(з нагоди 15-их роковин від дня смерти)
Про Тесленка взагалі писано зовсім мало, а про його мову так аж надто трошки. Опріч дуже загальних вражінь і відповідних до тих вражінь загальних фраз шкільно-підручниківського та рецензентського типу, про мову Тесленкову нічого друком фіксованого немає. І це не дивниця. Мова письменника у нас, на жаль, бувала й досі буває, як кажуть росіяни, “делом десятим”. Ультра-переважна більшість літературних, наукових і найрізноманітніших инших освічених кол українських до справ мови споконвіку ставилась якось легковажно й безпідставно самовпевнено. Буденні стосунки української інтелігенції до української мови та різнобарвні, мовляв, виявлення цих стосунків частенько викликають на згадку про оту гоголівську “ученую часть”, де тільки “всякий мешается, всякому хочется показать, что он тоже умный человек”; і все це робилося й подекуди робиться з “легкостью в мыслях необыкновенною” (Ревизор). Надто в скандальне становище потрапляла та й потрапляє не тільки наша пересічно-інтелігентська, ба навіть і пересічно-письменницька фразеологія та лексика. Не секрет,— що сила силенна української інтелігенції завжди говорила й писала якимсь макаронічним “язичієм”, якимсь жаргоном-пародією на мову мас. Бутафорські й максимально-неорганізовані стосунки так званого “українського суспільства” до мови свого “мужицького” народу добре відомі. Отже не виходять із меж народницько-просвітянської причинности такі курйозні факти, коли один український інтелігент, натрапивши на дуже вже народню мову якогось автора, міг уважати того автора за неука й лаяти його, а другий інтелігент — міг того самого автора патетично вихваляти й уважати за зразок для наслідування. З мовою Архипа Тесленка саме так і було, ц. т. — представники українського “громадянства” майже відразу дали про його мову два антиподичні висновки.
В. П. Науменко, автор кількох праць з поля української мови, забракував (passage!) Тесленкови твори й сказав про них таке: “Та, знаєте, якесь воно невиразне, невироблене, та й мова поганенька”.
А С. Черкасенко, перший біограф Архипа Тесленка, дав зовсім инакшу атестацію: “Автор (ц. т. Тесленко. М. С.) володів чудовною таємницею об’єктивувати свої безпосередні вражіння й робити їх цікавими для всіх... Безпосередність передачі власних вражіннів, чудова, відповідна, тільки йому одному прирожденна щиронародня мова, уривчасто-буркотлива, але виразна, потужна, стильна,— роблять оповідання його дуже оригінальними, барвистими. Двома-трьома штрихами він артистично передає настрій і переймає ним читача...”
М. Євшан, рецензуючи оповідання Тесленкови, писав гостріше й ширше з погляду громадського: “Дійсно з великою насолодою читаються оповідання покійного Тесленка після “літератури” наших найголовніших літератів... і так приємно після того всього взяти до рук Тесленка... Як жаль, що Тесленко не міг набрати літературного досвіду неодного з наших новіших письменників та виправити силу інтелекту науковим дослідом, як жаль, з другого боку, що наші новіші письменники не уміють так просто писати, як писав Тесленко, так без пози дивитися на світ божий, як він”.
В оцій розвідці годі, звичайно, сказати чисто все про Тесленкову мову. Я матиму тут на увазі лише одну рису, що здається мені найвиразнішою в Тесленковій мові, а саме — оту стенографічність, за влучним висловом акад. Єфремова (“неначе якийсь стенографічний запис”, та декотрі деталі, що найбільше стосуються до тої стенографічности...
