“Ми шукаємо лише соціологічного еквіваленту”.
В. Коряк.
“Теперь вопрос: зачем написана вся эта книга?”.
В. Белинский.
Страшенно неприємно виступати проти тієї людини, що з нею зв’язано твої найкращі спогади, що так багато зробила для... ну, хоч би особисто для тебе. Але як же й мовчати, коли ти непереможно хочеш притримуватись того етичного критерія, в якому звучать такі молоді й хороші слова: “amicus Plato, sed magis amica veritas”. Що-ж робити, друзі дорогії: очевидно, і Белінський не зовсім добре почував себе, сідаючи за листування Гоголя. Словом, ви розумієте: хоч і страшенно важко одкривати огонь по рідних фортецях, але й не одкрити його теж не можна.
— Ви збираєтесь стати в позу Белінського і бити якогось там Гоголя?
— Нічого подібного! Сьогодня баталія зовсім иншого порядку. Ми хочемо атакувати, так би мовити, “навпаки”: наша атака на “неистового Виссариона”. Розумієте? Це вже “чогось більшого”! Проте, давайте кінчати з дотепами “діда Яшека” і переходити до справи. А справа приблизно така:
— В своїх останніх постановах наша компартія, аналізуючи стан художньої літератури, зазначає, що зараз ми мусимо звернути як найбільше уваги на марксистську критику. Але в тих же постановах є ще й такий абзац: “Тільки тоді марксистська критика буде мати глибоке виховавче значіння, коли вона спирається на свою ідейну (курсив постанови) перевагу”.
Коли ми тепер перейдемо до нашої літературної дійсности й поставимо її в план цих постанов, то побачимо що, по-перше,— належної уваги ще й досі не сконцентровано на цій серйозній ділянці культурного фронту, по-друге — в результаті такого нашого відношення до своїх, так би мовити, майбутніх мерінгів ми маємо дуже неприглядну картину: наша марксистська критика не тільки не вдосконалюється, а більше того — починає раптом впадати в дитинство і уже навіть губить під собою ідейний грунт.
Це ярко кидається в очі, коли ми переглядаємо останні роботи такого письменника, як В. Коряк. Правда, названий критик — не унікум на цій ділянці. Є вже багато спроб наближення до плеханівськіх, скажемо, естетичних постулатів як з боку т. з. попутницької літератури, так і з боку жовтневої молоди. Але поки ще, на жаль, про ці спроби серйозно говорити не приходиться, і тому виміряти наші досягнення в області марксистської критики ми все-таки примушені на тому-ж В. Корякові. Звичайно, автор “калинових мостів” не хоче претендувати на таку відповідальну ролю (“з автора лише газетний робітник”, лагідно пише він про себе), але одна справа особисте бажання, а зовсім инша логіка подій: волею цієї логіки В. Коряк давно грає ролю, так би мовити, командарма на цій ділянці культурного фронту. І зовсім не випадково він назвав одну із своїх книжок — “Організація жовтневої літератури”, бо він і справді до цього, часу був вищеназваним організатором. Був він організатором і в цій книзі, і в тій, що зветься “Нарисом історії української літератури”, і в книзі “Боротьба за Шевченка”. В одній він (хоч і наспіх) положив основи марксистської естетики і подивився на минуле нашої літератури очима матеріаліста, в другій одгукнувся на болючі питання нашої сучасности, як от “форма і зміст” та дав гостру критику тій новітній літературі, що намагалася йти народницькими шляхами, в третій — воював за “батька Тараса”. Правда, ці книжки не без хиб. В. Юринець, будучи сам першорядним вульгаризатором (це ми, здається, вже доказали), рецензуючи одну із названих книг, досить таки влучно підмітив, що “метода Коряка дуже часто веде його на шляхи вульгаризації:” мовляв, “ідеології є чисті відбитки економічної структури суспільства”. Той же В. Юринець цілком правильно підмітив і те, що Коряк в своїй характеристиці революційної літератури “хворіє сумарністю й для оцінки цього напрямку дає сердешно мало”: мовляв, якийсь “фейлетонистий огляд, а не літературна критика”. Але, як кажуть, один бог без гріха, і той не помиляється, хто нічого не робить. У всякому разі В. Коряк зробив діло великої ваги і поки що це діло його можна схарактеризувати, як відносну й відповідну дискредитацію тих методів і точок, що з них виходила до-жовтнева українська критика. Без цієї роботи жовтневої літератури не можна було мислити. Отже честь і слава В. Корякові за той розгром, що його він вів на протязі кількох років.
Але не думаємо ми співати нашому критикові слави за його сьогоднішню діяльність. В. Коряк не хоче (чи не може) зрозуміти тієї простої істини, що його “організація жовтневої літератури” є організація, так би мовити, умовна, є тільки передумова до справжньої організації. Він ніяк ке хоче (чи не може) зрозуміти тієї простої істини, що ми вже вступили в той період, коли боротьба з чужим світоглядом трансформується й набирав тих форм, які відповідають затяжному характерові нової економічної політики. Иншими словами — він не розуміє, що час уже переходити від “літературних мечтаній” — “калинових мостів”, до серйозних, грунтових розвідок про нову й новітню літературу, що тільки такими розвідками ми й можемо робити опір ворожому світоглядові, що саме на них і почнеться справжня, не умовна організація жовтневого письменства.
Звичайно, “історія передбуржуазної літератури” — потрібна річ, але громадський діяч не може не розуміти, що звязатися з сучасністю він здібний тільки тоді, коли буде пильно і серйозно стежити за живим матеріялом поточної творчости і вчасно реагувати на той чи инший прояв громадського руху. Иншими словами,— критик-соціолог концентрує головну свою увагу на “по поводу” добролюбівського характеру. Очевидно, “по поводу” тих питань, що хвилюють сучасників. Акад. С. Єфремов, наприклад, використовує це “по поводу” майже “до отказу”, і коли правду говорити, то його багато більше цікавить (правда, не з того боку) т. з. “соціологічний еквівалент”, ніж багатьох наших марксистів.
— Ви хочете сказати, що В. Коряк тупцюється на одному місці?
— Саме це ми й хочемо сказати. І не тільки сказати, але й показати.
— Але чим це з’ясовується? Небажанням, чи невмінням найти нові методи боротьби зі старим світоглядом?
— Це вже питання зовсім иншого порядку і потрібув окремої статті. Ми гадаємо, що — боязливістю, бо-ж цілком справедливо каже один із славетних англійських політико-економістів: “філософія там неможлива, де страх перед наслідками сильніший од любови до істини”. Не менш справедливо каже і Пауль Гейзе: “Wer nicht Wagen darf sich gehn zu lassen, wird nicht Weit kommen”.
Отже дозвольте ке бути голослсвним і фактами (хоч і, до речи, нудними) доказати, що наша молода марксистська критика і справді переживає зараз велику кризу і навіть губить під собою ідейний грунт.
— Ви хочете подивитись на останні роботи В. Коряка?
— Саме це ми й думаємо зробити. Ми беремо його річні огляди (ви пам’ятаєте славетний “взгляд на русскую литературу 1847 г.”?). Беремо розвідки з такими назвами: “Калиновий міст” (“замісць річного огляду” за 1925 рік), “Літературний рік” і “Жовтнева література в минулому році” — огляди за біжучий 1926 рік. Отже, почнемо з “Калинового моста”.
Критик-ентузіяст (а за такого ми вважаємо й В. Коряка) не може сухо підходити до свого матеріалу. Отже, перший огляд, як і треба було чекати, починається з лірики. Це, звичайно, непогано і навіть більше того — гарно, але, мабуть, в тому разі, коли автор далі переходить до діла. Що-ж бачимо далі? Далі наш критик говорить “по” вищезгаданому “поводу”. Говорить довго і уперто. Але говорить — треба віддати йому справедливість — розхристано і навіть... незрозуміло. Саме тут І починається, так би мовити, криза нашої критики. Тут змішано все до однієї купи: тут вам і “катавасія гарто-плужан”, тут і “національна культура”, тут і теорія мистецтва (“мистецтво є думання про світ”... і т. инш.). Словом, несподівано ми опиняємося в зачарованому колі уже затасканих формалістичних прийомів колись славетного, оригінального і вдумчивого В. Шкловського. Але коли останньому сьогодні нічого иншого не залишається, як випускати “Третю фабрику”, то соціологові зовсім не личить фабрикувати цей винеґрет. Словом, коли статтю, що її призначено для мас, важко читати інтеліґентові, то як дивитись на таку-от розмову:
— Товаришу, Коряче, для кого ви пишите?
— Я? Я, Коряк, пишу тільки для робітників і селян.
Незрозуміло тут все: незрозуміло, по-перше, — кому симпатизує автор: Плугові чи Гартові (а це робітників і селян, очевидно, цікавить), не зрозуміло, що автор хоче сказати своїми екскурсами в так зв. національну культуру, бо-ж в одному місці він гадає, що жовтнева література “мусить опертися в нашій країні, в нашій літературі на демократичні і соціялістичні елементи національної культури” і навіть, хвалиться, що “їх у нас не менше ніж у сусід”, а в другому — глузує з якогось там письменника, який “вбирає в поле овиду національні особливості” знову-ж таки цієї культури. Зовсім незрозуміло, як той письменник, що по заяві критика мусить “опертися”... і т. д., може викинути з “поля овиду” ті елементи, на які він мусить не “опертися”, себ-то елементи буржуазні, не “соціалістичні”, не “демократичні”, бо-ж хто йому, письменникові (ім’я рек), дасть гарантію, що викинутий ним “з поля овиду” ворожий елемент не всадить йому ззаду досить таки меткого ножа.
Незрозуміло, яко-ж нарешті, дає визначення паш кратик цій-же таки “національній культурі”. Починає він так: “Так, так! за капіталізму (підкреслення наше) національна культура є культура буржуазна. А за диктатури пролетаріату? Національна культура пролетеріяту є nonsens”. Прекрасно! Але тоді навіщо сказано “за капіталізму”?.. Очевидно, за соціялізму знову починається “національна культура”? Так? Коли так, то це вже подвійний nonsens. А коли не так, то... нічого не розуміємо!
Незрозуміло (бо не конкретно) говорить наш критик і про “свої образи для ідеї комунізму”; незрозуміло, для чого автор підкреслює таку-от фразу: “є робкори, що переходять до літератури”, наче і справді робкори не є літератори.
Словом, багато незрозумілого. Але за цим незрозумілим плижок “у невідоме”, який чомусь приводить — раптом до “Глобусу”. Тут уже застрочили прізвища, назви оповідань і збірок.
— Очевидно, почалась критика?
— Ну, а як же! Доки-ж її будемо чекати... Отже дозвольте взяти перший зразок: “і у цьому році (читаємо) Ленін (О. Журлива “Леніну”, П. Щербина—“Іллічеві”), заводські мотиви (Гр. Колченко) і трахтор (Ів. Ле). Була література студентська (каталог тут не подаю), червсноармійська (“Моцарт” Васильченка—чудсва річ). Коли вже перейшов до “Нової Громади”, то тут лікнеп”... і т. д.
Словом, почалось добре. По-перше, — автор незадоволений, що “і в цьому році Ленін”, по-друге, — наперекір самому собі автор зумів все-таки дати каталог і по-третє: дозвольте поцікавитись, що це таке? Чи не об’єктивний метод в літературі? Кому це і навіщо потрібно? Хіба нас цікавить те, що Колченко написав “Заводські мотиви”, що Васильченко надрукував “чудову річ” — “Моцарта”? Хіба ми про це не знаємо з хроніки?.. Що це таке?
— Ага?.. Так вам і треба — інтелігентам! Це я — нарочито. Це я... найшов “соціологічний еквівалент”!
— Дозвольте! Але нас цікавить, що в цих “Заводських мотивах”, що в цьому “Моцарті”, які соціяльні процеси одбилися, які настрої відзеркалюються, на якому художньому рівні стоять ці оповідання, які мають дефекти й плюси, скільки в них “соціялістичних елементів” і т. д.
— Вас це цікавить? Ну й добре! А мене от цікавить робітниче-селянська маса. Чуєте, “зраднику жовтневої літератури!... Проте — “переходимо до збірок” — пише далі каш критик — “і тут не будемо подавати каталогів”.
— “І тут”?.. Значить справа і справді кепська, бо там, як ми бачили (hélas!), крім ліричного каталогу з дотепами “діда Яшека”, здається, нічого не було... Але яке-ж це “виборочне обслідування”?
— “У скелі носом дірку не пробити”. “І було у нас, сказати, письменників-комсомольців якийсь десяток (О. Громів, І. Момот, П. Голота, Голубничий, Конторин, Усенко, Шевченко, Киряленко. Кожушний, Дукин, Д. Коваленко, Свистун. А. Крашаниця, Г. Епік)” і т. д.
— Словом — знову каталог?
— Нічого подібного! “Скажете — кількосний зріст? З посміху люди бувають і кількість переходять у якість”.
— Цілком справедливо, шановний оглядачу: буває й таке! Але буває це тоді, очевидно, коли критика допомогає цій кількості перейти в якість і коли вона цікавиться не тим, що “комсомольска поезія є фактом” і — радіє не з того, що початкуючяй поет Усенко намагається малпувати Безименського, а... цікавиться “соціологічним еквівалентом”... хоч-би цієї-ж “комсомольскої поезії”. Той-же Белінський, наприклад, в свій час це добре засвоїв. Не погано це засвоїв і другий ентузіяст — Лесінґ.
— Ну, ясно! Ми-ж давно знаємо, що ви проти нової комсомольської літературної організації!
— Не! Боже борони! Ми просто не розуміємо, що таке “комсомольська поезія”. Чи та, що бере теми з комсомольського життя, чи та, що її роблять комсомольці. Коли справа йде про перше визначення, то хіба еміґрант Сріблянський, припустім, не може брати тем із комсомольського життя? Чи може ви його вважаєте за комсомольського поета? Коли ж ходить про друге визначення, то чому тоді не назвати поезії доктора А. Чехова, припустім, докторською поезію, міністра Ґете — міністерською поезією і т. д. Словом, страшенно неясно!
