Жук, хоч і сидить він на
троянді, — все одно жук.
Сааді.
“... І от жовтень ударив по всіх їх. Як було приємно тоді жити! Колони революційного війська тягнуться повз моєї посади. Чиновня розбіглася, а революційну армію треба кормити. І от нас кілька чоловік”... “взяли на себе всі склади “Сельдяного Буяна” (...“Петроградское Особое Присутствие по продовольствию”). Нам прислали охорону салдат до 20-ти, і ми день і ніч суток зо п’ять провели там, видаючи по ордерах, вже не пам’ятаю якої революційної организації, їжу, рибу й м’ясо”... “Правда, нас за це підтримали матеріально, видавши поверхурочні гроші, за 90 з лишкою годин”. “Пам’ятаю, як у ночі, розставивши зміну варти, ми з рештою салдатів готували з трески крупник і читали запальні відозви Петросовєта, обмірковуючи становище”.
Як вам подобається цей революційніший уривок із автобіографії Валеріана Поліщука? Нам він страшенно сподобався, бо ми відчули в нім таку милу безпосередність, таку щирість і одвертість, якій ніяк не можна не позаздрити. Шкода тільки, що автор цього веселого фрагменту, одрекомендувавши себе в “L’humanite” (звичайно, через перекладача) “гарячим (чи то палким) воїном, який приймав активну участь у революційних битвах Октября” (дослівно так було надруковано: “Militant ardent, il (цеб-то Поліщук) prend une part active aux batailles révolutionnaires d’octobre”), не догадався під рубрикою “в чому проявлено вашу активність” додати:
— Був главкомом на складі “Сельдяного Буяна”, де командував проти контр-революційної “їжи, риби та м’яса”, за що й одержав “по-верхурочного” ордена... чи то пак ордера “за 90 з лишкою годин”.
Але з того “сельдяного” часу багато води утекло. Наш главком (ми в свій час, завдяки своїй малописьменності й зовсім не з “яхидства”, називали їх каптьорами),— наш главком став динамічним верлібристом. І от якого він вірша “ушкварив” у день восьмої річниці Жовтня:
— “Я не знаю, якого-б прокляття кинути вам, остекліли пани. Щоб розверзлася земля під вами, щоб облила пекельно вогнева лава ваші черепи і очі закриті” ... “Усі неможливі муки наше сумління готово одверто на вас кинути в розпалі бою”. “Ми презирством згадаємо вас, блювотна мерзота вселюдства, паразитарне панство, і слина огиди плювком полетить із язика й рота”.
Підкреслення наше... Але як вам подобається цей уривок? Верлібрист, як бачите, згадав, що він був колись главкомом і рветься “в розпалі бою” на панство. Його, здається, ще ніхто й не заспокоював, але він уже, так-би мовити, авансом кричить: “Та де там,— коли пече”, дайош мені “фундаторів кабали вікової” — і нікоторих гвоздьов! Нерви мені заплутались у голові! Держіть мене,— а то — побий мене бог — вирвусь... Ви киваєте на “неп”? Тєто єрунда! Хіба ви способні почувати щось? Ну, кажіть, способні?.. Ага! А я от чую, як “колони революційного війська повз “Петроградского Особого Присутсівия по продовольствию” не йдуть, а прямо тобі рєжуть!.. Але й тєто не хвакт. Ви думаєте, що я під Косинчину “Анкету” підробляюсь? Нічого подібного! То вже кличуть мене до продовольствія... Я зараз!.. Зараз... (тільки, будь ласка, не забудьте про ордена... чи то пак про “поверхурочного ордера”)... Я зараз! Мене трясьот в лихоманці... і... і... вже потекла слина... Ах, “сельдяной буян”! Ну, коли-ж, нарешті, я доконаю цей дорош-єфремовський ... чи то пак зеро-хвильовський... “крупник з трескою”!
Так голосить і галасує (і цілком справедливо) наш колишній “оплічник”, “теперешній кращий приятель С. Пилипенка” (див. в славетну автобіографію, а також в туманну історію “видавництва автора”). Такі “твори” “випущаєть” “тєтой” симпатичний мальчонка.
Але робили ми цей ліричний вступ тільки для того, щоб наші читачі не сумнівались:
— “гомер революції” і сьогодні не покинув слинити і плюватись. Отже, коли ми назвемо його слинявим каптьором (ти не ображайся, Валеріяне, “ми тебе не хочемо підозрівати в цьому”), то не вбачайте, будь ласка, в такій фамільярності вульгаризму й бажання нашого зробити неприємність своєму “оплічнику”. Особливо просимо не звертати уваги на те, що наша характеристика цього милого, хоч і малописьменного (про малописьменність буде далі) “гомера” зійдеться з відповідною характеристикою якогось жовтоблакитного емігранта. Справа тут, бачите, занадто простенька: Поліщукова слина однаково неприємна для всіх. Це просто фізіологічне почуття.
Отже, в боротьбу двох сил влетів динамічний верлібрист, автор скандальної автобіографії (“фе”) і не менш нудної губанівської “Европи на вулкані”, “ахтанабіль” сучасности. як сам він себе рекомендує.
Словом, В. Поліщук випустив ще одну брошуру й чекає на неї рецензії.
Отже, авансом: брошура, як брошура! Розділи два й будуть мати поспіх... Особливо серед дурачків, оскільки цей поспіх зветься succès du scandale. Але коли ми об’єктивно підійдемо до неї, то побачимо: новий “твір” машинізованого верлібриста страшенно нагадує його передостанній. Ми говоримо про той передостанній, де Поліщук на протязі 2-х друк, аркушів їсть “революційні” баклажани й не менш “червону” “юшку, де плавало кілька галушок”. Словом, справа йде про той твір, що від нього відвернулись буквально всі, хто поважає себе: мабуть, багато в ньому цього самого “фе”.
Очевидно, треба було-б замовчати й нову “циркуляцію культурної крови”. Але — досить! “Ахтанабілю” сучасносги вже слід показати його справжній гараж. Бо і справді: доки він буде використовувати наївняків із “науково-дослідної катедри історії української культури в Харкові” та якимись путями пролазити навіть... в комуністичний університет. Нам тим легше зробити це, що слинявий каптьор (ти не ображайся, Валеріяне, “ми тебе не хочемо підозрівати в цьому”) зачепив своєю слиною нашого шановного памфлетиста Миколу Хвильового, який, памфлетист — до речи — давно вже чекає причіпки покінчити з цією болячкою на пролетарській літературі.
Отже, по-перше, два слова про особисті випади. Зупинятись на цих ми довго не будемо (це була-б неповага до самого себе). Але, приймаючи на увагу, що Поліщуків твір може попасти в руки якогось малописьменного читача, ми вважаємо за потрібне на момент і для розваги зупинитись і на цьому.
Так от: вимушену сміливість “сельдяного буяна” дуже тонкими нитками шито. Прошу, приклад:
Поліщук, як і його “папаша” Пилипенко, перш за все, схопився за “вітаїзм”: мовляв, це-же страшенне неуцтво викинути з цього слова “л”, хоч-бп і свідомо, як ви пишете.