Єсть у мене блюзнірська думка, що Тесленків стенографізм дуже, мабуть, спричинився до того, що Ол. Дорошкевич в своїх “деяких висновках про творчість Тесленка” дав отаке-о спостереження: “Тесленко часто не обробляв як слід своїх оповіданиів, не позбавляв їх безпосередньої “портретности”; иншими словами кажучи, в творах Тесленкових вчуваються нам його власні переживання, яким не надано ширшої мистецької обробки”. І яке-ж це, російськими словами кажучи,— “плоское замечание”! Та саме-ж через відсутність отієї Дорошкевичевої (підкреслюю: Дорошкевичевої!) “ширшої мистецької обробки” оповідання Тесленкови й вирізняються з-по-між оповідань инших авторів своїм своєрідним для інтелігента й звичайнісіньким для народньої маси стилем. “Мистецьку обробку” своїм творам Тесленко давав не за інтелігентськими (фокусно-ходульними рецептами, а за отією споконвічною, хоч і не друкованою, теорією прози, що ілюстрацій до неї багато можна знайти в таких, напр. книжках, як “Этнографические материалы”, зібрані Б. Грінченком і т. инш. Що правда, далі Ол. Дорошкевич говорить іще ось це: “класична економія слова разом із своєрідною образністю та емоціональністю— ось що можна сказати про Тесленків стиль. Иноді здається, що Тесленко вже занадто захоплюється місцевою говіркою (полтавською), вживаючи і багатьох місцевих слів (ряшка, озія, в п’ять, дівега, моняти) і чимало місцевих форм (мо’ — може, нехо — не хочу), але-ж образність і безпосередній зміст цих слів примушують читача приймати їх і навіть захоплюватись цими недослідженими словесними скарбами”. Тут уже Ол. Доропікевич наче додумався, що художня безпосередність взагалі далеко коштовніша й соціяльно-корисніша за цілий арсенал літературних фокусів, що до них такі ласі де-котрі майстрі сучасної прози. А от щодо “місцевої говірки”, то тут Ол. Дорошкевичеві справді таки тільки “здається”, що Тесленко занадто захоплюється своєю полтавською балачкою. У Тесленка дуже мало специфічно-місцевих слів, і лексикон його становить матеріял взагалі широко відомий і широко вживаний. Що правда, у Тесленка провінціялізмів трохи більше, ніж їх подав Ол. Дорошкевич: а проте, й не всі слова, подані в підручнику Ол. Дорошкевича, можна вважати за полтавські виключно. Слово “ряшка”, напр., що частіше вимовляється “ряжка”, єсть і на Київщині й на Чернігівщині. Я особисто чув його в багатьох місцевостях Харківщини. А слово, напр., “вп’ять — уп’ять” можна почути скрізь на Лівобережній Україні, надто від тих селян, що вчилися колись у російській школі або були на військовій службі... Особливих-же місцевих форм зовсім немає в Тесленка. Вживані в його оповіданнях скорочення—відомі також не тільки полтавській говірці. Напр., такі вислови: Хай бо’ помага! (За пашп.). —Бо’ з тобою (Син). —А там, дасть бо’ і поберемось (У городі). — Бо’ його зна (Син). — Бо-йо (-бог його. М. С.) зна (Школяр). — Ага, мо’ грошей несеш? (За пашп.). — Що воно, думаю,— мо’ знакоме що? (Любов до ближн.). — Мо’ старости... Мо’ й справді старости (У городі) й т. инш.
З далеко більшою підставністю можна можна було-б говорити, що Тесленко “захоплюється” росіянізмами, бо вживає їх і дуже часто, і навіть тоді, як і без них наче-б (sic!) можна обійтися. Приклади: А я за півтора не получав (За пашп.).— В Чорноморію завтра непремінно (ibid., Радощі).— Дівчата гидують: халєра, кажуть (За пашп.).— Розказував, як старі не злюбили його, як рощитували (За пашп.).— Розумними щитаєтесь (У городі).— А старим п’ять десятинок понаравилось (Син).— Нема того й званія (ib.).— Та він і при ласкав її (ib.).— А продовольствія того людям було (ib.).— Ждемо од його письма (іЬ.).— І кому там нужні ми (Радощі).— У свідителях за Семена був (ib.).— Який то толк добру твоєму (ib.).— Та... те й упослі-б, а тут... он... (Школяр).— А я до дохторів до главних (Любов до ближн.).— Зна, хто й достоїн чого! (У схими.).— Звощики скрізь так і торохтять (Наука).— Майорять хлаки улицями (ib.).— Та він занімається й книжками ще! (Поганяй до ями).— Запалення легких (Прощай життя).— Скажіть на милость божу (На чужині).— Именно докажу, каже, що в Тесленка є книги мошенницькі (Допис).— А скільки-ж це, кажу, стоїть на двох?— Дванадцять копійок (Люб. до бл.).— Та й підвода чого стоїть мені!— три рублики! (Нем. матусі).— Вона гроші стоїть мені (Щоб з його було) й инш.
