Виникнення тюрко-татарської літератури відноситься ще до кочового періоду, коли як у всіх первісних рародів татарська література не могла бути оформлена.
Вже в VII-кому віці, задовго до приняття ісламу, тюрко-татарська література мала два основних види: ханська (палацова) і, так звана, “простонародна” (кара-халк).
Вони сильно різнилися одна від одної стилем, тематикою та ідеологичним змістом.
Палацова література писана була офіційно-державною (того часу) мовою. Зразки цієї літератури—письмо і написи, що доховалися на орхунських пам’ятниках, в яких повторюються нескінченні скарги на які-небудь учинки народу.
“Простонародна” література, натурально, відбивала протилежний цьому дух — сподівання, горе й радощі народу.
Одно слово, і перший і другий вид мали досить виразний класовий відтінок, хоч між ними і були спільні точки: однакові теми, що надихали поетів обох напрямків, як батирі (рицарі), війни, перемоги й т. д.
Нинішня народня література, особливо кочових і осілих у степах тюрко-татарських племін, мабуть і є продовження старої народньої літератури, бо й досі доховалося багато спільного між ними.
Треба відзначити, що відношення кримської хансько-палацової літератури до старо-палацової — в такім самім зв’язку.
Іслам вніс свою ідеологію і в тюрко-татарську літературу, через що виникає ще нова різностать — релігійна (суфійська) література.
Відмінно від палацової літератури, що великою мірою наслідує арабську й перську палацову літературу, релігійна література стилем і мовою була близька до народньої, ставлячи собі одначе спеціяліні, дуже відмінні від перших, завдання — духовного виховання, вщеплення в масу любови й страху перед богом, одним словом ісламської пропаганди.
З усіх видів писаної літератури остання була найдужча, мала величезний психологичний вплив на мільйони мас тюрко-татарських племін і дійшла до наших днів, але тепер втратила свій колишній чар і вилив на маси.
Нескінченні пісні дервішів (монахів), релігійні поеми, оди, балади, як “Ахмедіе”, “Мухамедіе”, “Мевлюд”,і “Сіррунебі” (все про Магомета) і багато инших творів, що дійшли до нас, є продукт релігійної поезії.
Остання також мала спільне з народньою літературою, фабулою, що появило тип містичної, піврелігійної літератури, яка дала такі твори, як “Сеіт Баттал Гази”, “Кесик Баш” та ин.
Що до сарайської (палацової) літератури, то вона, бувши призначена для вузького кола, мала обмежене коло тем, фабул і підлягала суворим, класичним, непорушним правилам стилістики.
Творцями цієї літератури були не тільки близькі до ханів професіонали-поети, але й самі хани й султани, яких можна було зустрічати незрідка і в Криму і в Турції, шо було наслідком жадання заслужити на “високе звання” “сахибу-ссейф вель калем” (владатель меча й пера).
До числа таких поетів належать турецькі султани Мемед-Фатих, Яуз-Селим і кримські хани: Менлі-Гірей (перший і другий), Гази-Гірей, Адиль-Гірей, Селім-Гірей, Алім-Гірей, Богадир-Гірей, Хан-заде-Ханим і т. п. визначні лірики, що працювали в літературі тільки на дозвіллю.
Треба зазначити, що вони скрізь наслідували турецьку класичну літературу, часто навіть перську й арабську, писали й цими мовами, та проте були добрі майстрі. Це становище ще більшої сили взяло з моменту як Крим лучив під протекторат Турції, ц. т. з часів Менлі-Гірея І-го.
Улюбленою поетичною формою в них були, головним чином, “газелі” (любовні ліричні пісні), запозичені від перських майстрів.
Твори цих поетів, як самих ханів так і палацових професіоналів, збереглися до наших днів далеко не повно, бо, поперше, в тім часі знарядь друку не було і все це залишалося тільки в рукописах, на стінах ханських палац в (найбільше Бахчисарайського), а по-друге, в наслідок переведеної 1831 року осібною урядовою комісією ревізії і з перекладачем Кади-Ескер Осмар-ефенді багато цих рукописів було знищено, а багато одвезено в Петербург і нині переховується в Ермітажі і Публичній бібліотеці.
Це остаточно знищило татарську літературу.
Мова, характер, дух і теми народньої поезії і літератури визначалися економичним становищем, культурним рівнем і соціяльно-політичними умовами трудящих мас, якими правили перше феодали, а потім півфеодали під загальною владою ханів.
Мова її була проста, зрозуміла масам, дух і настрій рідко бадьорі, войовиті, а здебільшого сумні.
Народні поети того часу черпали свої теми, головно, з особистого життя, з оточення, відбиваючи в своїх піснях або любовний настрій, або мотиви безправности і гноблення від влади.
