Дикий крик розірвав повітря, потужний гул протяжно загув над містом, переходячи в журне виття, і розсипавсь з шипінням і свистом. Білий, як білизна Ганки, Петро випав із ліжка і, зробивши на долівці непристойне сартомортале, припав до вікна. Над сірими і бурими дахами текло досвітнє сонце, а над дальнім чорним коміном кублився трагічно-знайомий димок. З брунатного піддашшя бистро злетів догори білий голуб і чудно крутнувсь у повітрі.
Могутній інстинкт одкинув Петра од вікна і шарив його руками під ліжком. Біля вікна встиг він тільки подумать, що голуб з породи туркотів. Мокрі онучі неприємно торкнулись до ніг. Він злісно їх кинув під ліжко.
Ще зовсім недавно він одягавсь “в одну мить” і брав рекорд над цілою ротою — тепер здалося йому, що він одягається вже цілу ніч, що він спить, а зелений димок над дахами клубочеться в його фантастичному сні. Двічі рука його не попала в рукав гімнастьорки, а ґудзик од френча покотивсь по підлозі. Петро рачки поліз за ним аж під постіль, у самий куток, намацав, витяг його і — кинув додолу.
Власне Петро вже тиждень чекає на цей тривожний димок. В цьому нема несподіванки. Всі чекають на нього, мимохіть позирають на сині одроги з густими зубцями лісів і ждуть тривожного знаку. Особливо тривожно ждав його Петро. Тільки місяць тому він прибився до неї і день при дні з того часу степом шугає тривога. “До краю” стомившись на фронті, він намагавсь сполучити своє особисте, тепер таке запашне, надзвичайне кохання з цим бурхливим циганським життям по вагонах, в степу, на випадкових стоянках. Цей місяць, коли так зажурно лягає на землю габа, і гуде над задуманим степом це хмар’я замашних Карпат — розніжив його, розмагнітив волю йому — і в наркомі пішли неприємності. Замість парт-кандидатський білет — догана — закохані ласки — жура і жіноча покора в цих низьких і байдужих туманах. Проснувшись вночі на теплій постелі, непорозуміло вглядався в темряву, а теплі пестливі ручата сонно тягли його на теплу пахучу подушку. Снились: дикі холодні розстріли, крики крови на білім снігу — він підводивсь на ліжку і — щасливий — кутавсь в чисту, теплу й пахучу простинь. Вчора вранці постановили вони “одступати разом” і вчора-ж він попереджував Ганку (“моя маленька дитинка”) не йти до батьків, кудись геть на край міста, за коміни далеких порожніх гуралень. Вона вирвалась з сміхом і тепер в Петровій пам’яті миготять тільки її прозорі чорні панчішки. Вони раз-у-раз зсуваються з повних литок її, і литки соромно і чудно блистять з-під чорних крил її короткої спідниці.
В-трете підскакує він до вікна. Туркіт, що в’ється над дахом і продовжує свої непотрібні петлі, чудно мішається з голими литками Ганки, кличе їх перед очі.
Дзумить осіннє сонце світанку. На дальній станції (три версти з гаком), десь по-за спиною, благуще кричить паровик, кудись до розкиданих округи міста комінів. Струнки коміни. як химерні велетні, приковані д’одного місця, з жахом пнуться в сизий тривожно-крикливий степ, безпорадно оглядаються на крик і не можуть тікати.
Біля самих дверей Петро згадав за картуз, схопив його з етажерки, натяг аж на лоба, рвонувсь до дверей, вискочив в коридор, глянув в порожню кімнату, ще раз вскочив назад, рвонувсь в коридор і клацнув двічі ключем.
Біжучи мармуровими сходами, почував, як стрибали за ним радісні очі мешканців цього похмурого високого будинку. Радісні очі бігли за ним, кололи його в спину, плутались йому в ногах і намагались кинуть його стрімголов у долину. Можна було сподіватись на кулю, і Петро навмисне, про них тричі кидав нервово руку в кешеню. Поріг був куди небезпечніший. Та й тут даремно рвонув він головою догори — вікна глузливо-мовчазно всміхнулись на його непотрібний рух.
Голуб знявся вже високо вгору і завів свою образливу гру, знов білі литки мигнули в очах, а піддашшя, немов страхітні шапки з рудими шликами, побігли за Петром. Вулицею продзвеніла санітарна повозка з якимось лахміттям в бинтах і, очевидно, доганяючи її, підскоком пробігла розхрістана шинеля.
З минулого досвіду Петро знав, а тепер просто бачив наочно купи тривожних постатей біля Ревкому, безконечні ланцюги селянських возів, заготовлених тиждень тому, трагічні патериці секретаря паркому, чорну його кожанку, чорний кашкет з широкими крилами (тепер блищить на сонці), патериці незграбно стукотять на сходах і всім смикаються трагічно-спокійні обличчя. Тільки один у своїм кабінеті “лицар абсурду”, рудий пред викликає когось короткими зойками польового телефону, кричить, тупа ногами і грозить револьвером у трубку. Він кине свою варту в останню секунду і під кулями з своєю кавалерійською винтовкою, вигнувши спину, піде з останньою купкою арієргарду. Оце тепер всі зиркають тривожно в даль, вклякають в клекіт шрапнелі за містом, дружина секретаря — теж у кашкеті і кожанці, — підсажує на воза свою дітвору, а вони — хлопчик і дівчинка — радо махають руками на красивий, розцвічений сонцем зелено-багряний димок. В цей момент мусив і він приєднатись до них. Він мусив... (Він тільки глянув в той бік).
Треба було завернути праворуч, до готелю “Савой”, де в п’ятьох поверхах розтаборився Ревком, посадовити Ганку на воза, а самим всім наркомом, з телефоном в руках ждать “до послєдку” (вираз агітпропа),— але з самої середини вулиці, просто з-під кінських задиханих морд, нирнув спиною і побіг в протилежний провулок. Гул повозок (як безумно дзвонять повозки!) на тисячу дзвонів б’ється об камінь будівель і падає вниз з придушеним кашлем. Обабіч, вузьким тротуаром, пробігають сірі постаті — прищулено, швидко, тривожно — з одчинених брам вилітають вози — од крику і дзвону щуляться злякано дерева, запинаються вікна, а важке гупання кованих кінських копит одлітає в пащі підвалів і довго кудовчеться там, як живе, з якоюсь містичною злобою.
З п’ятого поверху простір до комінів зовсім малий і самі коміни “можна було діставати рукою”. Знизу цей простір завалили купи будівель, розрізали гострі блискучі провулки і вулиці — він розгорнувся пружиною і побіг поперед Петра з шаленою швидкістю.
