Велику частину людської психики віддається мовній свідомості. Мовні знаки утворюють в індивідуальній свідомості одну з найактивніших психичних груп, що майже завжди здійснює свою діяльність в координації з найрізноманітнішими чинниками душевного життя — інтелектуальними, емоціональними, воловими. З багатством та різноманітністю засобів людської звукової мови в значній мірі зв’язане високе становище, що його добуло людство серед инших різних споріднених йому живих істот. І хоч за основними ознаками її природи, людську мову не можна відокремити від инших засобів єднання, що є як у людини, так і у різних тварин,— проте треба визнати, що людська мова — продукт найвищого удосконалення, що вона — досягнення в наслідок довгого добору з різних, що лише наближалися до неї, можливостей. Постійне вживання звукової мови є наслідок її життьового значіння, її перевіреної у боротьбі за життя користи, здійснення якихось важливих функцій, які глибоко закладені в природу людини. Які ці функції? По суті їх три: функція спонукання, функція виявлення і функція повідомлення. Дві перші найбільш примітивні, і психологичпими своїми властивостями легко здійснюються мімікою та мовою жестів. Не боячись перебільшити, можна сказати, що й досі вони обслуговуються виразними рухами навряд чи на багато менше, ніж мовою слова. У народностей з яскраво виявленою емоціональністю, надто у дикунських, це гостро впадає в вічі. Навпаки, для останньої функції—повідомлення — мова слів—єдиний досить досконалий спосіб, і унаслідувані жести, хоч принципово й придатні, щоб передавати уявлення, лише дуже незначно нагадують багатство, передаване звуковими знаками.
Найголовніша особливість природи слова в тому, що воно є виявлення будь-якого психичного змісту, дуже бо рідко звуковий бік його нагадує безпосередньо передаване уявлення (рос. “куку-шка”, укр. “жевжик” — горобець), а в переважній більшості випадків він може бути зв’язаний з яким-небудь уявленням і проти останнього є лише символ, умовний знак, обов’язковий тільки для певних груп людей зі взаємними зносинами. Для свідомості! некультурної людини, світогляд якої не поширений знанням инших мов, слова її рідної мови здаються їй, як неодмінні сполучення звуків та понять, і їй, загалом кажучи, незрозуміло, що дану річ можна назвати инакше. Коли вона з таким фактом стикається, то часто цілком наближається до того німецького селянина, який казав, що французи — дурний народ: недурно, мовляв, вони називають коня не Pferd (німецьке), а cheval. Люди вищого культурного рівня, яким могли-б здатися наївними що-йно наведені слова німецького селянина, мало що відрізняються від нього, коли думають, що в самих звуках слова є те значіння, або той відтінок значіння, який вони з ним зв’язують: “Теща” — ну й слівце! Мабуть його вигадав якийсь зять”, каже, приміром, інтелігентна жінка; “Назва йоржа походить мабуть від його вигляду” — писав С. Т. Аксаков... “коли витягнеш його з води, він так розчепірить свої зябри, так настобурчить свої спинні плавники та загне хвоста, що назвали його йоржем мабуть в ту хвилину, коли вперше побачила його людина”.
З того факту, що зовнішній звуковий бік слова не має органичного неодмінного зв’язку з внутрішнім, змістовним, випливає одна надзвичайно характерна особливість життя мови: міцну асоціяцію сумежности, що є між звуком або групою звуків та їхнім значінням, принципово неможна порушувати, коли з плином часу міняється звукова система мови: приміром, коли давньо-російськікі кы, гы, хы перейшли в ки, ги, хи, то через це не повинно було змінитися значіння слів кыслый>кислий, гыбѣль>гибель, хытрый>хитрий.
Передаючи зміст своєї думки, ми користуємося системою звуків, яку знаємо від тих, від кого ми в дитинстві вчилися мови. Звичайно, нам здається, що по суті всі ми говоримо з цього боку однаково. Ми, розуміється, всі дуже добре знаємо про одміну в тембрі голосу, знаємо, що один гугнявить, другий говорить хрипко, проте, всі ці відхилення не заважають нам визнати, що людина, яка говорить, говорить нашою мовою, нашою системою звуків. Мовній свідомості кожної людини властиве більш-менш виразне переконання, що перед нею людина, яка належить до того самого мовного середовища, до якого належить вона сама, і навпаки, вона може більш або менш виразно пізнати у вимові звуків того, хто з нею говорить, чужу звукову систему, чужий “акцент”. Зміни, що трапляються в звуковій будові слова, щоб не пропадати безслідно, повинні неодмінно задовольняти с о діяльній природі мови — увійти до маси тих, що говорять, причому зміни ці можуть перемогти її звичку до старих звукових виявів, або непомітно проникнувши до мовної свідомости групи, що говорить, або подобавшись, як щось краще.
Причини непомітних змін різні.
В окремих випадках зміни ці, мабуть, залежать від впливів на мовні органи довколишньої природи. Г. Меєр та Коллітц висловлювали цю думку, вказуючи на приклад зміни пранімецьких приголосних (в пранімецькій мові з праіндоевропейських дзвінких — b, d виходили глухі p, t; з праіндоевропейських глухих—придихальні) і пояснювали її переселенням німецьких племен в гірські країни, яке спричинилося до зміцнення діяльносте легенів — більш міцне видихання, то-що.
До певної зміни звуків веде зміна темпу мови народу, що обумовлюється змінами, які відбувалися в його психології під впливом різних історичних чинників.
Першорядне значіння має взаємний вплив груп населення з різними мовами або говірками тої самої мови, коли ці групи змішуються.
Різні рухи мовних органів можуть давати однакові або майже однакові на слух звуки. Коли діти вчаться мови, вони засвоюють мовні звуки дорослих, контролюючи правильність своєї мови слуховими вражіннями, але при цьому вони не завжди зберігають характеристичну для старших поставу мовних органів і не завжди помічають не повну тотожність промовлених звуків з тими, які вони наслідують. Нова постава органів, здійснена в одному випадку, вже до певної міри наперед визначає можливість зміни і в другому,— наші бо артикуляційні рухи між собою тісно зв’язані. Отже, це стає за причину ступневої зміни всієї звукової системи.