Хоч і багатенько в Тесленка росіянізмів, а проте всі вони вкупі з “озіями, дівегами” й т. инш. виходять не з Тесленкового якогось “захоплення” чи зросійщення, аз його органічної здатности художньо-стенографічно малювати життя. Давши в збірці своїх оповідань зразок монолітного стилю, Тесленко не дав ні одного прикладу, де-б він збився з своєї дороги на шлях якоїсь сухореброї й вивітреної, абстрагованої від життя літературницької мови. Росіянізми Тесленкови — виправдані з погляду художньої доцільносте, бо характеризують яскраво те, про що говорить автор. А от росіянізми, напр., Хвильового характеризують здебільшого звичайнісінький собі брак українських слів у самого письменника, псують не тільки мову (формально!) а й саме вражіння...
Тесленків стенографізм виявляється не тільки тим, що “от неначе людина сама перед собою думає на голос, не дбаючи ні про які ефекти, виливаючи так, як тая думка зародилася там десь у глибині мозку”, “з усіма часом несподіваними перескоками, рефлексами, уриванням, сторонніми ніби деталями”. Це, мабуть, перш за все стосується до тих випадків, коли говорить сам Тесленко, як автор:
“Ми вийшли, хлопчик показав могилу. Пішли ми... дивимось ... Квітки кругом, вишеньки... сонечко сяє, пташки щебечуть, соловейко... А дівчина... не позирає вже з-під лоба...
Спокійного сну вам, карі оченята!” (Хуторяночка).
Ще яскравіше згаданий стенографізм виявляється тоді, як першими особами в оповіданнях Тесленкових бувають сами герої. Класичний приклад становить усе оповідання “Син”. Дам лише маленький уривок із нього:
“А воно-ж маленьке, а таке, матінко, розумне було, ну сказано-ж тобі — таке розумне. Назбирає трісочок оце, та й майструє хатку, чи там хлівець, та й майструє. Та ще побіжить чебрецю нарве, та й діл застеле ще, гіллячка налама, клечання наставить... Та ще таке-ж було: найде жучка оце та й дивиться на його, та й дивиться, та й голубить його... Господи, яке-ж то воно й було розумне!..” (Син).
Справді немає “з ким порівняти цю манеру. Ганна Барвінок... ні, навіть вона одгонить штучністю, як рівняти до цього думання в голос”,— писав акад. Єфремов з приводу Тесленка. Мені спадає на думку Нечуєве “Благословіть” бабі Палажці скоропостижно вмерти”, дарма що воно сміховинного змісту. Та жанр Тесленків далеко фотографічніший за “бабу Палажку”... Тут усе класично-типове: й оце ніби нікчемне “Ж” (воно-Ж, сказано-Ж, таке-Ж, яке-Ж), вставні слова й фрази категорії ethicum (матінко, сказано-ж тобі), всякі “оце, там, та й, то”, отой ніякий рід (neutrum) в розмові про сина...
До речи: Тесленко дуже густо вживає ніякого роду, відбиваючи цим одну з найкардинальніших особливостей української народньої фразеології. Спинюся коло цього явища на довший час.
Щоб підкреслити якесь почуття симпатії чи антипатії до котроїсь особи, народня мова широко вживає ніякого роду; надто часто буває це в розмовах за дітей.
У згаданому вже оповіданню “Син” бідолашна мати раз-у-раз говорить-“ніяким родом” про свого розбишаку-сина, виявляючи цим свою любов до нього, співчуття, а також живий-гіркий жаль до нього та й на нього: А то якось квасолю полю, а воно, як курчатко, біжить із садка і хрущика на лопушині несе. Принесло та й питає (Син).— Підбільша, кажу, то й само зрозуміє (ib.).— А маленьким-же таке було, що я встаю — і воно встає, топить стану — і воно коло мене (ib.).— А на грядки вийду, полю — і воно тії (ib.).— Як сяду сукать, то воно дивиться-дивиться (ib.).— Що воно-ж моє, що воно-ж дитина моя (ib.)...
Згадавши, що сусідський парубок — “золото, а не Іван”, Андрієва мати все одно вживає ніякого роду: Побуло в школі з зіму, вирвалось на той край і дивись ти — он яким стало! (ib.).