— А, наливайте! Знаємо вас, академиків! Вам-би тільки “шведські могили” та фашист Донцов. Хіба ви сочувствуєте робітниче-селянській молоді?
... — А в тім, В, Коряк таки пробує стати на шлях грунтовної критики. От вам приклад: “М. Кожушний мав цього року книжку “Комсомолка Зоя” з проблемою колонтаєвською і з кущами верболозу. Тут усе — і тематика, і лексика тхне “братвой”, “блатной”, а в небі “чумацький шлях” і “Волосожар” — дуже нині популярні речі. Є й такі цікаві образи і не “вульгарні”, як сади в весняній прозодежі. І я скажу, що це книжечка потрібна”.
— Звичайно, про “півтора десятка книжок” всього не скажеш. Але коли беретесь щось критикувати — то критикуйте. А то і приходиться говорити за народницьким публіцистом С.Єфремовим: “Погнавшись за дрібницями, критих забуває показати читачам як раз те ”,... що й “було-б найцікавіше”. А то й виходить, що ми ніяк не можемо зрозуміти, чому ця “книжечка потрібна”, коли в ній усе тхне “братвой”, “блатной”. Чи не тому, ще ідеологія пролетаріяту нічого не має спільного з босяцькою філософією? Чи може в цій книжечці дано, так-би мовити, об’єктивну картину з життя декласованого елементу? Так тоді зробіть, будь ласка, відповідний соціологічний аналіз, і тоді... tout le monde verra que monsieur vit sur un grand pied.
... Не краще справа стоїть і з розбором инштх книжечок. “От іще Павло Іванів”. Переказано коротенько зміст, здається, одного з цих цікавих оповідань і додано таке резюме: “способ писання — лаконізм, діалог, прямітів-оповіданнячко”. “От Вражливий пише скомпліковано. На двох сторінках випадково взятих: зорових образів — 7, слухових вражінь 16, нюхових — 2, чуттєвих — 5, настроєвих — 13, дієвих — 8а”. Словом, “Вражливий гаптує, вимережує а не пише. А тема і фабула — ладні, добре зроблено, припасовано”.
— Їй богу, не розуміємо, для чого це все написано. Коли для того, щоб запевнити Вражливого, що він письменник, то Вражливий і без Коряка це знає. Коли-ж ходить про формальний аналіз, то... по-перше,— чому-ж нема соціологічного: ми-ж, здається, маємо справу не з формалістом, а з соціологом, по-друге,— навіщо нам цей цифровий каталог, коли ми ніяк не можемо провірити, що розуміє наш критик, говорючи про “настроєві”, “дієві” і т. д. “вражіння”, бо-ж ті сторінки, де найдено ці “вражіння” автор чомусь не хоче вказувати.
— Очевидно, він боїться, що ми не зуміємо провірити його здібностей і боїться за чистоту нашого світогляду?
— Напевне!.. І напевне, до речі, трапилась страшенно “кумедна історія”. В той час, як опояз став підходити до соціологічного методу, марксистські критики почали від цього методу зовсім тікати і потроху робляться... формалістами не дуже високої марки. Цікаві метаморфози!
Словом, “соціологічного еквіваленту” не допомогає найти й П. Панч бо з його “старанно опрацьованої прози” вирвано тільки одну фразу. Ця фраза, на погляд нашого критика, є нещо инше, як “малоросійський гумор для дурнів”. Припустім. Але яке це має відношення до соціології? Невже у “старанного” Панча нема більш вдячного матеріялу? Хіба про ті-ж таки “Перегони” що в них “малоросійський гумор”, більше нічого не можна сказати? Це-ж по суті, тема славетного Єсєнінського “Сорокоусту”: боротьба дрібного, селянського виробництва з великим виробництвом города і перемога останнього. Це-ж по суті боротьба двох ідеологій, двох світоглядів. Це одне оповідання дає для критика такий богатющий матеріал, що, як кажуть, тільки душа радується. Чи може нарис не вартий того, щоб на ньому будувати добролюбівські “по поводу”?
Цього наш критик не говорить і не може сказати, бо коли ми узнаємо від Панча, що в трагічний момент “у діда на очі стріхами впали брови”, то знаємо: краще сказати не можна. Такий акорд можливий тільки в добре продуманому оповіданні. Перед нами як живе стоїть засмучене облчччя старосвітського села, і ми бачимо, як під цими “стріхами” доживають свої останні дні ідеали імпотентного світогляду. Саме про це і треба було говорити. І коли наш критик чує в цьому оповіданні тільки балачку про велосипед, то, пробачте за патетику, які-ж ми нещасні і вбогі! Далебі, так і хочеться вибігти на майдан і закричати на всю горлянку:
— Та доки-ж ми будемо плентатись позаду?! Коли-ж нарешті над нашою хахландією заграють сурми Великої Перемоги? Коли-ж нарешті Жовтнева література покаже, які можна творити чудеса під прапором пролетаріяту!
... Але поки що... не краще і з критикою оповідань Ю. Яновського. Бо й справді: як тут радіти, коли В. Коряк побачив тільки “ніяковий колір неба”. Як тут радіти, коли і з Копиленком не краще: “від гаптування” (підкреслення нашого оглядача) останній переходить до міцно-збудоваяої фабули”. Чому “гаптування” підкреслено — це, очевидно, секрет “соціології”. Хіба в “міцно збудованій фабулі” не може бути гаптування? Навіщо-ж морочити голову хоч би тим-же “комсомольским” поетам, які в ціх підкресленнях будуть шукати якогось високого сенсу, що його ніколи не найдуть. Звичайно, як говорять Брандес, “кожний час утворює люцифера по власному зразкові”. Але це зовсім не значить, що марксистська критика мусить перейти в стан претенсійного дитинства. Коли я, такий то критик, говорю, що “Копилеико пише куди культурніше від Панча”, то це своє твердження я мушу обгрунтувати, инакше мені ніхто не повірить. І хіба про Копиленка більше нічого не можна сказати? Та взяти хоч-би ту-ж “Веселу історію”. Тут вам і новий побутовий лексикон (“Ну-до “кобильчини” — незаможниця, страдниця за революцію, ворушись! В комсомол не віддам”), тут вам і новий погляд хитренького дядька на релігію (“Ну, а в бога віриш? — Та як би вам сказати — не то щоб вірю, а якось без бога... Та нам и молитися не багато зосталось, вам молодим видніше”), тут і психологія дореволюційної маси з селянської глуши (ну, хоч-би той малюнок, де “натовп оплесками покриває промову оратора”... щоб робити все таки по-своєму). Хіба на цьому матеріалі не можна збудувати прекрасної критичної статті? Хіба це не той матеріал, що з його допомогою критик тримає в напруженні громадську думку і виводить культуру на шляхи прогресу? Тоді чому ж не сказати про Майського (ми йдемо далі) трохи більше того, як сказано, і головне по суті. Навіщо ці ярлички, беззмістовні етикетки: погане, гарне, фабульне, гаптоване?
Невже без них оповідання не мають сили? Невже критик не що инше, як старосвітський учитель прогімназії з глухого містечка, що його цікавить тільки п’ятибальна? Таким чином не кожна здобути собі авторитету. Звичайно, Ринальдо-Ринальдіні був дуже самовпевненою людиною, але при чому тут марксистська критика? Коли-б Коряк не два, а 22 рази сказав, що його огляди не в “каталоги”, то й тоді ми йому не повіримо.