Свідомі зміни ми можемо бачити в здійсненні тенденцій, які діють з більшою або меншою силою, щоб замінити те, до чого звикли, на те, що подобається, на нове. Наша психика підлягає великому бажанню різноманітности, мутації. Через деякий час життя певного мовного факту виникає прагнення його змінити. Найвиразніший буває момент свідомости підчас переходу до нового тоді, коли наслідувані звуки подобаються через те, що характеризують якесь оточення, що культурно або соціально імпонує. Дуже яскравий приклад подібного явища є поширення гаркавого p в Німеччині. Як запевняє Е. Ріхтер, мода на гаркаве p з’явилася після війни з Францією 1870 року. “Спочатку це p було в мові лейтенантів, але після перемог, коли військові посіли досить велику ролю в суспільстві, їхні манери та жести стали наслідувати широкі суспільні кола і швидко поширили їх”. Соціальний же характер визначає успіхи російского акання, що витискає діалектичне окання, через те, що носії літературної мови імпонують неграмотному населенню, то-що.
Значно важче встановити свідомість переходу до об’єктивно-гарного в ділянці звуків. Головні труднощі тут, проте, не лише в суперечності, як можна було-б думати, самих ознак об’єктивної краси звуків та звукосполучень: тут більш або менш можливі об’єктивні критерії на зразок тих, які приміром, маємо прогармонійність того або иншого акорду. Об’єктивно подобаються бодай повноголосні звуки, надто передньорядові; не подобається збіг голосових (ми кажемо, приміром, вона вміє, але він уміє), збіг приголосних, монотонність вживання певних звуків, то-що. Але річ у тому, що елемент “чистого — гарного (милозвучного)”, паралельного, скажемо, з естетичним сприйманням певних акордів, в практиці живої мови, як показує досвід, рідко є чинник досить міцний супроти инших. Часто-густо ми даємо перевагу тому, що соціяльно подобається.
Беручи для звукової мовної сторони умовність зв’язку звукових знаків та значінь (див. вище), треба, проте, не забувати, що ця думка правильна лише що до уявлень і понять, які не відбивають нашої зацікавлености і звязаного з нею хвилювання. Де на перший план висувається емоція, там звуковий бік слова деформується і може йти особливими, своїми шляхами. Коли, приміром, для російської літературної мови нормально, що голосовий звук під наголосом довший від переднаголошеного, то в афективній мові можна спостерігати якраз протилежне.
Природа внутрішнього, змістовного боку слова, як ми вже сказали, зводиться до функцій спонукання, виразу та повідомлення. Остання найбільше “людська” функція становить ту сторону мови, яку називаємо інтелектуальною. Здійснюючи її, людина, або передає иншій за допомогою звукових знаків уявлення й поняття, які вона сприйняла своєю свідомістю, переробивши їх у ній, або дає знати, як ці уявлення й поняття в думці сполучились, чи повинні сполучитися.
Неможна встановити точної межі між тими уявленнями й поняттями, які треба визначити окремим словом, і тими, які треба визначити сполученням слів: тут багато залежить і од властивостей мови, до якої належать ті, що говорять, і в багатьох випадках од способу, який вони вибрали, щоб передати зміст своєї думки,— приміром, наше “грифель” в африканській мові Того передається через “камінь-дряпати-щось”, “цвях”,— через “залізо-голова-широкий”, “дім короля” через “дім-власний-король”. Наше “їхати” француз точно може передати лише додавши aller, слово яке визначає характер руху; франц. crocheter ми перекладаємо “одчиняти одмичкою”, то-що.
В мовах формальних, цеб-то таких, де, подібно українській, слова мають властивість розпадатися в свідомості на частини — основну, що має в собі головне значіння, і службові, що вказують на належність поняття до тої або иншої, звичайно досить загальної, категорії, на звязок з иншими словами в мові то-що; в таких мовах називання за допомогою окремого слова, звичайно частіше, і слово набирає більшого змісту. А через те що ступінь мовної формальности може бути більший або менший, то загалом можна сказати, що зі зменшенням її будова мови стає більш аналітична, більш розкладна — морфологію заміняє синтакса.
В житті мови постійно відбувається живий добір різних словесних можливостей і природно думати, що при цьому доборі кінець-кінцем виживають найудосконалепіші, найкорисніші для нашої розумової діяльносте словесні типи. Проте, ми, здійснюючи мовну діяльність, ніколи не виявляємо себе істотами, що лише мислять: наша мова завжди в більшій або меншій мірі має в собі знаки наших почувань і хотінь: зміни тембру нашого голосу, коливання тону (мелодія мови), чергування сили, крім чисто фізіологичного обумовлення, залежать від фактів нашого душевного життя, які характеризують моменти певного хвилювання, певного особистого зацікавлення. В багатьох випадках вибір між словом та групою слів диктують, очевидно, поряд з мотивами інтелектуального порядку, моменти емоціональні: логично однаково сказати, чи “ходімо”, чи “давайте підемо”, але останній вираз афективніший, він більше відбиває настрій того, хто говорить. Цю саму чисто психологичну тенденцію бачимо, коли оповідач без літературної підготовки вперто поновляє значіння доконаної форми за допомогою додаткового взяв: “От взяв він і пішов”, то-що.
Ці факти примушують нас говорити про інтелектуальний бік словесного акту, лише як про тенденцію, що панує в тих або инших випадках. Отже нам зівжди, як бачимо, треба брати до уваги протилежні тенденції иншого порядку.
