Дуже мало знають у нас Панаса Мирного, творчість його ще й досі остається недослідженою. А сталося це так, по-перше, через те, що письменник до самої своєї смерти (28/1 н. с. 1920 р.) не хотів роскрити свого псевдоніма (справжнє прізвище—Рудченко) і не подав ніяких відомостей про своє життя. По-друге, з його творів була надрукована лише незначна частина. В рукописному відділі Полтавського Пролетарського Музею зараз переховуються автографи П. Мирного, що залишилися після його смерти, кількістю до 300 №№.
Користуючись цими автографами, я постараюсь хоч в загальних рисах з’ясувати ще й досі мало з’ясовану ролю старшого брата—Івана Рудченка (псевдонім—Іван Білик) в житті й творчості Панаса Мирного.
Обидва брати, здобувши невелику шкільну освіту спочатку в Миргородській повітовій школі, а потім у Гадяцькій, і не маючи спроможности продовжувати науку далі (їх батько був бідним казначейським чиновником), примушені були зразу ж після тієї невеликої науки йти на службу й поширювати свою освіту самотужки, впертою працею.
Панас у 14 літ (1863 р.) уже служив писарчуком у Гадяцькому повітовому суді, а потім перейшов до батька в казначейство. Далі служив у Прилуцькому й Миргородському казначействах, переміщаючись на вищі посади.
Року 1879-го Панас переїхав до Полтави й служив там у казенній палаті до самої смерти, більше сорока років.
Іван теж 15-літнім хлопцем (1860 р.) поступив на службу в Гадяцьке казначейство. Він був більше жвавий і енергійніший од Панаса. Під впливом етнографів-гадячан (Драгоманова), у вільні од служби часи почав він робити етнографичні записи з “народи, уст.” і посилав їх до “Полт. Губ. ВФд.” (1860 р.). Року 1863-го Ів. Рудченко перейшов на службу до Полтави, але службова робота його мало задовольняла. Зібравши трохи грошей, за допомогою професорів Драгоманова й Антоновича підготувався він до вступу в Київський університет (1865 р.) й відвідував лекції на істо-рико-філологичному факультеті, яко вільний слухач. Будучи слухачем університету, Ів. Рудченко продовжував свої етнографичні праці й посилав їх до “Основи” (1862 р.). Тяжкі матеріяльні умовини примусили його покинути університет (1867 р.) і шукати служби. Поступив він у міністерство фінансів і скоро посунувся по службі вгору.
Ів. Рудченкові належать два збірники “Народная—южнорусскія сказки” 1869 р. і “Чумацкія народная пѣсни” 1874 р. з цінною науковою розвідкою “Чумаки въ народныхъ пѣсняхъ”. Перекладав він також на українську мову твори Тургенєва, писав критичні статті, був поетом—писав вірші: “И. Я. Рудченко былъ выдающимся писателемъ-беллетристомъ, даровитымъ позтомъ; быть можетъ, позтическое творчество являлось именно тою сферою, для которой въ его натурѣ имѣлись наиболѣе яркія и богатыя задатки”—писала після його смерти Свириденко.
Багато й щиро працювали вкупі Панас Мирний та Ів. Білик, особливо за молодих літ, склавши “братську спілку”, як написано на одному їх зшиткові.
“Давньому спілникові—Ів. Біликові” присвятив П. Мирний одно з кращих своїх оповідань—“Серед степів” і поезію
Нудьгуючи в глухому повітовому місті, П. Мирний часто звертався до старшого (на 4 роки), більш освіченого брата за порадою й допомогою в справі самоосвіти, і той завше йшов йому назустріч. В своєму ще ненадрукованому щоденнику П. Мирний писав року 1869-го, 5-го квітня: “одержав од брата пошти 2 листи і книжки. Спасибі тобі, мій рідний брате, щирий товаришу, за твою ласку і добре діло!.. Життя моє з дня на день пустіло і глухло і не було мені нічого одрадного для душі, нічого потрібного для мозку; тепер я радію несказаною радістю”...
