Мла впилася в землю. Сонце впало за обрій. А на обрії плаче скучерявлене море.
А над морем стрибають хмари, п’яні хмари стрибають і плаче скучерявлене море... Вітер вохкими лапами розчісує жовто-червоне листя на винограді.
Вітер хмари збиває у купу і жменями кидає в небо і рве.
Вітер з моря!
Значить, буде буря в ночі, значить, буде всю ніч світитися море і скелі дзвонити будуть до самого ранку, до ранку плакати будуть і вночі буде буря.
От в останнє китайкою вечір майнув на горах, згас, а вітер шумить, золотиться червоним листом і грає.
Золотиться і грає...
І вона була золота... Правда, вона була хороша?
Саме отут проходила вона і загубила хустку, саме отут загубила хустку вона, як проходила...
А сталося це так.
А зустрівся я з нею так.
Уявіть собі: вузька стежка, тверда і згадючена над проваллям. Унизу ліворуч море, праворуч скелі і небо.
Зелене море і сірі скелі. А стежка оперезує гору. По тій стежці одному лише можна пройти і перш, ніж ступити, то треба гукнути: щоб не зустрітися. От.
А ми зустрілися. Правда, чудно, як це а ні вона, а ні я не гукнув?
А ми зустрілися. Я припав до скелі, широко розставивши руки, а вона мусіла пригорнутися до мене і обняти трохи. Так легко пригорнулася вона, а я широко розставив руки!
Це був момент, але я відчув кріпкі, маленькі груди і дихання її було на щоці у мене...
Щось гаряче обгорнуло мене, а дихання її метеликом зачепило уста і щоки.
Иноді хвилина — як вічність! І коли вона майнула за зворотом спідницею, мені здавалося, що я знаю її сто літ.
Майнула вона спідницею і щезла, а я стояв, широко розставивши руки, дивився... і здавалося мені, що музика заграла в скелях, піднялася у груди і заповнила весь світ.
А море билося унизу під ногами і дзвеніли весело скелі, а сонце сміялося золотим сміхом...
Ввечері я знов побачив її. Вона співала над морем і я прийшов. Правда, чудно, як я взнав, що то вона співає над морем? Як я взнав, коли я ніколи не чув її голосу? Чудно?.. Її голос був такий схожий на теплий живіт і на маленькі міцні груди...
Вона-ж не почула моїх кроків (може вона не чекала мене?) і коли я прийшов, вона не оглянулася.
А коли я сів коло неї і обгорнув її у шинелю (щоб не було холодно їй), лише тоді вона помітила мене.
— Ах-ха! — сказала вона від несподіванки, певно, а потім додала щось сердите-сердите по-татарськи і відсунулася. Відсунулася від мене вона, встала і пішла.
А хмари п’яні були, і скучерявлене море грало, і пішла вона додому по тій стежці, де зустрілися ми раніш, а я пішов слідом.
А коли вона помітила, то побігла.
Побігла вона, а я за нею, і здавалося мені, що то вовк жене дику сарну.
А море шуміло унизу далеко, глибоко і коли бігли ми, вона загубила хустку...
Хустку загубила вона, а я знайшов...
А вітер з моря хмари на хмари шарами клав, і темнішало вечірнє море.
Темнішало море, а ми бігли по стежці вниз. От хрюпнули двері, а я виліз на самий верх скелі і бачив її саклю унизу... От у вікні світло майнуло, і дівоча тінь на стіні задрижала...
До вікна підійшла і почала розчісувать косу...
А море билося люто в беріг, а море цілувало скелі і сердилося, що далеко вони, що не дістати йому до гори... Таке прокляте це море! Всю ніч не дало заснути меній на хвилинку!
І були ще ночі бурхливі, осінні...
Я над морем сижу і слухаю ноктюрни. І її чекаю... Немає. Витягаю хустку. Роздивляюся.
— От-тут повинні бути вуха, тут чорна коса...
Розгортаю, показую вітрові — Гей-гей. А вітер починає цілувати її, обгортає і крутить, тоді я ховаю в кишеню. Хитрий вітре! Я знаю... але ти більше не побачиш хустки! ні! Всміхаюсь.
— Досить того, що й так ти кожен раз з нею, як ганяє вона на гору кози. Ні.
Так сидів я і чекав її, та вона не приходила. Иноді приходили знайомі.
— Чого ви тут сидите? Так холодно і вітер...
— Так — казав я.
— На дворі вітер і бризки до вас долітають.
— Гм — відповідав я.
Тоді вони тягнули за руку і кричали:
— Ходімо в хату!
Але я виривався. Чого вони прийшли? Яке їм діло? А що, як я їх пішлю під-три-чорти? А?
Я кричав ще щось і вони ображено відходили. А я сидів і слухав, як свище вітер в скелях...