От тобі й раз! А ти-ж, як думав: висока культура? Неуцтво, голубе! Неуцтво! Тому-ж ми й шукаємо Зерова.
От динамічність — це нам подобається! Знаючи добре, що ми рано чи пізно, а назвемо його малописьменним “ордером". Поліщук йде в “контр-атаку” й заявляє:
— “Це-ж малокультурність вживати так багато чужоземних слів: “опоненти”, “класичний афоризм”, “солідарність” і т. д.
От тобі і два! А ти-ж, як думав: культурність?
Правда. Істинна правда. Малокультурність дуже частенько прикривається словечками високого штибу (це ми докажемо далі, коли розберемо “твір” “ахтанабіля” сучасности), але ніколи “опоненти" чи то “класичний афоризм” не були словами подібного ґатунку, коли ними глушили “крупник з трескою”. Звичайно, можна-б було сказати так:
— Філософічні твори В. Поліщука, то є зібрання шаблонних думок, які треба висловити в короткій і одривочній формі, і які, на жаль, розтяглися в триаршинні поеми.
Але можна сказати й так:
— В. Поліщук, то є просто класичний афоризм із держвидавського “ділового календаря”.
Ми гадаємо, що друга формуліровка краща, хоч-би своїм динамізмом... І не зважаючи на чужоземне походження.
А в тім, покиньмо фехтовати полемічною шпагою: коли когось цікавить, як ми будемо одштовхувати ті чи инші особисті напади, хай улаштовує турнір: ми з охотою приймемо в ньому участь. А зараз давайте подивимось, чи не виглядав зі сторінок останнього “твору” нашого “автора” обличчя “військового фершала” і... і... Словом, далі буде видно.
Почнемо з першої статті, що зветься “Завдання доби”. Завдання такі: “і) на міжнародній терен! 2) машинізація, 3) динамізм, 4) матеріялістична мова, 5) мистецтво для працюючих”. Завдання, як бачите, “оченно сурйозні”. Отже, спитаймо, як їх розвязує “гарячий воїн революційних битв Октября” (“militant ardent, rtc”).
Словом, було так: було три періоди і прийшов четвертий. В першому періоді був Котляревський та инші, в другому — Драгоманів і Франко, в третьому — Леся Українка й Коцюбинський з модерністами. Перший “не цурається свого”, другий характеризується тим, що “ми повинні бути культурні і свідомі національно”, а для третього характерне: “у нас може бути так, як у Західній Европі”. Що-ж до четвертого, то поки-що почекаємо.
Ну, так як вам подобається це поділення? На наш погляд, воно дуже “вумне”. Справді, хіба письменники Поліщуківського другого періоду не брали на себе завдань письменників третього періоду? Хіба Драгоманів і Франко не використовували “Европейських сюжетів”? І, навпаки, хіба Леся Українка не закликала до культурности і свідомости національної? Звичайно, в нюансах “мужня жінка” відрізнялась чимсь від мудрого галичанина, оскільки вона належала до молодшого покоління; але ці нюанси не судилося підмітити нашому верлібристу. Його-ж поділення — це просто малописьменні етюди.
“Але зараз після Жовтневої революції,— пише далі “сельдяной буян”,— наступає четвертий період.— Ми не тільки вміємо взяти дещо з Заходу, але ми маємо (підкреслення його-ж) і знаємо, що дати свого оригінального у світову скарбницю”.
Та невже? Так таки й маємо з підкресленням? От “сторія”! Чи не “Европу на вулкані”? Ні, каже Поліщук: “ідею пролетарської революції, втілену у своєрідні культурні та літературні форми”! От бачите що! А ми й не знали досі! Словом, каптьор вносить пропозицію улаштовати “соревнование” зі штабом світової революції—компартією. Що-ж, пропозиція не погана.
Але хто-ж із нас буде вносити цю “ідею” до вищеназваної “скарбниці”? З брошури видно, що всі сучасні українські письменники до цього не здібні, бо хоч дехто з них і має цю “ідею”, але формально всі вони або Надсони, або Пільняки, або неокласики. Залишається авангардний верлібрист Поліщук... та почасти Пилипенко ... чи то пак плужани. Очевидно, вони й мусять наробити репету у “світовій скарбниці”. Ідея, як бачите, варта уваги. Словом, дайош тов. Петнікова — і “нікоторих гвоздьов”! На те-ж він і вчив чужоземні мови, щоб перекладати ... чи то пак заробляти гроші. І потім, хіба ви не знаєте,— “скандинавська література завоювала собі місце на світовій арені”. Поліщук за це цілком відповідає, бо він чув дещо і про Гамсуна.
Але хоч як хоче “показати себе” “з розмахом” наш “автор”,— все-таки треба його попередити:
— Не поспішай, друже, а то захекаєшся! Скандинавці тоді завоювали Европу, коли дали “Вікторію”, “Пана”, “Голод” і т. д. Одним “дайош Европу” не візьмеш, брате! “Своєрідна дифуз’я” виллється в ту саму “дифузію”, яка підстерегла жабу, що уподоблялась волові. Пам’ятаєш цю байку?
Звичайно, “утворити міжнародне товариство друзів української культури” завжди можна, але тоді “четвертий період” буде характеризуватись перекладами на європейські мови письменників попередніх “періодів”... і, можливо, перекладами... межигірських творів. От у чому сіль!
Словом, перше завдання “на міжнародній терен” і “дайош Европу” тотожне завданям деяких інтелектуально пересічних “хатян”. Не дарма В. Поліщук, як справжній звульгаризований “неохатянин” привіз із Европи “котелок і джимі”.
В своїх статтях ми вже говорили, як ми розуміємо Европу. До чого-ж убого звучить тепер ця неписьменна трактовка Заходу. Коли вірити “ахтанабілю” сучасности, що ми переживаємо “четвертий період”, то, наперекір хлестаковщині, він буде характеризоватись — учобою, поглибленням, утворенням своєрідних звязків з культурно-революційними традиціями українського та європейського минулого. Передостаннє покоління українських письменників мало не вийшло на Захід. Наше покоління в силу багатьох причин навряд чи вийде. Наступна генерація мусить вийти й саме з ідеями пролетарської революції. Але для цього треба негайно покінчити і з хлестаковщиною, яка по суті являється елементом модернізованої просвіти.
Словом, коли-б “гарячий воїн революційних битв Октября” (militant ardent’ect), замість писати триаршинні поеми та розкидати “революційну” “треску” почитав хоч трохи Леніна, то він-би вичитав із нього чимало корисних для себе думок.
Але яке-ж друге завдання?— Друге?.. Звичайно, “машинізація”. Тут Поліщук виступає в ролі, так-би мовити, машиніста. Тут “сельдяной буян” намагається доказати, що “другою основою нашого існування є базування наенергетиці України та справі машинізації нашого життя”.
Що-ж — думка не погана. Читали ми її не раз хоч-би в тому-ж “Українському Економісті”. Але при чому тут Поліщук?
— Як при чому? “Хіба не панує думка, що українська культура — це село, а місто — це російська культура”? От коли ми цієї думки позбудемось, тоді й “машинізуємо життя”.
