Мені можуть не повірити, сказати, що все це вигадки, то прошу тоді заїхати на ст. Фастів, і коли ви будете пити із бляшаного кухля тепленьку водичку, буфетник розповість вам те-ж саме. Почалося це властиво не на Фастові, а зовсім в иншому містечку, де й досі живе Зіцерман Зусь Янкелевич.
Він тепер сидить тумою в порожній крамниці й лише споглядає, як торгують инші.
Сидить Зіцерман біля вікна незадаром, він думає й можете бути певні, що він таки щось надумає.
Зусь Янкелевич Зіцерман — так було написано колись в пашпорті, “выданном сроком на пять лет”, де після слів: “особые приметы”, значилось: “роста ниже среднего, цвет волос—рыжий блондин, борода длинная с завитушками возле ушей, лицо в прыщах”.
Але після того, як в містечку цілих два роки стріляли всі кому тільки не лінь було, і як Зусь Янкелевич сам трохи було не вистрілив одного разу із шестизарядного револьвера, його стали називати — гражданіном Зіцерманом.
Заховавши весь свій чорно-бакалійний крам в захованках льоху, Зіцерман поволі звик до наглої заборони вільної торговлі. Хутко він переконався, що з-під поли торгувати щекраще. Така прогресія подій переконала його, що й з словом гражданін можна теж погодитись.
Зіцерман був людиною практичною.
— Разве он такой дурак,— говорили й инші про нього.
Він знав, і на цукерках колись читав, що під місяцем нема нічого вічного, а тому свою крамничку, дверима просто на ріг базару, як тільки почали називати його гражданіном,— обернув у кухню. У инших крамниці розібрали, або зайняли під казенні комори, чи клуби, а гражданін Зіцерман із віконця своєї, тепер кухні, весь час спокійно споглядав, як по базарній площі ходили голодні кози і жували на стовпах червоні плакати. Вечорами коло віконця, як із туману, виростали похилі постаті з довгими закуйовдженими бородами граждан: Ротта і Бланка і за глибоким зітханням чулось:
— Хіба так довго може продержатись совєцька власть, коли я, справжній мануфактурист, уже торгував і сіллю, і кожами, і сахарином: три професії перемінив і все-таки на пейсаху не буду мати пейсахівки.
— Ви, гражданін Зіцерман, усміхаєтесь, ви сидите в себе, як за стойкою, і може на вашій душі спокійно, а я, коли зачую, що виробляють оті комсомольці в моїй крамниці, так з мене вся душа виходить.
Зіцерман чухав ліниво під кудлатою бородою, щурив очі за рудими віями і лагідно говорив:
— Граждани, повірте мені — все це переміниться. Коли я не вгадаю, тоді скажете: “гражданін Зіцерман — ти дурак”. Ви таки самі подумайте — де було видано у світі божому, щоб можна прожити без торговлі? Ну от візьмемо самого найумнішого з них. Йому принесуть щіблети фасону бульдог, а йому захочеться фасону — вера, а таких в гуртовій коморі немає. Що-ж він мусить робити? Мусить дати мені чи там другому карбованця чи полтинника і я йому дістану фасону вера. Що значить? Хіба це не торговля?
Через шість місяців граждани Ротт, Бланк і ще де-кілька молодших стояли знову біля вікна Зіцермана і, з заздрістю оглядаючи крам в середині крамнички, говорили:
— Слухайте, гражданін Зіцерман, ви таки не дурак.
А ще через тиждень знову ті-ж постаті, побільшені ще й селянськими, читали над його крамничкою велику синю вивіску з червоними словами:
ТОРГОВОЕ ЗАВЕДЕНИЕ
АРТЕЛИ
* СОВЕТСКИЙ ТРУД. *
Тепер вони сказали:
— Зіцерман зовсім таки розумна голова — як був Зусем Янкелевичем, таким і зостанеться.
З кого фактично складалась артіль “Советский Труд” зовсім не цікаво, а юридично до неї входили: сам гражданін Зіцерман, небіж його дружини — Шабсай, який мав свою торговцю в містечку за двацять кілометрів звідціль (він рахувався завжди в роз’їздах по справам артілі). Входив ще годинникар гражданін Шварцман і Куделя Миланка, двічі офіційно і де-кілька раз не офіційно зґвалтована бандитами дівка, яка служила тепер у гражданіна Зіцерман “за одну”.
