Чумаки

Октави

Пам’яті батька мого
Тадея Рильського.

Пісня Перша

Автор міркує про мистецтво.

1.

В повітрі дощ, і гречка пахне тепло,
Немов розлився бурштиновий мед;
Косар на луці косу дзвінко клепле,
Деркач біжить, шаліючи, вперед,—
І я відроджуюсь, мовляв, “из пепла”,
І знов стаю не “спец”, але поет,
Котрий, як каже олімпієць Ґете,
До птиці схожий, як і всі поети.

2.

Пригріє сонце, заблищить вода.
День випливе із оксамиту ночи;
Верба сріблиться, наче борода
Чи шевелюра на главі пророчій,—
І він, немов би цього й дожида,
Співа що хоче і співа як хоче,
Хоч би сто раз казали це і так
Йому Бєлінський, Лєсінг і Коряк.

3.

Звичайно, про Довейка і Домейка
Тепер писать—то був би кепський тон.
Тепер на місце квітки й соловейка
Звитяжно стали криця та бетон.
Я згожуюсь: і Галя, і Зюлейка—
Давно набридлий і нудний шаблон...
Та чую небезпеку і з бетоном,
Що стане він, а може й став шаблоном.

4.

Нові троянди на землі цвітуть,
Нові чайки буяють на Славуті:
З фотель вигідних мрійників зіпхнуть
Нові поети, в панцирі закуті,
І плуг людський нову проріже путь
Там, де батьки зітхали на роспутті.
Нехай огонь, що в бурі не потух,
Благословляє бунтівничий плуг!

5.

О, велетні, що запряглися в ярма,
Аби всесвіт од ярем увільнить!
Я вірую, що йдете ви недарма:
Сокира гостра, дерево тремтить;
І Сахалін, і фіялкова Парма
Готові инше сонце засвітить,—
І це ж ми всі, дрібні та непомітні.
Серця ведемо у краї блакитні.

6.

Рядок чорнявих і рудих голів,
Вікно зімове у затишній школі,
І шум коліс, і пилки твердий спів,
І чорний пар на змученому полі,—
Людських зусиль альмазний колектив,
Що зорі світить нам на видноколі,—
Вам свій уклін і працю рук несу...
Але дозвольте слово про красу.

7.

Краса і думка, дві сестри-близнята,
Давно на морі людському пливли.
Як наші предки вчилися ставати
На дві ноги,—вони, немов орли,
Вели змагання щире і завзяте,
Щоб вирвать нас із вікової мли,—
І Рим залізний потрясли плебеї
Огнем завзяття й молотом ідеї.

8.

По-простому: в минулім є терни.
Але є також і вінки тернові,
Царі у зброї зради і війни
І бунтарі зі зброєю любови.
Хай же згадають дочки та сини,
Що їм будуєм підмурівок новий
Не тільки з юних поривів ясних,
Але і з давніх мислів золотих.

9.

Краса ж, сестра з мінливими очима—
Як давній Янус. Літ іржаву даль
Вона вдягає у прозорі рими,
У мармур ліній і пісень кришталь,—
Або веде наш дух, як пілігрима,
В прийдешню браму, що міцна як сталь.
Та зв’язана вовіки ланцюгами
З минулими, іржавими літами.

10.

Є ланцюги, що їх не можна рвать,
Немов у тілі вен або артерій.
Чи ж сором Марксу Гракхові подать
Братерську руку? Так білі двері
Краса в минуле вміє одчинять
І в будуче. Серед шалених прерій
І в тундрі, де сивіє бідний мох,
Нам світить Гайне, Тютчев, Архилох.

11.

Гомункулам не замінить людини,
Хоч вірю в міць і творчий дух реторт.
Нехай, скупавшись у реторті, згине
І давній бог, і старосвітський чорт,—
Та людську мисль і почуття орлине
Ніхто й ніщо не викине за борт,
Аж поки нас, як циган марципани,
Не поїдять далекі марсіяне.

12.

У довгій мові є недовгий зміст:
Люблю співать про те, про що співаю;
Хай буду класик, а не футурист,
Співець рибалок, меду й Навзікаї,
Але в житті і я свій, може, хист
(Коли він є) не по-вітру розмаю...
Так от дозвольте на старий мотив
Згадати допотопних чумаків.

Пісня Друга

Про люльку мого приятеля
і про коршму Деренуху.

1.

Коли, читачу, будете у Сквирі
(Мабуть, нема брудніших городів),—
То знайте: може місяців чотирі
І я там жив, коли то зветься—жив:
Я рвався вдаль, як журавель ув ирій,—
І в садовому відділі сидів...
Так от у Сквирі, в тихій книгозбірні
Живе мій друг, старий казкар вечірній.

2.

Люблю, як люльку набиває він,
Закурює в сократівськім спокої,
І, як владика цілів і причин,
Росказує поважною ходою
Про те, що стало порохом руїн,
“Минувшее проходит предо мною
“Волнуяся, как море-океан”,—
І давні тіні сходять на екран.

3.