Френч стискав груди йому, сорочка одразу ж намокла, як хлющ, а маленький мозоль на мізиному пальці почав неймовірно рости, як у казці, поліз на всю ступню, за щіколодки, кинувсь на коліна і заважав йому бігти. На розі, з якого одірвалося кілька будинків і одбігли в степи, він обернувся. Бухнувши хмарою диму, невидимий сюди паровик придушено крикнув, і дим закрутивсь над вокзалом (може, сама в цю мить в переповнену валку скочив на своїх патерицях кривий секретар — валка рушила, тікає в степи, завертає за сині одроги. В. цю мить добре було-б бути на потязі разом із нею, стискати в руках кавалерійську винтовку, а небезпека шовковими мурахами повзе по спині. Замість того...).
Аж от за опалим садом мигнула жіноча фігура. Повинна - ж вона догадатись, що він без неї не піде. Але фігура скочила в сад і розтанула в синій сутіні дерев. Він заціпив зуби до крови і помчав просто через городи.
Ноги вгрузали в м’ягкий ґрунт. Очі його загрібають, стискають, згортають, як бинт, рештку цієї нікчемної віддали, а вогняна од болю нога стрибає в ямки з-під картоплі, б’ється в пеньки кукурузи. Взяв-би і кинув її просто на поле, мізерну ногу, з чоботом разом.
Уже за два будинки до неї, він присів під парканом, уперся ногою й руками в вогненний біль і смикнув ногу до себе. Вона вся занила, як рана. Він звівся і знову очмаріло побіг. Коли доганяв знайомий бурий будинок, той раптом одірвався од ґрунту, хитнувсь і поплив над землею, як човен. Петро вловив його за ручку дверей і спустився на ґанку. В вікні мигнула чиясь голова.
Він закалатав у двері.
Воднораз кинулись в очі — перелякана постать батька її, яблучний колір макушки і над дальнім шпилем костелу поруч, як два голуби, два безумно-тривожні димки. — Ганка! Де Ганка? — висмикнув він з свого горла. Старий якось чудно махнув кощавою рукою на дальній костел, і на цей помах Петро рвонувсь од його жовтих жахно-одкритих очей. Гола доріжка залопотіла йому під ногами. Скільки не бігав він того дня, де він не був цієї трагічної ночи, жахливо-застиглий погляд старого, як очі вареної риби, гнався за ним за плечима. Два ока — жовті і круглі, під білим брівним піддашшям, як чудні окуляри, то зливались в один мідний кружок, то розбігалися в сторони. Біля брами гуральні він зупинився і стомлено, чудно, якось в одну секунду (“так падають розстріляні”) присів коло неї. В ту саму мить над чорними губами коміну тихо поплив прозорий димок. Петро здивувавсь і дививсь нездвиженно на комін. Теплий димок парував йому з гімнастьорки.
Але чобіт не хотів іще здатись — нога вросла в нього, як дерево в землю.
Тоді він звівся і знову побіг. Вогняна нога піднімалась і падала тяжко, як ступа.
Обабіч химерно бігли будинки.
Він їх не бачив очима, а фіксував чимось іншим прищулені дахи, злякані скрики вікон і довгі шеренги парканів. Мінливі громади геометричних фігур дивно рухались разом із ним.
Сіра, брудна осіння соша з холодною кашею — половина дороги.
Оце вже в-четверте він минає Ті. Тоді вони вийшли з дому удвозі, пустотливо взявшись за руки. Біла соша, вирвавшись десь із-за товтрів і добігши до міста, понюхала ближні будннки, на горбах кручко вигнула спину і полізла до обрію. Коміни, як щогли казкових кораблів, тихо пливли вколо міста, а над самою землею летіло підковою марево. Ганка підобрала сливе до колін шум легкої спідниці і замахала Петрові рукою. На білім камені білий, як мірошник, прищулився гігантський коник (“коник, горбоконик, губгорбоконик — він теж мусить губ”—а губи Ганці капризно вигиналися в трубку), він, мабуть, “до болю” стомивсь од жари і безнадійно дививсь на острови бур’яну, білі і бурі од пилу. Ганка розчепірила пальці і сторожко їх наближала до чудного мандрівника. В ту саму мить, коли її пальці — кривий мізинчик стричав догори — уже торкнулися спинки, “губгорбоконик” раптом стрибнув їй під саме обличчя. Вона скрикнула і впала навколішки. З сміхом підвів він Ганку на ноги і обтрушував пил на колінах.
Тепер — цією сошею незграйно, розгублено мчать військові обози і все: салдати, коні, навіть вози оглядаються назад, звідки рветься той гул. Коло того самого каміня мигнула думка: скочить на воза і пливти в невідоме. Та тільки на мить. Він жив тільки митями. Вмить виринала якась дивовижна картина і враз падала десь за плечима.
Соша своїм рухом і гулом кричала йому в спииу. (Біля каміня ще) почала неймовірно зростати злоба — на неї. Так безглуздо розводить дурні сантименти під самою шрапнеллю. А йому замість... ах, як би добре було оце зараз стояти в вагоні — телеграфні стовпи так скаржно, як люди, простягають до валки прощання — паровик солодко й жахно кричить на дурні семафори — упасти на лаву, спать, спать, спать!.. а вагон ритмічно гойдав ображену душу...
Повідь возів вщерть сповнює вулиці. Вулиці раді возам — вони ще їх хочуть хоч трохи затримати — вони кричать до їх з вікон — вони теж беруть участь — од них сьогодні багато залежить. Вони вужчі сьогодні, ніж завжди. Сьогодні вони живуть повним серцем. О вони активні сьогодні. Сьогодні вони движуть свою активність за місто, поширили вплив свій до самої станції — цілу добу вони будуть держати в своїх обіймах вокзал. До ночи вони зітруть всі сліди, заховають всі тайни і, нерозгадні, стиснувши зуби, чекатимуть.
На розі Петро спинився: чи не рушила валка? Над степом дзуміло сонце. Воно вже давно одірвалось од комІнів і тече над самою станцією. Дві рейки помчали за товтри — кудись в степи, як заголені ноги. Коло “Савоя” — череди скоту (відки цей скот?) вершники, піші, вози течуть одною грімливою масою.
Хоч би зашипіла шрапнель! Було б видко, де ворог. А так — невідомо. Чи кавалерія не обскакує місто? Пригнуті до сідел вершники напереріз не летять захопить залізниці?
Заціпивши в руці наган, він добігав до будинку. Ноги його чудно ляпали в мармурові сходи.