Голова артілі була практична голова і офіційний бік затвердження артілі не зустрів перешкод, бо всі члени її фігурували, як “жертви інтервенції”.
Справи артілі йшли дуже гарно і Зіцерман, ніколи не шкодував, коли фінінспектор клав собі до портфелю папіроси, не які-небудь “Шик”, а “Раковського”, або “Нансена”.
Все було-б гарно, і гражданін Зіцерман міг би по щирости хвалити радянську владу, якби у неї не було такої нерозумної організаційної політики: не встигла людина оговтатись на новенькій посаді, починає вже Зіцермана Зусем Янкелевичем величати, дивись уже йде й носа повісив:
— Перекидають на з’орудовання, на проізводство перекидають.
Ато й ще краще: не сам уже йде, а по боках іще двоє.
З’являється новий. А на цукерках, що раніше писали? “Нова мітла чисто мете”. А це в графі “непередбачені видатки” торгової книги артіли завжди збільшувало цифри і негативно впливало на баланс.
Зіцерман був людиною щирою, він не шкодував і завжди говорив у таких випадках:
— Аби їм було гарно, а нам уже й так, як-небудь, обійдеться, треба-ж розуміти, що коли ти не піддержиш Совєцькой власті — то й вона тебе не піддерже. Що значить пляшка портвейну чи мадери проти царських боргів? Пхе!
Оте “як-небудь” видно мало якусь вартість і гарно впливало на здоровля Зіцермана, бо тоща його фігурка скоро зробилась огурною, замісць довгої закуйовдженої бороди вже стирчала еспаньолка, а мадам Зіцерман носила лише каракулеві саки.
Найменшу вартість оте “як-небудь” мало для члена артілі Миланки Куделя. Як влітку ходила вона босою, так і взимку вона мила підлогу в холодній крамниці — теж босою. Граждаднін Зіцерман завжди застерігав її:
— Товариш Миланка, ви вже доросла людина і повинні знати, що від холоду можна застудитись. Якби я був настільки багатим, щоб міг платити за вас ще й в соцстрах, тоді-б мені наплювать, а то-ж ви знаєте, що наші дивіденди...
— Ви хоч би драні капці дістали мені,— тоном опозиції до правління відповідав член артілі, Миланка Куделя:— ато ось за цілий рік ганчірки драної не дістала. А хіба я не за гроші ставала до вас?
— Ви, товариш Миланка, так говорите, як ребьйонок. Якби я з цієї торгівлі заробляв собі хоч на ласий шматок, або що, ну тоді инша стать, ато-ж ти хиба не бачиш, що ми робимо тільки на совєцьку власть. Я співчуваю совєцькой власті і не спорю. Ну, а раз ти спориш зі мною за якісь капці, значить ти не співчуваєш власті, значить ти бандистка.
Член артіли Миланка Куделя була не вельми велеречива і закінчувала свій спір сердитим шльопанням мокрою ганчіркою по підлозі, від чого летіли бризки аж на білосніжні пудельки з цукерками.
Зіцерман, як ловкий опонент, цей мент використовував для того, щоб самому перейти в наступ.
— Товариш Миланка, якщо ви намірились робити мені шкоду, так я тебе серед білого дня вишвирну на сніг. Сволоч яка-небудь буде ще мені “подривать дєло”.
Після цього наступала тиша. Зіцерман знімав білосніжні пудельки, плював на них і полою піджака витирав сліди лютости Миланки, а Миланка свою лютість передавала тепер ганчірці, над тазом.
Гражданін Зіцерман був правим, коли осуждав організаційну політику радянської влади. Наслідком цієї політики одного разу до крамниці артіли заявився новий фінінспектор, а з ним ще й інспектор праці, які були зовсім не похожі на попередніх. Не цікавили їх ні папіроси, ні нова партія вин, а цікавили їх якісь там списки артіли, та її обороти.
Гражданін Зіцерман людина практична. Він затулив собою босу Миланку, яка стояла на дверях з помиями і лагідно проговорив:
— Ви, товариш Миланка, зачиніть двері, бо ми протягом можем застудити дорогих гостей,— а дорогим “гостям” зазначив:— Прошу вважати, що із нашої торгової артіли вибув по своєму бажанню один член, товариш Куделя Миланка. Про це ще немає протокола, тому що це лише вчора трапилось, ну таку маленьку неохайність нам, як жертвам інтервенції, можна на перший раз вибачити. А потім, відобразивши на своєму обличчі сяйво, він уклонився і додав:— Товариші може ще голодні, то для нас буде дуже приємно, як ви відкушаєте з нами.