Так само говорить вона й про свого сина навіть тоді, як згадує за його дикі вихватки: Та таке зробилось: очима, як іскрами, так і блима, зуби зціпило та кулаком постолу: трах-трах! (ib).— А він кулаком її по голові — раз і вдруге. Я — оборонять, а він і мене... Та очі ті витріщило, почервоніло... і хай господь милує! (ib.)...
Коли Тесленко говорить сам, як автор, він однаково відбиває цю риеу народньої мови, надто як оповідає за малих дітей. От, напр., авторові слова про школярика-Миколку:
“Воно й училось нівроку йому. Страх яке до книжки було: чита, одно чита, а особливо, як “на урок” загадають щось таке — чи про луку, чи про ліс... Нуй любило це!
Раз гулять повели їх у ліс. Воно вибігло в гущавину, та:
— А як ось тут гарно!.. гилячки... ну й гарно!
Далі вхопило квіточку, осміхнулось, притулило до щічки, погладило...
А там що раде знать було все!.. Усе було розпитує вчителя, усе розпитує і про це і про те, як і дощ, як і сніг. Учитель було не навтішається ним, усе було по щічках його, по щічках, а воно вже таке раде ото, так осміхається, та ту голівку так простягає до його... Таке. А то раз учитель підійшов і питає:
— А що, Миколко, вивчив урок?
Воно встало, осміхається... тут осміхається, а там сльози.
— Плакав, чи що?— пита вчитель.
Воно так болісно:
— Ні.— Далі руку до очей тай скривилось.
— Чого, що таке? —вчитель йому.
— Б... били.
— Хто?
— Батько.
— За віщо?
— За... за...— та й не доказало за плачем”. (Школяр).
Аналогічний приклад — про малесеньку дівчинку Парасю;
“На дворі холодненько, вітрець проймає, і воно чорнобривеньке, мабуть, не помалу змерзло, бо щічки ті круглесенькі сині-сині, оченята карі повні слізок, а само аж на місці не встоїть”. (Наука).
Про малу Оленку — так само:
“Була в їх донька, Оленкою звалась. Як опеньочок, ще невеличке було, а там таке”.
“Оленка, таке манюсюсіньке, в сорочечці, чорнявенька, як і батько”.
“Стає опеньочок, молиться за татом. Таке втішненьке. Тільки часто плаче було. Матери боїться було, як люта вона. Таке вже раде, як коли тихо в їх”. (Страчене життя).
Колишній семинарист, п’яничка, згадуючи про дітей, каже: Дітки позамучувані, позаплакувані, таке бідне, нещасне (“Да здравствуєт небитіє”)...
У Тесленка єсть приклади, де ніякий рід дає відтінок якоїсь презирливости, зневажливости, огидливости.
“— Ти-б, Андрію, хоч-би бики загнав пішов... Господи, яке то вже до лежні воно! Хоч-би людей стидився!” (Син),
каже жінка свойому ледачому чоловікові.—
“А той... той пішов, осміхається. Кирилові так заздрісно стало.
— Аж противно, каже, як ото воно ще й зуби скалить.
— Радий, бач, що взяли,— каже один”(“Радощі”).—
“І є-ж люди: ні риба, ні м’ясо. Взяло собі в голову хтозна-що, та й... чваниться, цурається свого ... Ось хто я — не я”. (На чужині).
каже один дядько про українців-перевертнів.
“Що-ж? Темний народ, забитий, заляканий... Та взять і Савенка... Яке воно темне!” (В пазурях у людини)...
Ніякий рід характеризує ще взагалі нез’ясованість, невизначеність, коли перед уявою, думкою чи почуттям стоїть непевна річ — “щось”, коли треба якесь “що” розшифрувати, дати відповідь на нього. З цим “щось, що” завжди в’яжеться ніякий рід: Як-же думаю, що я таке? віл? (За паши.).— Ти он хазяйська дочка,— думаю,— та сяк, та так, а я що таке? (ib.).— Не думав я тоді проте, що таке мати (Немає матусі).— Що таке всі ваші уявлення, радощі, мрії?! (Як-же так?— Як ось щось злегенька штовх-штовх у чобіт мене.— Що воно,— думаю,—мо знакоме що? (Любовь до ближн.).— Якось... “трісь!” щось так збоку. Що воно, думаю. Прихиливсь, та й дивлюсь. Коли воно — Петро (У городі).— О, що воно?— жахнувся Петро.— От укусило!— Витягає з рукава блошицю (Да здр. небм-тіє).— Що воно? Підрясник—не підрясник на йому...— А что? — насупилось те (ib.).—
Сюди-ж стосується й оцей уривок.
