Любому тов. Куликові.

Пролог.

Бувають хвилини, так непевно буває,
коли
губиться
віра в телефони й листи...
Тільки тінь велитенська на панелі і мурі сягає,
тільки тінь...
А на башті:
О —
дин-н...
О —
дин-н...
І далеко, далеко холодні вокзали...
Пахне снігом і кров’ю... і секундами-дні...
З ночі:
“Сті - і - й - й!”
Щось
од грудей
У —
низ
поповзло
і...
упало...
За селом — тільки вітер,
і в обличчя —
огні...
Сонно, сонно... і коні.
Шелестить на дорозі в’яле листя осіннє...
А, де тіні на розі,
хто у тузі й трівозі...
Блідий вечір... і очі... як безумно і скоро!..
А вгорі — тільки вітер клекоче,
а в горі — тільки зорі...
А, гей, далі, де хвилі і лози і коні,
на піску золотому смуглява дитина...
Хвиля хвилю невпинно,
хвиля хвилю невпинно—
в далену, в далечінь, одна в одній переливно задумано
тоне...
Гнів мій мріяв калинно,
мріяв калинно...
Де ж ти зараз, мій друже, мій далекий Овсій?..
Пада
листя
тополі
на вузенькі кохано нахилені плечі,
на волосся, на очі...
Так сумирно, поволі, байдуже
пада
листя
тополі
у долоні мої...
Де ж ти зараз, мій друже, мій далекий Овсій?..
Ой, згадаю я дні, як бажав я, щоб тільки приснилась
у вагоні півтемнім мені синьоока, задумана, мила...
Ой, згадаю я дні, як бажав я, щоб тільки приснились
біля церкви старої тини і під вітром далекі могили...
В барабані останній патрон... росплескалось холодне волосся.
Не побаче, не прийде ніхто... Але він не благає, не просить.
Крики: “би-й-й!..” і вже зайвий наган... І глядять невідомії
ночі...
А вгорі — тільки кров і туман... А в горі — тільки вітер
клекоче...
Із морей, з океанів встають... мають савани сині і білі...
і проміння під місяцем п’ють їх обличчя засмажені, милі...
Ерзерум... і Малахів Курган... жовтий жах і безодні Цусими...
й ті, що слали раба на раба, скавучать і ридають між
ними...
Із морей, з океанів встають... мають савани сині і білі...
і проміння далекеє п’ють їх обличчя засмажені, милі...
Од станції до станції
на бій,
на бій,
на бій...
і мріяв про Констанцію
смуглявий вартовий...
І приснився мені сон.
Неначе дивлюся з гори я.
А внизу
рейки загинаються вліво.
Весніє, і сонце світить навпростець...
А біля насипу, недалеко од будки, на траві
лежу
я.
Ростріляний — не ростріляний,
але без шинелі й верхнього з’одягу.
Тільки сорочка й підштаники на мені.
І ніби сплю я,
такий блідий і спокійний, спокійний...
Та тільки крові ні підо мною ні на мені
і ранів немає.
А може на спині?..
І так
три
рази.
Од станції до станції
на бій,
на бій,
на бій...
і мріяв про Констанцію
смуглявий вартовий...
І ось
уже будуєм.
і пахнуть новії вогні.
Рука залізная єдиная керує.
То воля до нових повстань
прокласти рейки в невідомість
і пронизать нові світи новими згуками, поривами
й боями...
І крикнуть сонцеві:
“Доволі!
Не світи...
Безодні хай під нами і над нами,—
Самі ми станем будувать
нові сонця і зоряні системи”.
І в глибині прийдешнього
(там буду жить і я...)
дитина на небі пальчиком не знайде вже Венери...
З’єднаєм зорі ми веселими дротами
і у повітрі ми збудуєм города,
жахні простори ми населим городами,
бо шворінь світовий—єдиний стяг Труда.
А на чолі, в траві й крові
заплуталось волосся
коханої, забутої і проклятої... Іни...
і шум і гнів і моря дальнього прибої...

