За десять кроків усе поринало в чорну глибину. Сторож на лінії, Григорій, як не придивлявся, як не жмурив око: нічого не було видно, навіть вагони, що стояли біля депо, і ті кудись пропали. Станція розляглася високим бугром серед степу. До маленького повітового міста було 10 верст, навколо степ, та ще близько село.
А треба вартувати добре.
Григорій прислухався. Не чути нічого, тільки торохтять цупкі стебла трав об рейки та йде полохливий згук туди, аж за семафор.
Недавно, з місяць тому обікрали вагони, дрімати не можна.
Ніч затулила вогні, накинула прозорої сажі на все і заснула, І Григория хилить... Так стоїть, стоїть, поставить ґвинтовку і закуняє. Замерещиться щось, прокинеться, обдивиться біля себе, нагострить вухо...
Тихо. Хмари попритулялися міцно одна до другої, хоч-би одній зірці дали глянути сюди..
— Хіба зайти в будку!— Подумав.—Та й закурю, мабуть, там!
Повернув, пройшов через одну лінію. Під ногами зашарудів пісок, дмухнув боязко морською вохкістю. Пролетіла якась птиця, шарпнула і зникла в темряві.
В будці було світло. На лаві сиділо два дядьки. Один схилився і дрімав, а другий обіперся об телефон і щось читав, сонно бігаючи стомленими очима по папері...
— А, це ти, Григорій!—Посунувся і дав йому біля себе місце.— Нічка, брате, на славу вдалася, скажу тобі. Теплинь! Мабуть, дощ буде-
— Де там гарна... Замазало все, так що й перед очима не побачиш. Та ще й наче хтось нарочито взяв та й замазав очі медом. Так солодко, а вії стуляються, стуляються. Не втерпиш: поставиш біля себе дрючка й куняєш. Нахилишся раз, другий, а потім почне вздріватися. Прокинешся, походиш... Скверна, братішка, служба...
Григорій одірвав паперу, насипав дрібненької махорки і з смаком затягнувся.
— А як твоя жінка?
— Та!—неохоче махнув рукою.
— Ти розкажи, що там трапилося, бо вже пройшло, мабуть, місяць, а я нічого й досі дотепно не знаю.
Григорій любив розказувати своє горе... Впевнившись, що той не глузує з нього, він усівся на лаві й почав:
«Ну, слухай! Ти знаєш мене здавна: я такий чоловік—пить, не п‘ю; на службі ні в чому поганому не замішаний. Вдача моя така: як зо мною по-людськи, то й я нічого. От, мене лиха година одного разу й загнала випити.
Пішли ми на село цілим табором.
Там випили по шклянці. А хлопцям мало,—всі молоді, здорові,— кричать та й кричать: дайош і край!
Мені не хочеться пити. А хазяїнові, тому старому відьмакові, хочеться більше заробити. Все запрошує та наливає.
Я присунувся ближче до хлопців. І на вухо пошепки:
— Давайте,—кажу,—налякаємо цього діда, цю сатану кислооку.
Згодилися. Один п’янюга, Хведір, все одмахувався: як так, каже, я вам зробив рекомендацію, а ви підіймаєте чорт-зна-що; ніколи каже не піду з сторожом,—найпаскудніший народ.
Я не послухав. Устав із-за столу.
— Ти!—говорю.—Кислоокий чорте, заарештований. Ми з чека боремося з самогоненієм.
Дід злякався: нижча губа одвисла й зморщилася, як у старої кобили, а борода труситься; а сам шепоче таке, що й не розбереш.
Сильно злякався. Нарешті:
— Помилуйте, старого! Це не я, а моя донька!
— В тебе є й донька!—гримнули всі разом.—А ну її сюди! Що воно за краля!
Багато з нас були тут уперше.
А старший шепоче:
— Вона, вона, діти, гонить самогон. Я вже радив: кинь, кажу, роби що друге, так ні, не хоче!
Я подивився на нього. Як побачив, що плаче, жалко стало. Хотілося втішити діда.
— Нічого, старина, ми тебе не займемо!
Тільки говорив, коли входить вона сама. Як побачив, так і затьохало в грудях. Очі в неї, як дві тернинки: чорні, аж горять, а на щоках:—плями червоні.
Вона теж видно злякалась, бо все на виду міниться: то почервоніє, як грушевий лист в-осени, то пожовкне, тільки губи горять.
Ввійшла й до мене зараз:
— Ви кажете, що агент по борбі з самогонкою?
Я сам не свій: вразила бистро, язик затягся кудись аж під печінки.
— Я, я!—насилу вимовив.
— Так чого-ж ви дивитесь? Забирайте мене на станцію. Арештовуйте... А ви чого, батю, витріщилися, як баран на аптеку, ідіть з цієї хати... ви всі вийдіть у ту он хату. Товариш агент допит зніматиме.
