Сніги.
Сувої.
Намети.
— Канадо, де ти?
...Нема...
...Тільки сніг...
...Тілька зіма ...

За снігами—
Курява,
Гамір
за снігами.
Курявою шал:
— Не піддуриш.
— Сховалася.
...За курявою... Що снігами...
... За гамором ... що шалом ..

На озері пороша.
У кризі пухирі.
А десь у Новій Скошії
Страйкують шахтарі.

Простори.
Лють.
Мкнуть гори
Безлюдні
Простори—
Де лють.

Озерні
Намети
(В снігах)
Округ.
Тільки газети
(Прерії)—
Чорним друком
(Шахти):
Сувої
(І пороша)
І крига
(Пухирі),
А десь
(У новій Скошії)
Страйкують (Шахтарі).

II

Авто у місті гуде
Придушено й хрипко
Сердитою
Лайкою
Рипає
— Повертай! Повертай! Вертай!
— Халлерра! З дороги!
(Ха-рра-роги!)
Йол-оп-оп-оп!
В-рт-ай-ай-в р-р-р!
Авто у прерії гуде привітно
.....
Та дурновато весело,
Як щеня
— Агов! Гігігі!
— Тикуди?
Шукайдорогистепом!
— Нубубубубувай!
— Айяй(проща)вайяйяй!
Гудки у місті—гудки у прерії ріжн —
У прерії—ріжні—
(Пре-ріжні)
І люде у місті й пре-рі-(ї-рі)-жні
Й думи у місті й прерії ріжні
Й ми у місті й прерії ріжні.

III

На зеленім мюнхенськім папері
Де-не-де іржаві плями:
Чи то з вами вітаюся, прерії,
Чи з чорноморськими степами?
Ні, не Чорним — морями пшенишними
В духоборському форді пливу:
До яких берегів таємничих
Запорошений котиться вуж?

Та нема таємниці.
Перервано Кольорових пацьорок разок
Вкраденими в прерій резервами—
Більмами прерійного ока.

І не знаю, чи справді, чи сниться мені:
Це лишилось від буйних ватаг,
Що боролись колись з блідолицими
(Дивись мій вірш „Каунавага“).

Та не серце, лиш око зворушене
На фабричне ганчір’я скво),
На переляк дітлахів золотушних—
Звіреняток окатих і кволих.

Дітлахів загорне в барвисте дрантя
Скво — сивокоса мати
І кужіль прерійної романтики
До ранку сукатиме.

Оповість вузловато й плутано
Те, що чула від прадідів: як
Вів оджібів рядами зімкнутими
На Детройтський форт Понтіяк.

Як індійці з братами метісами
Йшли за білим вождем Рієль;
Як Рієля схопили й повісили
Там, де прерію вкраяли скелі.

Як вождь Всемогутній Голос
Англійців бив раз-у-раз,
Як уперто й безнадійно боролась
І впала червона раса.

Так моя колись нація (яка тільки
Була з них справді моя?)
У спогадах звикла шукати
Права собі на буття.

IV

Рієль, Рієль — для нас ти був незнаний,
Як і твій друг, відважний Ґабріель...
Чому, Рієль, чому повстав так рано?
Ти був би з нами, був би наш, Рієль!

Ти був чужий червоношкірій расі
Та вас з’єднав, спаяв вас спільний гніт.
І от — католицький цвинтар в Ст.-Боніфасі
І камінь з іменем і датою. І квит.

Рієль, Рієль! Ти весь у протиріччях:
Католик — єретик — француз — метіс...
Але, побитий раз, повстав у друге; й двічі
Побитий—голову у зашморг сміло втис.

Рієль, Рієль! Це ніби на ковадлі
Твоє ім’я одзвінками гука;
Й легенди про тебе такі принадні.
І правда про тебе така терпка...

Рієль, Рієль! Ні це не панегірик,
Ти був—ти був провісником комун!
... А може це просто уривок прерійної лірики...
... Може просто жовтневі луни...

V

Чи це ти (це ж бо ти!), Листопаде,
Чи ж не ти, падолисте мій,
Окропив (перекрив) естокади
Кровинками краплистими ...
Розпластав убієнними тільцями—
Червоними — червленими індіянами...
(Милиться око чи не милиться
За гронами багряно-ґранними).

VI

Перерізані крицевими артеріями
(По вагонах пшениця — кров),
Ви не ті вже, не ті вже, прерії,
Як не ті вже степи й Дніпро.
Але трохи далі від залізниці
Там те саме, що й сто років тому,
Лиш хіба занудить коломийка
Галицького нуждаря.
— Агов! А ти тут звідки?
— А де ж нас нема?
Де ж нас нема?
Де ж нас не порозкидано?
Де їх тільки нема, де не порозкидано,
Коломийки — уламки — клинки,—
В Кордильєрах і під Бескидами,
І в Бразильських пралісах килимом
Простяглись, гомінкі й м ягкі.

*

Храпотить хрипотками іржавими
І вихаркує хрустки рудаві:
— Будували держави
— Добували державами
А ми
"Бідували — давили удави.

VII

Почуваю: скоро розвязка.
Наближається в поемі криза.
Я вже чую голос неокласиків:
— „Прозаїзми!“
І може до речи здавалось би
(Не зіб’ють гайавати-елади)
Закінчить поему безфабульну
На неокласичний лад.

VIII

І Україна знов. Але, подвійно мудрий,
Двокрот-досвідчений, відновлений Уліс,
Я нині до степів її приніс
Не порожнечу прерії, не скупість тундри.
Ні, Електрополіса вежі та будинки
Я зрю над струпами закрижаних порогів;
Приймає човен мій занедбаний з дороги,
В оздобах димарів розквітлий Понт
Евксінський.
І площу ВУЦВИК’а
(Бродвей чи Доунінг стріт ?)
Січе моторів гуд, аеровітер;
Сліди драбиняків асфальт блискучий витер;
А крізь убогий наш сільський дереворит,
Палац Індустрії—ватаг робочих витвір—
Могутнім корпусом трощить дідівський пліт;
І хроніки буденної петіт
Зростає до аншлагів жирних літер.

*

І зайвий том із мітами Елади
Заснув у сотах сповнених полиць.
І я, закоханий, під вами горілиць—
Укррадамерики незбагнені принади.