Ще знизу кинулась в очі йому смужка світла од їхніх дверей. Ставна, зашаріла од бігу, рухлива фігурка Ганки кинулась до його і повисла йому на плечі. Петро зо-зла одштовхнув її геть і немічно спустився в крісло.
— Гадина!
Вона так само чудно блиснула голими литками і безпорадно полізла на ліжко. Її вузолок, що вона держала в руці, — очевидно, старі черевики, — хряснув об землю біля його ніг. Він підхопив вузолок і гепнув об стіл.
— Не знає пори! Пішла тинятися.
Ганка розгублено сіла на саму подушку і жально, непорозуміло дивилась на нього, насуваючи на оголені ноги чорну полу спідниці.
— Ходім! крикнув Петро, несамовито стискаючи в кулак все повітря в кімнаті.
Ганка злякана посунулась в куток, до самого бильця.
— Ходім, ти! стиснув він воздух в долоню і, немов позбавлена повітря, Ганка засмикала худими плечима. Вона чудно кліпала повіками і душила груди руками.
— Я не піду! Ти — божевільний.
— Підеш. Я тебе заставлю!
Вмить перед її очима блиснули багряним блиском очі його. Підборіддя йому стрибало вгору і вниз. Ганка наставила до його долоні і підбирала під себе ноги в брудних черевиках.
Петро одскочив од ліжка. Запалений погляд його шукав чогось важкого — схопить і вдарить її. Помітивши його рух, Ганка раптом зсунула ноги і підвелася повільно. Ворожий гострий вогонь потік з її тернових очей. Вона поправляє збиту хустину, а кривенький мізинчик, одтопірчений вгору, такий покірний і жалісний.
— Ганусю! Що ти робиш зо мною? Ходім, ходім! Потім, потім... серце.
Він хапав її руки, швидко підносив до губ, немов клював їх згорбленим носом, і тягнув її до дверей.
— Іди собі сам. Я не йду.
Дикий крик рвонув весь будинок, одскочив, завив і побіг, розсипаючись шипом і свистом. Тоненькі шибки скрикнули раптом і задзумІли жалісним, журним дзумінням. На вулиці теж скрикнуло щось і затихло. Здалося обом: в раптовій тиші вулиця почала свій людоїдський сніданок.
Вузеньке погруддя Ганки вирізьбилось в рямцях вікна. Петрові очі скочили їй через плечі.
Внизу розгублено, бистро, мотляючи винтовками, бігли постаті в гострих шоломах.
Маленька рука Ганки конвульсійно схопила полу його френча і потягла його вниз. Ляпання брудних чоловічих чобіт і дзвінке дріботіння жіночих черевик залящало иа сходах.
Вулиця з кіньми, возами, вершинками, скотом, шоломами задоволено підхопила обох в свою веремію і понесла коридором, її активність дійшла апогею. Білий п’ятиетажний “Савой” в цю хвилину був на висоті свого призначення. Він недвижно пропускав мимо себе дзвенячий поток і дививсь оборонно-ласкаво, як древній мудрець на людську суєту. Він тільки прижмурився трохи.
Біля афішної тумби (“Робітники! Селяни!”) Петро рвонув Ганчину руку.
— Підожди тут! Я збігаю туди.
Коло парадних дверей Ревкому юртували підводи. Купа селян в сіряках і шапках з гиком підважувала на воза велетенського ящика. Передні конята боляче вигнули спини і безсило дряпають камінь голим копитом. Дві незнайомі фігури шмигнули мимо Петра під самими руками. В цей момент мимо возів з гиком і свистом промчали два вершинки — кудись назустріч шрапнелі.
Номері — кабінети Ревкому, розчинені навстяж, лунко ковтали кроки в коридорах. Накидані жужмом папери хапались за ноги і сичали з-під низу. В кабінеті Петра дзвеніли молотки і шмигляли прищулені постаті. Якась незнайома з широкою спиною постать в чорнім схопила під паху ундервуд і швидко затупала вниз.
В ревкомськім саду розітнулися разом два постріли — повітря крикнуло вгору і стихло. Петро глянув в вікно. Дзвін і тупіт ішов коридорами вулиці.
З п’ятого поверху вниз сходи тікали йому під ногами. Конята в передньому возі ще гнули зубчасті худі свої спини і немічно дряпали камінь.
Петро проскочив повз їх.
Тоненька фігурка од тумби рухнулась до нього назустріч, але Петро її поминув і крикіпв за ріг:
— Ей, ти! Хто ти такий?
Постать з ундервудом швидко звернула за ріг. Петро кинувсь за нею, але Ганка вловила його за полу шинелі і потягла через вулицю. Губи її дрібно тримтіли, зуби часто цокали в роті і мерхле обличчя тоскно благало його вскочити в шум і тікати. Тікать! Навстріч од станції просто в юрбу мчало три вершники. Петро пішов повільніше, припиняючи Ганку. Нога загорілась ще дужче і одтягала назад.
Три коня перетнули алею.
Вони врізались в масу людського тіла й повозок, а вершники немов попливли над головами. Невидимі молоти били в животи коням, коні гохкали тяжко і коротко стріляли ніздрями.
Кленова алея обидві руки простягла аж до самого міста, хапає піших і коней, пхає це все в своє горло, ковтає голодно, бистро, а десь біля станції чавкотить і гуде її шлунок.
Юрба піших підпливає до вершників. Вони врізаються в масу стеклого тіла і теж зупиняються. Передній верхівець махає винтовкою і вигукує щось у юрбу. Асирійський клинок бороди танцює в повітрі. Петро пізнав цю моторошну бороду. З першого разу увага його заплуталась в ній. Нею наче стікала з рябого обличчя струмками рудого волосся свіжа ще кров. На зборах Петро якось жахно позирав на клинок, на сірий сталевий відблиск холодних очей і одвертав свої очі. Між Петром і ним, тим рудим клинком бороди, зав’язався таємний звязок. Прихована неристь точилась із неї до Петра і витягала у нього з середини. Цей клинок бороди проходив крізь стіни, і тяжкий його вплив почувався над містом. Сталевий погляд хитро наскрізь проймав кожну істоту і дивився крізь груди, під лоба, де жевріє мозок. Він погашав те жевріння і було темно і холодно. Муруге волосся його голови виривалось струмками із-під кашкета і мотлялось лукаво, як змовсць.