“Щось зашамотіло за коминком на печі, позіхнуло. Картуз Петро скинув. — Здрастуйте!— Кахикнув. Дивиться.
Висувається, висувається з-за коминка хтось. Страшний такий. Голова ... чиста кучма: скуйовджений, скуйовджений чуб. Та бліде само, заспане, пика брескла, очі червоні. Молоде. Вусики такі невеличкі, чорненькі; бороди нема. Злазить. Ще й без сорочки, голе! Тільки у штанях самих... Хм... Вишкирює зуби:
— Здрастуйте!
Тай страшне-ж таки! Мускули он, груди. А штани! Лаття саме. Сіло на лежанці, всміхається. Що за проява?” (ib).
Ніякого роду вживає Тесленко й тоді, як говорить про якийсь загал (збірність), де й немає потреби визначати рід осіб чи речей, що про них іде мова: На зіму всяке додому (За пашп.).— Усяке буде цупать отак мені... (Школяр).— Старе за молодим не підбіжить (Син).— Як од яструба од його: те тіка, те плаче (Син).— І не подумаю було, що й воно-ж (ц. т. птички. М. С.) од бога, що й воно-ж, як людина — жить хоче (Син).— Знов ліс. І ліс не аби-який. Те (ц. т. дерева. М. С.) росте гіллясте, високе, а те впало поруч, та так і лежить, сіре, сухе (На чужині)...
Аж надто часто в Тесленка трапляються оті вставні “воно, ото, оце”, рідше — “це, то”: Коли вже воно буде теплішати? (Прощ. життя).— Почались підпали. Чи воно, може хто... забавлявся знишка, чи воно як инакше було (Допис).— Чи воно старшина прийде скоро? (За пашп.).— Де воно,— каже,— в чортового батька коноплі ті? (Школяр).— Як-же воно, як люб... хе - хе... як любляться ото? (За пашп.).— Що воно пороблено обніжкові це? (Страч. життя).— Так то воно так (Нем. мат.).— Воно-ж ото гроші вам стоїть (Да здр. неб.).— І чого-б я ото маніжився (Люб. до бл.).— Та хай ото доходить свого (Поганяй до ями).— Пішов я ото до Мартина (Прощ, життя).— Хтось подивиться на тебе оце (Наука).— Іде оце пішоходом було (Як-же так?).— Походять це вони, поговіють... Та й довго це ще так буде? .. І це доведеться говіть (Да здр. небыт.).— Писав-би це там (іЬ.) і багато инш.
Вживання ніякого роду можна ще рясно ілюструвати присудками (praedicatum) на — ЛО, НО, ТО (рідко) з безсуб’єктних речень таких типів: Може-б хоч як-небудь пощастило на кращу путь їх направити (В пазурях у людини).— Та й сердито-ж зробилось мені (Люб. до бл.).— Щоки позатягало її (У городі).— Коли-б як Сичеві: і рот скривило, і діти померли (В пазур, у люд.)— Торк-торк йому чоботи. Аж дух заперло Луценкові (ib.).— Так мене було присутяжило (Нем. матусі).— Так на його і тхнуло горілкою, онучами, та накурєно—страх! (В пазур, у люд.).— І не топлено в хаті (Нем. мат.).— І став Троянда у В’ятщині, куди й засилано його (На чужині).— Пеньки он стирчать чоловікові в пояс: рубано так (ib.).— Де-де шальовкою вкрито (іЬ.).— Пішла до клуні Оришка — зачинено (Страч. життя).— На нарах позаймато (В паз. у людини) й багато йнш.