Замість “роз” й “солов’їв” палацових садів бачимо в їх поезії — трудові будні народу, болещі й радощі його, переплетені з мотивами природи, гір і степів і виспівуванням смуглявих південних вродливиць, побутові, обрядові моменти і т. д.
Форми й засоби глибокохарактерні для національної мелодики вірша. Найпопулярніші з них “Чини”, пісні і поеми.
За виїмком кількох поем (“Ашик-Гариб”“Ашик-Керем”, “Ашик-Омер” “Шах-Ісмаїл”, “Таїр-Зоре і т. д.), а також писаних збірників, що подекуди доховалися, решта творів живе в устах народніх, передаючись від покоління до покоління.
Найхарактерніші з цього виду літератури поеми “Едіге”, і “Чора-Батир”і т. д.
З найвідатніших поетів цього періоду треба відзначити Ходжа-Ахмета Есеві (XVII вік).
Починаючи з 40-50 р.р. минулого століття ця народня поезія закінчує свій творчий період і за виїмком серії пісень і поем про еміграцію до самої Лютневої революції 1917 р. майже нічого нового не створюється.
В цім періоді нарід живе творами попередніх поколінь, що можна пояснити тяжкими умовами існування і політичного режиму за царизму, що вбили творчий дух народу і зірвали політ його поетичної думки.
Період від приєднання Криму до російської імперії і до революції 1905 року взагалі є для кримських татар період занепаду і господарського і культурного життя. А еміграція, що не раз поновлялася протягом цілого 19-го віку, забрала по-над дві третини татарської людности Криму і цілком зруйнувала її.
Аналогичні умови мусіли вплинути і на перших два види татарської літератури, ц. т. палацова література вмерла одночасно з ханством, а суфійська (релігійна література) також закінчила свій творчий шлях через небагато літ після того.
Треба відзначити, що взагалі книжна література кримських татар, дуже близька до палацової літератури останніх століть, мало відріжнялася від турецької літератури, бо одні й ті самі поети й письменники були одночасно і турецькими й татарськими. З поетів цього періоду найбільше відрізнялися і темами своїми і мовою від турецьких Усеїн-Кефеві (XV вік) і Ісметі (початок 19-віку).
Починаючи з третьої чверти XIX століття — з виникнення газети “Терджиман”(1883 р.)—рівно через сто років після скорення Криму з’являються один по другім ряд нових, значних публіцистів, белетристів і драматургів, як фундатар — редактор названої газети — Ісмаіл Гаспринський, Ісмаіл Ляманов, Сабри Айвазов, Осман Акчокракли (поет-драматург); а пізніше Редид Мехдієв, що розроблювали виключно місцеві теми, але з значним південним ухилом у мові.
Основні їхні теми такі: вакуфи (мечетні землі), школи, медресе, (вищі духовні школи), емансипація женщин, правове становище селян (поседян) і т. инш.
Вже по революції 1905 року з’являються суто кримські поети як Шаміль Токтар-Гази (з південним ухилом говірки) і Асасан Чергієв, представник північно степової говірки.
Новий період для татарської літератури, що почався з цього моменту по 1917 рік, відзначуе, крім її засновників, покійного Шаміля Токтар-Гази й значного поета-побутовця Асана Чергієва, ще низку поетів, як: Челеби-Джан Номан (Челебієв), Бекир Сидки, Чобан-Заде, Томурджан Чатир-Товли (Одабаш) і той, що пише ці рядки.
Почавши писати з 1910-11 року, ці останні писали по різних газетах та журналах. Троє перших з них видали в 1911 році в Константинополі невеликий збірник „Алтин-Ярик“.
З поетів цього періоду, що особливо визначилися, треба згадати Чергієва, Чобан-Заде й почасти Челеби-Джана Номана.
За час з Лютого 1917 року по 1922 рік додається до цієї плеяди поетів ще низка нових, от як: Шевке-Бакторе, Куртієв, Джеміль Керменчиклі, Усеїн Болатуков, Усеїн Джаід, Омер Іпчи (Алкедай) і т. инш. З поміж останніх ніхто крім Іпчи особливо не визначається. Всі вони разом з першим виспівують з тим або иншим відтінком національно-визвольні ідеї, чим і позначався їх ідеологичний напрямок. Разом з тим всі вони до певної міри продовжують Токтар-Гази й Чергієва і є їхні учні.
Лютневу революцію, що майже нічого не змінила в їхнім напрямкові, вони зрозуміли, як перемогу національно-визвольного руху пригноблених народів, а не як загальний соціяльно-політичний переворот.
Найновітніша ера це період з 1922 року по наші дні. За часів білогвардійщини Деникина й Врангеля не тільки художня, але й всяка инша громадська думка була цілком придушена, і цей період у татарській літературі нічого нового не дає.