Квилить пугачик жалібно над дахом,
У небі—золотий чумацький віз...
О, скільки вас за тим молочним шляхом
Ішло до Криму! Де ж хоч би заніз
Із ваших маж? Нам, мислячим комахам,
Не жить без революцій і без криз:
Де чумаки ішли, як черепахи,
Будують башту в небеса—комахи!

4.

О, мила люлька, внучко тих люльок,
Котрі с-під уса сивого шкварчали,
Коли кипів у полі казанок,
Воли в траві високій ремиґали,
А найстаріший між усіх дідок,
Без поспіху закришуючи сало,
Поважно й добродушно гомонів,—
Це ти мені згадала чумаків!

5.

Ходив чумак до голубого Дону,
Де давній предок умочив шолом,
Суху тараню, жовту і солону
Возив, помахуючи батіжком,
І, певно, не змінив би й на корону
П’яне повітря, що пливло кругом,
Скрипіння маж, степів могутній запах
І кобця з перепілкою у лапах.

6.

Ходив чумак у синьоокий Крим
По рідному сухому океані,
І голосом розложисто-смутним
Складав пісні покинутій коханій,
Що линули, стелилися, як дим,
І колихались у яснім тумані,
Щоб на далекім озері ростать,
Де лебеді незпякані ячать.

7.

Було, весни животворящий дух
Замети срібні шклом тонким укриє,
І перших крапель однотонний рух
Сповнить серця вином ясної мрії,—
І він ожив. Огонь, що не потух,
Але зімою на лежанці тліє,
Засяє враз—і навіть у люльках
Якийсь новий одсвічує розмах.

8.

Хай щастя—як метелик-одноднівка,
Нехай чума чигає й вигляда,—
Але запахла, п’янючи, мандрівка,
Дзвенить підсніжна весняна вода,
А чорноока, чернокоса Ривка
Давно гостей з порогу вигляда,—
І знову в давній коршмі Деренусі
Збіраються поети сивоусі.

9.

О, скільки непідслуханих розмов
Ви знаєте, старих шинків руїни! ...
От цей чумак, що тільки-що ввійшов,
Із поглядом веселої дитини,
Колись гніздо розбійницьке знайшов
І, зруйнувавши, як гніздо осине,
В Чернигів їх отамана привів,—
І вельми товариство звеселив.

10.

Отцей, що так за димом пильно стежить,
Киває головою та мовчить,—
Великий майстер ярма помережать,
Таку сопілку дорогу зробить,
Що навіть мертвий у труні не влежить,
Коли вона заллється, забренить...
Він був би, може, у чужій країні
Новий да-Вінчі чи новий Челіні.

11.

Отцей старий дотепник і штукар—
Відомо всім—колишній вовкулака.
Було, засяє місяцю пожар,
І він крадеться з-за густого крака...
Та удалося злий розвіять чар.
І знов він просто Сидір Верещака,
Котрий, як у степу застукав сніг,
Пропив як-стій три пари полових.

12.

Звичайно, вовкулаки—це химери,
Відьми—брехня. Не вірю й я брехні,
Колумби давніх і нудних Америк,
Апостоли науки запальні.
Але в її прозоро-тьмяні сфери
Брехня—щабель, і віриться мені,
Що з неї виросли усі системи:
“Мифологема—мать философемы”.

13.

Брехня Гомер, а Лєйкін—не брехня.
Як так, то залишаюся з брехнею.
В нічному світлі, а не в сяйві дня
Творив рапсод орлину епопею!
Сідлаючи крилатого коня,
І я ту ж саму прикликаю фею,
Хоча на неї критик, мов паук,
Чатує з паутиною наук.

14.

Наркотиками не шинкую, друзі,
(Слова Франка)—і вірю в мікроскоп,
Але люблю на затишному лузі
Послухати, як престарий Езоп,
Підвладний темній і брехливій музі,
Насупивши свій жартовливий лоб,
Росказує, як прадідам жилося
(Я говорю про штукаря-Тадося).

15.

Гусиний крик і жайворонків спів,
Бугай торкнувся до чудного рогу,
І теплий вітер ніжно затремтів,
І йде весна, й святкує перемогу...
Благослови, матусю, чумаків
На їх непевну і тяжку дорогу,
Бо вже й воли, почувши дальню путь,
Води не п’ють і голосно ревуть.

Пісня Третя
й Остання

Автор зовсім не рахується
з законами архитектоники.

1.

Чумацької не ждіте Одисеї:
Часи старого епосу пройшли,
І не мені з кебетою моєю
Впрягти ліричну думку, як воли,
В скрипучий віз тяжкої епопеї.
Нам так не жить прозоро, як жили
Діди, поважні ніби чорногузи...
Швидкі ми стали, наче ті французи.

2.

Гей, гомін, гомін ходе по гаю:
Прийшов чумак з-над синього лиману,
І, сіль росклавши на торгу свою,
Уздрів зненацька усмішку кохану—
Так добре пам’ятає він, чию!—
Що в серці давню роз’ятрила рану,—
Ту дівчину, що, купувавши сіль.
Сп’янила серце, як болючий хміль.

