Щоденник Леля
(розділ з повісти “три дати”)

Олесь Громов

←повернутись

головна

Моя кімната вибігла балконом назустріч димарям і схвильовано зупинилася...

А вони—високі, задимлені, хмурі—розтають у надвечірніх серпанках, тонуть у хмарах чорного диму й відступають під аркн фіолетового вечора, щоб стати силуетними тінями на сторожі моїх мрійних снів...

Млосний день давно вже подався за сонцем на захід, і в кімнату по-кошечому крадеться ніч—місячна, прозеленкувата...

Вона несподівано заливає кімнату строкатими фейверками і тоді починаю я стежити, як у вогнях зачарованого надпориву родяться розділи непочатого роману...

Лентами барвистими, в божевільному темпі, мчать вони на конях крилатих у вирі надзірні, нахиляються до килиму трав зачарованих, купаються в сонних водах озір голубих і хризолітовим акордом щезають у прозорих далях.

Сміються, плачуть непочаті розділи, або жагучим молодим танком кружляють просторами днкими. Веселками гомонять дзвінкастими, або хмарами важкими, чорними спочивають на хребтах стрімчастих скель... І весело й сумно мені... бо не знаю, чи напишу я коли такий роман, чи він давно вже написаний...

Я не знаю, це — тайна моєї кімнати...

“Я бачив людей, дурних, з безнадійними розумовими здібностями, хворих на манію величности. Вони носилися з ідеями любови до ближнього й ненавиділи своїх ближніх. Вони марили про сонячні краї й захлиналися в бруднім багні своїх нікчемних душ. Я бачив людей, що в ім’я свого авторитету йшли рятувати чужі душі від неіснуючих хвороб, бо в цьому вбачали ренесанс нових днів...А справжній ренесанс запльованим, забутим маревом стояв на розі заплутаних вулиць і тоскно низав голубими очима густий, удушний туман...

Оттоді й мене рятували ті, що за спинами ренесансу ховали ржаві леза ножів і полохали сон наш п’яним реготом бучних вакханалій...

... І налетіли шуми з степів і бруку, прийшла весна в осінніх зливах і принесла на крилах своїх лебединих пурпурові тоги нових ренесаисів”.

— Так мрію розпочати я свій роман непочатий...

А мрії тікають до сонних озір, що обнялися з обрієм темним, де застигли димарі на порозі степів і заліза...

І сохне атрамент в карбованих каламарях, застигав агатовою сльозою на гострому пері.

В гоміні й шумах, в брязкоті й грюкоті, в грохоті й скрипах човгає бруками день... нь... нь ... нь ...

Жарко... Млосно...

Син “небесної імперії” &mdash азіят з берегів Жовтого моря продає на розі паперові віяла. Хлопчаки обступили, заглядають в смутні азіятські очі і наперебій розпитують.

— Ходя, ходя, а почім оцей півень із синім хвостом.

— Тесят копейкі... тесят копейкі...

— Ходя, ходя, а де ти живеш?

— Там — махнув рукою на схід, де відчизна Сун-Ята заховалася в прозорих хвилях літньої спеки.

— Ходя... Любий... Рідний...

Там на сході — де могила Сун-Ята, на березі моря Жовтого пісня про Суна хороброго плещеться з хвилями мрійними.

І “ходя” співає очима пісню Лю-Міна про Суна хороброго... Я підслухав, як каміння на брукові гранітними хорами допомагало “ході”.

І знову бруками гомін і шуми... І знов мільйонною підошвою човгає день асфальтами ... один ... другий ... багато днів.

Я хочу потонути в шумах і линути в сонячні дні й хризолітові ночі, павутинкою маяти в повітрі млосному, бо закоханий в брязкіт і гомін...

І чому до моєї кімнати вони тільки уривками линуть... Вірвалися-б одразу й у безумнім брязкоті почали-б свою бруковану симфонію... я-б дихав залізними гамами і пив-би келехами шипуче щастя!

Моя кімната — свідок змагань і напружених шукань... Скільки дум і надій лягли на перекреслених рядках нової поеми, скільки прекрасних сторінок щезло в голубих передзвонах шумної ночи...

За мною невідступно бродять азіятські очі сумного ході й миготять перед очима кольористими кругами його строкаті півні й віяла...

І лягають сум і надії ході, розділ за розділом нового роману й несуть вітри на крилах липневих гроз переможні крики нових змагань і ренесансу...

...думаю: яка ріжниця між написаним листом і брехнею.

...пригадую: першого травня прийшов з вокзалу й написав першій розділ поеми “Мінор”, потім прочитав листа і згадав мою матір... Вона-б сказала: — не вір... а я... повірив.

Стіни моєї кімнати, здається, сміялися, бо тої ночи жило все неживе.

...перегортав сторінку за сторінкою роман Анрі Барбюса “Звенья” Й зупинився на абзаці кінця 62-ої сторінки...

“Есть на стене зеркало, полое, точно пещера ветра; єсть ветер и хаос, и мне чудится, точно зтот серебряяий диск в странном грозовом сближении туч сейчас совпадает с пустотою зеркального шкафа... Я проснусь... Однако, зеркало останстся на месте... Если я подойду к нему, я себя увижу таков, каков я есмь. И вот мгновенно я в нем задвигался вместе с черными и белыми клочьями. И я увндел лицо в морщинах, отвисшие щеки, странно выпуклый лоб над сырою берлогой глаз... Игра света зачеркнула висок, стерла шею и мертвые одежды моей жизни. Он... я...”

Я глянув у люстру...

При світлі електрики, срібним павутинням блищало сиве волосся на моїй голові...

Одержав листівку.

В ній П’ять слів — коротких, колючих...

...я йшов додому й тихо співав якусь східню пісню без слів... День був синій, кричали газетярі... я дихав бензином.

Що-дня читаю газету. І хочеться мені стати густими, чорними свинцевими шпальтами літер... О, я певен, що тоді-б ви прочитали мій непочатий роман.

Які блискучі очі вересневими ночами. Манять, кличуть...

— Прийди... Ми дамо тобі щастя.

Не треба, я щасливий...

Я й не знав. В мене росте буйна сива чуприна...

Ніч... Довга... Хороша...

Я хочу спочити й на мить, тільки на мить, ласки — теплої-теплої... а потім знову писати “мінор”

Сам.

Я не вірю азіятським очам... Вони такі жагучі й брехливі. Дивлюся в іх вузенький проріз, де заховалася буйність пустель нерозгаданих, непевність, жага, ненависть і мелодійне струміння суму... В них переплелося життя й радість днів нових... і дике розгульне азіятське свавілля...

Вас-би, очі, мої любі, в кам’яні лантухи наших міст.

Мені раптом захотілося бродити з загоном темними лісами й глибокими балками, стежити за рухами махновської кінноти, за хижим, котячим, скраденим поступом банд... Мені хочеться вибухів, гранатної музики, гарматних гімнів ... Мені хочеться дикої буйної волі...

Я сміюся над своїм бажанням... воно таке нікчемне зараз, коли на сторожі стоять суворі димарі в обіймах чорних густого диму... Мені хочеться дихати ним, набирати повні легені й жити одним життям з димарями.

Ой, як тихо!...

Так несподівано й швидко. Вона пішла, лишила мене знов самого з моїми поемами... невже... кінець?

Липень, 1925, Харків.