Боже мій, який абсурд! Яка трьохетажна галімаття! Тільки “гарячий воїн” і здібний так мислити. І справді, оскільки українське місто завжди було садібою русифікації, остільки населення знало його тільки таким. Тепер-же, коли воно взяло на себе ролю провідника українізації, і населення почало придивлятись до нашої культури.
— Але коли-ж люди скажуть (галасує Поліщук), що “українське місто — це українська культура”?
— Очевидно тоді, друже, коли ми в цьому місті збудуємо цю культуру. Поява в Харкові, припустім, таких культурних очагів, як держдрама або державна опера, все біліш і більш переконує населення, що город — це вже не російська культура. Перехід таких відомих артистів, як Петіпа, з російської на українську сцену є тому один із яскравих доказів.
Але “ахтанабіль” сучасності! все-таки страшено хвилюється і далі сперечається з вітряками: “у нас, мовляв, робітники не росіяни”. Щоби яскравіш підкреслити свій талмуд, він навіть приплів сюди Донцова, “лягнувши” його ніжкою... через кордон.
В чому справа? Донцов гадає, що українська інтелігенція “могла-б відбудувати свою ідеологію тільки на селянстві”? І хай собі гадає! Так гадає дехто і з ваших радянців? На здоров’ячко! А ми от думаємо, якби цьому робітництву прищепити українську культуру, і гадаємо, що її за кілька років прищепимо, бо так наказує нам наша партія. Очевидно, тоді ніхто й не наважиться говорити, що “робітництво у нас російське”.
Отже, такі недалекі розмови нагадують нам порожнє белькотіння (ти не ображайся, Валеріяне, “ми тебе не хочемо підозрівати в тому”), і в наші ділові будні розраховано куркам на сміх... і емігрантам на розвагу. І коли цю галіматтю слухає молодь із комуністичного університету, то ми тільки здивовано підводимо брови.
Словом, “енергетику України”, що її вичитано з популярної брошури, ніяк не можна звязати з іспанськими вітряками. І коли хто небудь ще й досі сумнівається в політичній безграмотності нашого “автора”, то хай ще послухає такого пустодзвону:
“Українська культура може й повинна (підкреслення його-ж) спиратись вже й зараз на робітництво важкої й легкої індустрії”.
В чому річ? Як це так “спиратися”? Що має на увазі “сельдяной буян”? Пролетарську ідеологію? Так тоді навіщо такі страшні слова? Навіщо цей спеціальний розділ про машинізацію? Навіщо так голосно заявляти:
“Українська культура нового часу повинна бути не полевою, а індустріальною”.
Ви питаєте навіщо?.. Та треба-ж форснути “неохатянською” ... чи то пак просвітянською мудрістю. Треба-ж “пущати” словечки висо кого штибу, щоби сховати свою політичну й поетичну неписьменність Бо і справді: далі виясняється така “сторія”; вся голосна завірюха про “індустрію, машинізацію та енергетику” зводиться до того, що треба... “віддати частку свого творчого хисту шахтареві” та “змальовувати цукроварні”. Мовляв, чому-ж нам не взятись за цю справу? Отже “Чернявський, Винниченко та Черкасенко писали про робітника”?
Словом, синиця хотіла запалити море, а вийшов—пшик... у квадраті (пшик = А; значить, А2).
І коли потім “гарячий воїн” галасує, що “волошкові поети щезнуть незабаром”, то ми його “яхидно” запитуємо: та невже? Чи не йде тут справа про “Косинку, Осьмачку й навіть Тичину”, які стоять тобі на дорозі? Правда, Поліщук згадує потім, що й він грішить (саме грішить, а не творить) “волошками (“Дума про Бармашиху та різні “Жита”), але то він, бачите, писав “свідомо, зрідка, для менту”. Словом, “дайош” Нову Асканію і “майовий дощик з божого неба”!
Ая-я-я-я-я-я! І це пише та людина, яка у свій час подавала надії стати не останнім пересічним поетом! До чого може довести відсутність почуття міри й самокритики! Ая-я-я-я-я-я!
Такі от двоє перших завдань. На цьому ми, власне, і закінчимо огляд вступної статті, і от чому: третє “завдання” ми, щоб не повторюватись, віднесемо в кінець, а на четвертому й п’ятому не приходиться зупинятись: для пя’того нема розділу (так-би мовити, “красне” слівце), а четверте є слабенький переказ Доленґової розвідки.
Далі йде “полемічний” екскурс у сучасність. Тут верлібрист “криє” Хвильового, Зерова й Дорошкевича. “Криє” — треба віддати йому справедливість — добре. Борзописець із нього для жовтої преси вийшов-би не зовсім поганий. Шкода тільки, що він так і не вияснив, “що-ж то за передовий Зеров”. Бо-ж форсити своєю задрипанською поінформованістю — це ще не є доказ. А задрипанки от де: “на чолі Европи стоять не неокласики, а верлібристи”. Далі ми будемо говорити, який з В. Поліщука верлібрист, а зараз дозвольте поінформувати:
— На чолі сучасної поетичної Европи стоїть поетичне (віршове) бездоріжжя. Що-ж до верлібру, то він там, не розцвівши, одцвітає, доживає свої останні дні. Таким чином, тягнути до нього (навіть у “неохатянських” “смислах”) значить страждати на епігонізм... чи то пак на “ахтанабіля”. Наш “сельдяной буян”, не знаючи чужоземних мов (ти не ображайся, Валеріяне, “ми тебе не хочемо підозрівати в цьому”), і досі використовує старі російські джерела.
Отже, “приятелю милий”, покинь свої претензії! Не можна говорити цього в Харкові, а тим паче в Київі. Наливати можна на задрипанках, а не тут. Тобі не подобається “азіатський ренесанс”? Добре! Але-ж не форси своєю малокультурністю. Тебе посилала Наркомосвіта в Европу? Прекрасно! Але, подивившись на неї одним оком, не вподобляйся “петербурзькому писарю” із відомої тобі п’єси, який думав, що на провінції “вопче нет абразованих людей”.
Коли Зеров не хоче визнавати твоєї “поетики” (про неї річ буде далі), то він, очевидно, має рацію. І от над цією рацією тобі треба подумати. І треба ще подумати над тим, чому Хвильовий, розуміючи Европу (це ти й сам визнав), в той-же час не “слинить” неокласики. І коли ти кажеш, що “єгиптяни не копіювали, а організовували природу, то ми тобі все-таки не хочемо вірити, бо ти стільки-ж розумієшся в єгипетській культурі, скільки твій верлібр подібний до поетичного твору. Коли говорити твоїми претенційними формулами, то це буде так:
Єгипетська культура — А; Поліщук — В; поетичний твір — С; поліщуківський верлібр — Д. — Отже й маємо:
А:В = С:Д.
Взагалі, треба сказати, що “філософ з головою хлопчика” не стільки “наливає”, скільки не розуміє. Бо всю його “вченість” обмежено тим-же таки “петроградським писарем”.
— “Як-би я не любив коринтського ордеРа в архітектурі (пише Поліщук), але я не стану проповідувати, щоб Всеукраїнський “Палац Праці”, де скупчилась житлова техніка нашої доби, будували инакше, як не в стилі залізобетонних і скляних конструкцій нашого часу”.
