(М. Івченко. Імлистою рікою. Оповідання, збірка друга. ДВУ, Київ. 1925 р. стор. 304)
Бувають такі особливі письменники. Коли навколо шумує літературна повінь, вибиваються нові струмки, вирують суперечні течії, їх творчість тече зовсім окремою, спокійною, наче-б то й чужою, байдужою до всього, що навколо робиться, річкою. І ще трудніше визначити течію, коли ця річка імлиста, плутана, коли иноді тяжко помітити навіть, яких змін завдають час і простір цій течії.
“Імлистою рікою” — навряд чи міг-би Івченко добрати влучнішої назви своїй збірці. Ці “імлисті” Івченкові риси, на нашу думку, є провідні, коли не для письменника, не для його творчого індивідуума, то для письменникової долі, для його взаємовідносин з читачем, взагалі з суспільством. Відносини ці якісь теж плутані, каламутні, імлисті.
Чий він і для кого? Чи захоплює, приміром, його, як і Марійку, “високий чистий голос пан-отця”, що розповідав спокійно, співуче невідомі, але чулі слова євангелія, і ті слова підіймались разом з димом вгору, пробиваючись у вітрогони запорошених вікон” (“Марійка”, стор. 22)? Порівняймо до цього й те місце з оповідання “В рідній оселі”, де підчас похорону старого Федора “жалібний голос попів розповідав чужі й далекі слова євангелія (112 стор.). Тут-же й “ріденький клубочок кадильного диму проскочив у труну”, і “трипотіли кінці старенької полинялої корогви”. Ці останні зорові дрібненькі риси тут служать зоровою, я-б сказав, інструментовкою, до сумної картини переживань тих, хто прощається з померлим.
Або-ж може авторові ближче ті робітникові спогади, де він оповідає про робітничі гулянки в манастирі. “Нас, звичайно, зовсім не цікавила служба. Ми бачили повних, налитих салом манахів... і т. д. і т. д... Дехто з нас під вечір на природу, на зелену молоду траву блював”.
А все-таки, коли вже “поверталися додому з п’яною одрижкою на серці”,... “в золоту порохню вечора пурнав густий манастирський ліс з білими будинками, з золотими хрестами, з тихим вечірнім дзвоном” (“Із днів польових”, стор. 172, 173).
Кому тут перевага? Та мабуть усе-таки манастиреві. Розвязка цьому буде проста, в рядках з цього-ж таки оповідання про Великдень: “Великоднє свято, радісне й далеке, якого ніяк не можу викинути з душі”. Ці слова героя оповідання, на нашу думку, цілком пасують і авторові. А далі — “червоні крашанки” (курсив авторів), “Христос воскрес” та “Хай живе всесвітня революція” і на все “Воістину воскрес” — відповідають стиха селяни та й висновок: “Христос і Маркс зустрілись і не впізнали один одного” (182 і 183 сторінки).
Отакий психологічний, образовий і символічний акомпанімент Івченків. Тут є дещо спільне з деякими настроями Тичини, проте, й у Тичини там, де доходить до колізії, акорд сильніший: “не Христос воскрес — робітничий клас” (“Вітер з України”, Харків, 1924, 74 стор.).
Тяжко в “імлистій річці” шукати дна. Для цього потрібна велика розвідка. Тому тут ми спробували виміряти дно й то побіжно коло одного тільки з психологічних і воднораз ідеологічних моментів творчости Івченка. Знайшли, хоч і тихий, а дуже каламутний вир. Знайшли в авторі тонкого музику, що шукає гармонії з дисонансів. Ми не віримо, що Івченкові пощастить відшукати тут будь-якої гармонії. Христос і Маркс не зустрічаються ніколи, бо там, де є Маркс, ніяк не може бути Христа. Він його витиснює. Коли хочете, це є ідеологічний і психологічний закон Архимеда що його ніяк не може збагнути Івченко.
А від такої гри дисонансами і в инших царинах ідеології й побуту села й міста Івченко залишається дуже складним, каламутним, часто незрозумілим. Не можна ні думкою, ні настроєм, ні всіма формальними прийомами мистецтва слова пробувати наново, по-своєму розвязувати вже розвязані проблеми Не можна так само, як не можна вважати за наукові нові докази квадратури кола або після Лобачевського Евклідового постулята.