— Це як раз улопався!—думаю, бо знав, що не я з неї писатиму протокола, а вона з мене,
Так і було. Як тільки спорожніла кімната, вона в’пялася в мене своїми циганськими очима. Ніколи таке зо мною й не бувало, як тоді: наче хто ножем розрізав груди й вийняв серце, і після того тільки щемить на тім місці. По шкурі сироти понабігали, наче хто пшона під неї насипав. Погано. Вночі один стоїш біля вагонів і ніякого чорта не боїмся, а тут і світло, і в кімнаті перед тобою баба, а охляв, наче побитий.
— Так ви прийшли розорити мене!
Я мовчу, чую тільки, як крига лягла біля сердя, та ще зробилося холодніше.
— Чого ви мовчите? Чи може ви брешете?
А я доти був не дуже ласий до дівчат і не любив з ними гаяти часу. А тут хочеться слухати й слухати. Голос, знаєш, такий солоденький. А в очіх така туга, що ніякими словами не перекажеш, аж за нутро хватає. Ну, думаю, це вона на вудочку берьоть,—не піддамся.
— Ні, я справжній агент! Може налякав, так моя служба така! Вас я арештовую!
(Ввійшов у ролю, а до того ще й оп’янів. Чомусь здалося, що я мав револьвер,—хотів його витягти. Пощупав і біля пояса, і в кешені,— немає. Тоді тільки згадав, що я його не мав ніколи. Соромно стало, бо вона помітила, що я робив.
Завмер,—не говорю ні слова, злий став до безкраю. На її губах— єхидна посмішка: на, мовляв, з’їж дулю.
Так і хочеться їй дати в саму морду.
Стримую себе. А вона, як кинеться мені на груди, як заверещить:
— Ой, помилуйте, ніколи більше не буду.
— Батю, неси сюди димку! Вип’єм. Потім, як зарегочеться, як заллється за здоров’є цієї тюті—і показує на мене пальцем.
Регіт. Сміх. Той Хведір, що перелякався, хоч переполох виливай, тепер сміється теж. Одному мені не по собі. Коли повсідалися, я встав шукати шапки,—нема ніде. До неї, питаю,—а вона облизується після закуски, та язика мені показує.
— Не шукайте, товаришу агенте, я заховала!
Сів знову, насупився. Дивимося один на другого, як середа на п’ятницю. Пішли балачки, я один тільки осторонь сиджу та мовчу.
Не счувся, як хлопці вже встають, дякують і рушають додому.
Вона до мене:
— Ви не розсердилися? Не треба, бо я так налякалася, що й досі не прийду до пам’яти. А я вас не образила. Пийте!
Я відмовляюся, бо й так перед очима метелики літають.
— Григоріє, пий та ходімо, бо вже за північ!
Випив встав і захитався.
— Заставайтесь у мене! Я вам постелю тут на лаві. А то ви не доберетесз додому.
Саме тоді була весна. Садки тільки що почали цвісти, дороги були сухі але по рівчаках стояла ще дощова вода. Звичайно такий непривичний, як я, аби забрався в рівчак, то купався-б там до ранку.
— Ну. куди вже тобі йти. Зоставайся тут!—бачучи, як я оп’янів, кажуть мені хлопці моргаючи на неї.
Зостався.
Вона справді постелила, ще й накрила простирадлом, як удома. Сіла торкає раменом і розпитує, де я служу, за яку платню.
Як я сказав, що служу сторожом на лінії, вона аж засміялася і більше нічого не розпитувала: пішла спати. За стіною вона шепотілася про щось з батьком.
Потім погасили лямпу й я заснув"...
Григорий подивився у вузеньке вікно і, захоплений спогадами, думав. Задзюрчав телефон, стрілочники кинулись і вискочили до стрілки. Залізо брязкотіло й рейками котився чугунний шелест.
— Восьмий! На першу путь!
Здалеку наближалися очі паротягу й доносилося шкварчання підшипників. Цокотіли ближче й ближче об гайки колеса. Потім промайнув стрункий, високий паротяг, облитий паром, трохи захекався і, проїхавши, став біля станції. Від будки йшов золотенький тремтливий світ і догонив лихтаря, що майнув червоним оком на останньому вагоні.
Чергові йшли назад, до будки.
— Ну далі говори! От баба!
Григорий скосився вовком і зле викинув:
«Чорт, а не баба! Далі? І далі-ж так. Прокинувся вранці, вдівся. Мене вже кличуть снідати. На похміллі, в роті погано...
Пішов, поздоровкався.
В кімнаті чисто, прибрано.