Бо й справді: от вам знову застрочили прізвища: Антоненко-Давидович, Шкурупій, Шопинський, і знову убійча порожнеча.
— Але може це з’ясовується неприхильністью критика до цих белетристів?
— Тоді дозвольте про “Йогансена та Слісаренка”. Тут уже “щось нове”. “Це загалом смілива думка і крок вперед від орнаменталізму до фабульности”. Звичайно, Йогансен та Слісаренко талановиті письменники, звичайно “проблема орнаменталізму і його переборення потрібує окремої студії”, звичайно... критик так нам і не сказав, чим-же фабульність названих авторів різниться від фабульности таких “орнаменталістів” як Досвітний чи то Панч (а це треба було зробити, бо инакше не буде “сміливої думки”), але справа ходить не про те: нас цікавить, що питання формального порядку фетишизується соціологом в “головний факт”. В чому справа, шановий оглядаче? Виходить і справді заметаморфозила наша соціологія?
... Закінчується цей огляд, так би мовити, філософськими міркуваннями. “Лихо не в тім”, пише Коряк, “що мало письменників, а в тім, що іх багато”. Словом, нарешті ми дістаємо досить симпатичне і вдумливе твердження. Але як його звязати з “каталогом” — ми не знаємо.
... — А в тім, ще donnez à monsieur catalogue des livres...
— Ще? Добре! Можна і ще! Прошу. Згадаю ще й “попутників”, але... звичайно, знову таки... самі прізвища. Згадаю і Куліша, тут же взявши в дужки Копистку — “(Копистка!)”... Чому Копистка попав у неохайні дужки — це поки що секрет.
— Нічого подібного! Ніякого секрету тут нема. Копистка, очевидно, тому попав у неохайні дужки, що наш критик “ужасиий” масовик і аполоґет незаможництва. Саме тому незаможницька епопея й не гідна його соціологічного пера. І справді: про що тут писати? Чи про те, що “97” утворило незабутні типи революційного села, чи то про те, що в цій п’есі яскраво відбилися соціальні, суперечності, чи про те, що “97” заслуговує спеціальної розвідки.
Але вже час резюмувати. Ми вже давно чуємо голоси обурення: хіба про всіх і все можна сказати?
— Цілком справедливо! Але огляд все таки — не “каталог” Белінський в своїх “литературних мечтаніях” знав, що “теперь всякий обзавелся своим умишком” і цього “всякого” уже не візьмеш “на арапа”. Це гарно, дуже гарно, що Коряк не малпує свого великого попередника. Але все таки, будь ласка, примусьте автора “Калинових мостів” вивчити ту роль, яку наказали йому грати привередлива істірія і ми, революційне суспільство. Що треба було зробити? Треба було взяти під обстріл ті літературні твори, які, на погляд критика, заслуговують уваги, і пошукати в них “соціологічного еквіваленту”. Саме таким чином і можна вбити двох зайців: з одного боку розворушити громадську думку, з другого — показати сучасній літературі її справжні шляхи. Звичайно, буз час в нашому молодому письменстві, коли приходилось звертати головну увагу на кількість, зовсім не турбуючись за якість. Тепер час инший. Тепер кількість буде рости сама по собі, бо їй дано відповідні умови, а от якість давно чекає допомоги з боку здумливмх критиків. Сент-Бев не тим був великий, що був ентузіястом і робив кількість, а тим, що він зупиняв свій погляд на таких окремих постатях, як Жорж-Занд. А в тім, В. Коряк і сам зрозумій це, бо в біжучому році він вже відмовляється від “каталогу” “Калинового моста” і зупиняється тільки на тому, що заслуговує уваги. Отже, подивимось на “соціологічний еквівалент” 1926 року.
В цьому році критика починається дуплетом: одразу два огляди. Звичайно, дуплет — непогана річ, (не дарма ми так часто його згадуємо) але, на жаль, (наш власний мисливський досвід) не завжди буває вдалим. Коли-ж справа торкається літератури, то тут і говорити нічого. Словом, серйозному критикові зовсім не личить використовувати один і той-же матеріал в один і той же час удвох оглядах. Звичайно, В, Коряк зробив спробу поділити цей матеріал, але, як і треба було чекати, спроба не вдалася, і вийшло, що (пробачте за порівняння) “папа рєжет, а мама клєїт”.
— Але все таки, що ж ми тут маємо?.
— Ми тут маємо (беремо статю “Літературний рік”), так би мовити, “за рибу гроші”, але в, так би мовити, алоґічній інтерпретації. В тому році писалось і доказувалось, що “сількор — сількор, а письменник — письменник” і формула: “сількор — початкуючий письменник” була “плужанським ухилом”. А в цьому році вийшло навпаки: “Сількор — сількор, а письменник — письменник — це вже ухил тих, що доконали Гарт і створила Вапліте”. Ви розумієте? Виходить і Коряк “доконуваа” Гарт і “створював Вапліте”. Коли це було? Що за нісенітниця! Та ми такого критика до “Вапліте” і близько не підпустимо: одразу скомпромітує організацію.
А в тім, це — жарт. Справа тут у тому, що наш оглядач остаточно зарапортувався. Якесь зачароване коло. Якийсь фатальний “ухил”. І як ми будемо поважати того критика, що думає в цих “ухилах” борсатись до другого “пришествія”. Що-ж таке, нарешті, “сількор”? Де-ж цей, нарешті, “ухил”?
— Словом, беріться за живіт, дорогі нащадки, і регочіть до упаду. Отже, сідайте за стіл і пишіть про наші часи: “ну, й часок... ідрі його на лєво!” Здається-ж серйозна людина, здається-ж фундатор української марксистської критики, а отже піди: так приперли обставини, що того й гляди закричить:
— “А чи ви знаєте, що в Алжирського бея під самим носом ґуля”.
Але на цьому не кінчається. В “Калиновому мості” писалося так про “Вапліте”: “Планують люде. Хіба-ж це зле? Та їх за це в повазі держати, а не цькувати.” А сьогодні “Вапліте” вже “в процесі мушляної “внутрішньої секреції” (ви розумієте натяк? М. X.), і зазначається, що йде “хворобливий процес академічної сепарації пролетарських письменників від мас”.
В чому справа? Невже і досі не зрозуміло, що сьогодні “Калиновими мостами” не можна звязатись з масою. Чи може з масою звязуються недвозначними натяками на “шведські могили”? Коли це так, то наш критик мав рацію: Хвильовий дійсно “родич” гетьмана Мазепи і саме по “матерній лінії” (який пасаж!) Але навіщо махати руками після “драки”? Чому не виступити раніш? Чи може Коряк теж “родич” якогось Кочубея?
— Не серйозно! Побий мене небесна блискавка! І не серйозно запевняти суспільство, що “розподіл суто мистецький по художніх школах і напрямках дістав рішучого одкоша з боку партії”. Хіба ми не читали постанов?
— А це видно, бачите, з того, що... “партія засудила неокласиків.” Ну, й логіка! Словом... Хвильовий “зрадив основним традиціям жовтневої літератури”, бо він повстав проти ідейного маразму “Калинових мостів”.
