←Червоний шлях, 1923
I частина
головна
20. XII. 1911.
Люба мамочко!
Саме сьогодня я збіралася до тебе писати, як отримала твого листа, що дуже втішив мене і сам собою і своїми прилогами. А вже ж, таки й прилогами — не так хвалебний тон, як саме той факт, що таки хтось і окрім ближчої родини та приятелів часом уважно читає мої, мовляла п. Русова, “ковані” речі, мене радує, бо часом мені здавалось, що драми мої належать саме до речей “хвалимих, але не читомих” (Русова, напр., не читала нічого, рецензуючи). “А вже ж годі заперечити”, що бути голосом, волаючим у пустині без відгуку, все-таки нікому невесело, хоч би він мав і так мало претензій на популярність, як я. Та не думай однак, що я мало ціню уважне читання з руки ближчої родини, ні, я його ціню найбільше, се я зовсім щиро кажу, і успіх “Лісової пісні” серед вас вважаю за великий тріумф собі, тим більше, що я його не сподівалась чогось. Мені здавалось, що ти не похваляєш такого стілю (ти не радила мені писати фант, драми з инших причин, але мені здавалось, що й “по существу” ти мала щось против того, хоч тепер бачу, що я помилялась). А я таки сама “неравнодушна” до сеї речі, бо вона мені дала стілько дорогих хвилин екстазу, як мало яка инша. Що до імпульса від М. Гоголя, то його, наскілько можу вловити свідомостю, не було. Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна тую мавку “в умі держала”, ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок росказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали) і там ждала, щоб мені привиділася мавка. І над нечімним вона мені мріла, як ми там почували”памятаєш?” у дядька Лева Скулинського... Видно вже треба було мені її колись написати, а тепер чомусь прийшов “слушний час”” я й сама не збагну, чому. Зчарував мене сей образ на весь вік. Тепер сеє очарування передалось і Кльоні ” він якось відноситься до сеї поеми, як до живої людини,” мені аж чудно... А от досада, що ніяк не можна понятому перекласти терміну “Märchendrama” — “драма-феерія” те, та не те! Як би його сказати? “Драма-казка” чогось незграбно— правда? І ще буде досада, як насадять помилок друкарських. Писала я їм ще недавно про се, та—мала надія. Quand on est bête c'est pour toujours (се про коректора). Як би мені не сором навязувати тобі ще лишню роботу, то просила б тебе продержати ту коректу, бо я їм нікому не вірю, з їх там ніхто нічого в тих розмірах не тямить. Вже на сей раз я прошу тебе зовсім щиро зважити, чи се для тебе не утяжливо і, як-що ні, то таки буду просить се взяти на себе. Коли треба, напишу їм про се, хоч думаю, що досить, колиб ти сама їм се переказала (тілько хай вони там сами теє своє і проставлять, бо се вже дуже марудно).
Тепер же і я тобі щиро і спокійно скажу. Коли тобі подобається “Королівна”, то візьми її у “Рідний Край”. Коли я одразу її тобі не призначила, то се тому, що думала—по аналогії з попередніми моїми середньовічними мотівами—що вона тобі не сподобається; теж саме відноситься і до “Хвилі”—я зовсім згожуюсь з твоїм присудом про неї, доказ тому, що вона три роки ждала посилки до друку (писана ще в Євпаторії). Тепер послана більше на доказ того, що й “старі” поети можуть, коли хочуть, “дзеньки-бреньки” писати, і писали їх раніше, ніж той великий приклад подали “молоді”, та тілько не спішаться з тим межи люде, бо вважають се марницею для того й точна дата стоїть під віршиком). Инші дві речі задовгі для “Р. Кр.”. Тоді, як лагодила ту посилку, хотіла тобі одну невеличку річ переписати, та тоді якось не стало сили, а потім я подумала, що воно якесь наче фельєтонне (зветься “Музині. химери”, тема — що муза ніколи не хоче робити того, що “мусить”, а тілько те, що забагнеться). Воно вже теж років три як написане, та все вилежується. Взагалі ж усі ті речі, що я вважала вартими друку, остатніми часами були довгі, як ти й сама завважила. Крім того, мені якось неприємно і з тебе конче брати гонорари, як з инших (бо я і так же взяла від тебе гроші на “Єгипет” ні за що, ні про що), а не брати, на жаль, не можу, бо се тепер не роскіш, а потреба, от і се мене якось стісняло, та стісняє й тепер...