Для того, хто передає думку словами, як і для того, хто сприймає її, важливо, щоби ідеї її були в певній послідовності, щоб окремі слова, які становлять думку, мали зв’язок і щоб саму думку легко було сприйняти. Кожна мова має свої закони порядку слів. Мова формальна, приміром, українська, що має форми словозміни, менше підлягає строгим правилам розпорядку слів; мова пнева, приміром, китайська, в якій формальних ознак майже зовсім немає,— дуже обмежена. Говорячи, ми напівсвідомо здійснюємо контролю над зрозумілістю нашої мови в рамках системи, що панує в нашій мові. Наражаючись в конкретному випадку на недостатнє визначення розуміння, як наслідок відсутности звичної для нас формальної ознаки, ми інстинктивно шукаємо засобів, які могли-б її надолужити. В російській мові в багатьох основах зникла одміна називного та знахідного відмінку і ми природно звужуємо можливість вживання відмінків, зберігаючи зрозумілість, в таких випадках, як: “мать кормит дочь”, “весло задело платье”, “уменье дает радость”; навпаки ми сміливо будуємо довгі фрази, висуваючи, підкреслюючи незвичайним розміщенням слів певне розуміння там, де ми певні, що багатство формальних ознак не спричинюється до непорозуміння: “человека этого, в котором трудно было заподозрить что-либо подобное, влекло одно неудержимое желание”...
Нам далеко не однаково, скільки потрачувати слів, щоб висловити думку. Прагнення ощаджувати на словесній енергії дає себе знати в багатьох фактах життя мови: ми уникаємо, надто в буденній мові, викінчености фрази, тієї словесної повноти, яка теоретично можлива, і навіть ніби накреслена структурою нашої мови. На питання, “Чи був ти сьогодні в дядька Петра ми навряд чи змогли-б, не здивувавши того, хто питає, відповісти: “Так, я був у дядька Петра” (Зразок відповідей, що є не стільки в природі, скільки в поганих підручниках чужих мов).
Так само ми вважаємо, що далеко краще сказати “квиток туди й назад”, ніж “квиток, щоб поїхати туди й назад”, хоча прислівники “туди” й “назад” своєю природою тяжать до дієслівних понять. Стилістично у нас можливі фрази — “А це ви!”— “усміхнувся він”.
Цей регулятор, тенденція до словесного ощадження, постійно стикається з контрольною діяльністю нашої свідомости: “чи зрозуміє мене той, з ким я говорю”? От питання, що иноді напівсвідомо виникає в голові того, хто говорить, коли він зі слів, та з їхніх форм, що виникають в його свідомості, має вибрати ті або инші, щоб сказати їх.
Свідомий, або напівсвідомий облік соціяльного значіння нашого мовного акту, інтересів другого, веде до постійного удосконалення мови, постійного “ремонту” з того його боку, де через щось єсть якась недостатність.
З цього боку літературна мова, що обслуговує інтереси великої кількости людей, зі зростом якої природно збільшується і можливість непорозумінь, та при тому мова, яку подається в писаній формі, поза живою обстановкою, вимагає більшої точности, ніж так звана мова народня. Уривчасті, “кидані” фрази, в писаній мові, загалом кажучи, неможливі і правлять лише як копіювання розмови; слова туляться одне до одного в виразних граматичних оболонках; систему логичних злучників різко окреслено; угрупування слів підлягає обмеженим правилам. Що розсудливіший і що “холодніший” передаваний зміст, то більші бувають вимоги що до планування мовних ознак, за якими треба уникати можливих непорозумінь (такий принаймні ідеал).
Коли розмовники стають письменниками й читачами, вони інстинктивно розуміють зміну умов взаємного розуміння: читач сприймає текст очима і в тих випадках, коли цього вимагає серйозність змісту, не зважає на фізіологичні труднощі читання тексту (“довга фраза”); автор розуміє, що він повинен урегулювати текст з граматичного боку так, щоб без допомоги жестів, міміки, інтонацій, павз, про багатство яких лише віддалено свідчать наші розділові знаки, читач схопив його думку, не помилившись.
Емоціональні форми мови мають свою особливу природу “розуміння”. Той, хто говорить, бажаючи щось “висловити”, звичайно сполучує з цим більш або менш усвідомлене бажання вплинути. Його розмовник викриває розуміння певного реакцією, що відбиває вражіння. Коли справа йде про письмову мову (ліричний текст, “заклик” і т. инш.), друга особа — розмовник стає звичайно в уявленні авторовому в невиразних образах на підставі попереднього досвіду “живого” єднання.
Словесні засоби зміцняти вражіння часто-густо розходяться з тими, які так потрібні для мови розмислової. Старе планування міняється часто на розкиданість (“ліричне безладдя”). Логичні злучники стають зайві, чужі афективній сфері свідомости. Елементи звучання музичні ознаки мови ставлять свої вимоги. Одміни прозаїчної й поетичної мови не покриваються паралелізмом — мова розмислова й мова емоціональна, але безперечно, що в першій криється перевага розсудливої стихії, яка викриває тенденцію посилюватися, а в другій — емоціональної.
Система будь-якої мови не являє собою, загалом кажучи, логично витриманої будови. Розглядаючи, приміром, структуру української мови, ми легко помічаємо, що коли-б їй дати абстрактно логичне планування, то вона в багатьох своїх ознаках мабуть повинна-б була мати иншу форму: будуючи мову технично послідовно, ми не припустили-б звичайно таких відносин, як мій стіл, твій стіл, наш стіл, ваш стіл, їхній стіл, але його стіл, її стіл, (порівняй в російській — мой стол, твой, але его стол, ее... та народне “евоный”, “ейный”, “ихний), іду, але ходив, беру, але взяв; не припустили-б різних суфіксів для тих самих значінь:— “ость”,— “ота”,— “ина”,— “изна”,— рос. варіяцїї “орел” — “орлица”, “осел” — “ослица”, але козел,— “коза”; нас дивували-б з логичного боку вирази, як “ми з тобою”, цеб-то “я й ти”, рос. “мы —вот они” (Л. Толстой), “сидіти на сонці” та багато иншого.
Дуже гостро відчувається цей брак витриманостп системи, коли нам доводиться вивчати чужу мову.
Входячи в ранньому дитинстві в структуру якої-небудь мови, цеб-то переймаючи певну складну сітку закріплених асоціяцій звуків та значінь, дитина, разом з запам’ятанням, здійснює до певної міри і діяльність свідомости, яка класифікує — систематизує. Вона інстинктивно прагне до можливої послідовности формальних ознак; у своїх невиразних шуканнях вона зводить силу необґрунтованих з погляду словесної економії знаків для тих самих значінь до небагатьох більш витриманих; вона будує одні форми за аналогією, за подібністю до инших.