... Але от, нарешті, наш критик переходить до діла. А діло таке...
— Перше: маємо звістку про якусь “романоманію”, друге — зроблено величезну виписку із Драгоманова і трете — подано сім кіп... чи то пак тем “які не зачеплено в нашій літературі”. От вони: “новий побут, нові люде” (??? М. X.), “масові рухи і масова психологія” (??? М. X.), “правдиве перспективне освітлення НЕП'и (??? М. X.). “еміграція” (??? М. X.), “ліквідація історичної кащенковщини” (??? М. X.) і “неоспіваний досі пролетаріят” (??? М. X.).
Словом, ще раз знайдено давно знайдену Америку і з “таким от виглядом: ага, а ви досі й не зняли що таке “соціологічний еквівалент”! Словом, подано теми, які давно вже “зачеплено” в нашій літературі, і які оглядач не бачить за своїм каталогом.
Так що з цієї його першої допомоги, на жаль, не можна скористатися. Правда, він — спасибі йому — особливо й не настоює. Але...
— Переходимо до продукції. “Косинка дав книжку “В житах”. Йому закидаюсь брак сюжетного стрижня” і т. д. Потім наш критик приходить раптом до такого висновку: “Боротьба “сюжетників” з “псевдо”-сюжетниками” є дуже цікава й... має глибокі коріння”.
Як бачите, сказано страшенно вчено, але — по суті — тут нічого вченого нема, бо — по-перше,— ніякої яркоокресленої і взагалі окресленої боротьби названих категорій нема (це просто фантазія модернізованого формалізму), а по-друге — не треба наводити терор на орнаменталістів дешевими натяками на “глибокі коріння”. Невже у Косинки нічого нема в оповіданнях, крім фрази про “справедливу ненавість мого народу”? Можливо Косинка і справді не туди йде, але це треба доказати грунтовно і у всякому разі не “калиновими” вибриками. Чи може цей письменник не дає відповідного матеріялу — він, один із наших найкращих майстрів слова? Чи може теперь соціологія цікавиться тільки псевдоформалістичними фінтіклюшками? Так тоді просимо: докажіть, будь ласка, що Косинка росте головням чином не з Винниченка, як думають критики, а з Стефаника. Ми от, коли треба буде, це з задоволенням докажемо.
Отже, покиньте цькувати “сюжетників” на “псевдосюжетяиків”, бо — по-перше,— ніколи не було чистих “сюжетників” як і чистих “псевдосюжетникІв” (це на поповнення вашої ерудиції) по-друге, — ми, революційні письменники, хочемо жити так, як жило молоде покоління 1830 року у Франції, себ-то: допомогаючи один одному і корегуючи один одного товариськими порадами. Гот’є писав колись сонет тюльпану в романі Бальзака. Ми хочемо, щоб і Слісареико написав сонет якомусь оповіданню Косинки. Це скоріш допоможе останньому рішуче порвати з рештками старої ідеології.
Словом, новий “Літературний рік” почався не краще, і різниться він од “Калинового мостз” тільки своїм “каталожним” розміром ... І справді: от вам Івченкова “Імлиста ріка” і знову вибрики “діда Яшека” з новорічними побажаннями (точнісінько, як у міщанських газетках): “побажаємо, звичайно, щоб письменник у дальшому і т. инше”. Крім цього є ще й та інформація, що Корякові не подобається Івченків лірізм.
— Справа, як той казав, смаку. Це, звичайно, можна й потрібно взяти на увагу. Але — по-перше,— для таких інформація існують, здається, спеціальні анкети, по-друге — чому названий лірізм не подобається? За принципом каузальности, згаданим в “боротьбі поверхів”, можна і треба все це з’ясувати.
— Але навіщо з’ясовувати,— зітхає каш критик,— коли Івченко “усе пише про себе”?
— От тобі й раз! А хіба Гюго чи то Толстой не писали про себе? Хіба в цьому сіль Івченкової творчости? Хіба тут не можна найти соціологічного еквіваленту? Хіба Івченків пантеізм (а його обов’язково треба було підмітити) не дає прекрасного матеріалу для соціологічного аналізу? Навіщо-ж тоді... поспішати з новими новорічними побажаннями і солідаризуватись з страшенно слабенькою статтею про Підмогнльного? Чому не зупинитись на творах Головка — цього найбуйнішого із селописців?
“Словом, наша проза доперва починає себе деклярувати. Просвітянські традиції зліквідовано майже цілком”, бадьоро продовжує наш критик. Зауваження слушне й справедливе. Але чому цих же таки “просвітянських традицій” не хоче ліквідувати наша молода марксистська критика? Чи може вона гадає, що ми її не примусимо зробити це? Ну, нє! Дзуськи!!! Чи може вона хоче сховатися під тогу мудрости, неприступної нам, смертним? Так ми-ж пам’ятаємо, що ця мудрість не перелякала і не пошкодила Буало в своєму “L’art poetique” написати такі рядки (ми їх, до речі, і на жаль, досі не переклали на свою мову):
Словом, “дайош” марксистську критику! Досить їй ховатися по вчених установах і “звисока” поглядати на жовтневу літературу! Досить їй говорити такі претенсійні фрази: “ми шукаємо лише соціолоґічного еквіваленту, а це щось инше”, коли цього “щось инше” і на горизонті не видно.
Справа-ж не в тому, що “Пжужникові надано клейноди”, що “Коряк у Плужника не найшов жодної контрреволюції”. Цього мало. “Дайош” “щось инше”!
...Отже, поминувши новорічне побажання Драй-Хмарі і крик наболілої душі з приводу неможливости подати і в цьому році “каталог” — “Калинового моста” (“треба було-б перевірити по бібліографії, по Книжному літопису, бо так воно якось не запам’яталось”) ваш критик переходить до “збірочок” Любченка — “Буремна путь” і Сенченка — “Історія однієї кар’єри”. Про Сенченка теж саме: “мало не Стефаникова новела” А взагалі — “радісне явище”. Словом оптимізм “на ять”, але звучить він — по меньшій мірі — порожньо. І потім, що до Сенченка, оглядач попав, як то кажуть, пальцем в небо. Звичайно, у Сенченка є де-що і від Стефаника. Але це “де-що” таке маленьке, що про нього і згадувати не варт. Бо й справді: хіба художні тенденції, які ярко намічаються в цього автора, мають щось спільне з Стефаником? Та це-ж тенденції французьких романістів, як от Бальзак, чи то Золя. Невже не межна, було хоч цього підмітити? Чи може нашого критика збентежила мін’ятюра і селянський побут?
Але з Любченком ще гірше: Коряк навіть не найшов потрібним розповісти нам, чим його радує цей автор. А поговорити слід було-б. Бо й справді: на наших очах росте дуже цікавий письменник. Це. мабуть, єдиний, у нас художник, що його можна назвати новелистом. Це вибагливий вишуканий мініятюрист, що, очевидно, буде продовжувати Коцюбинського в його європейських імпресіоністичних новелах. Остання його (до речі, прекрасно-зроблена річ) “Via dolorosa” є тому уперте підтвердження. Правда, В. Коряк “ужасний” противник всього європейського, але це зовсім не значить, що в плані цих поглядів не можна шукати того-ж таки... “соціологічного еквіваленту”.