Він знав усе, як чаклун. Все прилюдне й інтимне життя партійних і без, найтемніше минуле, заховане в хащах років. За його кошмарну безстрашність кружляли легенди. Безсмішне обличчя йому назавжди застигло в трагічній байдужості. Сам він постріляний вирвавсь вночі із-під “стєнкі” і тепер мертво бездумно підносив нагана під лоба і так само байдуже ховав його в кобуру блідими аж білими пальцями. Розхрістана кожанка являлась нежданно, як літучий голандсць.
Голос його летить як з труби, розсипаючись вгорі хрипкою спіраллю.
— Куди ви? Дезертири! Сволота!
Петро сховався за клена. Його коліна тримтять над самим дуплом. Чи міг-би вміститься він в ньому із Ганкою? Вигнувши спину, впершись додолу руками?...
Два постріли ляснули лунко в повітрі. Коні, вози і шоломи збились на мить коло його і моторошно топчуться на однім місці. Але враз, немов порвавши греблю, сіра маса ринула наперед, до вокзалу. Кінські животи загохкали знову і сірі погруддя над масою тіла попливли до мосту. Петрові мигнув в очах короткий хвіст його коня і блиск його винтовки.
Рум’яна будівля вокзалу тікала од натовпу, сунулась в степ і кричала паровозними голосами. Біля самого входу юрмували шинелі, жіночі хустки, пливли на руках ящики, мішки й чемодани. Але цей плин топтався на одному місці. Здавалось, рине юрба не в будинок вокзалу, а рветься потоком з його вузеньких дверей і одтискає назад.
Петро схопив руку Ганки і врізався в юрмище.
Коло самих дверей точилось справжнє побоїще. Руки і ноги, зліплені в масу, конвульсійно одривались од неї, а одірвавшись знову влипали в масу і безнадійно мотлялись.
— Комісари! Де комісари?
— Сволоч. Они уже уехали!
— Свою шкуру спасають!
Петро витягнув голову. Він хотів “заступитись”. Але Ганка вчепилася в полу йому і повернула до себе. Риски смертельного жаху стрибали їй по обличчю. Куточки губ враз почорніли, закруглились і стислись.
Він вирвав полу от Ганки, метнувсь в тісто гарячого тіла і, ниряючи плечима, почав прокладати дорогу. Рука Ганки знов конвульсійно вчепилась за полу і так само як він, ниряючи плечима, продиралась за ним.
— Дорогу!
Чийсь оголений лікоть, що через густоту не міг опуститися вниз, ковзнувся по плечах і вдарив Петра “на відлі”. Тепла рідина потекла йому з носа. Він протяг рукавом, і багряна смушка простяглась на потертім сукні.
— Дорогу!
Хвиля тіл розступилась перед ним, здавила, крикнула і втисла обох у вокзал.
В вузьких коридорах Ганка знов одірвалась од нього і скаржно через голови і плечі благає подати їй поміч. Ліва рука її, вдавлена ліктем в груди, ворушить кривеньким мізинчиком (“моя маленька дитинка”). Тернові благущі очі її ловили його багряне лице з блискучими теплими краплями.
Петро сіпнувся до неї.
Течія зціпилась, згусла, взялася залізом, вперлась в груди йому і несла його до дверей. Мимо перону з шумом пройшов паровик.
Пальці його дістають її сукні.
Кривенький мізинчик крізь плечі вхопився йому за комір шинелі. Вона вже біля нього, теплими хвилями дихає в потилицю.
Коли сам біг він на край города, коли біг він з Ганкою разом, якась неймовірна сила несла його наперед, одривала од ґрунту, намагалась підняти в повітря. Заперта враз похмурими стінами станції, та сама сила упала під ноги, і в грудях стало порожньо і тоскно. Стіни вокзалу невблаганно стискались, тиснули просто на мозок. Тільки-б вирватись — скочить на плечі — пробігти по головах — шугнуть на перон — до вагону і — прилипнуть до нього — упасти на мокру підлогу маленькою цяткою! Серце падало нижче і нижче і десь аж в самім животі колько хололо якимсь невиразним шматочком. Маленьке обличчя Ганки бралося бистрими брижжами. Придушений в грудях крик рвався до горла і не міг вискочити звідти. Чиясь озута нога наступила їй на мозоль. Вона скрикнула і провалилась серед тіл. Спини і плечі звели її знову на ноги.
До дверей юрба точилась страшенно загайно. Вона гусла, стекліла і пражилась. Петро намацав плече Ганки, видер її перед себе і впираючись руками в спини і плечі, посунув просто в тіла її тендітну фігурку. Повітря нагрівалось, як в кузні.
Мимо вікон прочохкав паровик “Щ”. Петрові здалося, що в великих колесах його клекітний голос повторював:
— Уесесер, уесесер...
Ззаду тіла посунули дужче і одтисли Петра до буфетної стойки. По голій замурзаній жерсті стомлено лазили мухи. Чийсь погляд шукав його ока. Петро нервово стенувся: іронічно-спокійний погляд “наробраза” стежить за ним. Він два дні тому вирядив в Київ родину — тепер він може всміхатись! Петро одвернувся.
Ще біля стойки виміряв він позицію. Дійшовши до дверей, він “розп’явся” на них, запер увесь рух, і Ганка стоком шмигнула йому під пахою.
Гостре холодне повітря пішло їм навстріч із перону. Обоє дихали парою. Сонце вже геть піднялось і текло над самим депо. Тепер вже воно не дитяча купель. Гола дитинка випала з неї в кричущу юрбу і голосить десь між ногами. Зараз воно, як розрізаний на-двіч кавун, скаржне й розпачне, струмкує краплини тривожної крови. Бурі спітнілі ланцюги вагонів, обліплені сірим, безпорадно стояли на рейках, немов вгинались під вагою людського тіла і не в силі вже рушити. З сирої рухливої маси з тріском, як постріли, виривались лайки, в боки, вгору і вниз і розсипались десь під вагонами.
Паровик борсався коло другої валки. Як піде, то першою піде вона.
Ганка нагнулась і лізе під буфером. Поїзд може рвонуть і роздушити її! Черевички її втонули в багно шмаровидла між рейками і переднє крило спідниці вмочилось у чорне. Петро кинувсь до неї.
Атака вагонів в самому розпалі.
Задня хвиля врізала їх обидвох в гущу, врізалась в них сама й понесла до вагону. Вже повна теплушка тріщала і немов намагалась крізь двері і люки виплювать сірі тіла, а вони, — в спазмах чіплялись за неї і лізли їй в переповнену пащу. Теплушка димилась.