Із цих речень Тесленко аж надто часто вживає вставного “було”: Не знаю, кажуть було, куди й повернути його (Хуторяночка).— Роблю було що, то не знаю й що (ib.).— Я ще й розсердюсь було (Син).— Ще й людей лаю було (ib.).— Я вже було й кажу їй (ib.).— Плачуть, плачуть було, а він ще б’є було (“Радощі”) й т. ин. Завважу, що таке “було” раз-у-раз трапляється в живому народ-ньому оповіданню, в живій народній балачці, що Тесленко так досте-менісінько фотографував її в своїх оповіданнях. Та не тільки народню балачку фотографував Тесленко, а взагалі ті балачки, що траплялось йому слухати на злиденно-здблуканих дорогах свого короткого життя... Повернуся до тих фотографій.
Ось говорить дядько, той дядько, що підбадьорював боязкого наймита йти проти зіми на Чорноморію:
Не бійсь, хлопче, оце то й іти против зіми, щоб ти знав. На зіму всяке додому, а там-же... як-би ти знав, скільки скоту того, овець!.. Куди твоє діло!.. Оце то й іти.
Парубок підняв голову та так дивиться на його. А він:
— Куди твоє діло!.. Чи воно старшина прийде скоро?.. Закурить-би...— вийняв люльку з кишені, кресало.— Куди твоє діло!.. Оце то йіти... против зіми... скоту того, овець!.. Не бійсь, чуєш!.. Я вже водив старців там, знаю ... я... знаю, чуєш... Куди твоє діло!.. Та там бува що попадеться добре, так і зна його морока!..
Закурив і почав:
— Як був я ще парубком, та зимував раз... там же таки. Ну, вже-ж і на людей на добрих налучив!.. Семня невеличка: дід, баба та дочка Маруся, та десятин двадцять землі в їх. Ну, вже-ж що добре, так і зна його!.. Попоробив трохи — оддих-нув ... А харч!.. у нас і на Великдень такої нема; мнясо тобі, молоко тобі, прямо як кабанові!
Парубок слуха вже, слуха, а дядько своє провадить:
— Завів тоді й я ряшку,— куди твоє діло!.. прямо як решето!.. А шия... хоч обіддя гни, отака-о!..— Дядько показує, яка була шия, яка ряшка, а парубок аж осміхнувсь:
— Так там,— кажете,— і молоко й мнясо дають?
— Куди твоє діло!.. По саму зав’язку!
— Що ви думаєте! — дивується парубок.— А тут галушки— і в пельку не вб’єш.
— Отож-ж то бач, а там... е, там—куди твоє діло!., там живо ряшку наб’єш.
— Та коли-б... коли-б дав бог! — осміхається парубок. — А то тут... підтягло мене — і дівчата гидують: халєра кажуть.
— От бач, а там — куди твоє діло!.. Як-би ти знав, що ще мені з дочкою було з хазяйською!.. й т. инш. (За пашпортом).—
А ось — мова маленького Андрійка:
“— А мені... а мені... пилога ж ожюмом”.
А потім:—
“— Он, он у Цмелів... ожюм, пилоги, а в нас, а в нас ...”
Або ще:—
“— А як лаяли он... пилога ожюмом не купили”. (“Радощі”).—
Так само “натурально” говорить і маленька Парася:
Мамо, я змелзла”...
Мамо, я їсти хоцу!” Спатки хоцу, мамо”.
“ — Хли... Хлистос ... восклес...”
“— Змелзла он... змелзла так, а вони... а вони...”
“ — Мамо, он спідницка гарна яка в дівцини”.
“— Мамо, он паска яка, а яєцка які... цервоні”
“— Мамо, ходімте взе й ми”...
Мамо, ну й спідницку бацила я! ”
Мамо, я яєцка хоцу”. (Наука).—
А панські прихвосні у належних випадках говорять і відповідною мовою, й Тесленко не вважає за потрібне виправляти цих покручів.
“Старшина насупив брови:
— Обожди — каже — ти... твоя як хвамилія?
— Павло Грищенко.
— Що?.. Грищенко, кажеш?.. Ніяких-же пашпортов!.. Твій барин заявленіє дав — не видавать такового. Ти самовольно пішов од його... свиня!.. Роби ступай”!.. (За пашпортом).—
А от — мова волостного судді Остапчука:
“— Грубіян отакий!.. Що ти? що ти мені оскорбленіє наносиш таке? І.. Чуєш! .. Свідком будеш: процентуюсь!..
Або ще таке:
“А Остапчук свариться пальцем на Оленку:
— Грішно так!— каже.— Грішно упорною бути. Ти знаєш, що значить не слушаться матери, батька? ти... ти вчила заповіді?..”