— Та буде вам! Скоро ви скінчите?
— Можна скоро, можна запинитись ще й на Дніпровському. Його “Любов і дим” Коряк, наприклад, “нетерпляче чекає побачити”. Але кому це цікаво? Ми, наприклад, нетерпляче чекаємо почути від нашого критика, що це за п’єса, і саме зо всіх боків. Хіба цьому, єдиному в нашій літературі драматичному твору, написаному прийомами експресіоністів, не слід присвятити хоч 60 рядків газетним корпусом?
Але хіба нашого критика це цікавіть. Його, бачите, цікавить той “перед”,який наче-б то веде серед комсомольського молодняка Усенко (той самий Усенко. що випустив маленьку і не зовсім слабеньку книжечку віршів). Звичайно, Усенко, як і кожний із “комсомольських” поетів подає надії, і його треба підтримати. Але не треба робити йому медвежих послуг “передом” і зарання ховати його хист в політиканстві. Гордієнко, на наш погляд, має більше даних стати цим “передом”. І потім де-ж критична об’єктивність? Бо й справді: проспівавши голословні дифирамби вищезазначеному початкуючому письменникові, В. Коряк, звернувшись до творчости Гр. Епіка безапеляційно заявляє, що Епік не росте. Звичайно, активний член “Вапліте” не має права рости, але все таки... положить на стіл докази. Так от не росте і тільки: очевидно обличчя не подобається?
Проте цей безвідрадний факт нас мало цікавить. Нас цікавить те, що “ужасний” масовик і аполоґет робітничої класи не тільки не найшов потрібним зупинитись на книжці Епіка “На зломі” (“п’ять оповідань з робітничого життя”), не тільки не допоміг єдиному з сучасних письменників, що намагається концентрувати свою увагу на робітничих темах, — мало того, приносить його в жертву своїм давно скомпромітованим вибрикам. Правда, Епік, як і всі ми, має свої хиби. Але для того-ж і існують критики, щоб конкретними вказівками допомагати белетристові. От скажено, Епік зривається в де-яких місцях на “агітку” (“виростають буйні паростки соціялізму”), він иноді вносить елементи патетики в реалістичний план. Але хіба в нього нема теплих ліричних малюнків? Хіба він не вдумливо підійшов до свого матеріялу? Хіба не варт зупинитися на людях цих оповідань — на Івасях, на Максимах, на Надіях?
Теж саме і про Громова. Мало сказати, що він росте — треба написати: як і куди він скеровує свою творчість. Словом, прийдеться таки нашому критикові звернутись до “Вапліте”, бо без Вільної Академії він ще довго буде блукати в нетрах дотепів “Діда Яшека”. Так-же, їй богу, не можна! Знову стара “волинка”: сідаєш за статтю з надією поговорити по меншій мірі з Брандесом, а стикнешься з матеріялом — доказуєш, що 2х2 = 4. А в тім, є ще один огляд — “Жовтнева лнтература в минулому році”. Господи, невже і тут те-ж саме?
Hélas! Даремні надії: і тут теж саме! Коли десь засновано “гурток культури українського слова”, то це обов’язково “оранжерейне життя”. Ми розуміємо, що наш критик хоче сказати: мовляв, бери, хлопці, вище, виводь нашу хохландію на широкий шлях! Але-ж треба вдумливіш підходити до цієї справи: в сучасних умовах, коли наша компартія рішуче засудила епігонів “малоросейщини”, названий гурток зовсім не пошкодить вийти нам на світову дорогу. Навпаки: таки культурні гуртки нам, як ніколи, потрібні.
... Проте, Корякові не везе і з “професійною літературою”: ніяк не добереш, чи це “відрадне явище” чи це — “закономірний процес”. Але за те тут маємо де-кілька вибриків, що до ваплітовця Досвітнього. Словом, наш критик, почуваючи страшенну небезпеку для своїх “Калинових мостів” з боку Вільної Академії, спішить взяти “масу” “на арапа”, і, як і треба було чекати, засобами не нехтує. Він навіть готовий пітти на ролю українського Мюнгаузена, лишби так чи инакше знищити цих невгомонних ваплітян, що не дають йому писати порожніх оглядів.
Але хіба це діло — ці вибрики? Чи не краще було взятись за оцінку творчостя Досвітнього? Бо й справді: хіба не час уже покінчити з претенсійним і безграмотним підходом до цього оригінального і воістину масового (в найкращому сенсі цього слова) художника? По суті Досвітний е перша й єдина індивідуальність в нашій літературі, яка зуміла оволодіти т. з. мандрівницьким жанром. І чи не тому хоч-би ті-ж натуралістичні “Американці” так захоплюють читача (Статистика книгозбірень, наприклад, говорить, що “Американці” користуются багато більшим успіхом, ніж твори хоч-би того-ж Хвильового).
Чи звернув хто-небуть увагу на те майстерство, з яким Досвітній орудує т. з. екзотикою? Чи подивилась наша критика на прекрасні малюнки “теплої корейської осени”? Чи зупинили ми увагу на цій художній і виключно-цікавій книзі із життя китайської бідноти на цьому “тюнгуї”, що помірає за революцію на чужині? Чи не час поговорити про “нотатки мандрівника” і поговорити, як про річ, яку треба поставити на одно із почесних місць в нашій сучасній белетристиці? Бо й справді: коли “опоязівці”, і зокрема Шкловський, фетишизують форму листів, щоденників, нотаток, то це зовсім не значить, що ця форма не стоїть близько до змісту нашої епохи. Наші часи, мабуть, і справді не є часи великих епічних і композиційно-досконалих полотен.
Свідомо чи інтуітнвно прийшов Досвітній до цієї засади — ми не знаємо. Але у всякому разі він іде по дуже цікавому шляху. І коли ми цього не розуміли, то давайте хоч in extremis зрозуміємо це. Хіба це не Досвітній дав нам відчути запах сучасних Сходу й Заходу? Хіба це не він кинув прекрасні мазки з таємних глибин невідомого нам океану, що по ньому мандрує його “Рембрандг”? Хіба це не він дав нам цілу галерею революціонерів-мандрівників?
І от такого письменника наш серйозний критик “критикнув”, дотепами “діда Яшека”... А в тім, як же могло инакше бути: хіба Коряк сам читає сучасну літературу? Він знає тільки назви творів — “каталог”. А що до критики, то хіба невідомо, що Досвітний не наслідує, як от Хвильовий, модного Пільняка?
— Словом, Атаманюк “обсервує нюанси”. Наш критик присвячує цим нюансам щось ЗО-50 рядків. І має рацію: частота мови — дуже гарна річ. Звичайно, не можна зловживати чужими словами. Але що значить така от фраза:
— “А що скажуть наші письменницькі верхи, коли їхні читачі не знають такого слова, як постулат. Та яке діло до цього нашим тісним літературним колам. Вони творять для вічности, а не для конкретного читача. Творять для нації (курсив Коряка), а не для... Взагалі тут творчість для Європи”.
