приходити, що вона тепер цілком заслужила на спокійне життя Ми пішли за ним до передпокою. Ґабріель сказала мені:
— Не лишайте його. Постарайтесь довідатись... Ви прийдете завтра, чекаю вас о цій-же годині.
Вона не ждала моєї відповіди, не подумала навіть спитати, чи маю я час. Все її життя крутилося довкола Жерома, і їй трохи трудно було уявити собі, що я можу належати до иншої системи планет.
Жером сам попросив провести його. Ми пішли проспектом Віктора Ґюго до Зорі. Низько насунутий фетровий капелюх приховав його зім’яте обличчя. Він ішов швидко, я ледве встигав за ним. Не було майже ні одного прохожого, якому він не віддав би кілька хвилинок уваги. Він говорив, що любить тротуар — всі ці людські уривки, що з’являються під рукою на кілька секунд.
— Як ми наважуємось жити з істотами, яких сами вигадуємо, коли ось це живе м’ясо тече по вулицях і переповнює їх до краю. Чи вас захоплює літературна праця, вас особисто? Що-ж до мене, то я ненавиджу цю необхідність, що приковує мене до столу. Але я ношу в собі життя. І треба, щоб воно звідти вирвалось за всяку ціну. Отже сиджу перед папером і виритую життя. Яка-ж бо доля! Я схожий на одну вагітну суку, що я бачив якось в день відкриття полювання: вона повзла у зжовклій траві, обнюхуючи сліди, і в цей час почала родити. Але такою сильною була її мисливська пристрасть, що коли вилізло перше цуценя, це не позбавило її завзяття, і сука ще волочилась по заячих слідах. Я також готовий ввесь час волочитися по вулиці. Нема такої години ні вдень, ні вночі, коли-б вулиця мене не захоплювала — і своїм найбільшим шумом і своєю найглибшою тишею (коли о четвертій годині ранку Париж нагадує кінець світу). В мені тримтять живі істоти, зав’язується внутрішній діялог, і якщо я не забіжу додому, я його втрачу назавжди... Адже тільки одне важливо: було-б дуже добре жити зараз, але для нас, митців, справа полягає в тому, щоб жити вічно.
Ви чули, як це малятко вихвалялось, що воно завжди давало мені волю? Вона, дурненька, не бачить, що саме через це я втік од неї. Я вимагаю од женщини, щоб вона мене стерегла, а якщо їй самій бракує сил, хай покличе на допомогу дітей, цілу низку дітей і цілу низку родичів. Під захистом такої величезної фамілійної стіни, що цементується нудотою, спокусами, співчуваннями, я й буду працювати.
Він прискорював крок, збавляв, штовхвав мене, щоб сильніше переконати, придивлявся до прохожих, иноді оглядався, слідкучи за ким-будь, і говорив:
— Ця постать ще зафіксована в мені, зовсім свіженька — але через дві годині не лишиться й сліду...
Я зазначив, що надаремне він в такий легковажний спосіб протиставить реальному життю фіктивне життя своїх витворів, що він несвідомо черпає з дійсности елементи для своєї творчости. Він не погоджувався, але й я уникав заперечень, щоб не відсувати далеко своєї остаточної мети. Я непомітно підбивав його знову на балачки про тротуар: хіба-ж, мовляв, не міг він, бувши митцем, в той же час лишати собі де-яке місце для розваг, для авантюри? Одним словом — жити.
Тоді Жером стис мені руку:
— Ви кажете: жити! З того часу, як Ґабріель дала мені цілковиту волю, щоб “жити”, я вдовольнив кільки ріжних своїх химер. Але якого-б характеру вони не були, я весь час почував, що спускаюсь долі і кожної хвилини швидше й швидше. Ніколи не повертав я до моєї вихідної точки, — отже доводиться бути на півспускові, приниженим та зубожілим.
(Все це — міркування п’яниці, що їхню неясність я цілком почуваю. Та я не важився підсилити їх якими-будь коментаріями). Жером додав:
— Ми, письменники, належимо до жменьки тих людей, що не сплять: ось чому ми боїмося самих себе. Ви кажете, що ви себе не боїтеся. Не може бути! Переважна частина людства дрімав: всі оті ажітованІ англо-сакси, оті крикуни на Біржі, — все це сонні люди, мій друже. Страшно прокинутися назавжди, бути нездібним на сон, бути уважним та гострозорим, бо цього вимагає твій фах. Ні одна з моєї безодні не обминає так, щоб я її не помітив, а Ґабріель давала мені волю кидатись у ці безодні! По-суті, кожний художник в певний час свого життя відчуває паніку, шукає куди-б прихилитися — оці всі впірнання у католіцизм!... Якщо багато вагаються, не наважуються, то майже всі бродять довкола. Ах, поети! Ви — дичина для бога!