Петро вхопивсь за ручку дверей, повис на ній на секунду, а в другу, підхоплений плечима, стояв вже на дверях, простягаючи руку до Ганки. Тоненька фігурка зламалась у спині, повисла на мить над землею, ловлячи ногами. Руки, спини і ноги — з-під низу, з-під ніг натисли на неї, підвели її вгору. Свіжа навала з перону нажала на неї, і нога її намацала підлогу теплушки.
— Га, га! га, га! заіржала теплушка.
Петро всміхався. Дивний спокій поплив йому по колінах.
— Уесесер, уесесер... — знову пішов кудись паровик. Всі вуха пішли за його шумом кудись у депо.
Через кілька хвилин прочмихав другий паровик і пішов кудись невідомо. В цю саме мать на пероні залунали голоси, сухі і короткі, як постріли з мавзера.
— Вставай, мерзота!
— Дезертири!
Ноги важко затупали коло вагону. То скакають з вагонів ті, що ще не вмостились і висіли на дверях. Ганчин мізинчик просунувся в петельку шинелі. Петро похитнувся, не втримавсь і рачки поліз по мішках і пакунках аж в самий куток. Гайка лізла за ним. В самім кутку вона намацала руку його і кривенький мізинчик тисне в Петрову долоню.
— Вилазь!
— Нікуди не поїдеш!
— Страхополохи!
Ганка прищурилась до Петра. О якби можна було залізти йому під шинелю і там десь сховатися незримою крапкою. Петро не бачив, але почував руду бороду преда Вона моторошно танцює в повітрі. Сонце десь завертає вже за депо, десь зовсім низько над самим вокзалом.
— Вилазь!
Знову загупали ноги. Вагон розрідивсь. На дверях вже немає нікого і квадрат жовтого світла стоїть на підлозі. В кутках на мішках принишкли фігури. Їхні вуха виглядають за двері. Вони тихі й покірні. Їм не хочеться злазить з вагону, взятого в бою з таким неймовірним трудом. Воли ззираються, і на блідих обличчях мигтить їм придушений сміх. Але салдати, що скочили вниз, ще не одходять од вагону і чатують, очевидно, за рухом грізних фігур, що висаджують з валки. Вони готові в кожну секунду знов вдертись в теплушку. Короткі, сухі голоси пішли кудись наперед. Десь на далекій соші погуркотіли обози. Чи, може, задзвонило в вухах. Бо враз стало тихо, спокійно.
Взагалі чомусь стало тихо. Чи не одбито навалу на город?
... Патериці секретаря, рудий клинок бороди преда на ґанку. Петро підходить до групи. Вони не дивляться в його бік, але бачуть його. Їм міцно стиснуті зуби і нехороші обличчя. Рудий клинок танцює перед Петром. Петрові вуха горять і сухо в грудях. Він одходить два кроки на бік — підносить нагана до скроні... і падає горілиць. До його біжать...на губах всім чорне в куточках... В вінках і квітках Петро лежить в труні... Секретар говорить промову. Тут же поруч із ним рудий клинок бороди. Пред підносить руку догори і кидає з ґанку просто в труну: “Падлюка!”.
Петро схопився і дивиться в люк. По перону шпацерують шинелі. На купі клунків, мішків і кошиків жінка годує дитину. Дитинча вже наїлось і хилить на руку голівку, а жінка байдуже дивиться на вагони, кудись у степи. Над самим гребінем станції повісилось сонце. Воно жовте і холодне. Здається, висить велике морське серце. Десь із-за товтрів насуває швидко темрява. Вона пригнулась, як вершники, і мчить до депа. В грудях Петрові темно і глухо.
Дві фігури з кутка піднялись, мандрують по купі мішків і просувають в двері погруддя. Вони зорять наперед — чи не прийшов паровик?
Ліва рука Ганки полізла йому під шинелю (їй холодно) і кривенький мізинчик лоскоче йому на грудях волосся. Хтось вдарив залізом об колесо вагону — це залізничник повіряє вагони. Ще не встиг одійти він до других коліс, як на пероні крикнуло щось, затупало і закрутилась веремія людського тіла: салдати, цивільні, діти, жінки ринули з станції, біжать по путях, кричать із вагонів, летять стрімголов із дахів, як плавці на березі моря в купальні.
Біля дальніх комінів показались темні силуети вершників. Вони розсипались степом і мчать божевільно на станцію.
Ганка вчепилась руками Петрові за шею і потисла в куток. Він рвонувсь, скочив на клунки, вклинився в юрбу і випав разом з дверима. Ганка — вся біль — хустка їй злізла на шию — простягла руки з вагону. Петро підняв до неї долоні, вона плигнула ногами просто на груди і впали обоє на землю.
Мимо них пробігла жінка з дитиною. Ковдра розплуталась і бігла за жінкою. Петро помітив, що очі в дитини великі і сині. Вона теж бігла у поле. Враз вона сіла на рейку — блиснула гола спинка дитини і головка її клюнулась в шпалу.
Черевик злетів Ганці з ноги. Вона повернулась і руками шукає його по стерні. Петро вхопив її за рукав і потяг.
Зараз же за путями — болото, степи і громади карпатських одрогів. Ноги грузнуть у болото, вода розлітається бризками в боки. Десь з боку зашипіла шрапнель — воздушний трамвай зашипів у повітрі — і знов стало тихо. Петро нахилив Ганчииу спину і кинувсь на землю, грудьми на стерню.
Все поле бігло — сідало, кричало і бігло.
Зблизька силуети людей волохаті, а далі ковтає темрява. Хтось крикнув — у гору, тоненькою цівкою звуків.
Ганка дихала часто і раз-у-раз хапалась за ногу.
Дальній город загортався в туман. Темний туман, порізаний одсвітом заходу, наїжував над ним своє скуйовджене хутро.
Ліворуч з темряви вирнуло четверо вершників. Вони, очевидно, обходом летіли на станцію.
Петро раптом спинивсь і шарить в кешенях. Кидав в грязь папірці і давив їх ногою. Вийняв наган, розмахнувсь і — побіг. Наган впав без звука. Ганка тримтіла, розтирала грязь по обличчю.
Дальні вершники на вокзалі змішались з вагонами. Ще раз, востаннє розпачливо крикнув паровик і звук його впав, як підстрелений. Вечір біг назустріч Петрові, бивсь йому в груди і олітав за спину. Постоявши трохи на місці, він повертавсь і біг очманіло на город.
Петро чув часте уривчасте дихання Ганки і тиснув їй руку. На мить він уповільняє ходу. І враз, немов злякавшись, що ті догонять його, кидавсь у туман. Ганка бігла решткою сили. Він знав, що вона от-от упаде і доведеться її нести на руках. Вона вже заважала йому, налягала на руку і тяглася за ним, як вантаж. Кілька разів вона пробувала звільнить свою руку, але він стискав її ще болячіше, до “самих костей” і тяг, все тяг у туман. Аж ось скінчилось оране поле і ноги йдуть по цілині.