“Лісову пісню” я потім так відхорувала що боялася повороту зімової історії, инші речі менших нападів коштували, але жадна не минула дарма,— вже нехай ніхто не скаже, що я “ні горівши, ні болівши” здобуваю собі “лаври”, бо таки в буквальному значінні горю і болію кожнісінький раз. Та ще як навмисне — ледве заберуся до якоїсь спокійнішої роботи, так і “накотить” на мене яка-небудь непереможна деспотична мрія, мучить по ночах, просто пьє кров мою, далебі! Я часом аж боюся цього — що се за манія така?..
Що ти мене “не просиш”, то се зовсім натурально, але що й нікого —то вже даремне, бо не кожне ж одважується непрошене пертись до хати. От, напр., “Укр. Хата” мене не просила і я тілько через те до неї не пишу, бо звідки ж я знаю, що мене хотіли б там бачити. Се ж тілько “починаючим” випадає “пробувати щастя хоч і не проханим, бо інакше ніхто не довідається про їх істнування, а з руки людини вже відомої добре—се було б накиданням. Я, принаймні, і від Гр—за виразних запросин ждала, як він перенісся у Київ, дарма, що вже бувала у нього нераз “по тім боці”. Без запросин хожу тілько до родичів і приятелів, а більш ні до кого (хіба що з церемонним “візітом” чи “по ділу”). Думаю, що так і багато хто робить.
Ну, однак і листище! Чи буде йому кінець? Ще хочу Дорі і Ласочці написати. Щоб не повторятись, напишу Ласочці про те, що хочу просити тебе дати, а її прислати. Чи Ліля привезла тобі ті книжки, що я позичала в тебе? Я їй послала їх ще в сентябрі чи в августі вкупі з великим транспортом инших речей (знаю, що вона його в свій час одержала) і просила одвезти тобі. Коли не одвезла, то вони у неї досі.
От і мало не забула! Коли і як думає Наташа видавати свій збірник? Кльоня просив передати, що коли вона потребує, а не має записаних мелодій до тих пісень, то він може їй дати ті, що записав з мого голосу (єсть на всі обряди), як що тілько те видання буде під якою нашою (в ширшому значінні), а не чужою фірмою. По моєму, це слід би. Хоча, звісно, краще би мелодії просто від “народу” записати, але ліпше так, ніж ніяк. Може перекажеш про се при нагоді Наташі і сповістиш, що з того вийде? А я дуже рада, що Наташа і Юрчик такий несподіваний “реванш” урядили Михасеві... тілько сього ти поки що не переказуй Наташі, а то вона ще “затнеться”. “Ничего, ничего, молчаніе”...
У нас новина є тая, що вже нам тілько місяць лишилося бути в Хоні, бо 20 января Кльоня вже має бути “прикомандированним членом суда” в Кутаісі. Се значить—робитиме те, що роблять члени окр. суда, а гроші йому йтимуть, як помішникові, себ то ті самі, що й тепер. Ліпше се тим, що на службу не що-дня ходити, і що робити може трохи менше буде, за те робота дуже серйозна і роз’їзди може трудні будуть. Ну та будемо в Кутаісі, то хоч канав та пансіонів позбудемось. Тут робота дуже нерівна і нервова—часом днів 2—3 якийсь просвіток, а часом мало не до півночі сидить у тій камері. Таки, здається ліпше буде, як вирветься з неї. Здоров’я його що до грудей нічого собі, з горлом трохи ліпше, ніж торік, а з нервами нераз дуже погано, надто по ночах, але се й недивно на такій клятій роботі...
Моє здоров’я ліпше, ніж торік було о сій порі, а зовсім добрим воно ж не може бути.
Ну бувай здорова, люба мамочко! Тут у нас уже попідвіконню колядують, тож можна вже сказати “святий вечор, добрий вечор”! Всім, хто з тобою тепер, моє вітання. Кльоня і Ф. С. кланяються тобі.
Святкуй здорова. Ще раз цілую.
Твоя Леся.
12. III. 1912.
Люба мамочко!
Хотіла я діждатись, поки мені вже виразно стане ліпше, та тобі вже писати, але видно ще сього довго ждати, то нехай буде й так. Не памятаю, чи я тобі писала, що лікарь сказав про сюю слабість, а саме—що се зовсім не шлунок болів, а тиі ж таки нирки, і що тепер у мене запалення нирок, себ то загострена форма хронічного катару. Посажена я тепер на молошно-ростинну дієту (ні білого мяса, ні риби, ні яєць не їм) і вже вспіла до неї звикнути. Ліпше мені в тім напрямі, що нема болів у животі, але болі в спині і в “путях” все-таки єсть (і часом ще гірші ніж були в Хоні), ходити по хаті можу, але недовго, на вулицю ж зовсім не вихожу від того часу, як приїхала сюди, хоча се не така вже біда, бо єсть у нас два балкони великі і я по цілих днях сижу там користаючи з прекрасної весняної погоди. Стан мій не такий поганий і гострий, як був торішньої зими до виїзду в Єгипет, але за те, здається, сьогорішнє загострення приймає більш затяжний характер і похоже просто на “другу стадію” хороби. Лікарь мені сього не казав і ніхто не казав, тілько мені самій так здається, але я може й помиляюсь. Лілі я писала про всякі об’єктивні ознаки (дані аналіза і т. и.), то вона ліпше може тобі пояснити, що саме зо мною робиться, а мені може й не все кажуть по правді.