Він сильніше стис мені руку.
— Ви, який не має дружини, який не читав “Information financière”, якой не любить карт, що ви робитимете сьогодні увечері? Майте мужність сказати.
— А ви?
— Я, я стомлений прийду додому. Я загодя приготую маленьку історійку, щоб Берта не дуже кричала. Я поспитаю, скільки приступів кашлю було в Раймона і чи можна його хоч потроху годувати. Мов той пудель, я слідкуватиму одним оком за змарнілим обличчям Берти, боючись побільшити її роздратування. Вона-ж надає мені доручень: “ви, що нічого не робите...” або: “ну, будьте-ж корисні...”
— А якщо у вас не було-б цього притулку (ви називаєте це притулком!), то я не бачу, який же риск...
— Мій бідний друже! Я згадую про часи своєї волі: кожного вечора передо мною немов-би одкривалась хвилююча таємниця. Місто було джунглями, де все могло повалитися на мене. Я вривався у цю стихію з тілом обмитим, з сердцем, що стискалося од солодкої туги — вривався готовий на всяку уступливість. А тепер, коли проминули вже дні молодости...
— Уявіть собі, що вам сьогодні не треба повертати до вашої товаришки. Що-б ви тоді робили?
Він вагався хвилину. Обличчя його проясніло:
— Перш за все я прекрасно пообідав-би. Я підогрів-би себе пляшкою Бордо (маємо нині вдалий рік в Грюо-Ляроз). Випивши, я занурився-б у спрощене споглядання землі та неба, що його краси я иноді дізнавав у ресторанах Королівської вулиці. Я позначив-би мапу свого життя маленькими майвами, що стояли-б, прикладом, на Французькій комедії, де принято мою п’єсу, на Інституті, куди, мабуть, мене колись приймуть, на одній нерухомості лівого берега Сени, звідки що-ранку пише мені юнка, призначаючи побачення в готелях на краю міста... Уявіть, що підчас мого самотнього обіду гратиме оркестр — тоді мої мрії напевне стануть серйозніші. Я занурюсь у своє внутрішнє місто домовин. Я підрахую всіх своїх небіжчиків та небіжок. Я одкрию їхні обличчя. І я побачу, що скарб похованого кохання лежить незайманий. Скільки разів, сидючи за столиком під зливою різкого світла, сидючи в оточенні людей, я бував вражений, що я — це та коректна людина з невиразним обличчям, що дивиться на мене із свічада. В цей момент я одкопував у собі тіло мойого друга, що помер чверть віку тому. І треба було підводити голову, дивитися в стелю, щоб не бризнули градом гарячі сльози за моїм дитинством. Наприкінці цих вечорів Ґабріель завжди з’являлася до мене — така прекрасна і така згублена! Я не можу вам передати, як я тоді любив її! Я вигадував ріжні способи, щоб нарешті вона зазнала радости. З завтрашнього дня, казав я собі, Ґабріель не буде вже більше плакати.
— А потім що ви робили, Жероме?
— Швидше! тротуар!.. Навіть літом, встаючи од столика, я тремчу. Лишаються пасажі, вулиці, такі захисні, теплі, заселені тими вибранцями, чиє кружляння по вулицях мене розважає: тими прохожими, що полюють. В дитинстві я не носив рушниці, але любив дивитися, як полює пес. Отже й тут я споглядаю істоти, що в більшій мірі являють собою одночасно і мисливців і дичину...
Ми були перед Оперою. Юрба кружляла біля сходів метро. Мій супутник взяв мене за руку:
— Оцими гноярними стоками я приїду на кватиру, що міститься за шість міль звідси, приїду в кімнату, що не провітрюється через дітей,— кашель, блювота,— от вам радощі життя гідного, заслуженого, чистого.
— Хіба ви не мали-б такого чистого життя, тільки без всяких сімейних арій, якщо не покидали-б Ґабріель?
