Вже налетіли хвилі,—
співай, співай, співай!..
Бо стримати не в силі,
що ллється через край...

Іду такий щасливий,
полями я іду.
Чи скоро на заливи
я—кораблями дум?

Чи скоро на заливи—
залізний човен мій?..
Іду такий щасливий
і сам собі чужий.

Дивлюся, ніби збоку,
згори на себе я,
і мружить каре око
любовниця моя.

її наймення—Ганна
мені таке ясне,
бо любить океанно
вона мене, мене...

Чому став і глянув я шалено
і чому любовниця моя
стала синя, синя аж зелена
і на схід не дивиться ніяк?!

А на сході: хмарами загони...
Хто вони? Куди—і відкіля?..
Там—команда, батареї, коні,
там комусь жаліється земля...

Попереду—на коні гнідому,
ближче став на білому коні,
Темні губи скривлені знайомо,
юні губи скривлено на гнів...

— Чому ти?., звернувся він до Ганни.
— Чому ти не з нами, а за ним?
І, як небо синє і кохане,
кинув зір на неї з вишини.

Це-ж вона вуздечку цілувала,
це-ж її на стремені рука...
...Обгорнуло груди снігом талим,
голова порожня і дзвінка.

Ой дзвени, дзвени, дзвени думками,
ти моя проклятая любов!
Молодими ніжними ногами
заміси на глину мою кров.

Щоб не знав, не думав я нічого,
щоб усе, в що вірилось, забуть;
і піти самотно—юним йогом,
як колись, у невідому путь.

Знаю, знаю, я її зустріну,
та нічого більше не скажу.
А вона згадає цю хвилину,
що між нами провела межу.

І до мене кине, мов лілеї,
бліді руки в блідому бреду...
... Тільки гляну, засміюсь над нею
і спокійно мимо я пройду.

Небо, хвилини і хвилі,
вітер, вітрило туге,
чайки мої сизокрилі,
хто вас покликав на герць?..

Хто вас на гони, на мілі,
на золоту далечінь;
мислі налякані, милі,
з вітром і чайками мчить?

Лодку раптово наклонить,—
очі у тебе на жах...
Милі тримаю долоні,
серце моє на ножах...

Скоро до берега, скоро,
серце своє не хвилюй.
Тільки для тебе я море,
вітер і хмари люблю.

Тільки для тебе вітрило
юний рибалка згорнув,
взявся за весла і мило
небу й тобі усміхнувсь.

Ти одповіла. І сон цей
вам не розвіє ніхто.
Очі в рибалки, як сонце,
і піонерський платок.

Вийшли на берег. Дорога—
в листя, куди нам іти...
Тільки не знаю, для чого
й чому з рибалкою ти...

Чую: (а серце—на голки,
і до нагану—рука...)
— Милий мій, я—комсомолка.
Наша любов не така.

Шаль я побачив ясную
ще на звороті на мить...
Я—комунар, не ревную.
Чому-ж так серце болить?..

Не скажу я ні слова в-останнє,
І на муку твою неясну,
на твоє одиноке ридання
на прощання рукою махну.

Ти простягнеш до мене дитину,
будеш бігти за мною, кричать,
потім довго стоять біля тину...
Та уже не вернусь я назад.

Ми зустрінемось пізно чи рано.
Може серце й трівогу заб’є...
Та спокійно і ясно погляну
я на сиве волосся твоє.

Буде поруч іти за тобою
синьоокий, смуглявий юнак.
Тільки глянеш на мене з журбою
та мене не пізнаєш ніяк.

Сядеш ти, а юнак біля тебе.
(Буде каменем мука моя...)
Він, як море, як вітер і небо,
ну, такий, як у юності я.

Підійду я до сина мойого
і обернешся злякано ти...
Тільки гляну на сина... а в нього
на коліні рука затремтить.

—“Мамо, хто це”?—тебе він спитає,
Твої-ж брови—на сльози, на біль...
Але тихо і мертво: “Не знаю”...
І скажу я: “Пробачте” тобі.