Вони йшли на гору.
Їхавши місяць тому залізницею до цього самого міста, він бачив в вікно химерні сині одроги з рудими жіночими пипками і думав: у сонячний день, взявшись з нею за руку і як завжди пустуючи, піти аж туди. (Перед мостом потяг стояв і форкали вікна. Петро нахиливсь над вікном і дивився на товтри. Вартовий коло будки вистрілив вгору і Петра потягли од вікна...)
Ганка скрикнула. Часте дихання її захарчало над вухом. Він намацав її голову і притиснув до себе. Десь унизу, розірвавши туман, розітнувся протяжний моторошний свист і немов у відповідь йому десь зовсім близько, кроках в двадцяти, розсипавсь другий, хитрий, глузливий і гострий.
Петро принишк. Під ним звучно билося Ганчине серце. Вона цокотіла зубами.
Свист розсипавсь десь унизу, але в тумані лишились якісь невиразні лукаві, ворожі фігури, що чатують на них.
Над вокзалом метнулась ракета, розметалась блакитними бризками, махнула тричі крильми, тріпнулась і вмерла.
— Ходім, Петре, прошепотіло з землі і безсило рухнулось.
Тепер вже пішли зовсім повільно по ребрах одрогу, подальше от пипки, що сиділа в тумані, як баба. Десь ліворуч золотим сірничком загорілася зірка.
Раптом іззаду затупали кінські копита. В тупоті коней звучали людські голоси, хрипкі, обережні, обгорнуті туманом.
Коні немов прислухались і мацали землю копитами. Петро намацав Ганчину голову. Зарошена хустка збилась їй з голови, холодним волоссям з краплями туману вона торкнулась його підборіддя. Волосся її якось чудно і гарно запахло.
Коні тупали просто сюди.
Зовсім недалечко блиснула вгорі цигарка і тютюновий дим (чи справді він чує тютюн?) залоскотав йому ніздрі. В ту коротку секунду уявив він кошмарні обличчя в тумані — обличчя, що пахнуть розстрілом — хижі холодні пуговки сірих очей, масні, плотоядні губи. Йому здалось, що він уже мертвий і знов секретар говорить промову, а рудий клинок бороди танцює на ґанку.
Якась краплина його самого, яку ще він мав в свому мокрому тілі, посунулась в ноги, в самісінькі пальці. І майже біля пальців — мозоль загорівся ще дужче — ступило бадьоре дебеле копито. Воно враз підскочило вгору, кинувши Петрові в лице холодними краплями (очевидно, із мички) і вдарило гучно над вухом. Петро заплющив очі.
Тупіт на мить потоптався на камені і бадьоро пішов наперед. Десь недалечко він знов зупинився. Знов тютюн пробіг Петрові по ніздрях. Він одкрив очі. Купа вершників в хисткому світлі сірників талувала коло самої пипки. Вони мабуть вслухаються. Вони чують, як б’ється на землі Петрове серце. Разом з камінням коні і вершники творили якесь трагічне страхіття.
Затупали ноги, блиснули цигарки, — вершники скочили з коней. Мурмотіння зароїлось вад ними комашнею уривчастих звуків.
Петро підсівся на лікті, торкнув долонею мокру спину Ганки і звів її на ноги. Вона захиталась і вхопилась за груди. От-от із горла їй вирветься кашель. Вона вловила рукою його холодний рукав і затуляла ним рота. Петро розчахнув шинель, обхопив її полами і м’ягко притиснув до себе тонку зарошену талію. Вона не здержала кашлю і забухала йому в груди. Коло коней враз затупали ноги, звився сирено свист і гехкання кінських животів полетіло в долину. Коліна Ганці м’ягко зламались. Петро нахилився над нею і закрив їй голеву долонями, і дивно: в цю мить дивовижний, якийсь болюче-солодкий спокій поплив йому в ноги.
— Стой!
Кінські морди задихали Пвгтрові просто в лице. Нетерплячий кутий копит вдавив йому ногу в грязюку. Три винтовки з брязком повисли над ним. Задні коні потисли передніх і посунули пітні морди до Петра. Вони бризкали димом. Коротко скрикнув сірник. Скрикнув і Петро. Над ним нахилялись знайомі шоломи. Милі, рідні, безумно-дорогі шоломи! Петро простяг до них руки. Хрипкий крик зламавсь йому в горлі. Але в ту саме мить вершники тупали вже біля нього і вивертали кешені. Петро всміхнувсь — холодною, мерзлою всмішкою.
— Тов-вариші.
— Хто такий? Петлюра?
Запахло свіжою кров’ю — десь зовсім недалечко. Оці голоси. Петро їх затямив. Він знав, що вони значать. Хрипкі, офарблені сивим густим осіннім туманом, загорнуті в нього. Вони то прискали коротким струмком, то порожньо й вохко падали вниз, до кінських копит, як каміння. Десь зовсім близько завила собака — тонко, змерзло, протяжно.
— Убить!
Кремезна мокра рука упала йому на плече. Мокрі пальці вчепилися в шинелю. Ганка ойкнула і поточилася в туман — чиясь рука потягла її геть.
— Стой, братци! На пост!
Добрий, розважливий голос упав у середину малиновою стрічкою. Петро хотів цілувати морду коня, вчепитись в стремено, припасти до нього губами.
Вершники вмить опинились на конях. Постать з Ганкою нерішуче потопталась на місці і з розгону влетіла в сідло. Ганка підбігла до коней. Голосно ляснув нагай і кортеж рушив униз. За товтрами десь так само тоскно і тонко завила собака.
Враз вся земля засивіла, лівобіч на самій землі з’явився жовтий обід і жально повис над степом. Пеньки кукурузи побігли од вершників, наче й собі тікали. Почварні тіні побігли од коней.
Ганка що-хвилі ловила спідницю і тягла її до гори, що-хвилі спідниця виривалася з непевних пальців і мокро хльоскала в ноги.
Петро йшов легко і радісно.
Зараз з’ясується все. Зараз ці шорсткі і грізні обличчя заясніють усмішками. Будуть хлопать його по плечах і тепло сміятись. Зараз розкажуть йому про становище в місті і дадуть йому запалити своєї махорки.
Це навіть добре.
Тепер навіть пеньки не дражнили його. Він з насолодою наступав на них чоботом і вдавлював в землю. Невидима рука тоненькою шворкою підтягала догори поламаний обід.
