романтика
Коли буйно рясніє місто вогнями карнавальними, я згадую далеку Синю Легенду.
Я шукаю серед міліярдів огнів — синіх очей її, не знахожу й прямую у вир голубий.
А перед мене розгортає ажурну тканину Синя Легенда.
Вона скрізь зо мною...
У маленьку кімнату з мініятюрним столиком прийшла вона разом зо мною до вас і обгортає шовковими путами.
Ви читаєте цю книгу, синю, як небо майове...
Вам хочеться втекти кудись далеко — де сонце і гомін, а Легенда стеле перед вас свої гаптовані килими й вкриває шляхи смутком осіннім.
Вона гронами висне над вашим ліжком і в дзвінкій тиші відчуваєте ви нерозгаданий шепіт її.
Ви не ймете віри ні мені, ні собі, бо цілком уже належите моїй прекрасній Легенді...
Куди привело мене шукання Легенди?..
Що це за край?..
Де я живу?..
Я бреду до узгір’я, зеленого, буйного й прислухаюся до пісенної симфонії.
Хто он ті люди?— На них такі дивні голубі хітони. Вони полонили мене, мандрівця широких степів...
Я чую в дзвінких незнайомих голосах іскри перламутрового щастя...
Хто вони?
Їх так багацько, в голубій одежі, незнайомих людей. Вони співають чи балакають?..
...Я проходив густими лісами, що по той бік зелених узгір кришталевих і заснув під тихий уркіт гірських струмків.
Може струмки поховалися й тут серед голубого міражу?
Невже такі співучі струмки по цей бік густих лісів?
Чуєте, як переливаються вони дзвоном сріблястим?
...(їх так багацьке... голубих дзвіночків).
А може брожу я самотньо в концертовій залі моєї синьої фантазії й прислухаюся, як лунко бренять уривки невідомих музичних композицій, схожі на голубий гомін зелених узгір.
Може я в країні дивної Шехерезади, в кришталево-чаруючім гомоні нірванних снів.
Може я серед водограїв далекого прийдешнього завтра — вслухаюся в клекіт сонячних бризків.
Або зорі з німої блакитної тверди гімни складають космічним розлогам й струмлять сапфіровий блиск невідомої ери.
Може в пишних садах брожу я, забутою віками марою минулих сторіч...
Ви чуєте, як столисто-зелено шумлять кіпариси й линуть нечутним прибоєм до сонячних вод безкрайого моря.
А може блукаю я в мармурових лабіринтах і кроки оддаються луною під арками колонад невідомої архітектури й бренять по струнах моїх мрій.
... Напнулася ніч синьою хусткою й зоряним ажуром затулила обличчя своє.
Я лякаюсь котячих гумових кроків...
...Я боюсь глибокої криниці синіх безодень очей...
Може на руїнах я стародавнього храму, де кружляють тіні жагучих вакханок у безумних хороводах юного Вакха.
Може бреду я за тріумфовою колісницею великого генія в шумах радісних вигуків переможних армій!
Може в кораловій гамі підводних країн я на весіллі мітичних сірен?..
...Мовчки сміється ніч.
...Я лякаюсь котячих гумових кроків...
Я боюся глибокої криниці синіх безодень очей.
...Ліловий вечір зачарував мене тихою мелодією водограйних оркестрів...
Я самотнім силуетом стою на тлі зоряної ночи й слідкую за каскадами феєричних вогнів, що ллються холодним зачарованим блиском із невідомого в ніч...
Гляньте!..
Хто це розкидав на зломі узгір голубих зелені семафорні вогні?
Я не можу одірватися від їхнього замороженого холодного блиску...
Я нічого не бачу, крім фосфоричних перспектив...
Я нічого не чую, крім далеких мелодій зеленкувато-феєричних оркестрів...
...Я ніколи не бачив такої ночи!
Я прийшов сюди—до зелених узгір і застиг на зломі невідомого...
Хто розкидав ромбічні мережі по зелених узгір’ях?
Хто так геніяльно на полотні часів лілово-багряними мазками кинув у зачаровані вири безумство штучного запалу?!.
