Латинські поезії
переклад М. Зерова
Григорій Сковорода
←Червоний шлях, 1924
головна
Латинські поезіі Сковороди своїм тоном і характером де-що ріжняться від його віршів “мало-россійським діялектом”, що увійшли до “Саду божественних песней”. В них майже немає того глибокого й інтимного ліризму, тієі щиро-сердноі сповіди “хаотичного й тривожного духу”, що так у свій час зачарували російського дослідника Сковороди В. Ерна. Це здебільшого офіціальні привітання, вірші на випадок (“На день народження Білгородського епіскопа”, “На день народження Василя Тамари”) послання, або речі так мовити б, епістолярного походження, тоб-то поезіі, що зустрічаються в листі і стоять в звязку з темами, яких торкався Сковорода в розмові з своїми кореспондентами.
І.
Музам колись дев’ятьом на шляху зустрілась Венера,
З нею її купідон,—слово крилате в устах:
“Музи, шануйте мене—я найбільша з усіх олімпійців,
Всюди під берлом моїм коряться люде й боги”.
Мовила. Музи на те: “А над нами, богине, не владна,—
Наша святиня не ти, наша любов Гелікон”.
II. Хвала бідності.
О, блаженна й свята—уділ мій—бідносте!
Справжня мати серцям, рідна і лагідна,
Всім, хто в морі зазнав горя і пагуби,
Супокійная гаване!
О, щасливий, хто зміг думкою гострою
Зрозуміти, які втіхи незмірені
Ти приносиш усім, хто вшанував тебе
Серцем щирим і радісним!
О, щасливий, хто встиг заприязнить тебе,
Хто на ласку твою здався безоглядно,
І кого на бенкет свій допустила ти,
Ввівши в хату низьку й тісну!
Всяка слабість тіка геть від твоїх осель...
Немов диму бджола, так уникають їх
Чорна неміч, гостець і кам’яний недуг,
Жовчні болі й пропасниці.
Бо немилі тобі п'янство й зажерливість,
Звідки сила хвороб плине й у ключ кипить,
Бо немила тобі роскіш неправедна,
Люта мати трівог лихих.
Ні турбота гризька, ні тії клопоти
До пенатів твоїх не наближаються,
Ні амбітність, ні шум слави порожньої,
Ні погибельні пристрасті.
Не лякає тебе полум’я блискавки,
Не страшить глибочінь моря бурливого,
Бо ж оселя твоя в тихому падолі,
Човен твій на мілкій воді.
В твій куток не зорять острах і хитрощі,
І пекельних богинь погляди заздрісні
Не спроможні пойнять дім твій і Тартаром
В тиху пристань повіяти.
Нестурбований мир, спокій нерушений
І здоров’я міцне, і призвичаєне
До набожних трудів тіло незломнеє
Славлять твій гостелюбний дах.
Зрівноважений дух, мудра розсудливість
Й та веселість ясна, що з верховин своїх
На глупоту людську дивиться з усміхом,—
Ви сопутники бідности.
Але ті жербаки—як я прославлю їх?—
Що на серці у них прагнення золота,
Ті захланні старці, що до скарбів земних
Так пожадливо горнуться...
Ні, покіль іще ти оком ненаситним,
Хоч злиденний, мов Ір, рвешся до золота,—
То (й без скринь золотих) ти не наблизишся
До правдивої бідности.
Був убогим Христос, бо зневажав скарби,
Павел був бідарем, бо не шукав вигод,
Не в старчачих торбах,—бідносте, ти живеш
В серці чистім і праведнім.
Ad Petrum Gerardium.
Останніми часами проф. С. С. Дложевський з’ясував, що вірш “Ad Petrum Gerardium” належить не Сковороді, а відомому французькому гуманістові Марку-Антуанові Мюре (1526—1585). Вказівка на справжнього автора послання єсть і в листах самого Сковороди. Проф. С. С. Дложевський посилається на 6-ий лист до Ковалінського, де Сковорода, процітувавши один рядок з послання, додає: “як говорить Мурет” (“Ut Muretus alt”)
Село моє, спокою мій улюблений,
Далекий від трівог земних!
Джерел прозорих ненастанний гомоне
В зеленім холодку гаїв!
Дерев разложистих шумливі кучері,
Луги перлисто-росяні!
І ти, моя самотносте, подруго дум,
І ти, свята безмовносте,
Якої й пташка не порушить піснею,
Ні пастушок—сопілкою,
Як вівці гонить ранком на пасовище,
А ввечері—у теплий хлів.
А стіл привітний, щедрий і без вигадок,
Та трапеза з звичайних страв,
Не з тих, що вчений кухар повимислюе
На ласого господаря,
А з тих, що мати зварить заклопотана
Для батька й молодих синів.
ти, полице, не для всіх призначена.
Добірні й дорогі книжки,
І келія, де ліжко тільки вміститься,
І сон надходить радісний!
Безпечна стежко до життя блаженного,
Незнана підлоті людській!
Як рвусь до тебе серцем переповненим,
Все инше споневаживши,
Як лину я до тебе, одкидаючи
Усі роскоші Персії,
Омитий в чистім джерелі Ольмеєвім,
Причетний лаврам Фебовим.
Що ж ти, Герарде, ти, якому-б тішитись
З криниць, незнаних людові,—
Не йдеш сюди, опалений жадобою
Скарбів та слави марної?
Невже по-над неї ці чисті радощі
Підносиш ти життя двірське?
О, ради тих печер святих Ликеєвих,
Що в них бував ти хлопчиком,
Прийми пораду, що тобі нашіптує
Старий і вірний приятель.
А хто тебе од творчих дум одважує,
На ради тих замкни свій слух,
Як син Лаертів, що на спів підствиницький
Мав охоронний віск в ушах.
Не той блажен, що загрібає золото
Та дивні перли Індії,—
Щасливий, хто малим задовольняється,
Нещасний, хто не знає меж!
Коли в спокої, сам собі належачи,
Провадиш ти життя своє,
Де те безумство, що тебе примусило б
Кайдани взять невільницькі,
В чужій ходити волі і пониженно
Тремтіти перед власником?
Отож порви, порви всі пута, скинь ярмо,
Що так тебе намучило,
Насмілься буть щасливим, геть одкинь усе.
Що до землі пригнічує.
Літай думками по етеру ясному,
Віддайся духом вічності.
Покинь забави, уділ той роскішницький,
Що вабить темних неуків.
Коли-б мені в свій час, як перша молодість
Цвіла ще на щоках моїх,
Хтось старший так вділив би свого досвіду,
Як хочу я вділить тобі,
То, може, й я не плакавсь, що без розуму
Потратив стільки кращих літ.