Враз холодно блиснули рейки.
Шпали якимсь химерним теплом повіяли в ноги. Запах дьогтю поплив їм навстріч. І Петро і Танка (вона така бадьора!) намагались ступати по шпалах. Петро пригадав, як він хлопцем ходив колись по рейці і сміявся. Так само пахло дьогтем і ще чимсь, а над вартовою будкою химерно звивались голуби. (Знову згадав: голуби і зелений димок — хто тепер там?). Він би й тепер промчав наввипередки по рейках од радости, од хвилювання, од дебелого певного тупу кутих засідланих коней. В тумані, на полі, в тривозі і в голоді (вони безумовно, голодні і з голоду злі) — вони вартують республіку.
Із мли вирнув чудернацький бовван. Залізничий міст (милий знайомий міст!) ішов їм на стріт.
— Пропуск? — вирвалось гостро з мосту.
— Одеса! — крикнули вершники гостро.
— Одзив?
Петро не розчув. Ліворуч моста юртувала юрба і дзвеніли рушниці. Відкілясь із землі вилітав гострий і теплий димок, пахло горілим бадиллям і дьогтем. Ганка теж покірно пішла на юрбу.
Теплі (“теплі, хороші шинелі!”) постаті шумно обскочили кортеж. Десь за мостом (“значить, ще город у нас”) коротко і гостро фаркали коні, немов із ніздрів викидали багнети.
— Хто такі?
— Товариші. Я — більшовик. Ми — більшовики. Я — член Ревкому.
— Ревкому? Га? Якого Ревкому?
Ті самі спорзні плотоядні очи, освічені димним огнем цигарок, тяжкий дух нечистого поту обскочили пійманих. Шарпнута грубою рукою Ганка одлетіла на бік. Мабуть злетів їй з ноги черевик, бо вона нахилилась і мацає рукою по землі.
— Розстрілять!
Гострий голос упав Петрові просто на тім’я. Шелест пройшов по юрбі і знов запахло в повітрі паленим дьогтем і свіжою кров’ю.
— Чого ти тут шалаєшся, як ти член Ревкому? — запахкав димом в обличчя, очевидно старший, очевидно змерзлий найбільше.
— А ну, сюди, до вогню.
Незрозуміла Петрові злість опанувала багряно-туманні фігури. Вона сіла їм на шинелі, наїжилась в бровах, вишкірила лукаві зуби.
— Ну, ти. Любов розводиш. Ревком!
— Собака!
Петрові вмить уявилась маленька собачка з облізлою шерстю і рудою чудернацькою стрічкою. Коло великої миски розсілися діти. Облізла собачка лізе до миски, а діти деревляними ложками б’ють її в голову. Валдайський звінок дитячого сміху роїться над мискою і пахучими білими голівками.
— А ну, до світла!
Петрові здалось, що він спотикнувся в яму. Він рвонувся назад. Його грубо штовхнули в канаву. Рипнули двері і тепло ласкаво кинулось на Петра. Це був просторий бліндаж. Біля вогню навшпиньках сиділо кілька фігур. Вони байдуже обернулись на рип і так само байдуже одвернулись до жовтої печи.
— Твої документи!
— Документи...—поліз Петро по кешенях(може лишивсь хоч один!) Шукав їх усюди під плотоядним многооким оком. Руки йому трусились. Обличчя Ганки заляпане в грязь чудно смикалось. Вона почувала грязь на лиці, терла рукою і розмазувала по всьому обличчю. Панчохи її упали до черевиків і стояли над ними браслетом болота. Вона усміхалась. Усмішка її ще більш дратувала Петра. Вона поводилась так, ніби вся небезпека минула, і вона розмовляє з приятелями у власній кімнаті, “з своїм рідним татом!”
— Нема?
Якийсь папірець шелеснув Петрові в руці. Іронічні обличчя зацікавлено стислися колом.
— Товариші! — захльобнувся Петро, все ще риючись по кешенях. Я знаю преда Ревкому. Я знаю —
— Ха, ха! Покаж документи.
— Я викинув — документи. Наші — одступали — я не знаю — чи поїхав поїзд — напала кавалерія —
— Кавалерія? Ми тобі дамо кавалерію. Ич, який храбрий найшовся. Утік із города. Член Ревкому.
— Та що йому в зуби дивиться? Шльопнуть і край! (“М’ягко, як м’ягко він каже”) Панькатись з ним. Не видно, що за один? Утік з-під арешту!
— Кажи! ти — втік? Да? По правді кажи. Тобі лучче буде.
Мокра рука лягла на плече, повертає пальцями йому підборіддя.
— Товариші. Ви не маєте права. Ведіть нас до командарма.
— Отут тобі й буде командарм.
— Отут тобі й жаба цицьки дасть.
Довгі руки з товстими короткими пальцями полізли до його.
— Я — більшовик. Я — співробітник газети. —Я —
— Панікьори ви. Сволота тилова. Бить вас по голові!
Тон трохи упав. Сіре коло незрозумілої злоби розступилось. Знайомим звуком “хіхікнула” винтовка в чиїхось руках. І знову чути було коротке фаркання коней. Десь кликотіла вода, очевидно, під мостом. Голоси потепліли. Навіть шоломи стали знов добрі і ніжні. Почулась іронія. Крига ненависти скресла. Покора й розгубленість Петрова подобалась їм. Кілька фігур відділилось від гурту і рушило з ями.
Босий, мізерний Петро повів навколо “добрими” очима. Всі разом зідхнули.
Дуже, кремезно засміялись.
Підбадьорена сміхом, Ганка підступила до них.
— Да, да. Ви не вірите? Наскочила кавалерія.
Знову дуже, кремезно засміялись, тепло й лагідно.
В печі щось засичало. Скорчена постать заворушилась і дугою понесла казанок на середину. Стропа шоломів щільно обступила його. Залящали смачно роти.
Ганка рушила до печи і наставила долоні. Петро витяг хустку з кешені і м’ягко почав витирати їй обличчя. Під вогнем воно зашарілось і стало ніжне і добре. Вона хиталась. Глянувши на сидячу групу рухливих шоломів, вона повільно скинула черевики і наставила ноги до печи.
Шоломи вибухли сміхом. Сміх дзвінкими кільцями розійшовсь по землянці.
Тепло ніжило і розм’якшало обох. Деякий час Ганка трималась на лікті, але враз опустилась і заплющила очі. Лиця їй ніжно шаріли.
Петро скинув свій френч і закрив її ноги.