Перші твори П. Мирного були написані вкупи з Біликом. Під впливом широкого громадського руху 60-х років і народніх пісень Мирний та Білик і собі почали складати вірші в народньому дусі й перекладали на українську мову твори чужомовних письменників. Та й потім увесь час творчість П. Мирного розвивалось або при близкій участі Ів. Білика, або під його “назирцем”, як написано ним на де-яких зшитках Мирного.
Ів. Білик завше уважно ставився до творів П. Мирного й старанно їх виправляв.
В кінці поезії П. Мирного:
Гасне місяць Істамбула, Сходе сонечко ясне...
рукою Ів. Білика написано: “Прелестны й переводъ!”.
В поезії:
Зіма. Літо. Осінь. Весна.
Ів. Біликом написані 24 і 32 рядки.
В поезії:
На волі.
Рядки 49 і 51 виправлені Ів. Біликом, а рядки 50 і 52 написані ним. Внизу його ж напис: “ничего лучше зтого стихотворенія нѣтъ во всей приходской книжкѣ (цеб-то, в книжці, що зветься “Бухгал. книга о приході госуд. доходов”, на якій написано поезії)!
Поезію “Розмова”:
Чого твої очі смутнії. Як в-осени небо похмуре...
Написано з поправками Ів. Білика.
З поправками Білика написано переклад п’єс Островського “Тепле місце” й “Гроза” і оповідання “П’яниця” й “Морозенко”.
Авторство оповідання “За водою” трохи поплутане. В листі до П. Мирного Ів. Білик писав: “ко мнѣ пристаютъ, чтобы я окончиль и далъ “За водою” или иначе—“За рака”. Но теперь у меня до того каждая минута занята, что я положительно не въ силахъ зтого сдѣлать. Намѣренъ взять въ Питеръ и въ свободные часи, если только они будутъ, писнуть кое-что”...
Року 1883-го оповідання “За водою” закінчено й переписано рукою Білика в окремий зшиток на 92 стор. На останній сторінці підписано “Ів. Білик” і рукою Мирного додано “та П. Мирний”.
В 1918 році оповідання “За водою” було надруковано в тій же самій редакції в Л.-Н. Вістнику й підписано “П. Мирний”, а на авторському примірнику рукою Мирного додано: “і Іван Білик”.
З приводу авторського підпису на надрукованому оповіданню “За водою” редакція Л.-Н. В. писала П. Мирному: “Вельмишановний добродію! Дуже рада, що нарешті трапилася нагода від Вас одержати листа і Вам написати, бо на почту і тепер не можна покладатися.
1) Рукопис “За водою” передаю.
2) Се і для редакції велика прикрість, що власне через недогляд редакційний трапилося так, що під повістю підписано тільки Ваше ім’я, а не поставлено ім’я Вашого брата. Се трапилося через те, що перед друком ніхто не перечитував Вашої повісти (як се робиться з молодими авторами, яким треба бува дещо виправляти) і, значить, ніхто з членів редакц. комітету не бачив останньої сторінки, на якій є підпис. А всі знаємо, що повість надіслана “Панасом Мирним”, так воно і пішло... З пошаною Нат. Романович Ткаченко”.
Первісна редакція оповідання “За водою” була написана в 70-х роках П. Мирним. Цією редакцією скористувався Ів. Білик, ніби канвою, значно поширивши це оповідання. Прізвища дієвих осіб Білик замінив своїми.
В редакцію Білика увійшло, як епізод, і окреме оповідання П. Мирного “Злодій” (перша назва “Раки”) з де-якими перестановками й стилістичними поправками; напр., у Мирного:
— Уляно! Уляно! Де Уляна? Чи нема там Уляни?
— Тут!... Тута,— одгукували люде.
— Скажіть їй, що дитина умерла.—Хай іде у хату.
Народ поторопів, ніхто не двинувся з міста, не промовив слова.
Уляна не чула, репетувала.
— Що ж ви поніміли, прокляті?— крикнула розсержена клюшниця і, швидко спустившись з гори, прибігла у гурт...
У Білика це місце так:
— Уляно! Уляно!— гукнула вона,— Де Уляна?! Чи там Уляна?
— Тут... Тута! —одгукнули люде.