Батько її сідає за стіл, надувся, як чиряк, хреститься й на мене позирає з-під лоба. Я я тут у нас і забув як то христитися. Сідаю й зараз шамать.
Старий до мене:
— Ви-б може перехрестилися. Без бога—ні до порога.
— Я, діду, без бога.
Він похнюпився і ні разу після того не подивився на мене.
А вона запрошує:
— Беріть пирожків, намазуйте маслом... Я вже й до церкви сходила й за вас помолилася.
Зніяковів трохи,—соромно стало за вчорашнє. Такі гарні люди, а я так з ними. Поглядаю на неї скоса, щоб вона і не помітила. Удіта вона по святковому й не так, як одягаються на селі, а скоріше на панський манер. Іще красивіша зробилася, ніж учора: зачісана, припудрена, як на бал.
— Я не знаю, як вас зовуть, хоч вже й знайомі, мене Шурою. Я колись училася в гімназії, а мій батя був податний інспектор.
Тоді аж я почув, що попав не в свої сани! Оцей миршавий дідок з панського кодла, а я його узивав кислооким чортом.
Зайорзав я на стільці й мовчу, бо думаю, як ляпну, а воно буде напевно не на місці.
Старий пішов у другу кімнату, а Шура все гомонить. Я думав, що вона мене вподобала... далі сам почуєш.
А я закохався, закохався так, як чорт у стару грушу...
Ну час і додому йти. Вона прохає:
— Ви-ж заходьте! —а як вийшли у двір, а мені треба було йти садком, вона показує на дзиглика, біля яблоні:
— Отут, як сонце зайде, буду вас виглядати.
Пішов додому. Ранок свіжий, гарний. І куди не повернусь,—скрізь бачу Шурчини очі; і роса мехтить, як вони. Розтібнув коміра й йти не хочиться додому.
А як прийшов на станцію, зараз до Хведора.
— Хто?—кажу,—ота самогонщиця?
Хведір мазнув язиком губи, аж мені в середині стало гірко.
— Що не одв’яжешся? То, брат, з благородних.
— А чого-ж вона самогонку гонить?
— Час такий, благородним треба чимсь заробляти. Хто був усім, той став нічим. Тільки бережись, а то вона виведе тебе в люди!
Доскіпувався, допитувався в нього, чому саме,—так і не сказав.
А я, бідолага, як унадився—кожну ніч там пропадаю, ще не посиніло на дворі, а я вже там.
Ну, проваландався так, мабуть, з місяць, а потім задумав одружитися. Тільки самогон шкодить.
— Шуро!—кажу.—Покинь його гонити! Хіба гарно дивитися, як обригають тобі всю долівку.
— Та я вже покинула!—і ну мене цілувати, як вогнем обпікає.
А я навпростець до мети.
— Шуро! Давай поберемося!
Вона засмутилася.
— Ох, не хотіла я шлюбу так рано-бо, та люблю брати тебе дуже. Тільки мій папаша чоловік боговірний, та й сама я не шлюха й не безбожниця—даю тобі згоду на шлюб, коли повінчаєшся.
Почухав за вухом,—хлопці сміятимуться. А що мені робити? Повінчаємося. Нехай піп справить комедію зайвий раз.
— Згода!
Повернувся пізно додому. Як виходив з села,—півні проспівали і Волосожар підліз високо.
Порішили за вечерею так: справити весілля другої неділі.
Так і зробили. Соромно було після того ходити на лекції. Ніколи раніш не пропускав, а то, щоб не дивитися в очі, перестав ходити.
А після мого одружіння обкрадають й обкрадають вагони все частіше й частіше.
Я того й не помічав, що вона випитує в мене.
А одного разу, ото саме тоді, як підстрелили одного нальотчика, так мені Шурочка завдала жару:
— Як вам не соромно людей убивати! Де ваша совість, де ваш бог?
Одне слово, сказилася жінка. Глянув я на неї тоді: справжня зміюка, аж шипить. Що робити? Кажу:
— Покину я сторожувати?
— Кидати не треба, з чого-ж ти будеш жити. Людей не треба убивати.
— А як доведеться... Я-ж охраняю державне майно.
Почала моя жінка плакати:
— Як би знала ніколи-б не виходила за душогубця.
Не стерпів, вискочив з хати. А як охолонув, почав міркувати:
— Якби, думаю, не хотіла, щоб убивав, то настояла, щоб покинув службу, найшов би що робити. А то щось не ладне.
Надвечір нагодився Микола. Хвалюсь йому. Все говорю, всю душу розкриваю. Він слухав, а потім:
— Знаєш, Григоріє, твоя жінка в компанії з тими нальотчиками. Вона-ж випитувала в тебе. Постеж за нею!