Ви може гадаєте, що Коряк хоче на себе взяти ролю аполоґета Уманських вумників, які не знають що таке постулат? Чи може ви думаєте, що сам Коряк і справді не творить для нації з підкресленням?
— Нічого подібного! Зверніться хоч-би до тієї-ж його книжки, яка зветься “Організацією жовтневої літератури”, і ви побачите зовсім инше. Починається ця пролетарська і масова книжка з таких зрозумілих сліп і “постулатів” : “інтерлюдія”, “Адмети”, “Геракли”, “Тезеї”, “аргонавти”, “дочки Нерся”, “стимфальскі птахи”, “гарпія”, “гезіода”, “Есхіль”, “Нерей”, “німфи”, “Амфітріда”, “Фетіда”, “тритони”, — все це з однієї сторінки. Кінчається ця масова й пролетарська книга (що її написано не для нації, не для Європи) “Боротьбою поверхів”, де “морфологічну рахубу” підперто “божественною субстанцією”, де “іманентний ряд” поспішає за “каузальним”, де такі от не “національні” фрази: “університетський барон фон Грінвальдус сидить перед старим замчищем підстаркуватої “Амальї” і прорікає, що, бач, Ріккерт і Віндельбанд” ... і т. д.
Словом, ми раптом переконуємось, що коли “постулати” вживає Коряк, то це — страшено інтернаціонально, “і для”... (очевидно, для пролетаріяту!) Але коли до цих “постулатів” підійде хтось инший, то це спеціально для “нації” з підкресленням, себ-то для націоналізму.
Словом, весела людина, цей свійський Ринальдо-Ринальдіні! Шкода тільки, що В. Коряк так потоваришував з ним.— Звичайно, у нас єсть визначення для такої критики, але, на жаль, воно не зовсім литературне, і потім ми-ж прекрасно пам’ятаємо ті незабутні вечори в “церкві Юзефовича”, коли наш критик горів справжнім огнем справжньої романтики. Невже в такий смердючій атмосфері можна удосконалити нашу молоду марксистську критику? Хіба такими дешевими і хлоп’ячими вибриками можна виховати жовтневу літературу? Чи не час уже покінчити з ними і взятись ва “соціологічний еквівалент”? Ну. хіба це діло, коли фундатор нових критичних методів на 9-му році революції навчає молодь такими от дотепами: “хай пишуть, хто як змога, реальні люди (представники реальних верстов) писатимуть реально, “не реальні” не реально”.
Чи не час припинити це кривляння і не компромітувати ним жовтневу літературу! Це-ж пише, здається, не безусий юнак, а людина досить таки літня. Чи не час вже взяти за зразок, що до серйозности підходу, хоч-би тих же юнаків — Добролюбова й Писарева? Чи не маємо ми за революційними фразами цього salus publica-suprema lex? Бо й справді: за кільки років літературної діяльности Коряк і досі не виховав жодного юнака, який міг би прийти йому на зміну. (От яку слід було-б утворити організацію: студію молодих критиків!) Мало того — він цього питання навіть чіпати не хоче: мовляв, навіщо вам нові критики, коли в моїй шухлядці так багато дотепів “діда Яшека”. Шо мені ці Довгані та Коваленки — хай їх виховує Дорошкевич! І виходить, що навіть ті, які безперечно можуть зробитись марксистськими критиками, не маючи за собою відповідного керівництва, впадають в вульгарність, плутаються між невиправданою претенсійністю з одного боку і хоч-би тим же Плехановим, з другого.
... Дозвольте в кінці нашої статті для ілюстрації і хоч на мить зупинитись на одному із таких-от юнаків, саме на Коваленкові.
Треба зарання сказати, що Коваленко багато серйозніше ставиться і до себе і до свого матеріалу. Це безперечно вдумливий юнак і безперечно подає надії. Хоч як це парадоксально, але все-таки треба сказати, що не будь “Калинових мостів” він уже давно вийшов-би на справжній шлях. Иншими словами: претенційна і зовсім не виправдана самовпевненість і самохвальство Корякових оглядів впливає і на Коваленка. Ці симпатичні риси не дають останньому можливости до кінця продумати свій матеріал. Це яскраво свідчить хоч-би та-ж рецензія на “Історію однієї кар’єри” Сенченка.
Але спершу дозвольте хоч одним оком зиркнути на останню книжку названого автора.
“Історія однієї кар’єри” це — виняткове явище в нашій літературі. Цією збіркою молодий художник, висловлюючись любими нам спортсменськими образами, виривається в літературних перегонах на цілий корпус. І справді: що ми дістали? Ми дістали не тільки цікаву збірку, але й вдумливого художника-соціолога. Звичайно, “Історія однієї кар’єри” не без хиб. Але справа-ж не в дрібницях, а в тому, що маловиразний до цього часу письменник раптом найшов свій шлях і упевнено пішов по ньому.
В збірці шість оповідань. Теми із селянсько-містечкового життя. Але назвати авторі селописцем (саме в тому сенсі, як ми це розуміємо) ні в якому разі не можна. В той час, як Стефаник чи то Косинка орґанічно вросли в село, Сенченко дивиться на село з боку і, значить, не з якоїсь маленької дзвіниці, а, так би мовити, a vol d’oiseau. От чому Стефаник і Косинка вносять в свої оповідання великий елемент суб’єктивности, що послідовно приводить іх до ідеалізації людей і явищ і до народницького світогляду, а Сенченко малює село цілком об’єктивно і рішуче йде до наукового марксизму. Це зовсім не значить, що ліричний хист автора “Історії однієї кар’єри” не положив свого відтінку на дані оповідання, це значить, що Сенченко узагальнив певні явища й людей, і дав їх в тенденції їхнього розвитку. І Косинка і багато инших селописців підходять до села, як до соціальної категорії, так би мовити, статичного характеру. Ми багато маємо малюнків з селянського життя, цілком звязаних з сучасністю — з новим побутом, з новими людьми. Тут не мало говориться про загибель старих ідеалів, про народження нового життя і т. д Але якось мало вірилось цьому, бо всі ці ліричні і натхненні пророцтва не мали під собою відповідного грунту: їм бракувало соціологічною аналізу, і тому нема нічого дивного. що читач, “позахалявно” все-таки думав про село, як про якусь темну силу, що наперекір законам громадського розвитку, наперекір всім революціям І всім поступовим бажанням непорушно стоїть на одному місці і, як загадковий сфннкс, іронічно посміхається зі свого не менш загадкового степу. Ми навіт , почали забувати, що воно давно вже стоїть “біля машини” (Винниченко) що і т д. І хіба в такій атмосфері негативні типи сільської дичавини не приводили нас до роспуки? Ми зовсім забули, що Косинка, припустім, дивиться на село очима вразливого лірика і що в поле його овиду попадають тількі ті явища і ті люди, які відповідають його уявленню села не як певної економічної категорії, не як динамичній суспільній одиниці, а як виключній психіці, як абсолютному антиподу до города, як певній статичній одиниці. Бо й справді: Косинчин плуг дзвенить, як і тисячі років дзвенів, Його люди і сьогодні відчувають степ, як щось абстрактне (“коли діло касається стену — то ми, як мур”), одірване від соціальних процесів. Його люди — це просто темна сила, яка може співчувати й робочим (“коли робочі теж тягнуть лямку”) і в той же час бити носком черевика в голову Ході — того самого Ході, що допомагав їм одібрати землю у “графині Браницької”. Ці люди — несвідома маса. В їхніх словах “капітал” звучить страшенно неприродньо. Це — не куркулі, не середняки, не незаможники. Це — темна атавістична сила. Це — по суті, хоч це й дивно, зовсім не село. Це реакційне коло на фоні сільського пейзажу.