З дитинством тенденція до будови системи за аналогією не припиняється. Легко помітити її чинність, приміром, коли перед нами виникає потреба вжити форми, за яку ми не певні, не запам’ятали, як вона бренить в нашій мові. Ми утворюємо її тоді в такій формі, в якій, згідно з нашим чуттям, вона повинна була-б бреніти, порівн. рос. обезплодить — обезпложенный, огородить — огорожепный і подібним способом — обезводить — обезвоженный, ступінь порівняння від гордый може мати форму; горже за формою — твердый — тверже, молодой — моложе, або гордее з аналогії сильный — сильнее, холодный —холоднее порівн. “сміле” мечт, яке вжив Ленин, відповідно до ряду: почта—почт, тафта—тафт і подібне.
На погляд тих лінгвістів, що бачили в аналогії лише той чинник, який утворює відступлення від послідовности звукових змін, аналогія порушує “механичні” закони, що управляють звуковим боком мови. У свій час проти непорозуміння, що виникало з закоренілої репутації аналогії, як руїнницького чинника, виступав ще М. Бреаль. Він писав: “Дивлячись на оцінку, яку дають аналогії деякі дослідники, її довелося-б порівняти з великою губкою, яка бродить у граматиці, сплутуючи форми, стираючи без всяких на те підстав найґрунтовніші й найкорисніші відрізнення. Її природа, проте, не така: аналогія служить розсудкові, що хоч і не дуже далеко заглядає і не дуже пам’ятливий, але все-таки розсудок, який є справжній і неодмінний двигач мови”).
Було-б помилково думати, що “короткий розум” аналогії не доводить иноді до утворень менш досконалих, ніж попередні. Його рух не йде глибоко і, як неглибокий, він не завжди забезпечує продукцію високої з логичного погляду якости. Обмежуючись прикладами про утворення слів, вкажу хоча-б на чеське “holka” — “дівчина”, яке походить від “holek” — “парубок”, що тепер не вживається (первісно “безбородий”), або англійське “grandson” — “внук”, “granddaughter” — “внучка” на зразок — grandfather “дід”, grandmother “баба” (буквально “великий батько”, “великамати”); порівняй ще great grandfather “прадід” і great grandson “правнук” (great — “великий”).
Коли ми пробуємо зробити вільні переміщення в рядах асоціяцій, які ми придбали, в мовному акті (сказати, приміром в рос. мові пиша або поймущий), то ми звичайно натрапляємо на опір довколишньої маси, яка йде проти незвичних для нас нових форм, осміює їх, хоч-би вони були кращі від тих, якими ми користуємося. Надто пильна й консервативна з цього боку літературна мова, точніше, ті, що пройшли її школу. Проте, всупереч поширеному погляду, і, в говірках народна маса майже завжди настроєна так, щоб зберегати формальний бік мови, і для того, щоб узаконитися, нова форма повинна прокласти собі дорогу до маси, перемогти її інерцію, увійти до неї або після боротьби або-ж, рідко коли, зовсім непомітно.
Форми, що виконують переважно логичні функції, не так уже часто лишаються до кінця “холодні” для свідомости: під впливом тих або инших обставин, той, що говорить, ладен поєднати з ними елементи емоціональні — моменти виразу і спонукання. До об’єктивного змісту думок і засобу їхніх комбінацій в словах часто-густо входить, одкладаючись за допомогою тих або инших ознак, відношення до особистого, заінтересованого “я”. Є багато форм у нашій мові, які по своїй суті правлять за засіб передавати саме емоціональний бік нашої психики; такий, приміром, вольовий спосіб і пестливі суфікси (ечко, єнько, инка і подібні), які, коли їх багато, виявляють кілька шарів тої самої або подібної емоції (напр. укр. “лисиченяточко — “лисенок”), суфікси зневаги (ун і подібні) і т. д. Але є багато й таких, добирати які підказують емоції, не зважаючи на те, що в їхній основі є логична функція: рос. “Не пойди он туда, не случилось бы беды” порівняй з “Если бы он не пошел” або “цьому не бути” — порівняй з “цього не буде”. Добір з системи форм може посилювати емоції: “Станьте!” — “Стати!”.
Зміни фонетичні та більша частина флексійних змін — це царина, де ми порівнюючи мало почуваємо свою участь в справжньому житті слова, народженні його, розцвіту, вмиранні: все це зміни, що найчастіше злегка проходять крізь нашу свідомість, відбуваються в нас, але без “нас”, без участи або з малою участю нашої особи, що творить. Недурно ми так часто зовсім не помічаємо їх або помічаючи ставимось до них байдуже.
Инакше стоїть справа з нашою лексикою, складом слів, яким ми користуємося, і тісно зв’язаним з нею складом словотворних елементів. Ознаки певної пасивности ми маємо й тут: багато з словника мови, до якої ми належимо, ми сприймаємо як щось неодмінно потрібне; формальні особливості даної мови в дуже значній мірі наперед визначають шляхи нашого мислення і... вічно зв’язаних з його роботою помилок: коли слово “кашель” має в мові речівникову форму, цеб-то граматичне виявлення речівности, то цим самим дано основи для пасивної свідомости сприймати це слово речівно: “кашель сидить у мене глибоко в легенях”— каже той, хто не знає фізіології й психології мови; “смерть прийшла”, говорить дикун і уявляє собі уречівлений образ істоти, якої боїться.
Але потреба в новому, в утворенні засобів передавати нові ідеї, нові вражіння, душевні рухи, які-б ми хотіли дати иншим так, щоб вони здавалися для них новими, або загалом справляли на них вражіння, постійно примушує нас працювати над своєю мовою і, перш за все — шукати підходящого слова в наслідуваному запасі: адже слів, які ми розуміємо, але яких не звикли вживати у своїй власній мові, значно більше, ніж таких, які ми вживаємо в розмові і в письмі.
Далі ми ладні думати про які-небудь засоби придбання словесно-нового.