Я не збагну цих пісень...
Я не знаю, про що так таємно сурмлять оркестри...
Кому?.. Для кого складаються гімни?..
Я йшов, давно забутий віками туди, на схід, де так рубіново кривавить сонце обрій наших ранків.
Я йшов лісами темними, як стоверстні копальні, й прислухався до ритмічного гудіння одвічних стовбурів, до радіограм зелених верхів’їв і сріблястих шумів забутих струмків і не знав, що вони творять океани нової ери.
Я шукав легендарної казки й не знаходив.
Я хотів вертати назад...
Хотів пурнути в брукований гомін наших велетнів міст...
Але перед мене йшла Легенда, встилала шлях мій гаптованими килимами й причаровувала синіми вогнями своїх безодень очей.
А позад мене легіони камінярів будували високі крицеві мури і вночі реготали ліси...
— Немає!.. немає шляхів назад!.. Вперед!..
І ось я тут, на зломі сторіч, зачарований фосфоричними перспективами ночи, прислухаюся до клекоту перламутрових водограїв, не можу одірватися від семафорових огнів лілової ночи.
... Я божеволію, бо не збагну цієї краси!..
Знову ранок і... люди в голубих хітонах.
Я спав, чи ні?..
Не знаю...
Я відчував, як вечір обгортав істоту ажурними тенетами нірван і жіночі тіні кружляли в зеленім хороводі семафорних вогнів.
Моє тіло не знало ліжка й ніби гойдалося на хвилях мрійних снів.
А скільки було вогнів — голубих, янтарних, коралових...
І пісні колискові...
...Які чудові пісні в країні голубих хітонів!..
Вони слалися янтарними переливами і... плакала ніч...
Я бачив, як котилися сльози, сині блискучі самоцвіти й струмками збігали з зелених узгір.
Я знову самотній на просторах зелених ландшафтів голубої країни.
І в бризках сонячних рос тонуть думи мої...
Я не знаю, чи в синіх очах замріяної Легенди, чи в буйних потоках заграв розгубилися водограйні каскади вогнів моїх дум...
І встають перед очима туманними тіні далеких часів, пропливають сірими сілуетами в літаврних дзвонах голубих городів і бруками крешуть пісню бурхливих ер...
Де ти, казко з рубіновим обличчям?..
Я одягну тебе в хітони з сонячних ранків — мою дзвінку молодість і понесу через переплетені синім ажуром смутку шляхи до невідомої—далекої й близької нерозгаданої Синьої Легенди...
Я сплету тобі з зірчатих блискіток сапфіровий вінок і понесу через кров і бої в країну зелених узгір і голубих хітонів...
... Самотнім стою я на тлі голубих городів і зелених полотен узгір.
Мене помітили люди в голубих хітонах—такі стрункі і прекрасні...
Я стою серед них,— обірваний, чорний, дикий, азіят з косими вузькими очима—наче тінь забутих доісторичних пращурів...
Може це йоги з жовтих сипучих берегів Гангу наближаються до мене...
А в голубих очах потонули кришталеві ранки й поховалось проміння сонячних копалень...
Вони простягають руки, торкають чоло й по тілу струмить з кров’ю нова незнана сила...
Вони говорять про щось незнайомою мовою, а мені здається, що я слухаю чудову героїчну симфонію невідомих оркестрів.
Мене схопили сотні рук, зняли до гори й понесли...
Куди, куди несуть мене голубі хітони?..
Он туди, де сонячна брама в синій вуалі вечора полонила мою дзвінку молодість і лишила на самоті з мріями про синю Легенду.
Ще, ще кілька кроків і я знову володітиму своєю казкою.
О, тоді одягну я тебе в хітони з сонячних ранків і понесу туди, де волі тісно з залізних ґратах...
Ми на бурунах світових бунтів принесемо свою юність у сонячні копальні нових ер і одягнемо на сонці вінок з рубінових зор.
Це буде перша симфонія нової ери!..
Харків
Травень 1925 р.