Залишився сам. Невже правда? А треба прислідити. Я пригадав, що в Шурни є залізна шухлядка в скрині (як я раніше не догадався подивитися), а жінка мені забороняла лазити до її скрині і ключі в неї.
... Проходить кільки днів. Підходить моя черга вартувати;—Я до Миколи, щоб. він за мене постояв. Той згодився.
А я вийшов з хати, попрощався з жінкою, але до вагонів не пішов, а став за деревом у садку.
— Не може-ж буть, щоб вона була сама. їх мабуть ціла шайка!
Коли так і є. Йде мужчина, тихенько насвистує. Вона, як зачула його кроки, вибігла назустріч і повела його в хату.
Я бігом до вікна, притулився до шкла й слухаю. А та хатка, де я живу, невеличка: дві маленьких кімнати з кухнею. Вони сіли вдвох на моєму ліжкові, я бачив, на моє щастя не зовсім засунуто було занавіску. Дивився недовго, бо Шурка встала й затягла занавіску.
— Жорж!—обзивається до того мужчини, стоячи біля вікна, так, що й я почув,—Ходімо посидимо на піддашках. Мого йолопа не буде цілу ніч.
Я затремтів, ледви не вскочив у кімнату та не дав їй в зуби. Та подумайте: це-ж було кожної ночи, як мене не було вдома, кожної ночи отой босяк спав, сидів з моєю жінкою. Обдурювали мене!
... Я, як почув, що вони підуть сидіти туди, сам у ту-ж мить, біля стінки, та під піддашки. А у мене під піддашками є дверці, раніш хтось курей заганяв туди. Заліз. Там воняє, смердить, ми сидіти погано. Коли це йдуть вони: дошки позгиналися, заскрипіли. Я стримую себе, щоб не кахикнути, не чхнути.
Жорж розпитує про вагони і каже:
— Ще раз полататься, а тоді можна й переїхати. Заживемо з тобою, Шурочка, як птиці небесні!
Далі—поцілунки... А потім—на дворі обридло сидіти, пішли в хату. Засунули засов.
Я виліз. Не знаю як приступити до діла,— звязала вона мені руки. Знаю, що я для неї машинка, а от не можу донести начальнику станції, або в Д.П.У.
Шалався цілу ніч, під ранок приходжу. Вона мене зустрічає, ласкаво так посміхається. А в мене мороз іде по тілі.
— Треба подивитися в шухлядку. Лякати не треба, а то втече.
Послав її до своєї тітки, за салом, а сам відімкнув скриню, та сокиру в руку й хряснув по покришці, аж застогнала та скринька... А там золото: браслети, персні... всього.—Де-б вона набрала: голу-ж брав, як бубон? Я хутенько загорнув у хустку,—під паху підкинув і мерщій замкнув скриню, розбиту шухлядку викинув під східці, а сам на вокзал. (Жінка й Жорж переводили крадений товар на золото).
Забрав з собою двох агентів Д П.У.
Прибігли до хати.
В хату.
— Нема нікого.
І в тітки немає.
— Втекла, видко, піддивилася в вікно, або що! Нема й по сей день"...
Григорій тяжко зітхнув.
— Засидівся я з вами, хлопці! Треба подивитися, мо й справді хто біля вагонів вештається! Ніч темна...
Григорій хрипко засміявся, скинув на плече ґвинтовку й вийшов.
На лінії та-ж самісінька тиша. Від морського піску, що був на насипу, йшла солодка вохкість. Похмура пітьма ріденько крапотіла. Згодом почав лити теплий літній дощ.
Григорий зайшов між двох ешалонів і став.
І раптом, якась чорна фігура промайнула між вагонами.
— Стій! Хто? Стріляти буду!
— Свої!—і слідом за словами біля вуха щось продзюрчало і зараз заглушилось револьверним пострілом.
— Стій!
Постать, почувши другий оклик, побігла хутчіше.
Григорій проліз під вагоном, націлився й вистрелив.
Постать упала.
Постріли почули стрілочники і прибігли з лихтарем.
Хтось стогнав. Вони всі рушили, прямуючи на голос. І тоді-ж у степу заторохтіли колеса.
Лихтарик мляво, ліниво нащупував постать. Спочатку побачили лише чорну кучу, а потім з неї виділилася людина, що корчилася по насипу від боли. Жінка кинула на лихтарик змучені очі і, злякавшись світу, знову їх затулила.
Григорій стояв, байдуже дивлячись на неї.. І враз, наче щось згадав, кинувся за рейки.
— Втекли!
Жінка розплющила очі і, нервово засміявшись, проказала...
— Не наженеш! Ой,—і почала ще дужче корчитися й кричати.
Стрілочники мовчки пішли назад до будки.
Ішов теплий літній дощ.