І положив руку на бутилку мадери.
Видно інспектори не дочули його гостинного запрошення, бо мовчки забрали з конторки торгові й артільні книги і, навіть не подякувавши господаря, що запобігливо відчинив їм двері, вийшли з крамниці.
Зіцерман покликав зараз же Миланку, зробив суворе обличчя й сказав: — У власти є підозріння, що ви, товариш Миланка, маєте зносини з бандистами, а таких членів у артілі бути не може. Ви людина неписьменна і нічого в цім ділі, звичайно, не розумієте, так от тобі авансом 75 коп. на дорогу із дивіденда нашого обороту, і щоб вечером твоєї ноги не було в моїй хаті. Я співчуваю совєцькій власті і не бажаю мати на своєму сумлінні бандиста.
Миланка Куделя виторгувала ще 10 копійок і більше не сперечалась.
На другий день вона вже мила підлогу у штатського і воєнного портного Шльозберґа, а над вечір артільні книги знову спокійно лежали в конторці крамниці.
Спритливість інспекторів і побільшення торгових оборотів навели на думку Зіцермана вести надалі справи обережніш. Замісць вибувшого члена артіли був уже прийнятий хлопчик за прикажчика, а прізвище його внесено до протоколу про затвердження нових членів.
Крім того, до конторки було вложено ще де-кілька документів з печатками.
Час ішов собі так в столиці, як і в містечку.
Приятелі Зіцермана стогнали від урівняльних податків, зачиняли свої крамнички, брались за другу комерцію і знову стогнали та тихенько кляли “совєцьку власть”. А гражданін Зіцерман, голова артіли “Советский труд” ходив та лише потирав з усмішкою руки:
— Треба власть піддержувати, тоді й вона вас піддерже,— говорив він до якого-небудь засумувавшого червоного купця.
— А хіба ми не піддержуємо: вчора податок, позавчора оборотні, а сьогодні вони хотять, щоб я виграв сто тисяч, так дають мені аж п’ять облігацій. Ні, тут, вже видно, тільки рабин знає, в чому справа.
Зіцерман лише посміхався і посміхався аж доки в четвер під п’ятницю Свирид із почти не приніс йому такої повістки:
“...Народний суд 13 участка викликає вас на суботу (число) до міста Винниці (вулиця Льва Толстого ч...), як...”, дальше ріжок повістки було надірвано. Папірець був тоненьким, цілком здатним на цигарку і Свирид вирішив, що для Зіцермана вистарчить і половини. Внизу можна було ще прочитати: “...неявки, справа буде розглянена”...
Гражданін Зіцерман одкопилив нижню губу, вставився на повістку і нічого не міг зрозуміти: “Його притягати до відповідальности? Так не було за що, а хіба що свідком? Так не міг згадати ні одної сварки, звідкіля-б він не втік своєчасно. Після доброї години напруженого обмірковання він згадав, що три місяці тому на нього було складено протокола за безквитковий проїзд по залізниці.
Справа скінчиться напевне червінцем, але було й його шкода.
Поскільки на суботу в нього був переучот векселів, Зіцерман вирішив разом поїхати й на суд і попробувати відтягати й цього червінця.
Потяг відходив об 11 годині вечора проти суботи. Зіцерман напів-дороги до станції згадав, що не зазначив дружині ціни на карамель “цап-царап” і примушений був вернуться. Вертатися з дороги — це погана прикмета, але-ж і на карамелі “цап-царап” шкода було продешевити.
На станцію він прибіг червоний і засапаний, коли прискореному потягові пробив другий дзвінок. Квитків на місця в жосткому вагоні вже не було, довелося брати до м’якого.
На білу канапу у вагоні Зіцерман упав, як лантух з борошном. Облапав кешені, скинув заяложеного кашкета, розстебнув шубу і тоді лише видихнув із себе все повітря, яке нахапав підчас метушні.
Вдарив третій дзвінок і потяг заколивався на стрілках.
Не знаючи, що робити з собою в такому чистому вагоні, Зіцерман підвівся, подивився на чиюсь спину, що прикривала собою другу канапу, і вирішив покликати провідника:
— Слухайте, товаришу, де моє місце, бачите, в мене квиток є.
