Вечір глянув одиноким лихтарем
Глибоко,
Глибоко,
Глибоко...
А в чиїх то очах жабуриння
і огненні ночі шукань?...
Падають
Комети
на голі
коліна...
і сльози біжать по щоках...
То не сльози, а сині тремтючі
одинокі огні на шляхах...
“Санта Лючіє”...
“Санта Лючіє”...
Донесло й забреніло в далеких вітрах...
“Санта Лючіє,
Санта Лючіє”...
За кордон, за кордон, за кордон!...
А на віях заплакала Смерть..
Я ніколи не бачив Америки
І не був я на березі Рони...
За кордон, за кордон, за кордоні...
Пливуть, гойдаються в тумані синьому
думки розірвані, немов
з листа колишнього кохання,
останні папірці..
Пливуть, гойдаються в тумані синьому...
В руці
не срібло матузяне,—
то од очей примружених
до місяця біжать дроти прозорі...
Що чую я?
„Іще... іще“...
в уста ростулені і тіла дух медяний...
А може це не я?...
це тільки місто п'яне...
„Іще... іще“...
і кров
лілово задзвонила...
Яка це сила? Яка це сила...
В очах огонь... в ушах вітри
А підо мною дві зорі
І в їх солодку глибину
дивлюсь,
дивлюсь...
і потопаю...
і потопаю...
Яка це сила?...
Яка це сила?...
Як би я жив в віки доісторичні,
я б не писав оцих поезій,
а слухав, як шумує море...
Ганявся б за коханою—
І в гніздах над землею
ми б падали в нестямі...
І тільки пальми... і тільки море...
А в небі—вітер...
Але я—тільки В і С.
а може ні?
і це у мене
од електронів, простору і тембру, ночей і днів,
од виміру усього
в одній руці заклякли віжжа,
і я керую часом
і рухом я керую.
О, мій ведмедик золотий!...
тебе привів, коли я спав, до мене лама синьоокий
і так сказав:
„Не раз народжувався й умірав,
і порох твій вітри носили
і все шукав,
шукав,
шукав
ти дівчину з очима золотими...
І буде час,
коли оцей ведмедик
сумною дівчинкою стане,
й лилеї їй дадуть наймення
маненьке:
„Ві—Ра“.
І я заснув.
Пройшли віки.
І в день, коли плакали листя
огнем асфальти облили,
почув очей твоїх питання:
»Ти“?
і очі блиснули, що:
«Я». Ковтає ногами дороги,
хвилюється темне вбрання..
В місяць осяяні роги
встромив в голубого коня...
Кінь—
час...
Кінь—
даль...
В в серці огненний чінґал...
Од місяця до земної кулі
(о, моя огнева далина!..)
Простяглись і побігли тонелі, тонелі
од бігуна до бігуна...
Мої мислі на соняшній стелі...
Ой, чи скоро-ж настане весна!..
На трамваї до міського парку,
там, де сосни пахуче шумлять...
Чи латишка ти, а може татарка?!.
...і в очах, де ведмедики сплять...
На трамваї до міського парку,
де пахуча і тепла земля...
Кінь—
час...
Кінь—
даль...
А в серці огненний чінґал...
... Били там, били тут...
„За битого двох небитих дають
Та й то не беруть"...
Били там., били тут...
Били там. били тут...
Почуваю, як он метушаться
з портфейлями, де, замісць відношень,
лімонарди та лімони...
А ми—на далі, на далі...
А ми—на гони, на гони...
Але ми—на далі, але ми—на гони...
И поміж нами я бачу тебе.
Вітер гладе кохане волосся...
Це нічого, що порвані щиблети,—
але серце—на зоряні роси...
на зоряні роси...

I.

....І зупинились гнівні коні... І падає
на гній
кріваве
молоко...
Хто це ламає руки, руки ясні в агонії?
„Огонь! Огонь! Огонь!"...
Майбутнє—мрії рожеві часу. Майбутнє—сопілка далини.
А на небі розвіяне гасло...
і на землі—
сни.
Гей, на розі мого кохання пахне розстрілами даль...
Вітер цокає в ставні:
„Лю-
бо,
встань!"...
Вітру наймення—Володька; сумно дивлюсь у вікно...
Снилась мені ти на фронті... Роки .. Секунди... давно...

II.

Зірвав з коня і...
г-ох!..
ударив об землю...
Крикнув шалено:
„Моя!“...
А я твої очі едемлю...
та не перший, не перший
Я.

III.

Вітер над морем... скелі... В море я кинув когось.
Місяць доріжку стеле,—ніби на хвилях огонь.
Місяць доріжку стеле... ляжу на ній, засну.
Тихо, без дум, опущуся в темну холодну труну...