В самій природі слова є елементи його майбутніх змін, і первісна природа слова дає певну творчу волю використовувати його. Слово майже ніколи не передає цілком точно того, що ми ним називаємо. На мові дитини легко помітити, що жижа (точніше—зизя) для неї спочатку та електрична лямпочка, що висить в її кімнаті, а з поширенням досвіду “жижею” стає й полум’я свічки і огонь у печі то-що. У нас слів значно менше, ніж об’єктів думки, на які ми їх переносимо. Отже слово не є одежа “припасована” як-раз до того змісту, який ми хочемо в тому чи иншому випадкові мати: воно, краще сказати, “готова одежа”, яку ми беремо для того розуміння, до якого вона “підходить”, або для якого порівнюючи легко можна її “перешити”.
Вживаючи слова, ми далеко не завжди можемо виразно зрозуміти, чи користуємося ми тими самими значіннями, які вже є в мові, чи вживаємо слова переносно, даючи йому певний новий відтінок думки. Річ у тому, що слово поза контекстом та обставинами, в яких його вживається, не живе; про нього можна говорити в такому випадкові тільки як про штучний “препарат” (О. Потебня). Всяка нова комбінація слів та обстановка, в якій вживається їх, завжди додає вже щось нового до самого змісту кожного з них, змісту, який ми можемо відчути, поки маємо справу з “штучним препаратом” ще окремого слова. “Слова — хамелеоны; они живут слеша” — сказав Бальмонт. Повторюючи поетів образ, лінгвіст запевняє: “Слово не має певного значіння,воно — хамелеон, в якому кожного разу виникають не лише різні відтінки, але часом і різні фарби”.
Нема через це точної грани між тим, що ми могли-б назвати зміною слова, та називанням нової речи, вражіння то-що за допомогою слова, яке є в мові. Називаючи нове, ми звичайно схоплюємо в ньому схожість з відомим вже нам. Що тому, хто говорить, здається тотожнім, і що схоже, він не завжди може вирішити упевнено. Тим більше, що у вживанні слів, як ми вже сказали, завжди є певна неточність між словом та об’єктом думки. Коли дитина, що ніколи не бачила зірок, уперше дивиться на зоряне небо і каже, що зверху “горять свічечки”, то ми в таких випадках можемо бачити скоріше тільки вживання слова, подібно до того, як ми називаємо “конем” коня якоїсь незвичайної масти, яку бачимо вперше, ніж метафору, свідоме перенесення назви за ознакою подібності!. Поки слово вживається, і той, хто говорить, не почуває, що користується ним “переносно”, що він поширює його вживання, ми ладні думати, що маємо справу з дотриманням значіння. Але от виникає нова річ або утворюється нове поняття. Коли ми, розуміючи, що воно нове, що воно різниться від того, що ми знаємо, вживаємо для нього слово, до якого ми звикли, то це слово буде вже назва.
Зрозуміло, що приплив і зміна явищ та речей визначає долю значінь: винахід сталевого пера, що замінило гусяче, спричинився до зміни значіння слова перо; стріляти первісно мало значіння “пускати стрілу”; коли поширилося вживання огнепальної зброї, воно набуло нового значіння і т. д.
Асоціяції за схожістю, чи наближають вони уявлення речей, їхні функції то що, при всій своїй впливовості не є єдиний засіб змінити значіння. Поряд з ними і менш помітно для того, хто говорить, здійснюють свою діяльність асоціяції сумежности. Тенденція економізувати, про яку вже говорено, допомагає їм завжди. В сербській мові, приміром, слово jагода має не загальне значіння, яке воно має в українській, а “землянина”, а діялектичне українське ягода (Опішня та инші місця) вживається лише в розумінні “вишня”. Певна обстановка позбавляє від неодмінности “договорювати” до кінця і повторюючись може привести до спеціалізації значіння. Порівняй і инші приклади: болгарське зеле (з первісного “зеліє”) — “капуста”, чеське kvas — “закваска”, квас (напиток) і “пир” (мабуть останній зміст його став у виразах, як piti kvas (за ситуацією, що визначала “пировать”); рос. “стол” в розумінні “харчі, їжа” то-що.
Теорія словесности, що оперує поняттями “метафори”, “метонімії” “сінекдохи”, щоденно стикається з процесами, які здійснюємо в звичайній мові — перенесеннями назов за схожістю (метафора — “по небу идут барашки”) і за сумежністю (метонімія — “читаю Хвильового” — “читаю твори Хвильового” “В полку числится 2000 штыков”). Поетична мова від звичайної прозаїчної відрізняється значно усвідомленішим вживанням слова, як засобу справити певне вражіння, свіжість якого — одна з неодмінних умов. З того, що ми сказали про природу значінь, які маємо завдяки асоціяції сумежности, “асоціятивних згущень значінь”, видно, що коли вони, загалом кажучи, утворюються непомітно для того, хто вживає й переймає їх, то вони мають менше поетичної ваги, з них не можна утворити поетичних засобів. Порівнюючи з метонімичними утвореннями взагалі, називання цілого за частиною (синекдоха) відчувається, проте, як наслідок нашого вільного вибору і через те ми частіше почуваємо художню дійсність в синекдохах звичайної мови. Виразні метонімії, приміром, “пьян, как стелька” (стелька — частина чобота; так звуть шевців) трапляються порівнюючи не часто. В значній кількості випадків переносно вживане слово має в собі кілька типів асоціяцій. Порівняй — “селедка” — старе образливе назвище городового (шабля — “селедка” за схожістю, “селедка”—городовий —за сумежністю).
Про асоціяції поза всякою емоціональністю можна говорити абстрактно — в переродженнях словесних значінь емоції відограють часто найголовнішу ролю: коли, приміром, в українській мові “племінник” — небіж, а “племінниця” — небога, то не важко догадатися, що селянські побутові умови, в яких перебували племінники та племінниці-сироти у родичів, утворили це спеціяльне слововживання, яке спочатку було емоціонального характеру (порівняй небога — “бедняга”). Треба гадати, що емоція правила за фактор, коли українське небіжчик перейшло в значіння “покійник” (порівняй ще французьке —chetif— “кволий, нещасний, несилий”, яке стоїть в тісному звязку з латинським captivus “бранець)”.