Провідник забрав квитка і показав на ту канапу, яка була вільною, над його головою.
— Ну так слухайте, товаришу, ще,— знову звернувся він до провідника:— Ви палите? так прошу! Тепер ви мені зробіть послугу. Мені треба зійти у Винниці, так коли-б я заснув, то ви мене розбудіть. Візьміть ще папіроску. Я таки люблю спати, і може не буду вставати, може буду й лаятись, навіть битись, так я вас прошу, зробіть, як робить Неха, ви не знаєте моєї жінки? Вона бере мене за плечі і випихає в двері. Я вас прошу, не забудьте — купе № 5. В щоб ви самі бува не заснули, то візьміть ще папіроску.
Провідник забрав папіроску і пішов.
Потяг вистукав на стеках потрібну кількість ударів, свиснув і зупинився на дві хвилини на першій станції, напевно для того, щоб до купе №5 увійшов високий, чорнявий іще молодолітній, з підстриженими вусами, гражданін з портфелем. За дві хвилини потяг рушив далі, а гражданін Зіцерман, запропонувавши своєму новому сусіді папіросу із пудельки з портретом Нансена, розпочав бесіду, яку звичайно і ведуть в потягах:
— Ви далеко їдете?
— Доки ще до другої станції.
— По комерційним справам?
— По службовим.
— Ви службовець? Слухайте, я голова артіли “Советский труд”. Ну і скажіть мені, будь ласка, от я одержав папірця, так щоб це могло означати?
Слідом за цим він подав гражданіну з портфелем надірвану повістку. — Може вгодно ще папіроску, будь ласка, це з своєї крамниці, ї у нас ціле торговоє підприємство.
Гражданін з портфелем окинув постраждавшу повістку оком, прижмурено посміхнувся і, повертаючи назад, відказав:
— Мабуть позивають вас.
— Ви мене вибачте, я й сам догадуюсь, що мабуть позивають, але за віщо? У мене є крамниця. Ви людина гарна, я з першого разу це побачив, так я вам усе “по чистой совєсті”. У мене є крамниця. Ви думєте, що у нашому містечку хто-небудь краще торгує? Ніколи. Крамницю я назвав артіль “Советский труд”. Ніякої артіли не було й немає, ну, знаєте, тепер инакше не проживеш, раз ти хочеш сочувствовать савєцькой власті...
Гражданін з портфелем крізь дрімоту силкувався бути уважним і Зіцерман за це угостив його ще двома папіросами.
— Закінчив звоє оповідання Зіцерман такими словами:
— Так коли з приводу цього що небудь, так у мене є такі документи, шо комар мухи не підсилить.
І після цього витяг жмут копій і посвідчень з печатками ріжних колірів і калібрів.
За час їхніх балачок підвівся з другої нижньої канапи пасажир, продрав очі і, діставши з такої-ж шуби, як і у Зіцермана, газету, почав моститися читати. Електричний лихтар зверху світить неясно і пасажир задерав газету вище носа. Коли й з цього нічого не вийшло, тоді він звернувся до сусідів:
— Громадяни, дозвольте мені лягти на ваше місце на верхню канапу, там буде ближче до світла , а хто буде спати, лягайте на моє.
Зіцерман з цим цілком погодився:
— А вам далеко їхати?
— До Фастова.
— Ну. так я вже, ліг на ваше місце.
І слідом за цим обревізувавши знову свої кешені і переклавши товсте портмоне із піджака до брюк, улігся ліцем до стінки.
Що снилося гражданіну Зіцерману невідомо, але потяг уже зупинявся десять раз, а він все також цупко спав, як і спочатку. Коли нарешті зупинився потяг в одинацятий раз і довкола і засвистіли і й заревли гудки, мов буйволи в горах, Зіцерман разом схопився на ноги, глянув у вікно на білий ранок і заревів не менше паровоза:
— Яка це станція?
У вагоні сиділи вже нові й незнайомі пасажири і хтось, позіхаючи, відповів.
— Фастов.
— Фастов? Фастов! Провідник, провідник!
Він хутко натягав на себе шубу і не переставав кричати — “провідник”, аж доки той не став на порозі купе.
— Чого вам?
— Це Фастів?
— Фастів.
— Це не Винниця?