I

Григор’їв в спину б’є... Селяне рвуть дороги...
Старшини ж кажуть нам. що ми за владу рад.
За серце тоскно ссе і сну не йме трівога,
бо пилом молі тхне, “добродій” і “камрад”.
О, злякані міста, де плями на панелі
гарячим кумачем у вічі п’яно б’ють...
О, милої платок в ранковому інеї
й на промокатці м’ні нашкрябане “люблю”!..
Під каскою блищать холодні карі зорі
задуманих очей, і плине на щоці
із снігової тьми огонь од семафору...
Й здається, що кругом не люде, а мерці.
Зникають і пливуть поволі тіні, тіні...
Й не раз лякливий стріл по нервах полосне,—
і станеш, як і всі, покірно на коліна,
бо вирве з тьми огнем товариша шинель
і знов шпурне у тьму... О, вітре стрілянини!
Твій подих на лиці ще й зараз чую я...
бо ше мені болять позбивані коліна...
І споміни мої на лінії огня...
І ось уже здаєм козацькиї багнети.
Яка ж вона смішна кіннота в постолах.
Ще й шпори дзеленчать... О бідні руминешти!
І в цей нащасний край нас доля занесла...
А там ще й досі б’ють снаряди по Бендерах,
і од шрапнелі дим над зірваним мостом...
І смокче кров мою жахна якась химера,
бо допомоги нам уже не дасть ніхто...

II

О, кінь коханий мій з покірними очима,
за ким, о сірий мій, в’ялить зірниці жаль?..
Без ліку вже зоря над травами чужими
вмірає і встає, і в’яне в комишах...
Там, за Дністром, любов і милая Вкраїна
не зникнуть од очей задуманих румун.
Паркани і дроти... А з ночи: “Сину... сину...”
й огонь сумних очей крізь тумани і тьму...
І згадуються знов бої під Лозовою,
і на снігу, в крові, ростріляний курсант...
і вітер і любов... і в лаві ти зо мною,
мій милий, мій сумний, покинутий козак...
“За волю і любов!”... 1 синіми очіма
дивилась на чию ростріляну любов?..
О, як наївно шлик гойдався за плечима
і на шинелі м’ні дівоча перша кров...
Приходили до нас і чемниї французи,
і кликали батьки за УНР на бій,
давали сала нам і хліба з кукурузи,
і на Поділлі знов крівавились степи...
І за Дністром уже румунськиї старшини,
напудрені ляльки, затягнуті в корсет,—
в обличчя шум і гнів червоної Вкраїни,
і села без кінця, і без кінця: “Вперед!”...

III

Верніться, сни мої, моя далека юність.
Прости мене, мій край, наївний і святий!
Зустрів у Кам’янці. Вона вже член Ком’юну
і пише до селян захоплені листи.
Як часто над Збручем юнак злотоволосий
без тями цілував такого ж юнака...
а потім щось важке вгинало верболози
й ковзалась по траві маленькая нога...
О, темні вечори і серця перебої!..
і близько, близько так зелена тьма очей...
Солодкий дух землі і зорі над водою,
і тепле й гаряче щось по ногах тече...

IV

В квартали і садки слідом брели поляки,
у вітер, ніч і млу напружено ми йшли.
Дунаївці сумні... розбиті гайдамаки...
і потяг під дощем заморений і злий...
Хто в день той чув і знав? На армію Слащова
йшло тільки 800. 1 “Коршун” — броньовик
нас обливав свинцем, прокльонами і кров’ю
і цілував огнем загони і степи...
Над вечір знов на бій. І ти з очей пропала,
побачив тільки кров на синім галіфе...
І може смерть уже із глибини примчала
і впала на лице холоднеє твоє.
Та ніколи було молитись і ридати,—
за нас в останній раз наплакались степи.
А десь із-за кущів наведено гармати,
і вогняний тайфун по лавах радо мчить...
А з-заду, мов у сні, кубанців ескадрони,—
і за селом в лице глухе й коротке: “плі!”...
Не одведу очей безумних і червоних
од неспокійних зорь далеко од землі.
Не одведу очей... А жилки б’ються в скроні...
Чи в скроні вітер б’€, й шепочеться гілля...
І ще раз в очі: “Плі!”... і десь іржали коні
в жахливій глибині... і падала земля...

V

Одеса і шпиталь... французи... й знов погони,
і над лицем не раз схилявся важко тиф...
і дихать не давав... А десь бої... червоні...
І може серед них із зіркою і ти?..
І од рушниці знов кохані мерзнуть пальці,
а рядом молодий і ніжний воєнком...
Сьогодні прочитав, як брали і версальці
таких же, як і я, і кидали в огонь...
І ніби вчора ми, обдурені селяне,
за золото свою рострілювали даль...
І знову ти лежиш оббльована і п’яна
й над іменем твоїм Петлюра і Версаль...
І сняться все мені кріваві ешелони,
тіфозні мертвяки й радянський сьомий полк,
де блискавка з гори ударила в вагони,
і впав аероплан з одірваним крилом...
Вся юність і любов — порожнії перони,
і в голосах вітрів гарматнії огні...
А може в ніч ясну в півтемному вагоні
вся юність і любовь приснилася мені?..