Чи ти ще не друкувала “Королівни”, чи вона була вже надрукована, та той № до мене не дійшов? Один № напевне пропав (той, де була стаття про виставу укр. малярів), а може вона саме там і була. Тілько може вона тобі “спротивилась”, то ти не стісняйся “забракувати” її—я тобі щось инше пришлю. Хоч ти й кажеш, що тобі “нічого нетреба”, але я вже бачу, що се ти знервувалась (се і в цілому твоєму листі видко) і не думаю приймати à la lettre. Від написання “яких 20 стрічок” звісно ніхто заслабнути не може, але як хто вже слабий (від чого иншого), то не завгоді може зложити порядних віршів хоч би й у 20 стр. Тай я сама не знаю, чому мені “дрібні” вірші тепер не пишуться. Перекладів же я тепер ніяких не роблю, бо не маю добрих (може б ти мені прислала ту онтологію французську, що в тебе є?) орігіналів Европейської поезії, а з росс. взагалі не перекладаю. Оце знайшла один свій давнішний переклад народної італьянської пісні, може він тобі сподобається, то надрукуй. Гонорарів, повторяю, я від тебе не хочу Взагалі, я з найбільшою втіхою зреклася б усякої плати за свій “дар богів”, хоч би вже ради того, щоб потім не чути докорів за “великіе и богатие” гонорари (тільки. Господи хто се з нас їх коли такі одержував—невже я?), але от замість того мушу просити тебе передати вложену сюди записку—все в тій же гонорарній справі, прошу тілько передати чи переслати І помимо Сірого. Що ж робити, коли я—хвора і бездіпломна людина — иншим способом не можу нічого заробити (в Єгипті, правда, могла “хедер” одкрити, тут же і сього не можу), а заробляти мушу. Звісно, як би я вміла продавати не так рукописи, як “вдохновенье”, то може б досі з самих “авторських” забагатіла, та коли ж маю таку прокляту натуру, що замість “хлѣбных пьес” вирощую з серця якісь лісові, мовляла ти, “квітки”, а з квіток же, відомо, хліба не їсти... Ет, та цур їй сій темі—від неї тілько “to повышается”...
Спасибі за переслану книжку Вістника. За сей рік я більш його не одержувала, тай за минулий рік 11 кн. таки не маю. Дякую за переслану статтю Гехтера, не скриваю, що мені сі речі інтересні. Хоч я уміла і “в пустині” бути “гласом вопіющим”, але все же цікаво, як той глас може відбиватися не в пустині.... А от Євшан вважає, що пора б уже якусь нову літературну команду набрати, а то щож—“усе ті самі”. Ну, й швидким же темпом іде у нас життя, коли для наших крітіків уже й Олесь і Чупринка—“ті самі”. Хто ж для них “новий”, коли так? А у людей 50-літній Метерлінк все ще “молодий”...
На переслані листи я вже відповіла. Аж сором, що люде так дбають про мене, а я така недбалиця. Та, здається, моя лінь патологічного походження (треба вже хоч сим потішитись).
Міцно цілую тебе, люба мамочко. Як не маєш часу на довгі листи, озивайся хоч коротенько. Кльоня тобі кланяється. Михайлові і п. Петр. моє щире вітання. Ще раз цілую тебе.
Твоя Леся.
27 (14). IIІ. 1913.
Люба мамочко!