— Скажіть їй: хай іде в хату... дитина вмерла!
Люде поторопіли. Ніхто не двинувся з міста, не випустив пари з уст...
— Що ви... поглухли, прокляті?!— скрикнула розсержена Марта, ускочивши у круг людей!..
Білик поділив повість на шість глав і сам написав останню главу.
Але найбільше довелося попрацювати вкупі П. Мирному та Ів. Білику над романом “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”
Первісна редакція роману “Хіба ревуть”... написана П. Мирним 1872 року під назвою “Чіпка”. Потім цей заголовок закреслено й синім олівцем написано: “Легкий хліб”, а в дужках: (“Розбишака”).
В тексті дуже багато поправок, приміток і вставок Ів. Білика чорним олівцем, напр.: на 3 стор. вираз: “все равно” Біликом закреслено й виправлено на: “все одно”; вираз “перед Хрещенням” Білик виправив: “перед Водокрестям”. На стор. 8-й вираз: “До его-то і поступив Чіпка пастухом” — виправлено Біликом на: “до его-то і став Чіпка підпасачем”. На полях 6-ої стор. примітка Білика: “вітати=привѣтствовать можна тілько зустрічаючись, а не прощаючись”. На початку дев’ятої глави, коло закресленої Біликом цифри “IX”, написано його ж рукою: “слѣдуетъ заново передфлать зту главу”. І тут же на полях ним накиданий план цієї глави. Починаючи з 57 (оборот.) стор., Біликом закреслено ½ стор., а на полях пояснення: “нѣтъ, друже, подобныя сцены ужасны. На нихъ набросивши покровъ, все таки ужаснесся. Человѣкъ началъ изъ-за личнаго и общественнаго горя, а перешелъ въ общественнаго діавола! По моєму, всю сцену возможно и должно выпустить. Художника не долженъ переступать за черту художественныхъ образовъ и не долженъ оскорблять чувство гуманности въ читателѣ. Между тѣмъ эта звѣрская сцена возбуждаетъ, чувство омерзенія, а къ действующимъ лицамъ — чувство мести... Довольно: и одного разсказа дѣвочки о случившемся”.
Останні 12 сторінок зшитку займають критичні замітки Ів. Білика до цього ж роману. В них докладно розвиваються ті ж самі думки, що і в примітках на полях тексту, дається повні, більш-менш, характеристики дієвих осіб, звертаючи особливо увагу на Чіпку. Наведу лише уривок з цих критичних заміток: “Всякое общественное явленіе, а въ томъ числѣ и разбойничество, имѣетъ двѣ стороны внутреннюю—процессъ нравственнаго паденія человѣка — и наружную — общественную. Такъ, по моєму, эти двѣ стороны и слѣдуетъ развивать.
Рисуя какую-либо типическую личность, слѣдуеть ее оттѣнять другими лицами — съ начала до конца, оттѣнять не только въ тѣсномь кругѣ дѣятельности извѣстнаго типа, но вообще въ томъ широкомъ просторѣ, который мы называемъ общественною жизнью. Вещи познаються по сравнению. Типи — тоже. Между тѣмъ съ Чипкою авторъ справился и оттѣнилъ его только какъ розбишаку, упустивши человѣка. Такъ, ты вывелъ компанію разбойников, его товарищей, которые, при сравненіи съ Чипкою и дають ему тотъ героически-звѣрскій образъ, который ты имѣлъ въ виду. Но всѣ они разбойники. А мнѣ, напр., интересно бы знать Чипку человѣка. Жизнь его въ семьѣ ты внвелъ (хотя и не развилъ), дѣятельность — тоже; но отношеніе къ другимъ людямъ>, кромѣ разбоя, я не вижу. Мало того: я не вижу, какъ люди относилися къ разбойнику,— кого онъ внставилъ въ мирной жизни, какъ прототипъ труженика, хотя и ограниченнаго громадянина. Ты, вѣроятно, задавался мыслью: что создало в Чипкѣ идею—житья на чужой счетъ? Ты ее, по мѣрѣ, разъяснялъ. Сначала бѣдность, какъ основа зависти и недоброжелательства къ людямъ; потомъ несправедливость сильныхъ (паны, исторія съ дідомъ) и далѣе — имущественное горе (утрата земли, а особенно Галі) отъ несправедливости властей повело въ шинокъ, а изъ шинка въ комору, ради дружбы; еще далѣе — несправедливость власти и пановъ (крестьянскій бунтъ),— за что невиннаго Чипку (въ этомъ, конечно, отношеніи) выпороли. На себѣ кара и кривда чувствительнѣе, чѣмь на дідові. Отсюда идея о лжи передъ силою (властью и обществомъ) и идея о мести людямъ за ихъь неправду — и мести преимущественно богатымъ. Сначала месть по отношенію къ имуществу — кража, грабежи, безъ убійства, а потомъ и убійство... Это внутренній процессъ умнаго, нервнаго бѣдняка Чипки. Но неужели же такая психическая дѣятельность — участь всѣхъ бѣдняковъ Неужели всѣ они становятся Чипками? Нѣтъ, зтого ты не можешь сказать; но объ зтомъ ты умалчиваешь. А между тѣмъ, выведенные тобою люди, эти болячки общественныя, сидятъ же на организмѣ, который, хотя и боленъ, но все же существуетъ не средствами Чипки...
Вообще говоря, повѣсть твоя в малор. литературѣ явленіе необнкновенное. Ты, довготелеса гитаро, талантливо бренчишь — и мотивы, самые существенные, схватываешь вѣрно, хотя у тебя не выработана: во-1-хъ, группировка, а во-2-хъ — и преимущественно — техника. Впрочемъ, зто вѣдь черновка, да еще такая, за которую я тебя не разъ, читая и не разбирая, предавалъ проклятіямъ. Отсюда слѣдуетъ: 1-е — группировку фактовъ (въ родъ, напр., бунта и т. п.) обдумать хорошенько и размѣстить, въ соотвѣтственныхъ мѣстахъ такъ, чтобы фактъ не торчалъ самъ по себѣ, а служилъ бы необходимою связью событій. 2-е — избѣгать повтореній однихъ и тѣхъ же фактов, сопровождаемнхь одними и тѣми же обстоятельствами, а если ихъ избѣгнуть нельзя, то разнообразить (въ родъ вторичного изгнанія матери изъ дому). 3-є — собвтія рисовать такимъ образомъ, чтобы они являлись достаточно ясними, со всѣми мотивами, ихъ произведшими. Но не нужно и передавать кути меду, т.е. не нужно размазывать и безъ. того ясныхъ, фактовъ., а, напротивъ., изображать ихъ. живо, рельефно, но безъ. утрировки,— какъ, напр., у тебя ужасная сцена рѣзни. Помни, таинственность привлекаетъ. вниманіе, а вниманіе читателя— зто твоя награда. 4-е — у тебя часто образы общіе—небо ясне, голубе, зорі блискучі и т. п. Картины слѣдуетъ., по моему, рисовать широкою кистью (тоже без утрировки и растянутости, свойственной даже Тургеневу), но такъ., чтобы и картина имѣла значеніе и отношеніе къ событію (связь природы внѣшней и вліяніе ея на внутреннее состояніе человѣка). 5-е — вообще говори, у тебя плавность разсказа — не обдѣлана: онъ у тебя, помимо иногда неправильной группировки, весь чего-то конструбатый. Я говорю о язикѣ. Языкъ у художника непремѣнно долженъ быть образный — и образы должно употреблять не въ одномъ только родѣ сравненіи, какъ почти вездѣ у тебя, а во всѣхъ. формахъ...
Ты часто путаешь имена дѣйствующихъ лицъ. Это недостатки важные... Ты, повторяю, в малорусской литературѣ явленіе новое— не по пріемамъ, а по мотивамъ. У тебя соціальные мотивы, которыхъ дондеже мы не хотѣли и не умѣли изобразить...”
Розглянувши й виправивши первісний начерк роману Мирного “Хіба ревуть”, Білик написав його конспект, якого Мирний повинен був додержуватись в дальшій роботі. Він же дав і назви главам (всіх 15 гл.), яких не було у Мирного.