VI

Старий і шумний парк. Колись панський маєнток,
Селяне, і для них подівськее кіно.
З дівчатами в кущах веселі інсургенти,
бо в жилах запашне червінькове вино...
На ґанку весь огонь, смуглявий агітатор
і в’ялить і пече синявою очей.
А кучері ясні, мов золоті свічада,
щось будять у мені неясне і смутне...
А потім підійшов. “Це ви — товариш Віра?”
І знову, як тоді, в безодню, в тьму земля...
О, голос молодий, ясний, наївний, щирий,
як радісно він звав мене на инший шлях!
“Безумний брате мій, безумний і коханий,
уже давно прийшла познать себе пора.
Свідомо тільки глянь на людські океани,
і упаде з очей проклятая кора.
Обидва вийшли ми з шахтарської родини,—
отож єдина нам уже ясніє путь,
де випрямив давно натружені коліна
той, хто з дитинства знав безхліб’я і ганьбу.
Бо ще турбує тьму трівожними гудками
скрівавлений твій брат... і серце рве печаль.
Не пізно ще, вернись в його залізні лави,—
карати вміє він, уміє і прощать”.
І освітили даль далекиї заводи,
і спогадом ясним повстав котельний цех...
Бо можна все вернуть, хоч і в двайцятім годі,
і глянуть без журби в засмажене лице.
Над зорі простяглись порепані долоні,—
і меркне в глибині Чумацький Щлях в крові...
А нас уже несуть нові залізні коні,
де за УСРР сурмить останній бій...

VII

Ти плакала ві сні... А ніч дощем шуміла...
Од каганця сумним здавався зброї блиск...
З ударами внизу вуста твої тремтіли
й ясні перлини сліз куточками пили...
І мчався ешелон, а рядом тіні мчали...
Не краяли сердець останнії дзвінки,—
нам тільки сурми в путь біля вагонів грали,
і в шумі од колес губилися свистки...
Без кобури наган за поясом синіє,
і у лімонці смерть ошкіреная спить...
А вітер у вікно влетить, і виє, виє,
і в сурмі на стіні зарізано свистить.
І знову над Збручем, мій друже, мій єдиний!..
Але замісць шлика із зіркою кашкет.
І злякано глядять Гусятина руїни,
бо кулеметів гнів там за вітрами... гей!..

VIII

Познанської полки тікають до Варшави,
румунський вітер п’ють дозори над Дністром...
І шелестить наш крок веселий і крівавий
по золотій стерні; і золотим пером
виводе вже зоря нове memento mori:
“Повстаньте всіх країв нужденні злидарі”.
І вже нові встають нами зорі, зорі,
і вже нові встають над нами Октябрі.
Вже бачили огні германці і мадьяри,
і чули гнів в землі форналь і увріє.
Але удар, удар, удар і знов удари...
Ой, никне все в крові робочеє лице!..
Невже ж навіки в тьму?.. О, арміє Червона!
Куди ж біжать твої ростерзані полки?..
На галицьких ланах знов польськії погони,
в оселі войта крик і п’яні батоги...

IX

А потім Перекоп... І знову зорі, зорі...
Й на велетенськім тлі махновці і сніги...
І радісно стоїм, бо над прибоєм моря
в синяві видно нам турецькі береги.
Де тінь од яворів на місяшній дорозі
до болю в губи м’ні татарськії вуста...
А потім на траві, у радісній знемозі,
ми чуєм, як шумить внизу гірська вода.
Здається, молодик із гостряка мечеті
піднявся і пливе в зеленій глибині...
А скоро зразу вниз ми у хитливій клєті,
і знову затремтять од лямпочек огні...
І кайло задзвенить... Під землю мілійони
ми підем на новий шахтарський Перекоп...
І радісно вгорі ясні палають грона,
а вже до моря ми вниз по шосе бігом...
Ми по воді пливем дорогою ясною,
що в очі молоді все бріліянтить нам,
мов од алмазу скло, скригоче підо мною
каміння в глибині, і кличе глибина...
А місяць нахиливсь і зазирає в лоно,
і райдужно летить на перса золоті...
І ось уже сховав лице своє червоне,
лиш на воді тремтить од кипарисів тінь...

X

ЦК і УКРУВУЗ, і ми уже курсанти.
На муштру кождий день. Червоні юнаки.
І знов осінню даль пече крівавим бантом
і радісно ірже мій важкогривий кінь.
Сьогодні спокій п’ю. У вітра змерзли пальці,—
за коміром мені нахабно не свистить.
О, як кохані м’ні цей дим далеких станцій,
терпкий шаблюки блиск і синьоока ти!..