З моменту радянізації Криму, звільнення його від білогвардійщини, всі живі сили країни кидаються на боротьбу з господарчою руїною, з голодом, з його наслідками і за радянське будівництво, що натурально відтягає інтелектуальні сили від безпосередньої роботи в царині мистецтва.
Цей відтинок часу, за винятком окремих речей про голод, також нічого особливого в літературі не залишає.
В період, що почався з 1922 року, поряд з поетами, які зрозуміли жовтневу революцію так, як вона є, Алкидаем (Іпчи), автором цих рядків і пізніше Чабан-Заде, кримська література долучає до активу свого революційного крила нові молоді сили, створені безпосередньо ідеологією жовтня.
Тільки цей період можемо ми відзначити як початок настання в нас пролетарської літератури.
З огляду на відсутність більш менш великої промисловосте, в Криму не було індустріяльного пролетаріяту, і до останніх років (до радянізації) Крим залишався сільсько-господарсько-поміщицький по селах і напівкустарний — напівторговий по містах. І тому царський гніт і білогвардійщина могли зродити в татарській молоді максимум революціонера-націоналіста, що е характерне для всіх східніх народів взагалі.
Цим пояснюється, що чисто пролетарський дух міг оселитися в кримсько-татарській літературі тільки з початком радянського будівництва й економичного відродження країни, затриманого в Криму наслідками голоду й громадянської війни до 1922-23 р.р.
Само від себе зрозуміло, що молоді поети й письменники, які походять головним чином з селян і виховані у вищеозначених соціяльно економичних умовах, ще не являють собою яскраво-виявлений тип пролетарських письменників, бо тяжко гостро розмежувати, де кінчаються селянські настрої й відки починається пролетарський характер їх творів. Проте теми співзвучні з епохою — фабрика, завод, революційні мотиви й праця починають переважати в них.
До початку цього періоду відноситься закладення в місті Симферополі у виданні О. К. ВКП(б) журналу “Ені-Чолпан”, що відограв велику ролю в справі організації, збирання й виховання нових молодих літературних сил.
Другим центром, що і тепер об’єднує та організує молоді літературні сили, які зростають що до якости й до кількости, є журнал “Ілери”, що сприяв організаційному оформленню об’єднання татарських пролетарських поетів і письменників.
Більшість з них пише переважно вірші, рідко п’єси, ще рідше повісті й оповідання і зовсім не пишуть романів.
Це пояснюється з одного боку тим, що революційне господарсько-культурне будівництво висуває силу невідкладних питань і забирає увагу молодого покоління, а з другого тим, ще проза вимагає, як зазначає професор Чабан-Заде, знання життя, аналізи й психологичного підходу до питань, чого, звичайно, бракує нашим молодим силам.
Цими двома основними обставинами з’ясовується низка инших огріхів. У творах наших письменників майже нема живих виразних типів, нема критичної аналізи питання, не відзначаються хиби життя й побуту, а виспівуються виключно райдужні фарби життя.
Споміж тих, що пишуть, майже нема таких, щоб виключно віддані були літературі, деякі з них є учні середніх і вищих шкіл.
За наших днів поки що рано ділити наших письменників на “школи”, хоч і можна прослідити слабкі натяки на це.
З тих, що перейшли з попереднього періоду до нового, треба відзначити, як найталановитіших, вже оформлених письменників та поетів професора Чабан Заде, публіциста критика Мамута-Надима й поета драматурга Омера Іпчи (Алкидай).
З молодих поетів заслуговують на увагу Джефер-Гафаров. Джеміль-Кендже, Джавтобелі, Джаманакли й Алтанти (Шейх-Заде), і Ешреф Шемі-Заде. Останній, ще дуже молодий поет, багато обіцяє; широтою кола тем, глибиною змісту і взагалі своїми здібностями він особливо вирізняється споміж всіх молодих поетів.
Писали ще комсомольські поетеси—Зайнеп-Апазова й Азизова, але тепер не пишуть.
Ці молоді сили за короткий час виховані на завоюваннях жовтня в ленінському дусі, з коленим днем, крок зі кроком ідуть наперед, здобуваючи все нові й нові позиції на літературній дільниці ідеологичного фронту.
Наша сучасна література не має в своїх лавах носіїв також дуже яскраво виявлених типів попутника серед молодих. Але до певної міри за таких можна вважати представників старого покоління, якими є Сабри Айвазов, Акчокракли і почасти Одабаш.
Єсть ще один поет-побутовець X. Гирай Бай, що зберіг ще вузько національний відтінок, його не можна залічити навіть до попутників.
Такі основні натяки етапів, що перейшла кримська татарська література, у вивченні й розробці історії якої ми дуже багато мусимо завдячити працям професора Чабан-Заде.