Друга редакція роману “Хіба ревуть” написана Мирним відповідно вказівкам Білика, але й тут Біликом зроблено знову чимало стилістичних поправок, вставок, часом значних по розміру, та заміток, закреслені й перероблені цілі сторінки, навіть глави, напр., в 2-й частині роману.
Ів. Біликом цілком написані в четв. част. глави: V—“На громаді”, VI—“Земці”, а УІІ-ї— “Хотив лихо” замінено вступ, ним же закінчено останню главу.
Другу редакцію Білик розбив на чотирі частини (всіх XXIV гл.} і замінив назви де-яких глав.
Написана друга редакція не пізніше 1874 року, як це видно з датованих прим. Білика.
В “запитаннях” до Ів. Білика з приводу ріжних місць роману в другій редакції Мирний писав:
І часть.
1 глава при теперешней перестановкѣ утратила свою силу и то вліяніе на читателя, какое она имѣла въ прежней редакцій. Вообще же какъ.-то скучна, монотонна.
2 глава осталась безъ исправленія и не развита.
З глава безпорядочна, хотя и лучше первыхъ..
4 глава—и вѣрна дѣйствительности и не лишена прелести дѣтскаго міровоззрѣнія.
5 глава, исключая ночного мечтанія Чипки, которая отгонитъ чѣмъ-то неестественнимъ, тѣмъ, чего нѣтъ. Не лучше ли исправить зтотъ. гнѣвный поривъ, до мести, гдѣ поставленъ, крестикъ. карандашем, т.-е. закончить: “ні ти їх не скориш”...
II часть.
1 глава болѣе ученое этнографическое изслѣдованіе, нежели художественное произведеніе. Не правда-ли?
2 глава, исключая нѣкоторыхъ картинъ,тоже отгонитъ изслѣдованіемъ.
З глава слишкомъ прозаична и скучна.
4 глава. Не знаю, передалъ-ли я вѣрно хоть тѣнь того солдатского строю, который необходимъ мнѣ для оправданія извращенія Максима и вообще— проглядываетъ-ли дѣйствительная жизнь въ разговорахъ, въ рисовкѣ?
5 глава. Правда— небрежно отдѣлана? Зтимъ впрочемъ страдаетъ вся 2 часть.
IІI часть.
1 глава. Сначала какая-то неловкая спайка частей чувствуется.
2 глава и вѣрна дѣйствительности и болѣє цѣльна, чѣмъ 1-ая.
З глава.Эта глава новое издѣліе. Удовлетворяетъ-ли Грицько— честная посредственность?
4 глава оставлена почти безъ измѣненія и какъ нѣсколько разъ уже я перечитывалъ и передільївалъ, то зто мнѣ надоѣло до омерзенія.
5 глава. Некоторая неловкость чувствуется при переходѣ отъ одного положенія къ другому,— отъ Чіпки до Мотрі, от Мотрі до Грицька и Христі, правда? Что Грицько удовлетворяетъ тебя, какъ честная посредственность?
6 глава переділана по твоєму плану, который ты начертилъ. Не слишкомъ-ли идеализированъ Чипка? Какъ, по твоєму, отдѣлка этой главы? Я считаю ее лучшою изъ предыдущихъ. Не пахнутъ-ли обчеркнутые слова на оборотѣ 93 стр. нѣкоторымъ недовольствомъ,— хотя, я думаю, тутъ наиболѣе правду внсказалъ... Если признаешь смягчить выраженія, то смягчи. Теперь, что скажешь о снѣ Чіпки?
7 глава. Я думаю послѣднія главы, как передѣлка полная, значительно лучше и по самому языку вышли. Или зто еще по новизнѣ онѣ мнѣ не пріѣлись?
8 глава осталась безъ измѣненія.
9-глава тоже.
10 глава. Все это, какъ и въ 9, слишкомъ кажись идеализировано.
11 глава. Не лишнее-ли похожденіе Чіпки къ Сидору? Я долго думалъ оставить его или-ж выбросить? Оставляю на твоє благоусмотрѣніе.