“Всміхається Остапчук:
— Вот так.навчає її.— Що говорять тобі, слушать нада. І пости чтить нада, до церкви ходить, і... всьо, потому: грішно. Через те бог і дощу не дає, що тепер у його вірують так”. (Страчене життя).
Через вплив “панської” шкільної науки той селянин, що звичайно говорить по-вкраїнському, пише листа ось по-якому:
“Во первих строках”, зразу “од господа бога”... це-те, далі: “а на щот села кудрявого і на щот левади з полуницями і вигону, то вже їх тобі по вєк вєчной... не видать... Тепер у нас а ні піснеть ні что... І багачі как доведалісь, што тібя не повєсят, а тольки на два годи, то аж показілись. І почал бєгать у город до... І почали кричать в обчестві: он вредной человєк у селє, зослать їво по приговору обчеському”. “Так отакоє воно,— кінчається лист,— ще й обчеством тібя і не на два, а навекі. Вот і хорошіє оні і гарниє, а як прийшлось... погибай, аби їх не заняли, та аби не платить їм... Аж мать заболіла. Лежить і не встайоть. На бога уповай, больш нічого”. (В пазурях у людини).
Так само не порушує Тесленко й злодійсько-босяцького стилю, що зразків його досить в оповіданнях “В тюрмі” і “В пазурях у людини”. Ось, напр., уривки з розмов “фартового” Максюти Сашка й “блатного” цигана Кроля.
“— Да,— оскирнувся Сашко.— Снилась і мнє нонче маруха. Сьо-то ніби мнє, про барахло, то що, зразу,— барахольщица сама,— далі сідім і етак... ех, чорт возьми! тольки сном і жівьош”...
“— Циган так заздро подивився на Бровка.— Еге, на волю... а я...—сів на матраці згорнутому,— мені, парінь, клюква снилась. Наллють, знаю. А проте... брешуть вони... до жлобів робить не піду і сідать на скамейки не кину”...
“— Ти приставай, брат, у скокарі, как я вот. То-лі дєло! Пошевелівай сібє в городу з шпалєром”....
“— Сідєл з нами как-то мужик один. От іщо жлоб! Фраїр настоящий... Жалко, што я тоді зовсьом не пришив того гада”...
“— Покурим чорта з два,— до цигана почав.— І то-ж... а іщо блатной он, скамеєчник. Кинули тібє, ну, і хапай!
— Еге, хапай,— виправдується циган,— як я: хіп... а тут: “што? подай сюди”! — масалка.
— По-о-дай сюди!— кривить Сашко цигана.— От іщо... бароха”...
“Зупинився Сашко.
— А разві... таки єсть сєно?
— Єсть, парінь, бичків наполов за сортиром”...
“— Стій!— схоплюється циган,— у мене десь угіль був, зментав під кубом.— Витягає з-під віника.— Січас у шашки заграєм.
— А ну, сюди. . Та стань на цинку хто: як ітиме мент до прозурки,— “шоста” скажеш”.
“— Тольки... скокарь как то тово... Шпалер у тібя, перо... Всаділ сукє в бок, как шухар розпочньоть, за сармак і до свіданія. А чіво-ж?” (В тюрмі).—
Випадки російської мови Тесленко також подає фотографічно:
“Коли це хилюсь-хилюсь, та беркиць на кацапа одного... кацап, мабуть, теж спав, бо як жахнеться, як стрибоне:
— Раб божай, чяво ета?! Лодь к іконе приложісь-та... Враг скушаєт!..” (Любов до ближнього).—
“— Странные фамилии у этих хохлов,— всміхається до помічника офіцер.
— Да, да,—помічник до його.— Троянда... Ведь зто неправильно по-моєму. Трояндов-бы или... пусть-бы уже... ну, Троянд, что-ли. Ведь Троянда зто... как-бы сказать... она женщина то”, (На чужині).—
“— Что-й-но, паря-а! — обізвався дід до його...
— Да й переходіт много-то вас, поліканов-то ентіх. Крещений-то?..
— А чей будеш-то-о?..
— Откуль, із какіх будеш-то?..
— Ну нєт, паря! — промовив. (На чужині).