— Вона любила мене. Але любов, що її почуває до нас женщина — це ще не стіна, за якою можна сховатися. Це — перепона, яку треба перемогти. Це надто важка атмосфера, це — гроза, яка ще сильніше душманить саме тим, що утримується від вибуху. А потім, щоб творити, нам потрібна ілюзія самотиости: Берта-ж, заклопотана своїми дітьми, часто забуває про мене. Що-ж до Ґабріель, я був для неї всім її життям. І в який-би спосіб вона не хотіла ставати непомітною, я чув, як вона думає за мене. Я не написав ні одного вірша за п’ятиадцять років нашого спільного життя. Ви знаєте, що бджоли замащують стінки в прозорих вуликах. Ніякого меду не виробляється, коли стежить стороннє око,— навіть хай погляд буде сповнений пристрасти. Особливо-ж, якщо він сповнений пристрасти (цеб-то уваги). Слід було-б у наших подружжях дійти такої звиклої ніжности, щоб навіть не помічати одне одного. Чи повірите ви, що там, у Берти, між дитячою постіллю та столиком, брудним од ліків, одного вечора я знову був поетом?
— І все-ж таки ви повертаєте назад до Ґабріель? — Вона зобов’язує мене повернути. Вона хоче, щоб я повернув: люди, що люблять нас, не позбавлені влади над нами. Ґабріель протягом пятнадцяти років працювала надо мною. Їй неймовірно хотілося зробити мене таким, як цього вимагало її кохання. Тепер, коли ми розлучилися, в мені існують цілі ділянки її перерваної праці. Ще панує в мені Ґабріель над цими рештками. Під її впливом перебувають цілі смуги, що підіймаються на перший її заклик. Як важко розлучитися! Я витрачав на це свої сили протягом п’ятнадцяти років, але фібри все-ж таки ставлять опір.
З певного часу (з моменту розмови про Ґабріель) Жером говорив одні лише літературні фрази, позбавлені якої-будь щирости. Він вийняв годинника, простяг руку, а думка літала десь далеко. Він сказав, що дуже радий з нашого побачення, і просив не забувати про Ґабріель. А коли я прикинувся зворушеним: “Вона така мила...”, Жером відповів, не глянувши на мене: “Я вам її дарую...” — і спустився по сходах метро.
Чи йти мені до Ґабріель, передавати всі ті слова, що я чув? Уже з моєї пам’яти випорснули вони — лишилося тільки неясне вражіння. Чи зможу я з усієї цієї балаканини витягти хоч малесеньку частку правди? Але на задачу нерозрішиму я взагалі ніколи не віддавав багато часу. Од Ґабріель мені нічого більше ждати — надаремне й вона на щось сподівалася з мого боку. Я вирішив більше з нею не бачитись. Так, але що-ж мені робити із сьогоднішнім вечером?
Лист од Ґабріель кілька хвилин лежав на моєму столі нерозпечатаний. Я був певен, що вона звертається до мене з лютими докорами, за те що я зовсім забув про неї. З того часу, як це подружжя вплутує мене до своїх суперечок, я мусив-би пам’ятати, що, не виконуючи їхніх вимог, я цим сам частенько в найкращий спосіб прислужуюсь їм. І справді, Ґабріель на дванадцяти сторінках висловлювала мені подяку. Я довідався, що по кількох днях після нашої зустрічи Жером провів на Бордоський потяг Берту з її коклюшними дітьми — він зачинив за ними дверцята, даючи тисячу обіцянок незабаром прибути до них. Але, на думку Ґабріель, він уже вирішив ніколи з ними не бачитись. І вся заслуга що до цього вирішення здавалася їй моєю особистою заслугою.
“Головне ще треба зробити,— писала вона, — Жером часто розшукує мене вечорами, але нема надії, що він справді думає про спільне життя. Благаю вас, не лишайте на півдорозі своєї прекрасної роботи. Заверніть наше щастя. Жером жде вашої візити. Я пообіцяла, що ви будете завтра о 8-й годині і підете з ним обідати в кабаре: як вам відомо, це одна з його улюблених розваг”.