12 глава. Не лишни-ли тѣ ученые разсужденія, которыми обрисовнваются отношенія Христі къ Чіпці? Галя—жена? Правда, у ихъ много есть сходного съ Христею, но у Галі чувствительные организація,— она глубже чувствуетг и шире смотритъ.
13 глава. Я все напираю — не слишкомъ-ли идеализирована Галя? Какъ Грицько? Вѣрны-ли они почину? Не лишнее-ли объясненіе на об. 147 и на 148 стр. душевного положеній Галі? Оно какъ-то не гармонируетъ съ общимъг стремленіем повѣсти своимъ болѣе возвышеннымъ языкомъ.
О 14 главѣ я ничего не скажу,— она сама за себя говоритъ. Не лишне-ли прибавленіе въ концѣ о крестѣ?..”
Відповіддю на ці запитання Мирного були” Замѣтки на “Хіба ревуть воли, якг ясла повні?” Ів. Білика, в яких він дає невелику загальну характеристику роману.
Багато праці поклав Ів. Білик і на переписування творів Мирного, а надто роману “Хіба ревуть”... Ним, напр., переписані І и II гл. другої частини роману під назвою “Січовик”; уривок цей призначалося надіслати до редакції “Правди” для друку. Ним же переписана велика частина роману, що був, мабуть, переписаний на 336 стор., бо зберігся оглав і початок.
Є ще й третя редакція “Хіба ревуть”..., але вона переховується в Київі. В третій редакції, очевидно, й було надруковано вперше цей роман.
Як я вже зазначив вище, Білик завше цікавився творами Мирного й перший робив критичні замітки до них.
Про комедію, напр., “Перемудрив” Мирний одержав од Білика таку відозву:... “Попытаюсь—что могу и что в голову придетъ. Я даже залпомъ не въ силахь былъ прочесть твоей комедіи, а отрывочное чтеніе всегда портить впечатлініе. Поэтому —не взыщи: чѣмъ богаты, тѣмъ и рады.
Прежде всего я должень указать на несоразмѣрность дѣйствій: 1-е — общая характеристика дѣйствующихъ лицъ, а преимущественно Храпка—86 стр.; 2-е — въ садку: молодое поколѣніе играетъ комедію протеста и заводитъ романъ—63 стр.; 3-е — въ хаті Храпка: мошенство адвоката и семинариста и разладъ съ дѣтьми—57 стр.; 4-е — у хаті в Вовка: заговоръ молодого поколѣнія и сила его—49 стр. и 5-е — перемудрив Храпко—33 стра-ницы. Въ особенности несоответственно 1-е дѣйствіе, въ которомъ появляется масса дѣйствующихъ лицъ,, съ единственною цѣлью характеризовать Храпка, какъ дряпижку—адвоката: они появляются и исчезають навсегда (вродѣ щетинников). Сцены зти прекрасны были бы въ повести; но въ комедіи они излишны. Здѣсь все должно дѣйствовать на протяженіи всей комедій, а они у тебя не дѣйствуютъ, а характеризують Храпка. Это недостатокъ, хотя исправимый. Нужно сдѣлать контры—тогда выйдетъ сносно.
Обращаясь къ дѣйствующимъ лицамъ, я буду послѣдовательно делать замітки:
1) Храпко—живое лицо. Прекрасно задуманный и выполненный тип-ь—стараго дряпіги, сутяжника, пристроившагося къ новымъ порядками адвокатури. Недостатки, по моєму, два: а) въ первомъ дѣйствій, какъ я уже сказалъ, онъ не действуеть самъ, а лишь разговариваеть съ людьми, которые его характеризують; б) въ остальныхъ — онъ читаетъ слишкомь длинние монологи. Они превосходнимъ язикомь написаны: живы, образны, но все-таки они длинны.