Перш за все, не ордеру, а ордеНу, себ-то стилю, бо “ордеР” тут звучить чистісінько, як “ахтанабіль”. Чи, може, “палкий воїн революційних битв октября” (militant ardent'ect) згадав того ордера, що “за 90 з лишкою годин”? Все можливо! Але що-ж таке цей стиль наших конструкцій? Коли Поліщук розуміє його, як стиль, що не знає зайвих цяцькувань, то доводимо до його відому: колони (оці саме ордеРи... чи то пак ордеНи) і коринтські й асирійські й ect не завжди будувалися для цяцькування. Коли-ж справа йде про якийсь новий архітектурний стиль, то треба поговорити з архітекторами, і інформувати нас конкретніш, “матеріалістичною мовою”, бо ми можемо подумати, що “сельдяной буян” чув тільки одним вухом про архітектуру. Бо і справні, хоч як розпинається наш “вчений” автор, але ми все-таки не задоволені з залізобетонних “конструкцій” харківського горкомхоза, бо вони свідчать тільки про нашу ахітектурну малописьменність.
І тому, коли Поліщук меле щось про “червоний Плуг”, то ми гадаємо, що це просто бажання найти собі прихильників. Можливо, в Данії і потрібні письменники з розрахунком одного на кожні 200 чоловіка. Але навіщо-ж тоді воювати з “волошками?” Словом, “другорядні твори нам потрібні, бо першим сортом не охопити всього життя”. Шкода тільки, що на цей “перший сорт” нема Кузьми Пруткова. А в тім, коли Поліщук вважає свої поеми за “перший сорт”, то чому-ж: можна тоді мати і “другорядні твори”.
Як вам це подобається? Га? Але перепрошаємо: є ще post scriptum — “Єфремівське саморекламство”. Post scriptum тому, що... вибачте... ніяково присвячувати цілий розділ: безпартійний лає, а комуніст... як-би сказати це... ну, якби це сказати ... “захищає” ... ох !.. ах !.. академика.
Отже, “сельдяной буян” наступає на... на ... (ах, “Петроградское Присутствие по продовольствию”!) на... С. Єфремова 1923 року.
Перш за все, про “саморекламство”. Воістину: “хто-б казав, а хто-б і мовчав”. Звичайно, дуже похвально, що Поліщук не солідаризується з думками українського інтелігента минулих років. Одне лихо: запізнився він трохи. Треба було виступати проти академика, приблизно, тоді, коли виходив хоч-би той-же “Вир революції”, де вміщено компліментну статтю брата цього-ж академика про цього-ж В. Поліщука.
Тепер цей “виступ” трохи смішний, коли не сказати більше. Отже, не сумнівайся, Валерко, академик живе вже напередодні 1926 р. і... очевидно, того, що писав, не повторить.
Звичайно, С. Єфремов, будучи людиною старого покоління і чужого нам світогляду, вже не прийде до нас. Тому ми й мусимо його взяти в полосу нашого уважного ідеологічного контролю. Але контролювати його прийдеться, очевидно, не Поліщукові. Бо і справді, беручись виявляти ворожу ідеологію, а тим паче політичні реверанси, треба розумітись хоч трохи в сучасній громадський ситуації, а по-друге, не плутати реверансів з здоровими думками. Хіба чужий нам С. Єфремов не може висловити корисних для нас думок?
На наш погляд, він цілком справедливо обурюється проти “галасливих гомерів революції”. Бо він-же має на увазі нікого иншого, як “сельдяного буяна”. На наш погляд, він цілком справедливо й Тичину “пхнув” на перегляд закінчення “космічного оркестру”: кінець і справді був не до місця, хоч окремим віршом він набирає не аби якого значіння (це вже проти академика).
І ще проти того-ж академика (але треба з головою!) він, С. Єфремов, на наш погляд, помиляється в оцінці деяких сучасних письменників. І коли ми не “кипятимося”, то тільки тому, що знаємо: вищеназваний академик виховувався десятки років у чужій нам ідеологічній атмосфері. Наша партія прекрасно знає ідеологічну ціну всій старій українській інтелігенції, але вона терпляче вичікує і не стільки глибиного перелому в світогляді цієї-ж інтелігенції, скільки щирого й не формального, а внутрішнього й безповоротного визнання радянського строю.
Це зовсім не значить, що ми не обійдемося без неї (старої), а це значить, що комуністична партія має великий державний розум, і знає чого вимагати. Це також зовсім не значить, що ми дозволимо розповсюджувати “Єфремівську історію” 1923 року, а це значить, що в добу мирного будівництва ми, істерики, “закатувати” не будемо. Хай С. Єфремов і думав колись про т. Коряка, як про “нетвердо держащогося на ногах”. Тепер він мусить подумати инакше, бо об’єктивний історик молодого письменства ім’я Коряка згадає, як ім’я фундатора пролетарської літератури, як ім’я людини, що положила начало в молодій поезії.
Словом, ми увійшли в полосу ділових буднів, і хоч скільки-б галасував “сельдяной буян”, життя піде своїм шляхом. Бо-ж справа тут не в самому академикові: Поліщукові “ворожий” і Дорошкевич, і журнал “Червоний Шлях” (за редакцією комуніста Шумського), і “Життя і Революція”, і ще багато імен та часописів.
В чому-ж справа? А справа в тому, що всі вони не хочуть визнавати халтурного верлібру. Тут і все “саморекламство Єфремова”.
Отже, беручи “в перепльот” слідуючу статтю під назвою “Дутий Кумир”, де “гарячий воїн революційних битв октября” (militant ardent’ect) слинить П. Тичину, ми вжеза рання знаємо, в чому справа.
Звичайно, поет (а за такого вважє себе й В. Поліщук) і про поета має право писати. Звичайно, кожний з нас дивиться на творчість Тичини так, як йому забажається. Але писати такі розвідки, як “Дутий Кумир”, здібний тільки борзописець із жовтої преси (ти не ображайся, Валеріяне, “ми тебе не хочемо підозрівати в цьому”). За такі розвідки в культурних країнах преподносють сюрпризом єдинодушний бойкот.
Але то-ж культурні країни, а ми всього на всього — хохландія, прекрасний ґрунт для хлестаковщини й смердяковщини. Отже, краще подивимось, як-же розбирає наш автор П. Тичину.
Вся справа в “прем’єрстві”. В. Поліщук, завдяки своїй поетичній малописьменності гадає, що на місце “розвінчаного” Тичини законним кандидатом являється він “орден”... чи то пак “коринтський ордер”, він чемпіон халтури й succès du scandale’ю. Тільки завдяки цьому П. Тичина є і Надсон, і Чупринка, і Ігор Северянин. Але... oleum et operam perdidi, як каже латинське прислів’я. Даремна праця!
Павло Тичина є один із найбільших поетів сучасної європейської поезії. Коли говорити про вихід нашої сьогодвішної літератури на західню арену, то цей розкіш можна дозволити тільки авторові “сонячних кларнетів”.
— Але почекайте! Ви-ж казали: нам нічого показати Заходу?
— Тому-то ми й говоримо: “дозволити”. Вся трагедія в тому, що П. Тичина —національніший поет, і його твори не піддаються халтурним перекладачам. Отже, треба стикнутись із людьми високої культури, щоб ми дозволили П. Тичині вийти на “міжнародній терен”.