— Винницю ще вночі проїхали.
— Ну, слухайте, товариш провідник, я голова артіли “Совєцький труд” і лаятись не вмію, но такої сволочи, такого подлеца, як ви, ще ніде не бачив: ви викурили у мене три папіроси Нансена, і я вас просив висадити мене на станції Винниця.
Провідник здивовано ширив очі.
— Я-ж висадив.
— Слухайте, товариш провідник, я хоч і голова артіли “Совєцький труд”, але казав до вас, може я буду впиратись.
— І впирались.
— Може я буду лаятись.
— І лаялись, і якого ви чорта, гражданін, знову лаєтесь?
— Ви мене все-таки мусили висадити на станції Винниця.
— Говорю-ж вам, що й висадив, а якщо ви переплутали, де кому вставати, так то не моя справа... От що.
Провідник сердито плюнув на підлогу проти дощечки з написом: “Плювати на підлогу не дозволяється” і вже апелював до коридору:
— Гарну моду взяли: кожен тобі лається.
Вдарив третій дзвінок. Гражданін Зіцерман вискочив в коридор.
— Що,— вже їде? Провідник, скажіть, що я зараз встаю!
Обмацавши знову кешені, він вистрибнув до вихідних дверей, але в самих дверях його затиснули по-між себе двоє елегантно одягнених мущин в черевичках “джімі” і він ніяк не міг розминутись з ними, аж доки не рушив потяг. Тоді все зробилось якось само по себі: черевички “джімі” пішли до вагону, стурбований гражданін Зіцерман зіскочив на перон.
Дальше події розгортались на очах буфетчика ст. Фастів. Розповідаючи про це, він тут глибоко зітхав і з мажора переходив на мінор:
— Якби ви бачили, як гражданін Зіцерман плакав отут перед касою. Так стояв товариш із залізничної охорони, отак — товариш із ОРТЧК, а так стояв я. Так у Зіцермана сльози лились на його шубу, а шуба на лисицях, лились як із сорокавідерної бочки. “Я, говорить, голова артіли “Савєцький труд” користувався скрізь довір’ям і пошаною і тепер мене можуть запідозрити в розтраті артільних грошей, але-ж і я вам говорю, помацав у купе ще — є гроші, повен гаманець — ціла тисяча, помацав і в коридорі — є гроші, а тут уже у вас хвать — нема грошей”...
— Ну, склали протокола, та й вже, а ти собі їдь назад. А хіба я не знаю, хто такий Зусь Янкелевич. Я йому купив на власні гроші квитка в жорстокому вагоні до Винниці, дав десяток папірос “Октябрських”, я знаю, що за такою людиною не пропаде. і він собі вечером поїхав назад.
Далі буфетчик користувався ріжними чутками, якими й ми користуємось.
Прибувши до Винниці в неділю, Зіцерман до камери народнього суду міг дістатись лише в понеділок. Суд виніс постанову і без нього, а тому йому діловод дав зразу-ж і копію.
Як-би перед Зіцерманом раптом одверзлись врата до пекла, це-б його перелякало менше, ані-ж оті чорненькі рядки, що стрибали на білім папері.
Початок був звичайний, а далі було вже зовсім не звичайне:
“...По-перше — гражданін Зіцерман, Зусь Янкелевич,— було вже в третім рядку,— прикривав свої комерційні справи неправдивим присвоюванням назви артіли “Совєтский труд”, завдяки чому уникав належних з нього податків. Це обдурювання на протязі шіснацяти місяців причинило збитків радянській республіці на 2000 карбованців.
“По-друге — протягом дванацяти місяців, прикриваючись тою-ж артіллю, експлоатував гр-ку Миланку Куделю і причинив їй збитків на 260 карб.”.
Далі Зіцерман не міг читати. Він вихватив з кешені жмут паперів і закричав на діловода:
— Шо значить неправильно? У мене документи на руках. Де ваш суддя?
Діловод відчинив двері до кабінету і Зіцерман скакнув туди, як з печи.
— Товариш суддя, ви дуже гарно судите, та тільки у мене ось...
На цьому він і замовк.
За столом сидів той самий молодолітній гражданін, якому він у вагоні “по чистой совєсті” розповів історію своєї артіли.
Гражданін Зіцерман лише подумав: “якби була инша політика совєцькой власти, то й це-б ще можна було справити”.
Січень, 1925 р. Харків