Здебільшого Івченко бере цікаві й своєрідні сюжетні концепції. Сюжет ми визначаємо, як порушення норми, побуту, взагалі всього звиклого. За сюжет у цьому розумінні нам буде, наприклад, і тихе безтурботне сільське життя звиклого до боїв військового (поки це нове життя не стало побутом) (“Із днів польових”), і сільські вражіння селянського сина, що давно вже став міською людиною (“В рідній оселі”), і переживання заможнього німця-хуторянина або, навпаки, його найма та підчас несподіваної для них революційної завірюхи (“Горіли степи”). У пізніших творах Івченкових чіткішою і виразнішою стає сюжетова інтрига. У таких творах, як, приміром, “Горіли степи”, набуває вона навіть досить складного характеру. Тут і батьки — старі заможні німці-колоністи, що їх побут розтрощила революційна завірюха, і дочка Мірта, що раптом покохала наймита Гордія, а з ним і його справу — революцію (а для Гордія-ж революція є також нове, гостре сюжетне явище), і теолог з Мюнхену Стефан, що виступає в повісті тільки своїми листами. Він, той, кого батьки вважали за найкращого жениха для своєї доні, якимись зовсім невиясненими для нас шляхами також приходить до революції й завдає цим глибокої колізії всім переживанням Мірти. Так, не до кінця розвязане, й обривається оповідання.
Підкреслене лірично тло, ну хоч-би в “Із днів польових”, або в “Смертному співі”, це й є те, що його Івченко, може навіть підсвідомо, а проте уперто, протиставляє сюжетовим гострим моментам сучасности. Дитячі спогади (уже згадуване за манастир і робітників) та мрії про дівчину Христю з розвязкою, що подається тільки натяками (мабуть, Христя мала звязок з бандитами?) зроблене куди тепліше, інтимніше за героєве прагнення до зорі червоної, до революційної боротьби (“Із днів польових”).
А от із “Смертного співу”: “І в ту-ж пору перед очима пройшла така ясна смуга червоних променів весняного ранку й пахощі вербового цвіту” (стор. 261), згодом: “Та раптом так гостро запахло мені знову вербовим цвітом і червоним промінням весняного ранку” (стор. 263). Це — ліричне виправдання поведінки продагента з професійних співаків, шо згодився, перемагаючи огиду, після розстрілу товариша, піснями розважати бандитів, ще й розпалюючи себе самогоном.
“Очі їм (бандитам) затуркані поволі ясніють. М’який спокій лягає на обличчя” і т. д., ніби-то виправдується автор за пісню свойого героя. Тут не виправдування, а ціла проблема. Адже-ж це робиться в ім’я променів весняного ранку й пахощів вербового цвіту! І для кого? Для бандитів і їх ватажка? А може співак-продагент став Орфеєм для “останків запорізької січи, татарви чи синів свого народу” (стор. 263) та для “гадюки, бунтаря, чи великого гріха мого народу, злочинника?” Хіба Івченко зважиться сказати, що він усе знає, що він уміє висмалити тавро на бандитському чолі? Він не зробить так, як другий герой того-ж таки його оповідання, розстріляний потім латиш, що кидав в обличчя бандитам такі прості слова-формули:
— Ты на несчастьи республики играешь! Бандит ты! Разбойник! (стор. 257). — Івченко цього не робить. У нього-бо проходить складний процес, приблизно такий, як у Тичини: “Одягайся на розстріл”... “величезний рояль грав” (тоб-то великодні дзвони) і в “антистрофі” висновок: “До речи: Соціялізм без музики ніякими гарматами не встановити” (Тичина “Замість сонетів і октав”. Київ, “Друкар” 1920. На стор. 14 і 15). А в Тичини тут у звуково-образному зародкові художнього твору є чимало спільного з будовою й ідеологічним змістом Івченкового сюжету. Сюжет то є хребет твору, що найбільше годиться бути тлом для виявлення ідеології. Візьмемо Івченкового “Пана Коломбицького”. Поміщик поїхав. Прийшов до управителя Коломбицького селянський представник, колишній панський наймит, Семен Гнида, в справах поділу землі, худоби, то-що. Управитель ненавидить селян і їхнього представника та мириться більш-менш з радянською владою аж тоді, коли йому пропонують стати за спеца в радгоспі, проте він ще й радить організатора радгоспу: менше землі дати селянам, більш радгоспові.