Спадкові запаси — основний фонд, який ми пускаємо в оборот, щоб передати зміст нашої думки. Проте, не вважаючи на всю гнучкість, на всю здатність старих слів вбирати в себе новий зміст,— зріст вражінь, які ми сприймаємо, і понять, що їх обробляємо в свідомості, може бути надто великий для того, щоб легко задовольнятися словами, які вже є. Коли цей зріст залежить від культурних зв’язків, коли поняття запозичає народня або соціальна група від инших, з якогось боку більше розвинених, то найчастіше з новим поняттям приходить і нове слово, якого раніше не було в даній групі. Крім свого суто-інтелектуального значіння, воно звичайно має в собі для того, хто запозичає, певний емоціональний відтінок, певний момент оцінки, зв’язаний з свідомістю хоч-би часткової належности до тої соціальної групи, відки це слово походить. Здебільшого запозичаються слова “культурні”, і тому той, хто запозичає слово, пишається своєю “вченістю”, коли до нього попадає науковий термін, що приєднує його до людей, які йому імпонують знанням або “аристократичністю” (порівняй діялектичне рос. нація в розумінні “амбіція”, ресторанні назви страв французькою мовою і под.). Значно рідше запозичене слово іде поряд зі свідомістю “спрощення: такі слова салдатських, “босяцьких” та инших жаргонів, які входять часом, кінець-кінцем, і до літературної мови. Для Л. Толстого (“Анна Каренина”) “образуется” = улагодиться ще нове, нелітературне слово; задаваться = заноситься (пишатися) Станюкович пояснює, як слово матроське і т. под.
Трапляється часом, що слухові асоціяції, схожість з словами рідної мови, швидко “акліматизують” слово, послаблюючи разом з тим ті психологичні ознаки, які визначалися в момент запозичення: французьке sale = “брудний”, яке вживалося спочатку в російських аристократичних колах, щоб характеризувати непристойний зміст романів, у наслідок подібносги до російського “сало”, “сальний”, набуло нового відтінку, за яким вже не почувається коло, звідки воно йде. У деяких англійське сплін — хандра (властиво spleen = сележінь) асоціюється з “спати”. Зрідні цим прикладам багато випадків так званої “народньої етимології”: поліклініка переходить в політкліника, палісадник, яке переробляють в полусадник, мародер — в миродер, профос (той хто наглядає за арештованими, старе німецьке profoss — унтер-офіцер) — в прохвост.
Значно частіше, ніж гадають, назустріч потребі нового слова йде запозичення з чужої мови не самого слова, а способу його утворення, своєрідний механичний переклад, як, приміром, — предмет — лат. objectum, еволюція — розвиток, виглядати — нім. aussehen. При такому, як називає це явище Баллі, калькуванні иноді бувають абсурди, що відбивають неповне розуміння, а часом недотепність “калькувальщика”: франц. faire la cour â qn. — “залицятися до когось” збереглося у росіян як безглузде—“строить куры”, n’est pas dans son assiette — “он не в своей тарелке”,— невідповідний, хоча й буквальний переклад слова assiette “тарілка, стан, настрій” і т. п. В країнах двомовних або таких, де загалом великий вплив чужої мовної стихії, часом натрапляємо на кальки, подібні словінським: brati 1) — збирати, 2) — читати порівняй нім. lesen, що має в собі обидва ці значіння. Цікаві, хоча й не часті випадки становлять такі кальки, як сербське (чорногорське) бистиjерна=цистерна. Італійське cisterna (сі=рос—чи) зрозуміли в першій часині, як чист і згодом замінили синонімомbistar=чистий. Порівняй також північно-кашубське sercox — Herzog; першу частину слова Herzog herz зрозуміли, як Herz—серце, північно-кашубське — sertco.
Говорячи про лексичний рух, ми не можемо, як бачимо з сказаного, ні на одну хвилину забувати соціальної природи життя та росту лексики. Коли ми стоїмо в певному хронологичному моменті перед лексикою, належною певній мовній групі, ми навіть не уявляємо собі й приблизно, як багато в її складі є елементів, що переходили від одної до другої народности, від одної класи до другої, від професії до професії то-що. В своїй історії слова встигають не раз перейти з вузького середовища до широкого і поширити часто таким способом обсяг понять, які вони визначають, або навпаки, залишитися в обмеженому колі і звузити своє значіння (Мерінгер). Наше “судити про щось” вийшло з кола юридичних понять і стало “загальне” слово; “лавірувати” з морського терміну набуло значіння “викручуватися, находити вихід з якогось лиха”; латинське disciplina в церковно-аскетичному колі та старій школі звузилось до значіння “плеть” (укр. нагай, польське dyscyplina); конь, попавши в сівську рос. говірку, поряд з лошадь стало значити лише “мерин”.
Лексичний рух, проте, не обмежується перейманням та передачею слів в їх більш-менш закріпленій оболонці. Словотвір — от справжнє джерело мовної творчости, що несе за собою найживішу зміну значінь. Максимум актикности виявляється з боку того, хто говорить, коли назустріч потребі нового слова він іде через утворення нового, користуючись засобами словотворення, що є в даній мові. Так утворюються слова, як трунар (пор. плугат-ар, бонд-ар), мішочник (пор. візн-ик, техн-ик), куркульство (пор. рибальство, жмикрутство), увязка (пор. упаковка, укладка) і т. под.
Часто творчі шукання нового слова мають своє джерело в художній потребі того, хто говорить, кому треба освіжити сприйняття речи або явища. Він досягає цього найчастіше тим, що серед відносно найбільшої кількости ознак, які він має в своїй свідомості, виявляє одну, яку висуває на перший план, на “освітлений пункт”.