Баїнька ти мой!..— голубить молодиця дитину,— касатік ти мой... У, чяво?.. Што?.. (На чужині).—
У всіх цих випадках — не тільки згадувана в Ол. Дорошкевича “класична економія слова”, а — класична економія літературної мистецької фарби й максимальний ефект від цього. Після всіх отаких фотографій читачеві не треба давати пояснень (та чи й можна це зробити хоч відсотків на 70?), який там Андрійко, Парася, старшина, Остапчук, Сашко, Кроль та инші персонажі Тесленкових оповідань. Ось вони, тут вони всі цілком, на 1ОО%, у своїх словах та репліках: le stile— c’est l’homme meme.. І кублиться в голові, після Тесленкових фотографій, “примітивна” думка, що на роздріб вона є в Ол. Дорошкевича, Євшана й Черкасенка: як жаль, що багатенько таки наших сьогоднішніх справжніх поетів і прозаїків не вміють так просто писати, як писав Тесленко; як жаль, що не вміють вони робити свої твори, як що не цікавими, то хоч приступними для всіх; як жаль, що рве їх на високий і чужий Олімп од тієї велетенської маси, що мусить виховуватись на їхніх творах; а ще жаль, що ції поети і прозаїки часто-густо пишуть зовсім не тією мовою, що базується на мові народньої маси, а ремиґають досі оті сурогати, що лишила по собі передминула плеяда українських газетно-журнальних громадян-просвітян, “котрі, позаяк, відносно, завдяки” революції позбавились перспективи мрійно гратися у вишиваних сорочок, у жовто-блакитних стрічок, взагалі—гратися “в народа й народности”...
Я маю на думці зовсім не те, що, мовляв, добре було-б, якби наші письменники та безвіч наслідували Теслснка, чи там щось на це схоже. Ні! Я хочу цим сказати, що Шевченкове “і премудрих немудрі одурять” може стосуватися не тільки до панів, а й до письменників,— що слід нашим письменникам і взагалі літературним діячам засвоїти той “истинный вкус”, як казав Пушкин, що “состоит не в безотчетном отвержении (я додав-би ще: “или принятии” М. С.) такого-то слова, такого-то оборота, но в чувстве соразмерности и сообразности”.
Тесленків текст не призводить до якихось непорозумінь, бо в ньому єсть і “соразмерность” і “сообразность”, дарма що Тесленко був “немудрий”. А наших сьогоднішніх письменників не безпідставно адресують до підручників Курилової й Сивявського... За що?— За порушення найелементарніших правил “соразмерности” та “сообразности”.
І ще раз:— цих двох рис літературного твору Тесленко аж ніяк не “змазав”, хоч і йшов дуже небезпечною дорогою стеної рафізму, хоч йому й не пощастило “набрати літературного досвіду” наших сьогоднішніх, вчорашніх і позаторішніх письменників, хоч він і не міг виправляти “силу інтелекту науковим дослідом” (Євшан).
За найкращого порадника було Тесленкові, безперечно, само життя. А художньої техніки він змалку вчився у свого незаможницького оточення. Отже й без ніяких індивідуальних порад і без ніякої навмисної школи він навчився малювати всі явища, речі й особи своїми “уривчастими” словами й реченнями; і навчився малювати так, що об’єкти його оповідань гостро вирізняються з-по-між инших аналогічних об’єктів. Своєю-ж безпосередністю, вихованою на результатах колективного селянського досвіду, Тесленко проймав і досі проймає та вражає читача далеко дужче, ніж якась індивідуалістична, чи просто егоїстична напиндючена майстерність де-котрих сучасних прозаїків і взагалі багатьох т.т., кому вже довелось “спробувать пера й чорнила, що в йому за сила” (О. Стороженко). Nomina sunt odiosa, бо не за них мова, мовиться.
Тесленка дуже легко розуміти. Звичайно, не важко зрозуміти кінець-кінцем і сьогоднішні писання, засмічені фразами варварської конструкції та не-українськими словами, без потреби вжитими, “но это,— кажучи словами Ол. Оп. Потебні,— требует лишнего времени, а достоинство слога и состоит именно в сбережении времени”.
Тесленко вартий як-найуважнішого студіювання і взагалі, як незаможницький, письменник, і з погляду української мови, бо мову ту він відбив у своїх творах, не з газет її “набравшися”, а з самої гущі українського селянства.