Відповідаю от таки зараз, щоб не обаряти. “Вавілонський полон” (зветься, властиве, “У полоні”), як і його pendant “На руїнах”, єсть у “І т. творів”, виданих фірмою “Дзвін” у Київі. Слід тілько, як-що зважать ставити, щоб хто тямущий переглянув текст з погляду друкарських помилок—їх там, здається, чимало і досить глупих. Але я думаю, що сю річ трудно поставити на маленькій сцені, бо 1) вона вимагає широкої декорації і чимало місця, де могли б поміститись різні “ґруппи” людей з своїми розмовами a parte, 2) монологи Елеазара вимагають музики до співу або до мелодекламації (промовляються з пригривом на арфі), а навряд чи можливо замовити і написати тую музику ad hoc, бо то річ натхнення і, значить, непримушеного бажання. “На руїнах” (його часом змішуют з “Полоном”, раз навіть і ти змішала—може й тепер так?) не потребує музики, але широта сцени там ще потрібніша, бо людей там і всякої заметні дуже багато. Я думаю, що для малої сцени та “інтімної постановки” відповіднішою була б “Йоганна”. Ся річ власне для великої сцени не годиться, бо вимагає не так ефектної, як тонко нюансірованої гри “не в далеком разстояніи” від глядачів, і може тілько виграти від тіснішої зали і сцени що до розміру, то Йоганна не довша від “Полону” чи “Руїн, а стіль її либонь лехший. Коли пані “Мушка” добре поставила Мохаммеда та Айшу, то либонь і з Йоганною справиться. З дуже коротких річей сяк-так надається до сцени “В дому роботи, в країні неволі” (теж є в І т. творів), але і то неконечне, бо воно якесь “публіцистичне” більше, ніж беллетристичне. Моя рада—поставити “Йоганну”, коли вже хотять ставити щось моє. Але, звісно, вибір залежить від тих, хто вібіратиме.— Мені дуже приємно було довідатись, що моя “мініатюра” зограна була добре—значить таки можливо і на сцені ставити такі речі. Але цікаво було б довідатись, як прийняла публіка сюю “пробу”. Догадуюсь, що не ворожо, коли артисти мають охоту і далі пробувати, а все же хотілось би знати, як саме,— се навіть об’єктивно-інтересно, не тілько суб’єктивно. “Рада” чомусь промовчала сей спектакль, не знаю, що за знак?
Великий Ра змилувався і послав нам літо справжнє,— уже в холодку до + 25o R. доходить! Теоретично знаю, що се зветься спекою, але спеки зовсім не почуваю, так тілько “тепло—хорошо”, як тому матросу Оаддееву з “Фрегат—Паллады”. Ся температура якось придала мені сили одразу—либонь для економії мого організму саме така шкварота й потрібна.— Від Кл. маю відомость, що про нього вже пішло “представленіе” у Петерб., і як-що те “представленіе” затвердять, де слід, то будемо жити в 6 год. їзди залізницею від Катеринослава. Боюся ще радіти, бо вже тиї “представленія” провалювались часом... але, мовляв Рудченко, “надѣяться никому не возбраняется”.
Міцно цілую тебе, мамочко, привіт Мих. Вас. і п. Петр. Може і до побачення.
Твоя Леся.
Которогось там марта
І 90 рік!
Сегодні дням і числам
Я загубила лік.
Твоя сестра Леся.
Зелена субота 18 мая (1890).
Серед лемехи клечання та квіток.
Любий Міша!
Ressurrexi! От і знов беруся здіймати “сізіфовий камінь” до гори!.. Позволь при сій нагоді навести тобі цітату мого нового безнадійно-надійного вірша:
(Таких віршів маю близько десятка. Гай, гай,— тем багато, а часу так мало!).
Як ти думаєш, чі підійметься? Гей, навряд,— не такий то камінь!.. Бо то, бачиш ти, я так думаю, що не минути мені ножа чі то кацапського, чі то німецького (мама каже, що зімою поїду до Відня), а вже бо мені так не минеться. “Кому, кому доведеться, а куцому не минеться!” отож то... Жаль якось і вимовить, але мушу сказати, що моє оце двохмісячне лежання у липких кайданах було зовсім надаремнісінько, отак таки зовсім надаремно! А прибиток хіба тільки той, що тепер знов хожу на двох милицях, що болять ноги в ступнях і через те я хожу покотячому, та щей спина болить гірш ніж перше—більше яких трех мінут не можу рівно сидіти, ні на що не спершись. От така то твоя сестра ледача, Михайлику! Та таки й зовсім ледача я стала: пишу маленькі віршики для власної втіхи і розривки, а роботи—жаднісенької! перекладу—нікоторого. Lucie так на 15-ти стрічках і стала. Казки для галичан не написані. А мої несчисленні “теми”— гай, гай, що з ними бідними сиротами буде? Тож то здумай: поки переписала для “Буковини” (я тепер сотруднік “Бук.”, “Бібліот. для молодіжі”) два вірша, то тричі лягала — чі хто таке чув? Ти вже про сеє хоч нікому з плеяди не кажи, або хіба для “отрицательнаго примѣра”. Однак що ти думав, коли питавсь, чі скінчені Les nuits i lucie,— ажеж се страшенне діло, ажеж се я тобі скажу так: за два місяці людина сказитись, то може, але перекласти Les nuits i lucie Alfred de Musset—ніколи в світі! Егеж, надто ви швидкі, панове браття молодці, бо се робота хоч би й не на мене, що вже зледащіла так, як от чуєш. А вже що я радісінька, що переписала Гейне перед тією капосною повязкою! бо тепер я вже не знаю, як би то я его переписувала. Моя бідна “la grande Oulita” тепер може і на миші переведеться не переписана, коли не найдеться спасенної душі, щоб переписала, бо не хутко дочекається вона чести мого власноручного переписування... Тут і ще біда—від якоїсь, невідомої мені, причини мій почерк ще гірше, ніж був, зробився!!! Сказано, одна біда не йде, а копу за собою веде. Одна тілько й потіха серед копи лих, що я на фортепьяно немов трохи лучче стала грати (се вже, бачиш, мені так здається), але за те довго не можна грати, бо не всижу. От зовсім я тепер “немов птах над моря водами”! чистісінько, бо до того я таки й ошукана з трех сторон: ошукала мене моя Гретхен — не шле мені жадних перекладів, ошукав мене Зюня — не шле мені жадних перекладів, ошукав мене пан Максим — не шле мені жадних перекладів! Як би почать списувати увесь мій жаль на їх, то була б се тема до нескінчення... Однак без жартів скажу я тобі, чого найбільш мені жаль: я думаю, що того всі так не дбають про обіцянки дані мені, бо думають собі, що в мене така плоха вдача (знаєш славутнє слово “безхарактерность”?), що мені не тілько можна слова не дотримати, а навіть можна й не згадувати про те слово, бо однак я не тямлю постояти за себе. Отака думка мене дуже мучить, і надто б я хотіла, щоб се було не правда, та вже при тому хотіла б знати причину, для чого справді ніхто мені віри не дотримав? Чі то я так таки зовсім не варта того? Маргаріта ще торік обіцяла мені—слово ж її тепле, на Зюню, правда, ще маю надію, а пан ще Максим обіцяв переписати 18 марта, а тепер 18 мая, але він сим не стілько мене одурить, скілько самого себе, бо сего року навряд чі вийде наша книжка,— принаймні я не маю жадної на се надії. Не знаю через що п. Максим не дотримав свого слова, отже й не берусь его за те судити, але маю до єго уразу, що він немов сміється з мене, переказуючи через тебе аксіому, що “переписувати дуже нудно!” — та вже либонь я й сама се не згірше знаю, бо лучалось і мені переписувать того ж таки Гейне. Се все я пишу для самого тебе, а не на страх — сказала б врагам, так ні—товаришам! то ти можеш сего й не казати п. Максимові, бо певне він і не цікавий слухати. Попроси тілько п. Максима, як побачиш его, щоб він переписав для мене переклад віршів: “Und wüsten’s die Blumen, die kleinen, wie tief verwundet mein Herz”, і прислав би єго мені, бо сей вірш мені доконче потрібни й,— єсть музика Мендельсона на сі слова,так мені потрібний український переклад,— може пан спільник волить мені сю ласку вчинити, зловивши вільну хвилину. Та вже й ти вчини мені ласку, обізвися до мене яким словом, бо ще ж я сего року від тебе листу не бачила. Чого ти так рідко пишеш до нас? Мені так прикро, як мама тебе лає, а я мушу мовчки слухати,— краще вже б мене хто лаяв! Як там твої екзамени? Мама вже починає боятись за їх, але я ще ні, тілько все ж рада б знати, скілько їх ти видержав, а скілько ще треба. Не пиши довгих листів, коли вже так не маєш часу, але скребни хоч коротенький. Чі то ми з тобою побачимось до осени? бо в Київ мені вже годі. Невже ти так таки й не приїдеш до нас, а вже в нас позюмки настали! Ліси наші гомонять, жита наші хвилюють, садки буйно зеленіють, у нас тепер чистий рай!.. Ой не втерплю—заспіваю!
Я ще ні разу не була у гаю. Гай, гай!.. Бувай здоровий та щасливий, не забувай мене. Прощай,— колиб до побачення! Вибачай за непевний “поскреб” — годі ся здобути на ліпший. З моєї сторони жертва — писати многотомное посланіе,— чі ти се зможеш оцінити?
Твоя Леся.
Р. 8. Чом не пишеш до Шури. вона мені жалується на тебе,— се не горазд!
Подав Ів. Ткаченко.