Я боявся подзвонити до Ґабріель раніше восьмої години, я не хотів позбавити її хоч єдиної хвилинки перебування разом із Жеромом. І на цей раз я знову переконався, що надаремне поводився так делікатно. “А, ось ви нарешті!”... скрикнув Жером, коли я ввійшов до кімнати. Він ледве дав мені сказати слово до Ґабріель, що витирала в кутку носа та пудрила обличчя, ще червоне од сліз. Жером поспішав од своєї жертви. Він вийшов не оглядаючись і вже на сходах радісно спитав: “Де-ж ми обідаємо?”.
— Що ви їй знову заподіяли?
Він протестував, заявляв про свою безневинність. За його словами, Ґабріель немов обіловано: кожне слово її ранить — навіть раніше, ніж ви встигаєте одкрити уста.
— Вимоги закоханих такого ґатунку не мають меж. Чи поступитесь ви більше, чи менше — все одно вони страждають і кричать. Треба одмовитись од своеі роботи, од всякої честолюбности, взагалі од всього того, в чому вони не можуть брати участи в рівній мірі з вами... Нема ніякого виходу... Але це не цікаво. Поговорімо краще про те, що цікаво.
Цікавим він вважав розмову за його драму, виставляти яку скрізь відмовились і яка що-йно з’явилась друком. Я мав необережність прикинутись, що читав її, коли так просто було-б сказати з виразом поміркованого ласуна (як я завжди це роблю): “Я відклав її, щоб прочитати підчас літнього відпочинку”. Хоч я й добре вмію говорити з автором про твір, знаючи лише назву твору, проте з Жеромом довелося мати серйозну справу. Він ставив мені точні запитання:
— Ну-бо! Скажіть по щирості, що вам не подобається мій третій акт. Ви належите до тих, які вважають, що Рудольф мусів-би...
Я не піддавався. Я витримував атаку аж до десерту. Щоб круто повернути розмову, я спитав, яка у нього преса. Він був вражений, що я не читав “чудесного Судея”, “прекрасного Шом’є”. Він мав дивовижний нюх і відразу-ж знаходив у газеті своє ім’я — навіть коли воно з’являлося в якій-небудь дрібненькій хроніці, на третій сторінці. Жером не сумнівався, що його “преса” дуже хвилює инших письменників, та й усіх людей взагалі. (Цікаве явище: одна й та сама сторінка “Фіґаро” в читанні літератора і в читанні спортсмена може дати два цілком протилежні погляди на світ).
Аж за лікером я мав нагоду сказати про нашу останню з ним зустріч і висловив здивування, що Ґабріель вважає за мою заслугу ті рішення, яких вжито до Берти. Він запевнив, що я справді допоміг, або, принаймні, прискорив подію.
— Того вечора, коли я вихваляв перед вами радощі заслуженого та чистого життя і розповідав, як багато надхнення може брати художник з непровітреної кімнати, де кашляє дитипа, — того вечора я прекрасно почував з кожним словом, що для мене це вже немає ніякої реальної підстави, що це вже скінчений експеримент. Теорія, що нею я вас розважав, була, правду кажучи, лише фусом од цього експерименту. Що-йно я стиснув вам руку і опинився в метро, — я заспівав гімн визволення.
Я спитав Жерома, чи відчував він коли-небудь прихильність до Берти. Він відповів, що колись любив її.
— Мій дорогий, я починаю себе дізнавати... Мої захоплення в коханні завжди й незмінно йдуть по одній кривій лінії: спочатку грізна сила, що приневолює бажати й мучитись, потім це бажання, чи задоволене, чи ні, лишається на одному рівні — так аж до одпливу. Зникає кохання, але я ще не йду. Інстинкт наказує пробути ще де-який час: це час цілковитого прозріння. Я прозріваю, споглядаючи нові істоти, невідому країну, куди я ніколи не потрапив-би, якщо не занесла-б меня буря шаленої пристрасти. Могутнє зацікавлення приковує мене до істоти, що вже не чіпає мого серця. Художник живе в мені рештками коханця, і він мститься за цього коханця. Хай мене не визнано, хай навіть обдурено, а все-ж таки не обікрадено. І насичений вщерть, я грабую з якимсь холодним оскаженінням уривки моєї знищеної пристрасти. Знаєте, ремесло спостерегача — це взагалі ремесло обдуреного. Воно не веде нас далі, ніж за поверхню істот. В середину-ж людини проходиш тільки через кохання — так, тільки через кохання. А коли воно зникає, в середині лишаємось ми.