“Образ,— як справедливо для більшости випадків зазначає Потебня,— заміняє множественне, складне, яке важко зрозуміти через віддаленість, невиразність, на щось відносно одиничне, просте, близьке, визначене, наочне”. Проте, в словотворенні ця зміна ніколи не буває повна, а тому вона ніколи не шкодить мисленню абстрактному, як такому. Ознаки, що наводять думку до того, що звичайно найближче і найзрозуміліше, разом з тим обмежені в своїй ролі иншими, які зазначають, що зближення відбувається лише частково, що слово багатше, змістовніше, ніж висунута ознака: українське — вітряк “вітряний млин” визначає в свойому корені не більше як “щось” зв’язане з вітром, але речей, що можуть стосуватися до вітру, в природі досить багато, і думка, що спирається на значіння суфіксального — як, доходить до певної речи лише через процес розшукування її серед инших, до яких наближає можливе загальне розуміння складових частин слова. Той, хто перший назвав комаху рос. кузнечик, додаючи до основи кузнец здрібніло-пестливий суфікс, тим самим натякнув на обмеження основного значіння якимись конкретними ознаками, які повинна була допомогти виділити ситуація або контекст. Невизначеність, або точніше широке поле можливостей, яке утворюється для розуміння в процесі називання за допомогою формальних елементів, приводить до того, що головна маса відхилень в “тих самих” словах рідних мов припадає саме на афіксальні утворення, вживаючи які легко догадатися про попередню стадію називання: порівняй рос. школьник і сербське школник — “школьний учитель”, рос. “пастух” і сербське “пастух” — “жеребец”, рос. запомнить і укр. (діял.) запомнити — “забути” і т. и. Маємо навіть випадки прямо протилежних значінь: укр. уродливий — рос. уродливый “потворний”.
Новоутворені “молоді” слова більше притягають до себе уваги, однаково, чи тішать вони, чи дратують, відповідно до оточення, з якого вони вийшли і потреби, через яку їх утворено: порівняй шкурник, рвач, мішочник і под.
Трапляється, що формальна ознака історично вбирає в себе надто афективний зміст, і тоді суть поновлення емоції полягає у висуванні її: порівняй рос. “О, вы талантливые трусы и обнаглевшая бездарь” (Игорь Северянин) — бездарность абстракніше й холодніше.
Поновлення ще радикальніше, в небагатьох хоча категоріях понять, які це припускають, коли ми творимо зовсім нове слово, в звуках якого почуваємо якийсь безпосередній зв’язок з тим, що слово визначає: такі назви шумів, плутанини, неохайности. Тут варто звернути увагу на нахил до первісної рими, асонансу, алітерації: рос. тяп-ляп, каракули, німецьке Schnickschnack— “нісенітниця”, англ. claptrap “дурниці”, тык-мык, рос. шолты-болты — “дурниця” (пcк. тверськ.) і багато инших. В таких утвореннях міцна емоціональна стихія. Проте, не для всіх емоцій є серед мовних ознак досить придатні знаки. Для сфери інтелектуальної, яку порівнюючи легко класифікувати, об’єктивної своєю природою, мовні, засоби історично вироблені, зібралися в процесі пристосування до життя, достатніші, ніж для безмежно різноманітних емоцій, сила яких залишається для індивіда, не йдучи до соціяльного вжитку. Відси “муки слова”, тяжкі шукання знаку, здатного виявити те, для чого слово ще не правило, незадоволення словом, готовність відмовитись від слова, зберігшії лише те, що споріднює його з музикою. (“Я раб моих таинственных необнчайных слов, но для речей единственных не знаю здешних слов” — Гіппіус; “Но душой неустанной мы должны подстеречь для любви небывалой небывалую речь” — Allegro).
Нова форма словотворення, майже цілком належна до нашої епохи телеграфної мови, яка досягла найвищого розвитку підчас жовтневої революції—умовне, навмисне сполучення частин слів, часом навіть літеральних назов перших звуків. Це явище, яке породили інтелектуальні потреби, виявляє всі ознаки життєздатности в певних сферах розумінь. З усіх форм мовної творчости це найменш емоціональна і найбільше зв’язана з писанням.
Говорячи про словотвір, не можна не сказати про природне питання, що виникає завжди з приводу динамики мови — звідки йде той або инший новотвір,— від одиниці чи від маси? Доводиться визнати, що роля особи з цього боку дуже велика: не лише великим письменникам доводилося утворювати ті або инші слова, які подобалися; багато йде від тих забутих тепер людей, яків щасливий момент назвали квітку “Анютины глазки”; другу — “Іван да Марья“; стару назву кур замінили образною півень — “співець” то-що.
З плином часу слово може почати вмирати. Вмирання слів відбувається різно. Це може бути відмирання якоїсь властивости, що мало слово раніш: новоутворене слово образніше, зв’язаніше з подібними словами, “умотивованіше” і часто емоціональніше. Нераз про слово, яке жило довго, говорять — “потерта монета”. Так, слово стирається. Коли поляк називає “месяц” словом, що мало колись значіння “княжич”, в його розумінні не виникає навіть найменшого зближення, завдяки якому виникла ця назва: слово тепер визначає лише певне розуміння і більше нічого; так само в польськім tchórz “трус” зник довгий ряд асоціяцій та емоцій, що вклав це розуміння в слово, яке мало значіння “хорька”. Болгарин навряд чи почуває в прасци “литки” натяк на гладкість підсвинка (“прасе”); вимовляючи раз, ми ніяк не згадуємо разить,— рубить, від якого воно походить; (порівняй фр. couper “резать”— coup “удар, раз”, лит. kertu “рублю”, kartas “удар, раз”) і нічого схожого з “обрублюванням” не бачимо в слові образ.
Вираз “відмирання” не повинен нас настроювати песимістично. Перед нами явища, де досить часто спадає на думку Гетеве.— “Смерть та народження — вічне море”: дуже часто факт вимирання здійснює народження нового: умирають уявлення, які викликали дане слово, і народжуються нові поняття на їхнє місце; умирають самостійні слова — виникають слова формальні (порівняй стану в значінні буду, став робити і под).
Слово навіть зовсім може втратити свій зміст. Наслідком того, що його вживають у вузькому розумінні, його зміст стає залежний від слів, з якими воно вживається, разом з якими ми пізнаємо загальний зміст. Такі вирази, як “попасть впросак” (порівняй новгородське, тверське про сак — “прядильня, канатний варстат”). Як пояснює Максимов (“Крылатые слова” 14) “все прядильне канатне приладдя та верьовочний варстат має стару назву просак. Тут як попаде один волос у “сучево” або “просучево” на якійсь вірьовці, то захопить усе волосся”. Рос. “сгореть дотла”— укр. ще має живе слово “тло”. “Всіма фібрами серця” — фр. fibre “волокно” і под. З такими прикладами споріднені своєю психологичною природою переходи слів, що колись були поняттями, в оклик: баюшки-баю (раніш мало значіння “розказую байки”) чу! (раніш “ти чув?” до першої особи “чух”—“я почув”) то-шо.