— Дайте покурить.
Дебела рука з великою ложкою простягла до нього кисета.
Біля печи довго крутив цигарку і дивився в вогонь.
Сон тепло дихав на нього із печи. Він кріпився уперто. Шоломи подвоїлись йому в очах, зарухались, пішли в шалений танок. Присідали, розпливались легкими плямами. Потім великий брунатний шолом накрив йому лице і він потягнувся.
...із печи-ж враз потяглися колони. Ішли вони тихо, в-замет, хитаючись в такт якоїсь до болю знайомої пісні. Поперед колон так само тихо ритмічно гойдається постать преда. Петро спізнився на мітинг і спішить приєднатись. Підтюпцем він підбігає до колон, швидко ловить очима короткі гасла на соковитих винних прапорах і шукає своїх. Колона Ревкому сунеться спереду. Петро підбігає до неї ззаду і хоче взять з нею “ногу”. Широка спина преда у кожанці хитається туди й сюди. Він теж, очевидно, співає і гострий шолом коливається. Петро хоче заховатись за спини, але вони враз розступаються і од нього до преда рухливий біжить коридор. Коротка червона сорочка не закривав Петрові стегон і йому дуже соромно. От вже й майдан. Ось білі громади “Савоя”. З верхніх балконів летять хмарою білі листівки. Папір шелестить в руках. Але колони чомусь не стають і маршують кудись до вокзалу. Алеї цвітуть (“значить, весна”). Ось клен із чорним дуплом, Петро ниряє в дупло. Йому душно і страшно. Він почуває, що там, за дуплом, сторожко тупає те саме копито. Він зажмурює очі, але крізь закриті повіки він бачить: гостра морда коня, теж заплющивши очі, суне в дупло. Довгі вії її кліпають лукаво. Ось вони одкриваються і яхидний смішок лоскотно дмухає в ухо. Але Петро не вилізе, ні! Він бачить ритмічне хитання сокири в руках верхового. А кінська морда неймовірно заповняє дупло, одбирає дихання. Тоді він рвонувсь із дупла, ловко кинув у бік головою і — сокира свиснула мимо. Пред засміявся, кинув сокиру на землю і м’ягко тріпає його по плечах...
— Вставай, комісар!
В каламутну шибку під сволоком пильно дивився світанок і нюхав лушпиння. В печі конвульсійно вмирало вугілля. Щось як пташина, тріпнуло крилом і розсипалось іскрами.
Ганка водила навколо зляканим поглядом. Петро нахилився над френчем і легенько тріпнув його. На порозі Ганка сіла лицем у бліндаж і почала взувати черевики. Сонце обняло її спину.
Салдат брякнув винтовкою, пропустив обох наперед і вийшов за ними слідом. Над синім степом розпласталось сонце, як дитина в своїх пелюшках, і наївно сміялось.
Просто перед очима “верстах в чотирьох” тихо топилося місто. Велетенські коміни обступили його як варта, і немов піднімаючи голови, туго дивились кудись за товтри.
Тінь вершника бігла попереду. Лиця Ганці шаріли. Під легким холодком, схвильована ходою, вона була дивно хороша. Петрові так і кортіло спинити її на дорозі і обтрусити засохле болото. Вітер, як рідний, ішов їм назустріч і простягав до них руки. Десь бадьоро продзвеніла повозка. Петро обернувся. На мості дзвеніли обози. Боки їхали в місто.
Будинки, як кораблі в затишній бухті, готувались в далеку дорогу, диміли і тихо пливли в прозорім синім тумані. Спочатку тікавши кудись, вони зупинились, подумали і пішли назустріч до спійманих.
Коридори провулків і вулиць. Звичайний рух одиночок і груп, капелюхи, шапки, картузи й шоломи. Вчорашня тривога ще мигтить на обличчях: ще мимохіть підводяться очі туди, де вчора рвались зелені шрапнельні димки.
Петро бачить тільки “Савой”. Он він стоїть над будинками, вирізаючись білими стінами. Там...
Він дивився на ноги. Як він закалявся в болото! Всі очі зорять на нього, проймають його, печуть, лізуть в повіки...
А “Савой”, як океанський корабель, рине назустріч, жене перед себе берліни і баржі. Обличчя Ганці теж відмінилось. Вона ледве ступає ногами, ковзається на рівнім і хоче йти тротуаром. Перехожі спиняються і колько дивляться вслід. Вони вважають, що зловлено тих. Ганка чомусь часто підносить пучки до чола, поправляв збите волосся, а мізинчик стирчить догори.
На ґанку Ревкому сюди й туди шмигляють сірі фігури. Десь там за білими стінами танцює рудий клинок бороди, а секретарські патериці дзвінко стучать по підлозі.
(... на цьому розі завернув чоловік з ундервудом.) (“чи повернув він машину?”).
Ніздрі Ганці чуло і туго тримтять. Панчохи сповзли їй на литкн але вона не відчуває, дивиться теж на той ганок, наче прикута до нього.
Враз вулиця зойкнула, заметушилась і побігла. Петро зупинився.
Трагічно знайоме шипіння шрапнелі летить у повітрі. В одну мить із Ревкому посипались люди — задзвеніли винтовки — а вулицями помчали підводи і вершники.
Шрапнель гупнула на майдані. Вона не розірвалась.
... І так, як завжди—: на ґанку затупали патериці — тихо, поважно, трохи блідий, в кожаній кепі з’явивсь секретар, а слідом за ним мигнув знайомий трагічний клинок. Обоє дивилися вгору. Мимо ґанку промчало два вершники, але враз припинили алюр і повільно звернули в провулок.
Вартовий штовхнув Петра винтовкою в бік. І в цю саме мить очі, стальні, сірі, мертві очі медузи і рудий клинок бороди почав наближатись до нього.
На ходу він розстібав кобуру.
Петрові здалось, що зашипіла шрапнель — він здрігнувся і кинувсь до стінки. Мокра і тепла морда коня посунула його до ґанку.
Багрян ій клинок борода м’ягко підплив до Петра, майже під саме лице.
... Петро стояв на трибуні. Ліс рук простягнувся до нього. Одні руки плескали в долоні, другі підкидали його догори. Петро сміявся і кидав ногами. Враз він помітив, що руки щезли, і він летить стрімголов. Він скрикнув і—гупнув на землю.
Дикий крик розірвав повітря, потужний гул протяжно загув над городом, переходячи в журне виття і розсипавсь з шипінням і свистом.
Вечором смолоскип “Савоя” далеко світив у степи, де дзвенів і гупав анабазіс.
Харків, 1926.