Павло Тичина зумів поєднати глибоку думку з блискучою формою вислову. Задрипанський формаліст гадає, що вся справа в “мелодізмі” і “звукальності”. В тим-то й річ: не в цьому, голубе! Инакше тобі б не прийшлося з такою розпукою запевняти “українського читача, що його обдурено”. Инакше-б ти, голубе, не казав, що Тичину “чогось” (очевидно, “чомусь”? М. X.) вважають за одного з найкращих майстрів”.
Павло Тичина повстає перед нами своєю поетичною постаттю, як поет кількох періодів. І коли вся справа в “сонячних кларнетах”, то ми кажемо: Тичина першого періоду — це поет пантеїстичного світовідчування, поет, який пізнав глибину природи й ототожнює її з податками сущого.
Звичайно, “котелковим” модникам, “петроградським писарям” від формалізму ця збірка здасться відсталою, бо вони в ній бачуть тільки “звукальність”. А ми от кажемо: це — зразок мистецтва. “Дзенькі-бренькі” Чупринівські також відносяться до неї, як Поліщуківський інтелектуальний багаж до справжньої ерудиції. Коли наш друг так любить формули, то в даному разі вона буде така: 7.(65.119):√ 19/47 ; = (як) звичайні штани: (до) пітагорових. Не дарма-ж Поліщук так зарапортувався:
— “І тільки в тих місцях, де Тичина дає малюнки природи, можна захоплюватися творчою глибиною самої природи, але, звичайно, не “мудрістю” поета”.
От вам приклад Поліщуківської логіки. Коли “сельдяной буян” “захоплюється глибиною природи” в процесі читання Тичининих творів, то, очевидно, цю глибину й передала йому мудрість названого поета. Це так ясно, що навіть дитина не буде сумніватися в цьому. Хто-ж сумнівається — той тільки показує своє безсилля.
А в тім, візьмім Поліщуківський, так-би мовити, справжній “формалістичний” екскурс у Тичинівеьку поезію. Вийде так: все застаріле — і епітети, і звороти, і ямби. Але оскільки формалістична ерудиція “коринтського ордера” найсвіжішої (зовсім не застарілої), так-би мовити, вчорашньої “нахватки”, остільки й маємо такі “шедеври” неохатянського опоязівства:
— “Ось ті епітети у своїй бідності: “весна запашна, сизокрилими голубками, тепле сяйво, вино червоне” і т. д.
Що значить “бідність епітетів”, шановний “воїне”? Коли-б товариш “ахтанабіль” уважніш почитав цих-же опоязівців, то він-би узнав від них, що цей термін має умовне значіння. Перш за все, не кождий поет робить наголос на імажинізм, а по-друге, кожне слово, хоч (за законом т. з. “самоодштовхування”) і сходить у певні періоди з поетичного горизонту, але це зовсім не значить, що воно ніколи не відродиться. “Запашний” і “червоний” в один час фігурують, як поетичні елементи, в другій — це прозаїзми й шаблон. Будемо говорити “матеріалістичною мовою”. Коли Полішук у дні мирного будівництва республіки, галасуючи про “панство”, заднім числом називає його “блювотною мерзотою”, то це прозаїзми й застарілий шаблон. “Блювотний”, очевидно, треба було вживати вісім років назад. І, навпаки, Тичинівські епітети “запашний і червоний” у свій час були поезією і багатством, так ми їх відчуваємо й зараз (прик., Байрон, Пушкін і т. д.). Отже, заднім числом “червонити” не можна. І не треба ще перелічувати Тичинівську “церковщину” (“голуб-дух”, “благовісні” і т. д.). Звичайно, праця “тєта” вдячна. Але оскільки вона ніякого відношення не має до поетики (це вже справа соціології), то ми радимо “гарячому воїнові” (militant ardent’ect) перелічити ще всю “церковщину” Тараса Шевченка, Лесі Українки та Івана Франка.
На жаль, ми не маємо можливости (брак місця) детальніш зупинитись на “неохатянськім” фармалізмі, не маємо можливости розповісти про всю глибину і блискучу формальну досконалість таких річей, як “космічний оркестр” або “псалом залізу”. Але ми не можемо не привести найсильніших місць Поліщука:
— “Навіть у звукові ми хочемо Ваґнера, а нам дають Мендельсона. Взяти-б хоч цей вірш: “Вітер,— не вітер — буря”. Це. звичайно, революція і, звичайно, вона ”трощить, ламає (який шаблон! В. П.) і плакатне ”мільйон мільйонів мускулястих рук”.
Цей мальчонка, який стільки-ж розуміється в Мендельсоні, скільки й в архітектурі (до речи, йому зовсім бракує музичного слуху, як і відомому андреєвському герою),— він-таки вміє брати на “арапа”. Як-же: він “не плакатний”. Але не наливай, голубе, не повіримо! І налітаєш ти саме на “вітер” тому, що цей твір є один із найдосконаліших творів сучасности.— А в тім, візмімо другий зразок “критики”.
Це на Тичинівське: “на хмарах хмуре сонце знов осінній ві”.— Як вам це подобається? Чи не відчуваєте ви тут жовтої смердяковщини? А я-я-я-я-я-я!
Отже, не “динамічний верлібрист” “розвінчає” великого поета. Той П. Тичина, який упевнено йде до вершин своєї поетичної досконалости, який зараз переживає період великих полотен, не по плечу “нашому другу”. Хай-же галасує собі під ніс “гомер революції” — то нічого: його галас (ми цілком погоджуємося з академиком С. Єфремовим) у ретроспекції “стане за маленький і малопомітний епізод”.
Тут ми підійшли до останнього розділу Поліщуківської брошурки, що його навряд чи прочитає хто, але він цей розділ у нашому плані відограє мало не найголовнішу ролю. Оскільки в цю галіматтю втягнено марксизм, оскільки її проповідується серед студентства комуністичного університету, остільки ми не маємо права мовчати.
По суті — це найпікантніший розділ зі всієї брошурки. Називається він так: “До марксівської поетики”. Це саме той розділ, у якому “петербурзький писар”, розвязно показуючи свою вченість, остаточно нас переконує, що “коринтський ордер” не є друкарська помилка, а таки справді “ахтанабіль”. Коли-б нам редакція віддала весь вістянський додаток — від “твору” не залишилось-би й вогкої плями. Але оскільки нас обмежено, ми подбаємо доказати хоч-би ту просту істину, що таких “теоретиків” не можна і близько допускати до молоди.
Перш за все, назва розділу: “До марксівської поетики”. Як вам подобається? Га? “Марксівська поетика”! Тут “динамічний верлібрист” з місця в кар’єр показав свою подвійну неписьменність — і поетичну і ту-ж марксівську. “Петербурзького писаря” збентежила, очевидно, наша “марксистська естетика”. Але це-ж дві “великих адеських різниці”. Естетика є відділ філософії, а поетика, піїтика всього на всього теорія поетичного слова. Як не може бути марксівського чоботарства чи то кравецтва, так не може бути й марксівської поетики. Коли російський формалізм робить ухил в ідеалізм, то не в сфері поетики, а в сфері естетики. Саме тому мий підкреслюємо завжди ми не проти “опоязівської” поетики, а ми проти їхньої естетики.