В наших словах поспіль зберігається тільки видима спадщина минулих уявлень: “Боже мій, що з вами?” — “Ах, чорт побери”— “И проклят будь, кто в этот час отступит” — в устах багатьох лите згустки колишньої афективности, що її супроводять чуття зовсім без тих уявлень, які колись викликали ці чуття.
Як на чинник, що сприяє одмиранню внутрішньої форми слів і веде до розриву колишніх асоціяцій, вказувалося на фонетичні зміни, що втрачають подібність між словами, зв’язаними своїм походженням: порівн. лепитьільнуть з первісного льп но"ти, капать і кануть з кап-но"ти. Звичайно, звукові зміни відограють певну ролю, але не найголовнішу; незрідка зникає мотивованість слова (розрив асоціації) з причин суто психологичного порядку, які найближче не з’ясовано й досі: порівн. рос. волноваться, яке більш не асоціюється з волна (укр. хвилюватися з тим самим значінням і хвиля), мостовая і мост, стріляти і стріла, рос. лягушка і лягать.
Зовсім якесь слово зникає з різних причин. Слово може перестати вживатися через те, що поняття, яке воно визначає, з якихось причин здається до архиву історії: вже й тепер мало кому з нового покоління доводиться користатися словами городовой, камергер, земство, урядник і под., так ще раніш відійшли в минуле тіун, спальнічий, фіскал то-що.
Легко зникають слова “сороміцькі”, замість яких деякий час вживають инші, більш приймовні.
Далі зріст абстрактности мислення неминуче веде до відкидання словесних ознак дріб’язкового називання: замість дрібних пазов вживається слова з загальним значенням. Так, в майбутньому можна надіятися, що зникнуть деякі синоніми, подібні до сербських: хранити— “годувати”, “харчувати”, доїти —“годувати грудьми”, питати — “годувати дитину”, кормити — “годувати худобу”.
До цього близьке явище, коли з багатьох близьких змістом слів, одні з яких виникли як наслідок прагнення до афективности виразу, другі перейнято під впливом моди з чужих мов і под., частина, що не набула стійких спеціяльних потрібних або таких які здаються потрібними значінь, виходить з ужитку: порівняй рос. пари плясать — танцовать, хворать — болеть; перші слова виявляють тенденцію до зникнення; сягать, прядать при літературнім прнгать живуть ще тільки діалектично.
І досі суперечне питання, в якій мірі сприяють вимиранню слів омоніми. Оскільки нам доводиться спостерігати на собі, що в момент утворення маловживаної форми нам ніби заважає омонім, певна тенденція давати переваїу перед омонімами словам, що відрізняються від них звуками, мабуть справді криється у властивостях нашої свідомости: багатьом укр. різниця здається невдале (краще вони вживають ріжниця), тому що воно нагадує їм місце, де ріжуть худобу. Росіянин з труднощами від победить утворює першу особу майбутньою часу побежу, охоче замінюючи її на старо-славянську побежду, бо йому ніби заважає омонімічне побежу, яке попростому вживається замість побегу. Можливо, що в українському загинуло лягати — “брикати”, тому що поруч було лягати — “кластися”. Через таку саму причину мабуть зникло, приміром, старофранцузьке plein “плоский”, яке замінено словом plat: йому перешкоджало те, що воно бреніло однаково з словом plein — “повний”.
Часто зникають слова в мало-цивілізованому середовищі через забобони: даного слова починають боятися, уникати, вживаючи замість нього иншого; так, у слов’янських та деяких инших мовах зникла стара індоєвропейська назва “ведмідь” під впливом певного мисливського забобону. Иноді загрожують існуванню слова ті самі мотиви, що виникли через звукову асоціяцію, якої раніш не було: коли на весні прилітають журавлі, український селянин боїться, приміром, за свідченням Драгоманова, казати слово журавель, вживаючи замість нього новоутвореного “веселик” — инакше, мовляв, доведеться цілий рік “журитися”.
Принципово сказане про слова можна прикласти і до окремих форм: коли вони вмирають, то тут діють ті самі причини й умови, як от: зріст уміння узагальнювати, тенденція позбавлятися непотрібної кількости ознак і т. ин. Певний паралелізм виявляється і в частковій заміні окремих слів на групи — з слова загального і другого, що його визначає ближче; у формальних мовах цьому відповідає тенденція до аналітичних, “розкладових” форм укр. ходив був, казав був.
Наприкінці ще одне питання. Чи впливає хоч-би частково змістовний бік слова на зовнішній звуковий? Прямих доказів того, щоб, приміром, у попередньому слові, яке розгалузилось значінням, відбулася якась навмисна зміна звуку, щоб відрізняти зміст, ми не маємо. Єдине, про що можна казати впевнено, це те, що коли у вжитку з тих або инших причин є дві подібні звукові оболонки для приблизно однакових понять (порівняй небо (ц.-сл.)і небо (рос.); в діялектах небо — 1) небо і 2) піднебіння; словинське nebo теж має обидва значіння; рос. жáркóе (речівник) — жаркое (прикметник); в говірках прикметник бренить жаркое і жáркóе), то один відтінок змісту викриває тенденцію зв’язатися з одною, другий —з другою звуковою ознакою.
Иншу форму зв’язку зовнішньої форми з суттю поняття ми маємо, приміром, у факті, що частини слова, з якими не зв’язується спеціяльних значінь, легко деформуються, переважно, на кінці слова (порівн.: носить з носити, там з тамо) тоді як у словах, в яких відповідний кінцевий звук є носій певного змісту, зберігається значно краще (напр.: кости, діло).
Далі, від ступня уваги до слова залежить темп його вимови: частини основні, основні слова через те менше перекручуються, ніж слова служебні, вводні: порівняй укр. мать — мабуть, словінське bom-bodem “буду”, російське мол з молвит і под.