Тут гостра сюжетна інтрига, але все “з’акварелено” так, що не даси відповіди, чи за Коломбицького, чи проти його, чи за радгосп, чи за селянство, чи за Коломбицького з радгоспом проти селянства, чи навпаки, чи ще якось инакше виступає автор? Невже він думає, що утворення радгоспу то є щось подібне до поміщицької реставрації? А коли десь це набуло якраз такого характеру, то як Івченко ставиться до цього?
А хуторянин Степан, що жорстоко побив хлопця, ласого до меду з його пасіки, а потім тепло й лагідно сам частував його медом? (“На пасиці”). У цьому старому Івченковому оповіданні теж не добудеш правди: що добре, а що зле? Степан — чи це хижий власник-куркуль з тих, що їх частенько судять наші суди за жорстокі самосуди, викликані якою-небудь дріб’язковою шкодою в господарстві, чи таки й справді він добра й симпатична людина в дусі оцієї характеристики: “страшний гонорливий хуторянин, якого раз-у-раз так боявся Іван, був тепер близький, як рідний батько, або товариш? (стор. 37).
А чому так не пощастило на селі героєві оповідання “Чорні ріллі”? А чому бідолашний “Векша”, повернувшись з Червоної армії на село, мусів скоро тікати до міста? Чому стільки негативного, суворого, жорстокого побуту викриває оповідання “В рідній оселі” і в родині Кирпулів, і в родині куркуля Дудки, де знущаються з божевільної та де батько-куркуль катує пужалном дорослу дочку-вчительку? Чому тут і натяку немає на будь-яке розвязання питання?
Читач має право вимагати чітких відповідів на всі ці запитання. Та автор не знає ніякої відповіли в життьовому реальному плані. Імлиста ріка своїми каламутними струмками заливає, вкриває всі гострі кінці сюжетових мотузків. І, доки зустрічатимуться, не пізнаючи один одного, Христос і Маркс, доки жорстокий побут множитиметься тільки на музику та на гармонію й красу природи в ім’я соціялізму, доти Івченко, хоч з нього і прекрасний, сильний мастер, не зможе не то що розвязати, а просто показати ні одного вузла.
“Зірка була занадто червона, далека, а сині струмені землі вливалися в груди.
Хто скаже, де лежить тут правда? (“Із днів польових” стор. 152).
З цим запитанням на вустах залишається автор.
Відповідь авторові дає робітник Стегній на запитання одного з його героїв:
— А вам не хочеться инколи змінити цього шляху? Для себе. Ну? вибрати кращий.
Стегній говорить:
— Бачте, коли оце ми йдемо цією стежкою, вузькою отакою, то звертати нікуди. Так і нам: — ми звязані з нашою бідою міцно. І вихід нам єдиний — боротьба. (“Наступ”, стор. 198).
Прикметна риса Івченкова — отакі звичайні формули подавати, як складні філософські проблеми, виявляючи їх на тлі всієї складної ідеологічної і формальної будови оповідання.
Ми не силуємо письменника й не говоримо: Хай вирве з себе згадку за Великдень, хай навчиться тверезо й чітко в нашому розумінні дивитися на село, хай стане на певну стежку.
“Не можу вирвати Великдень” — це виправдування зайве. Силоміць цього не роблять. Або, коли роблять, то виходить не щиро.
“О, знаємо, знаємо, як трудно ухопить тропи!” — цей щирий стогін Тичини з його “Живем комуною” цілком пасує й Івченкові.
Не вважаючи зрівняльний метод за досконалий, особливо без вивчення самого письменника, яко людини з певними інтересами й прагненнями, а не тільки його творів, ми проте не утрималися від аналогії між Івченком і Тичиною. Для того, щоби мати ґрунт для певних висновків, ми проаналізували деякі моменти Івченкової творчости. Инші, на нашу думку, можна десь у великій розвідці приблизно розташувати коло цієї основної групи. Там-же знайшло б собі місце й остаточне висвітлення питання про взаємовідносини Івченка й Тичини.
Проте, не зважаючи на аналогію, Івченко ще одстає од Тичини, коли брати це з погляду погодження індивідуального з колективним. Для ролі письменника, організатора читачевої волі, йому багато дечого бракує. Часто з нього навіть — письменник-дезорганізатор. Спричиняється до цього, звісно, загострений підкреслений індивідуалізм усієї письменникової вдачі. Це поки що письменник чернець, що споглядає на світ з вузенького віконця своєї келії. А завтра... що буде завтра, на це Івченко не дає поки що ніякої відповіди, або-ж десь глибоко ховає її під каламутною течією імлистої річки.