Звичайно, ці тонкощі не кожний громадянин здібний зрозуміти. Але коли цього не розуміє лектор комуніверситету, то тут уже не “фе", а треба його гнати відтіля, і то “в тришия” (ти, Валеріяне, не ображайся, “ми тебе не хочемо підозрівати в цьому”).
Як бачите, сама вже назва розділу визначає його зміст. Але що-ж В. Поліщук хоче додати “до” цієї “марксівської пеотики”... чи то пак “коринтського ордеру”?
Утворив він свою теорію по таких книжках: Тынянов — “Проблема стихотворного языка” і Томашевский — “Наука о литературе”. Можливо використовував Брюсова й Шенгелі. Що-ж до “Вільдрака і Дюамеля, то хоч “сельдяной буян” і називає їхню роботу “теорією вільного віршу”, але це по суті “теория вольного стиха” в російському перекладі Шершеневича. Це ми говоримо для того, щоб читачі не сумнівались: “теорію” утворено по російських і відомих нам джерелах. Ця “теорія” всього на всього... “ахтанабіль” від культурного російського формалізму і до європейської “передової мислі” вона ніякого немає відношення, хоч-би тому, що “автор” “не силен в чужестранних языках”. Мало того, В. Поліщук, як видно, не читав і Сергія Боброва, і “символізм” Белого. Отже, коли він після зачитання, нашого памфлету не спалить або не однесе своєї “теорії” в одно із “вузькоутилітарних” місць, хай звернеться до нас : ми йому розкажемо, що в цих книжках написано. Бо і справді, їх тепер на ринкові нема.
Коли ми уважніш перечитаємо цей розділ, то побачимо, що всю “теорію” утворено, щоб доказати: — Поліщук — верлібрист, а верлібр альфа й омега всього сущого. Цеб-то, коли-б автор був трохи грамотніш, можна було-б сказати: О, друже, ти фетишизуєш окремі сторони процесу”, цеб-то впадаєш в ідеалізм. Але оскільки ми в даному разі маємо “марксівську поетику”, то ... все це зводиться до “зеленого оселедця”. Єсть така вірменська загадка: “Висить, пищить, зелене”.— “Що-ж то має бути?”— “Як що — оселедець!” “Чому-ж він зелений?”— “Я його пофарбував”.— “Чому-ж він пищить”?— “Як чому— щоб не одгадали”.
— “Дійсно, всеохоплюючим поняттям,— пише Поліщук,— є ритм, цеб-то повторення певних груп звуків, і коли величини тих груп будуть відноситись по-між собою, як 1:1:1 і т. д., то це буде метр, тоді, як ритм носить у собі величини ритмичних груп, які між собою в більшості не змірні. як, напр., 1 (3):1:1, (23 45):47/16:√ 2 і т. д.
Чи не злякала вас ця “формула”? От де вища математика, правда? Що там плужанин — і “олімпієць” злякається! Правда? Шкода тільки, що Поліщук не живе на задрипанках, бо тут ми цю “формулу” називаємо “зеленим оселедцем”. І справді:—що таке метр? — Віршовий розмір,— відповідає учень третьої групи,— стана, як сказано в грецько-латинській науці про вірш.— Ну скажи приклади?— Ямб, хорей, дактиль і т. д.— Що-ж тоді ритм?— Це є такт, правильна зміна повишень та знижень звуку,— Отже, метр не те-ж саме, що ритм?— Звичайно, ні,— відповідає, усміхаючись, учень третьої групи.
— Навіщо-ж тоді наш “автор” ломиться в одчинені двері?— А хіба не знаєте? Щоб форснути аритметикою і елементарною алгеброю.— Навіщо-ж тоді він із зрозумілих речей робить “зеленого оселедця”?— А хіба не знаєте? Треба забити молоді памороки. (До речи: хай не лякаються товариші плужани! Такі цифри, як 1 (2345...) або √ 2 і т. д. фігурують “для пущей важности”. Можна з таким-же поспіхом взяти й до тієї - ж формули приложити (правда, Валеріяне?) і 19, (0817 ...) і √ 41/2 + 0.(0000001 ...).
От вам зразок вищої математики шановного “петроградського писаря”. Те-ж саме можна сказати і про алгебру з першої статті, що до неї ми обіцяли повернутись. Саме: (e+a)/2 Це мусить бути доказом того, шо “асонанс психологічно приємніший за риму”.
“Друже милий”! Не можна-ж тільки те і знати: плиг! плиг! від “зеленого оселедця” до “парикмахерського” тлумачіння законів мистецтва! Існування асонансу й рими знову-ж таки виходить із основного принципу “самоодштовхування”. П’ять років тому асонанс був приємний для вуха, а сьогодні приємніш рима. Прийде час, коли асонанс знову одвоює собі позиції.
— “Динамічність твору,— пише далі Поліщук,— полягає в тому, що для передачі почування від творця до людей приймаючих, виявляється мистецькими засобами духовне напруження в експресивній формі ритму, евфонії, образів, сюжету за ідей, маючи завданням дати гармонійний синтез усіх творчих засобів, технічних здобутків та наукового знання і пам’ятаючи за Плехановим і Бєлінським, що мистецтво є споглядання ідеї в образі.
Ах, боже мій! Яка галімаття! Яка схоластика! Яке “парикмахерство”! Ми вже не будемо говорити про кострубатість фрази, про Бєлінського та Плеханона, що їх зовсім не до речи втиснуто в цей “крупник з трескою”. Ми тільки хочемо запитати читачів: хіба лише “динамісти” “мають завданям дати гармонійний синтез усіх творчих засобів”? Це-ж завдання кожного поета “от Ромула до наших дней”. “Сельдяной буян” дещо чув про німецький експресіонізм — відціля і буря в шклянці. Що-ж до “наукового знання та технічних здобутків”, то... самі бачите — Поліщук.
Далі слід було-б зупинитись ще на “здвигології”, вичитаної з Кручениха, але за браком місця скажемо тільки:
— “Воно, конєшно”, поетична лексика створюється різними шляхами. але вряд чи зрозуміє її наш лектор... і навряд, щоб колись таке словечко, як “угробило”, зробилось поетичним в українській поезії. Тут справа в Поліщуковій малописьменності: ніколи чужоземне слово (а “угробило” — чужоземне) не буде поетичним знаряддям.