2) Петро—сынъ студентъ. Нѣсколько ходуленъ, мелодраматиченъ. Образецъ идеала народника, безъ пятнышка и задоринки. Зто не Радюкъи— мягкое дряблое существо, но человѣкъ съ головой и характеромъ. Ну, а если онъ человекъ сь головой, то женитьба его на Прісці,— хотя это логически последовательно въ комедіи,— въ жизни показивает, что у этого человѣка быть можетъ много честности, но мало практическаго ума. Онъ даже не задумывается надъ тѣмъ, что люди, подѣливши даже работу на черную и бѣлую, сами себя и своихъ присныхъ приспособляютъ также къ такому раздѣленію. Я еще понимаю: жеребится хочется, простая дѣвка найболѣе удовлетворяетъ крови; но что она можетъ говорить уму и сердцу? —Ты желаешь выставить, что у Петра женитьба—не увлеченіе, а заключеніе “холодного ума”. Но въ такомъ случаѣ — прости мнѣ: дурна Пріська умнѣе такого умнаго героя! Она отбивается отъ брака, сознавая, что она не соотвѣтствуетъ для той помощи, которой отъ нее ожидаетъ интеллигентный человекъ. Она годится для постели, для кухни; но никакъ не для помощи въ нашей работѣ! Бракъ его съ Пріськой — мелодраматическая или мелокомическая глупость,— для общего хода піесы совсѣмъ ненужная.
3) Галя и Дуня хорошо задумана и прекрасно выполнены. Это у тебя, по моєму, лучшія лица. Въ особенности мне нравится Дуня — зта первобытная простота и т. п.
4) Пріся — незначительное лицо, вся роль котораго заключается въ томъ, что она “лакомый кусочекъ” для папаши и для сына,— при чемъ глупость дѣлаетъ не папаша, а перехватываетъ зто дѣло умница сынъ.
5) Грицько или провидѣніе — черезчуръ идеаленъ. Право ереди щетины не родятея такіе. Тамъ практики, а не идеалисты; а практикъ (всякій) всегда немножко—сукинъ сынъ, иначе и практикомъ не будетъ. Я понимаю его страсть къ Дунѣ; но понимаю и все, что могло быть имъ сдѣлано ради зтой страсти, т. е., чтобы ее достигнуть (заемъ Петру и т. п.). Но я не пойму и ты не поймешь, чтобы сынъ щетинника-кулака возвышался до такихъ общихъ понятій, какъ богадѣльни, помощь по пріятельству человѣку разныхъ положеній (Петру) и т. п.— Все это если и могло случиться, но только по одному побужденію—расположить родню, чтобы соединиться съ Дунею.
6) Печарыця — шаржированъ въ объьясненіяхъ съ Галею. Слѣдовало бы, чтобы онъ говорилъ человѣческимъ языкомъ, какимъ теперь и говорятъ семинаристы. У тебя же—зто Фінтикъ блаженной памяти Котляревського. Много, друже, воды утекло съ техъ поръ и теперешніе “псаломщики” совсѣмъ не то, что преждніе “дяки”.
Вообще вся комедія растянутая. Играть ее нужно 5 часовъ, а времени (съ 8 до 12) у актеровъ, съ антрактами не больше 3, З½ часовъ. Кромѣ того, растянутость утомляетъ вниманіе. Словомъ, Христа ради, сдѣлай сокращеніе — “тогда комедія хочъ куды!..”
Чимало Білик допомагав Мирному і в цензурних клопотах та в друкуванні його творів: “Въ дополненіе къ твоей радости, сообщу тебѣ, что твоя “Повія” уже вернулась изъ Питера “разрѣшенною” — и сдана въ печать. Молю Бога, чтобы сознательно-умннй корректоръ попалея”.
Отже, можна сказати, що роля Ів Білика в житті й творчості П. Мирного була надзвичайно велика. Білик для Мирного був не тільки рідним братом, а і вчителем і щирим товаришем, що радо допомагав у всіх його освітніх і літературних замірах. Білик робив багато поправок, приміток і вставок у творах Мирного, закреслював і переробляв де-які, иноді значні по розміру місця, писав нові глави, писав критичні замітки, давав характеристики дієвих осіб, робив вказівки що-до мови й композиції творів і т. д. Вкупі з Біликом почалася славна літературна діяльність П. Мирного та й потім увесь час проходила або при близкій участі Білика, або під його “назирцем”. Білик був першим редактором і критиком творів Мирного.