А далі.
Сталося це так. Я став на різку винограду до Алі-Шаїба. Ну, правда, я не знав, що й Мусема буде там. Хіба те, що вона в той день стояла коло контори, було доказом?
Ви ще може гадаєте, що у Еффенді-Смаїла я одержував більше, як у Шаїба. Яка дурниця!
У Шаїба я одержую не менше. Може, трохи менше, зате: праця менша. От!
Ну, й от! Цілий день я бачу її постать і засмажені, золоті руки. У неї велика, чорна коса.
Я ріжу, а вона носить. Ми в парі.
Ви ще, може, подумаєте, що це я нарочито зробив так. Ні, ні! Запевняю вас. Це — випадок.
Коли нахиляється вона, я бачу її ноги — вони теж стрункі і гарні.
А ввечері, коли знов бився вітер над морем в конанні, ходив я на виноградник і чекав її там.
Я лягав на землю і, повертаючись на спину, смоктав гроно і здавалося мені, що то я цілую її.
Знов співає вона над морем і знову прихожу я і обгортаю її. Вона не каже нічого і хоче встати. Я однією рукою держу її міцно, а другою тягнуся, щоб зірвати гроно. Зірвав і протягую їй.
І сталося так (як це сталося так?), що я спіймав її руку, лише доторкнувся до неї...
І от, як там на стежці, припала вона до мене (зачепилася за корінець, мабуть) і обгорнула мене...
Почув я її плечі коло моїх, а очі були до болю близькі, переплуталися тілами ми і уста коло уст забилися.
І така коротка була та ніч.
Хто це каже, що осінні ночі довгі і холодні? Ніч була така коротка і палюча.
І як люде брешуть! Як брешуть!
Ранком ми знов були у парі і коли дійшли до того місця, я подивився на неї, а вона, легко піднявши кошика, засміялася мені...
І були ще вечорі бурхливі, осінні, швидкі...
Я щільно загортаюся у шинелю і чекаю її...
Чую легку ходу і голос:
— Ау!
— Ау! — відповідаю.
Так балакали ми рухами, поцілунками, очима. Брала вона у рот гроно а я по ягодці добирався до уст... Коли залишалася одна ягодка, вона швидко ховала її, а я шукав... Так балакали ми між собою. І були у нас довгі бесіди і короткі ночі...
Я взнав, що вона любить, як синіє виноград на червоному тлі, що вона слухає море і розуміє його мову...
Багато я взнав. Я взнав, що у неї маленькі, теплі ноги, круті плечі і хитрі, швидкі руки...
Я взнав, що вона хороша, золота...
І на зріст вона була не велика, так що, коли я стояв рівно і вона хотіла поцілувати мене, то мусіла підстрибувати...
Вона так смішно підстрибувала, ця Мусема!
Так ми різали виноград. Вже й останні зімові груші зірвали. Вже й вино почали душити і роботи не стало.
Раз у вечері я сказав їй, що їду.
Вона довго не розуміла. Вона була така чудна і хороша — ця Мусема!
Все питала вона, чи скоро-ж я повернуся? Я сказав, що ніколи, мабуть. Тоді вона заплакала, а потім засміялася. Сміялася, а з очей сльози бігли ...
Сказала, що в Бахчисарай піде, бо дома її віддадуть за когось, а вона не хоче...
І коли прощалися ми, вітер знову і знову рвав небо і билося в тузі білою гривою море об скелі.
Я поїхав ...
От через три роки знову іду по тій самій стежці.
Тут вона бігла і загубила хустку. Там співала вона, а я прийшов. А он там, внизу, де тополі рядами, виноградник Шаїба, там я її цілував...
Ліворуч провалля і море, праворуч — скелі.
Проти мене іде жінка і кози жене. Бачу, що жінка, бо хустка не так зав’язана. Знов, як тоді, я до скелі припав. Кози пройшли. Жінка стала і очі зустрілись.
— Мусема! — я скрикнув.
А вона очі рукою заплющила, похитнулась... Я чув лише — Ах!
Дві хвилі чуть, як шуміло провалля і стогнали кущі.
Потім тихо. На горі сиротливо кричать кози. Унизу грає море і вітер сміється. Біжу униз, зриваюся, падаю...
Вже темно стало. Вже ніч покрила чорним крилом гори.
— Мусема!— кличу я — Мусема! — та не чуть відголосу. Лише на обрії миготять червоні маки і шумить скучерявлене море, а над ним стрибають хмари, п’яні хмари стрибають і плаче тужливо вітер.
А тут тихо, мертво. Я шукаю її живу, чи мертву і кличу...
Мла впилася в землю і мій клич б’ється об скелі і тане в міжгірних проваллях...