І. Сенченко, не будучи “селописцем” показав нам справжнє село, продовживши в цьому сенсі Винниченка. Він дав нам цілу галерею негативних типів, він поставив своїх героїв на страшенно непривітливий фон селянської дійсности. Але і темні типи і відворотна дійсність не несуть в ваше серце сумнів, бо за ними ви бачите ледве помітні силуети людей більш досконалого життя.
Бо й справді: “шумить село і містечко — день і ніч. Гудять парові млиии, тарахтять вози вантажників, цокають рахівниці і бігають олівці по папері. Правда, “скрізь і кругом пахне самогоном, потом і грошима”, правда, хтось “наблював у сельбуді” і т. д. Але вже навіть з цих рядків ви відчуваєте подих справжнього життя. Ви вже бачите за всіми цими комерсантами із “золотого закуту” обличчя непереможної сили основних законів громадського розвитку. Правда, спекулятивний капітал, що зараз розвивається на селі, не може утворити привабливої картини, але хіба це не справжнє село, яке нестримним ходом простує по тій дорозі, що виводить його до інтернаціональних ідеалів? Колись Белінський казав: “прогресом може бути иноді неуспіх, занепад”. Саме такого гатунку прогрес і підмітив Сенченко. От, як живі, виступають перед нами люди з “Однієї кар’єри”. От вам розмова: — “Ви купуєте сало— На миловарений завод і на фронт по якости”.— “Ви дасте по п’ятаку”. — “Миловарня рахує мені по шість копійок”.— Це вже розмова не про Шевченка, як у Косинки, припустім. Це вже люди діла, це вже не абстрактна сила, а цілком конкретні одиниці. Але це люди і цілком нової вдачі і нових філософських міркувань: “Де двоє б’ються, невже третьому не буде що робити?” Ці селяни хочуть вже “робити гроші”. Це вже не той хохол, що 3 годині чухається,— ці люди не бояться небезпеки. “Тим краще” — каже один герой — “Де небезпека, там завжди можна показати своє уміння орієнтуватись... і не ловити гав” Це — “економісти”. Вони люблять “дивитись вперед, в корінь”. “В протилежність розгубленій шляхті, каже автор, тяжкому на підйом куркулівству нова раса Хведорів Григоровичів одночасно була вовком і ягницею”. Ці люди живляться навіть “з ідеї національного відродження”. Але Хведори Григоровичі не тільки спекулянти, вони й мають позитивні риси. Вони не хочуть “розводити свиней”, але вони будуть “працювати на кістках і иншій зайвині”. Вони знають, що “золото таємниця і його роблять на фабриках”. Вони вже знайомі з “німецькими способами використання кісток”. Це тип містечкового підприємця. Але й куркуль не той уже патріярхальний глитай, що ми про нього так багато чули. Це вже “Андрон” який “навмисне розоряє ледачих незаможників”. Він уже “одмолився, нехай инші моляться”. Колишні норми його морали порушено. “Надія на капітал робила своє діло”. “Навіть діди — древне-старосвітська когорта — і ті заразились загальним настроєм”. Всі хочуть “сп’ястись на щаблі життя”. Це і справді “цікава галерея нових людей”, від цих оповідань і справді “пахне життям, любов’ю, працею, ненавистю і стражданням”. Все тут “рівняє на місто”.
Словом Сенченко прекрасно показав нам сучасну провінцію в тенденціях економічного розвитку.
От приблизно те, що ми найшли в цій цікавій книжці. Що-ж найшов Коваленко?
Він найшов,— по-перше,— що незрівняний монолог куркуля в оповіданні “Земля” є “штучний”, тому, що... “демонічний”. Це саме той монолог, що в ньому такий чудовий рефрен: “ой, стережися, комнезаме, власті советської підпоро” ! Не краще й з иншими оповіданнями. Так “Тоска смертельна”, добре продумана елегія, виходить за Коваленком “шаблоновою ідеалізацією дикої сили страшного більшовицького командира”. Але відкіля це видно? Хто це сказав? Очевидно “ужасний” масовик В. Коряк. Бо й справді: от вам старосвітський батько стоїть перед кроваттю, що на ній спить його син, який повернувся з далекої мандрівки “по Сибіру, Кавказу, Криму та Польщі”: “прислухавсь, спить. Сон робить людей такими спокійними. Так вільно спускаються куточки губ, як у дітей, і ніяк не можна пізнати, що в цих грудях, руках і в тілі буяє дика сила страшного більшовицького командира, і ніяк не віриться, що він, син його рідний, кров од крови і плоть от плоті, порвав з тихими батьківськими оселями, з тихим закутком виміраючого панства”.
Як просто і сильно сказано! — Але мало того: назвавши “сировим матеріалом” центральне й найсильніше оповідання — “У золотому закуті”, Коваленко претенсійно заявляє: це — “просто фактичний допис або уривок зі статті про сучасний побут”.
Ми не будемо доказувати, що це не так. Ми тільки запитаємо: яким же чином цей “фактичний матеріял”, цей “допис” починав раптом “скидатися” Коваленкові “мало не на Лондонівських героїв”? Щось одне: або це факти, або це фантастика. Справа тут в тому, що Коваленко не знає основних законів художнього письма: коли письменник щось чи когось типизує, то в “фактичний матеріял” завжди входять елементи “перебільшення”. Хіба Плюшкини і Собакевичи існували коли-небудь в тому вигляді, в якому їх дав Гоголь?
Єдине зауваження, що має під собою підставу, це — про оповідання “Дурень”. Але не можна-ж претенсійно зупинятись на... “штучних, а то просто й неграмотних фразах в оповіданнях Сенченка”, і тут же подавати ці “фрази”: “забита, замучена горщиками жінка”, “Хведір Григорович любив дивитись вперед, в корінь подій: що буде далі”... бо хто-ж повірить Коваленкові, що це є “недосконалість форми”?
... А в тім, досить! Як видно із цієї ілюстрації, Коряк не тільки сам не хоче йти вперед, але й своїми вибриками затримує зріст молоді. Отже остаточне резюме.
“Соціологічний еквівалент” воістину є “щось инше”, але його наша молода марксистська критика не хоче шукати. В. Коряк, блискуче почавши свою літературну діяльність, сьогодні зарапортувався в дотепах “діда Яшека”. Більш вдумлива молодь, як от Коваленко, не хоче йти його стежкою. Але “Калинові мости” все-таки до певної міри затримують зріст і цієї молоди.
Отже, треба положити кінець такому становищу. Треба примусити Коряка, щоб він поважав сучасну літературу, критику і, нарешті, самого себе. Він зрадив жовтневі традиції і котиться без пересадки до, так би мовити, “червоної” бульварщини міщанських газеток. j’ai fini.