Отже перейдемо до останнього моменту. Це — верлібр. Звичайно, верлібр не поганий вірш (читай хоч-би Тичинівській — “Вітер, не вітер буря”), але при чому тут “коринтський ордер”? Доводимо до загального відому: Поліщук пише не верлібром, а звичайною прозою і то поганою. Ви зверніть увагу на таке явище: В. Поліщука ніхто й ніде не хоче читати. Чому? Тому, що його Пилипенко видає? Тому що верлібром? Боже, борони: Верхарна, наприклад, справжнього верлібриста (його, до речи, чомусь зовсім не згадує “автор”) перекладено на всі мови. Очевидно, тут справа не в цьому. А справа от у чому: Верхарн прийшов до верлібру через глибоку культуру класичного віршу, а В. Поліщук, коли ви загадаєте йому написати якогось сонета, то тільки поморгає віями. І Зеров не проти верлібру (див. його переклад Дюамеля), але він, як і ми, проти неуцтва. Для справжнього верлібриста Верхарна не потрібна була схоластична “теорія хвиляд”, в якій і сам “сельдяной буян” мало розуміється. Замість писати спеціальну, для виправдання своєї слабенької прози, “парикмахерську” “теорію”, написав-би, друже, гарного сонета, переконав-би нас, шо й ти прийшов до, верлібру через глибоку культуру класичного вірша. Тоді-б і не прийшлося протиречити самому собі: один раз ти кричиш “і ямби й верлібр — все гарно й потрібно, головне ідеологія”, а два рази галасуєш, що тільки верлібр спасе революцію.
Словом, “ахтанабіля” сучасности зв’язано з індустрією:
— “Цей новий ритм в поезії, який зараз носить назву верлібру, з’явився найраніш в Америці— Уітмен”. Виходить, що законодавець літературних форм—Франція віддала першенство відчування поетичного разом з індустрією—Америці. Це дуже характерно”.
Звичайно, воно може й характерно, може щось і “виходить”, та тільки “виходить... “марксівська поетика... чи то пак “коринтський ордер”. Справа в тому, що В. Поліщук, цей претенційний “військовий фершал”, і досі не знає, де найраніш з’явився верлібр. А з’явився він найраніш от де:
— В древнє-єврейській і взагалі східній поезії, яка ніякого відношення не мала ні до Америки, ні до індустрії, ні до сучасної революції.
І потім: хіба для Америки Уітмен характерний? А чи не чув ти, друже, про Джека Лондона і його “волошки” ? І потім: хіба тільки і світу індустріального, що Нью-Йорк? Хіба в Англії, де випущено перший паротяг (тільки не 1875 року, ти помиляєшся, хоч і переконуєш нас декілька разів, а 1825-му), нема цієї грандіозної індустрії? Так чом у-ж тоді англійські поети нехтують верлібром? І потім: коли говорити про нові часи, то чи не Верлен був першим поетом, який зламав вірша? Га? От тобі й “економічна структура сучасности”!.. (ти не ображайся, Валеріяне, “ми тебе не хочемо підозрівати в цьому”). І потім взагалі даремно галасуєш ти, друже! Коли і згодитись з тобою, що “найкращі представники сучасної поезії є верлібристи”, то, по-перше — ти до них ніякого не маєш відношення, по друге — ці “найкращі” досі не висунули сильного поета, по-третє — деякі з них (хоч-би той-же Бехер) плюнули на верлібр і перейшли... на звичайні оповідання.
І тому, хоч скільки-б свистів “наш лектор”, що “верлібр іде поруч із найбільшою революційністю і знає і любить значіння індустрії”,— ми думаємо: militant ardent’ect. І ще ми думаємо: це — також “своєрідне” сполучення вимушеної фетишизації з неуцтвом. Бо і справді: єсть моменти в історії поезії, коли відкидалися не тільки рими чи то ямби, а й розпадався зовсім вірш. Так було, скажемо, в IV-му віці після різдва христова в Римі. І розпадався він не тому, що в IV-му віці була велика індустрія, а тому, що він кінчав певний цикл свого розвитку в тому чи иншому (соціальному чи національному) офарбленні. Европейський верлібр останніх років теж знаменує собою певний розпад віршу. І тільки! І коли в тій-же Франції цей-же верлібр жевріє, то його підтримує розпад старого суспільства, деструктивний період соціяльного зросту. Ми-ж переживаємо період конструктивного зросту, і в нас верлібр на деякий час (і можливо не на малий) зникне з горизонту. Бо-ж коли ми підійдемо до суті самого верлібру, то побачимо: оскільки це—дитина імпресіонізму, остільки він і мусить страждати на спадкові хвороби. Чим-же хворів імпресіонізм — ми знаємо: включно до словесного онанізму.
Так стоїть справа з верлібром. Що-ж до “теорії хвиляд”, до цієї вимушеної схоластики, бездарно й “по-коринтськи” зфабрикованої на основі вищезазначених книг, то треба ще раз пошкодувати, що нам не хочуть давати всього “вістянського” додатку. Отже скажемо, всі ці “середні” “математичні” під жирним шрифтом... не більше: як “ордер”. Для Остапа Вишні, до речи, тут прекрасний матеріал. От вам зразок:
— “Марсел’єза й інтернаціонал, як пісні подйому й наступу, що характеризують і доби підйомів — ямбічні”.
Словом, мальчонка агітує за ямбічність, як за революційний розмір. І коли він потім забуває про це, то ми тут зовсім не при чому:
“В. Поліщук, щоб давати ритм наступу (чи не на С. Єфремова? М. X.), почав писати верлібром. Якраз неокласик Рильський пересадив ямби поляків і Пушкіна, Зеров-латинців”.
Як бачите, тут уже ямб не є вже ознакою “підйому й наступу”. Словом,— “крой Ванька — бога нєт!” Стіна біла? Біла! Стіна чорна? Чорна! Так-би мовити марксистська діалектика... чи то пак “поетика”.
Або дивіться ще на “мої спостереження”: “звуки “и” та “м” одного порядку по артикуляції з “г” та “h”.— Правда, геніальні “спостереження”? Ну, як-же, не дарма-ж Поліщук відчуває себе Колумбом! Або ще такі “перлини”: “коли хвиляди в першому рядку будуть: перша — А, друга — В, а в другому: перша — С, друга — Д, то формула виразиться так: — А:В = С:Д. Звичайно, можна й так зрівняти : — А : С = В : Д“.
Як вам це подобається?.. А нумо, шановний лекторе, скажи нам: чи не можна ще й так зробити: — В:Д = А:С? Можна, каже нам друг.— А може можна іще як-небудь?— Можна!— відповідає він-же.— Ну і слава богу, скажемо ми. Але при чому тут “Вільдрак і Дюамель з 22 і 26 сторінки” невідомо якого тексту і, очевидно (без всякого сумніву!). Вадима Шершеневича? Ну? — Або візьміть ще цей “перл”. Привівши уривок зі своєї “Европи на вулкані”: “Гей ви, слиняві (от лихо: як йому подобається ця слина! М. X.), що писком і піском плазуєте до сучасних днів, хіба ви не бачите сьогоднішніх велетнів історії (цеб-то Поліщука — М. X.),— він подає такого “формалістичного” коментарія:
— “Хвиляди четвертого рядка притамовані (по рос. замедлены). Вони якраз тим повільнішим загальмованим темпом виявляють урочість і шану, яку автор хотів оддати “велетням історії”. Тут маємо й випадок тропа коли за одним заходом в’яжуться різні поняття: “плазуєіе писком” (зневажливо лицем) і піском — шляхом піскуватим, брудним”.
Так що ви скажете на цей коментарій? Чи переконав вас В. Поліщук, що він своїм слинявим віршом “віддає шану велетням історії”? (Ах, militant ardent’ect!) Нас він, накажи мене бог, не переконав, бо піскуватий шлях ніколи не буває брудним.