Я вас бентежу? Але ви також пишете. Признайтеся-ж, що все вам іде на користь. Зрештою, я й себе не милую... Все-ж таки в найбільшій мірі ми експлоатуємо самих себе.
Я заперечив Жеромові, сказавши, що коли пожежа кохання потухла, він може працювати лише над попелом. Жером, перевівши погляд обіч, вирішив бути щирішим:
— Чи не думаєте ви, що в найбурхливішу хвилину пристрасти, в той час, коли я палаю, я забуваю про збирання матеріалу? “Коли згасає кохання” — вся моя метода полягає в назві цього вальсу нашої юности... Коли наше кохання згасає, наша партнерша не знає про це й ще довіряє сліпій чутьбі. Ще ніщо не попереджає її про наше раптове прозріння: і в той же час усі маневри, хитрощі, брехливі підступи, — все здіймається над згаслим почуттям із холодною ясністю.
— Отже тепер ви думаєте скористатися з Берти?
— Про це й мови не може бути: я закопаю цю здобич, як пес закопує кістку. І я знову знайду її колись, але в такій мішанині з моїми художніми витворами, що я її навіть не впізнаю.
Поки я просив подати рахунок і поки розплачувався з доглядачем за одіж, — Жером, здавалося, жив на иншій планеті і прокинувся аж на вулиці. Я сказав, що одначе всі ці теорії не заважали йому кожного разу повертати до Ґабріель. Він не захищався:
— Істоти просякають через нас, але треба-ж мати і який-небудь незайманий фонд. Без цього нерухомого центру нашої любови й страждання, що до нього ми завжди тяжимо, без Ґабріель, нас закрутило-б у вихорі й понесло бо-зна куди. Нам потрібна ця гальмуюча засада, цей карб...
— Жероме, майте мужність сказати: цей притулок, ця розвага.
— Я признаюся, я не соромлюсь: треба, щоб хоч одне створіння в світі знало, який я, і в той же час, щоб любило мене. Треба, щоб воно сприймало в мені і все відоме і все невідоме.
— Ґабріель — це єдина, що колись зіллється з вами, єдина, що переступить майже безодню між вами й живими істотами. Ви кажете, що ви використовуєте їх. Але-ж ваші твори виникають лише з відчаю, що ви ніколи не можете їх збагнути. Всі були загартовані життям не менше, ніж ви. Ви не жили. Ось чому, коли ви постаріли, ваше дитяче обличчя викликає у вас сором, що з ним ви приховуєтесь. Лише одна Габріель за всіма цими позами, за цією фальшивою жорстокістю бачить в вас непочатий поклад чистоти, наївности, слабкости... Я думав, що Жером протестуватиме. Ні. Він промурмотів для себе самого вірша, що його я, здається, впізнав: “О, як покохаю я вас, вас, яких притисну до себе лише на хвилинку”... І раптом він засміявся:
— Те, що ви зараз сказали, занотуйте для мого некрологу. (Адже я віком старший за вас). Це вам дасть зворушливе закінчення.
— Признайтесь, що я влучив.
— Влучили, чи ні — трудно сказати. Але що-ж це значить: злитися з якою-будь істотою? Похіть. Це лише темна несамовитість — вона не дає нічого. Ніколи нема володіння. Завжди лише тяжка присутність. І біда наша в тому, що ми, жалюгідні творці, можемо родити тільки на самоті, але на самоті ми не вміємо лишатися. Ніякі пологи не вимагають чогось більшого, ніж наші мовчанки й самота. Ось чому я й мучу ту женщину, що перебуває коло мене. Але що-йно вона віддаляється — я простягаю до неї руки, я кричу її наймення. .. Справді бо та з них, що зазнала найбільшої муштри, тільки й тяжить до перемоги над нашою творчістю : одвернути нас од творчости хоч на годинку...
Чекаючи таксі на краю тротуара, він ще додав:
— Чому нам не досить дружби? Друг подарував-би нам свою присутність. Але це була-б людина того-ж таки полу, така-ж, як і ми сами. І підчас роботи позір друга не зневолював-би нас, не зневолювало-б і його слово. Чому тільки женщииа запліднює нас? І може врешті, як це трапляється з багатьма митцями, відкриєш сам у собі необхідний елемент вічно-жіночого...
Піднесена Жеромова рука зупинила шофера. Та я не дочув адреси, яку він тихенько сказав йому.