3.

Тепер вона в очіпку... Гей, Настусю,
Тепер я навіть батога проп’ю
В твоїм шинку. В-останнє, може, вп’юся,
А мислоньки глибоко затаю...
Піду в степи, у лузі загублюся,—
І тільки гомін піде по гаю,
Луна моєї туги і наруги:
Не виросте зелена рута вдруге.

4.

В піску зостався той зрадливий слід
її ноги з ясними підківками,
Що серце коле, як червоний глід;
Керсетки блисне здалеки оксамит,—
І нова пісня виплива, як цвіт,
Колишеться і віється степами
І плаче, ніби жалібний мотив
У казці про калину та братів.

5.

Ось другий: бинда ніби мак іскриться.
Накинутий на опашки чекмен...
Жартує з лихом! В головах важниця,
Замість подушки. Ніби Діоген,
Уміє він із долею мириться:
Пропив кульбаку, то не жаль стремен,
Про його пісня в мене збереглася,
Як пам’ятка про Кухаря Уласа.

6.

Було, малиновий зробивши мус,
Вкраде частину—і трактує нею
Своїх друзяк. (Перепрошаю—муз.
Але ж мої пісні не про Енея,
І не боюся, ніби я загруз
В болоті прози з піснею своєю).
Так от, тієї випивши, Улас
Про чумака співав мені не раз.

7.

Так батько мій із молодим Кузьмою,
Забувши і трівогу, і печаль,
То піснею втішався золотою,
То мислями перелітав у даль,
Росклавши милий огник під вербою.
Так чабана роспитував Містраль
У тім краю, де пахне теплий вітер,
Про значіння чудних небесних літер.

8.

Чужі воли на полі не своїм
Пасе чумак. Гей, хто біди не знає,
Хто не служив по наймах молодим,
Нехай його про горе роєпитає...
Але вечірній закурився дим
І гайворонів посідали зграї,—
Хтось у гаю, за дзеркалом-ставком
Махнув, як птиця, білим рукавом.

9.

Зійшла, зросла, пишається шальвія,
Не в’яне рута, вишитий рушник,—
І білу квітку роспуска надія,
І в серці—срібний журавлиний крик.
Хто молодий—усе це розуміє,
Та й я, хоч од кохання вже одвик,
Здається, чую тепле шепотіння
І по душі перебіга проміння.

10.

В далеких джунглях сивіє факір,
Під сонцем рожевіє Гонолулу,
І дальніх арф незнаний перебір
Поетову торкає душу чулу...
А скільки там, серед блакитних зір,
Є дивних снів, яких ми не збагнули!..
І все-таки єдину має вісь
Єдиний космос: є кохання скрізь.

11.

Тут, зрештою, нехай Фламаріони
В мої слова “впровадять коректив”,
Я зміркувати космосу закони,
Хоч би й хотів, майбуть би не зумів,
І голос мій у невідомім тоне,
Як безліч могутніших голосів.
Та вірю, що в прийдешності поети,
Як Пушкін—Крим, одвідають планети.

12.

Нанизуючи ці рядки октав,
Як на шнурок обточене намисто,
Я б так собі жартуючи сказав:
Усі світи, мабуть, з одного тіста,
Котрого складу ще ніхто не взнав,
Хоч до гіпотез дивні є артисти,
Котрим то Аристотель, то Платон
Свій давній позичають камертон.

13.

Вернусь назад. На хуторі одному
У приятельстві дивному жили
Два чумаки. І з дому, і додому
Вони, бувало, завше в парі йшли;
Коли зімою на м’яхку солому
Лягали їх натомлені воли,—
Вони на вечорницях женихались
І, кажуть, навіть разом повінчались.

14.

Пройшли літа, на вуси впав мороз,
Та не побив їх приязні й любови.
Семен Підпалок і Марко Наджос,
Під цвіркунові співи колискові
По вечорах, коли проходить хтось
Спокійно-таємничий по діброві,
Під хатою, на присьбі престарій
Гули тихенько, як бджолиний рій.

15.

О, скільки тут оповідань чудних
Почули їх захвітчані унуки:
Про сивий жах метелиць польових,
Про сонце Криму і про чумні муки!
Але одного вечора затих
Старий Семен: страшним мечем розлуки
Хтось нитку приятельства пересік:
З землі прийшов Семен—і в землю зник.

16.

Був сизий вечір. Край сумної хати
Сумний Марко похнюпившись курив...
З ким розмовлять? Нема з ким і мовчати...
І враз виходить тихо з-за кущів
Прозора тінь, і промовляє: “брате,
Дай-но огню”!—Багато вечорів
Він розмовляв з Семеновою тінню,
Аж поки згас у чорну ніч осінню.

17.

Ця мила казка може й не для вас,
Творці бетону: надто вже наївна.
А я люблю, як у вечірній час
Сопілка заспіває переливна.
Звичайно, це не Скрябінський Екстаз,
По-простому—це дудка примітивна...
Але згадайте, як колись Юхим
Боровся з фортеп’яном дорогим!