В такому дусі написано всю “марксівську поетику”... чи то пак коринтського ордера. Але весь жах у тому, що таку от галіматтю проповідується серед нашої молоди (в брошурі так і написано: “лекції бесіди Валеріана Поліщука в комуністичному університеті”). Отже, ми гадаємо: треба негайно покінчити з цим непорозумінням і з цією хлестаковщиною. Жук, хоч і сидить він на троянді,— все одно жук! В противному разі ми наробимо безграмотних “сельдяних буянів”, які будуть нам варити верлібр із “трескою”.
“Тепер кілька слів по-товариському”. Товаришу Валеріяне! писав ти колись добрі пересічні вірші, але тебе збентежив Филипченко і... манія величія. Покинь їх, друже! Коли тебе колись тов. Лєйтес порівнював із вищеназваним російським поетом, то це-ж було “яхидство”: для Лейтеса Филипченко — завжди “посредственность”. Не думай також, що, побувавши 2 місяці в Европі, ти пізнав “абразованость”. Омана це, голубе! Приборкай себе, друже, як і ми себе приборкали, і йди на технічну виучку до Зерова. Може, з тебе ще щось пересічне й вийде, але в тому разі, коли ти послухаєш нас. Покинь також писати свої безграмотні “теорії”, а краще сідай за книгу й серйозно повчись. Ог тобі наша порада.
Але коли ти не послухаєш нас (повір нам!), життя (а з ним жартувати небезпечно) упевненим рухом викине тебе навіть із того останнього закутку, що зветься “видавництвом автора”.
Амінь.
P.S. Цього памфлета написано було для вістянського додатку “К і П” і взято його для “ЧШ”, здається, на другий день після виходу Поліщукової брошурки, себ-то місяць тому. Не так давно в приватній розмові мені подали двоє “яхидних” запитань, які, очевидно, цікавлять і широкого читача. Отже коротенькій діалоґ.
— Ставите ви “сельдяного буяна” на своє місце цілком по заслузі. Але от що, тов. Хвильовий: як це так сталося, що “угробленому” сьогодні Поліщукові ви вчора (себ-то кільки років тому) складали панеґірік? Конкретно: чи не писали ви хвалебної рецензії на поему “Ленін” і статті під назвою: “Перші соняшні вибухи”?
”— Охо-хо-хо-хо! Писав, дорогий читачу. їй богу, писав! Перша замітка під моїм призвіщем, друга — під псевдонімом, який, до речі, розшифрував “молодий вчений”, що натискає на Поліщукову “ручку”. Мало того: в той час, коли “сельдяного буяна” хотіли “угробити” (точнісенько так, як він сьогодні намагається завжди-коректних неокласиків), аз, грішний, був його першим і найретельнішим “ходатаєм”.. Охо-хо-хо-хо!
— Чому ви так зітхаєте? Мабуть приперчило трохи? га?
— Їй богу, приперчило, та... не з того боку. Перечитав оце свої позаторішні статті й подумав: боже мій, яких-небудь 4-5 років— і така безодня! От коли слід було-б мене вилаяти... — Але я говорю про стиль, про кострубатість своєї патетичної фрази —і тільки! Що-до решти, до оцінки творчости В. Поліщука, то вона, ця оцінка, ще раз підкреслює, що я стою на правдивому шляху. І справді: знав я, з ким маю діло? Знав! По перше: я знав, що “сельдяной буян” має нахил до халтури (так я тоді й написав : “такі вірші; як “градація” ми не пропонували-б авторові вміщати у збірку”). По друге: я знав, що динамічний верлібрист вміє чужий вірщ видати за свій (так я тоді й писав: “не гарно”, не слід використовувати так безпардонно Еренбурга, того самого, що “Шаксе-ваксей”). По треттє: я знав, що “коринтський ордер” не має “викристалізованої ідеології”, про це те-ж було написано в тій же статті. Але навіщо-ж я все-таки вихваляв його? Ах, друзі мої! Я був би страшенним наївняком, коли-б инакше робив. По перше: Поліщук був добрим пересічним поетом, який подавав надії і саме в часи народження українського пролетарського мистецтва і напрудженої боротьби за нього. А “на безриб’ї і рак риба”, як відомо. По друге і головне: він був (хотів чи не хоіів цього) в боротьбі за це мистецтво маленьким ґвинтиком і не стільки поетичним, скільки політичним, якого треба було берегти й підтримувати. І коли цього ґвинтика “слинила” петлюрівщина за зраду або те-ж саме робили з ним русотяпи “Пупишкини”, то що я мав діяти? Я мусив кричати, рекомендувати цього ґвинтика, як ґрандіозну махину. І коли це не пішло на користь В. Поліщуку то (я глибоко переконаний!) наше мистецтво у всякому разі не програло.
Років через 50-60 я — в своїх мемуарах — ще згадаю про цей героїчний час, а поки що — да простить мене св. Аполон, син Зевса й Лети: тоді я инакше не міг робити, бо я був не тільки літератором. але й трохи розумівся в політиці. І коли вас не задовольняє моя тактика, то прошу на моє місце. Роботи й тепер не мало: перше — треба доканати militant ardent’овщину, по друге — ще довго прийдеться доказувати “хохлам”, що велика пролетарська революція не для того передала нам культурні очаги, щоб ми їх загопачили.
— Ну, добре! Далі піде, очевидно, лірика. Припустім ви робили тактичні кроки (ну й тактика!). Тоді друге “яхидне” запитання. Хіхікаєте ви з хлестаковщини “гарячого воїна” гарно, а от на себе й не подивитесь: чи не ви це й досі працюєте, за хрестоматією Плевако, на паровозобудівельному заводі? Га? от вам і “економічна структура сучасносте”!
— “Яхидне” запитання!.. Шкода тільки, що його треба адресувати до шановного професора Плевако. Бо й справді: не пошкодило-б історикові літератури зробити публічне спростовання (тим паче, шо я йому вже про це говорив) і публічно визнати, що вся його замітка про мене є продукт хрестоматійної фантазії (за винятком року і місця народження). А то й справді будуть курчата сміятись із мене і з професора. Біля станка я дійсно працював, але це було в 1923 році і до революції. Кажуть моя біоґрафія дуже цікава (от як би до неї дорвався “сельдяной буян”), але — на militant ardent’овщину вона здається не слабує.
— Ловко! Викрутився! Ну, нате ж вам за це ордена... чи то пак, “коринтського ордера” і звання чемпіона полеміки. Тепер я бачу, що не всякий “авангард” є авангард, і ще я бачу: “сельдяной буян”, вискочивши з конопель, в боротьбі двох сил буде грати ролю “петрушки”, якого подбають використати не тільки “орґанони”, але й звичайнісенькі темні сили. Словом, ясно. Тепер десерт: чи не скажите ви, хоч два слова, про молодих “вчених”, які “натискають” на Поліщукову “ручку”?
— Ви маєте на увазі Ів. Капустянського?.. Знаменитий вчений! Шкода тільки, що він і досі не знає, хто цей дядя — псевдонім і як з ним поводяться. Словом, гарний вчений і подає великі надії. Вірю, що з такою наукою ми підемо дуже і дуже далеко. Словом, credo, quia absurdum est.