Крізь бурю й сніг

Пролог

Сухого снігу сиві змії
Шиплять у синій самоті,
І скорбне дерево чорніє,
Як тінь людини на хресті.

Кому і що твоя скорбота
І сніг твоєї самоти?
Хіба твій біль дрібний—Голгота?
Хіба слова твої—хрести?

Хіба в кипучому просторі
Ти справді хтось і справді щось?
Хіба в твоїм мишинім горі
У пурпур щастя одяглось?

Хіба твоя даремна постать
Тобі самому не чужа?
Хіба не міст облудний мостить
Твоя заблукана душа?

Сліпець, що бачив на Патмосі
Звіриний лик твоїх богів,
Невже тебе веде ще й досі
Під дикий, під охриплий спів?

Куди ти йдеш крізь юну бурю,
Куди ти йдеш, куди ти йдеш?
Поглянь: у далині понурій
Роскрились пащеки пожеж.

1.

І він ввійшов у город. В два ряди
старці сиділи, і обрубки ніг,
обрізки рук счорнілі, сині й жовті,
мов крамарі безстидні, простягали.
— Купіть цю яму чорну замісць носа!
— Ці милиці!
— Ці рани!
— Це шмаття,
де щось повзе й ворушиться!
— Цей голос,
що молиться за вас і за батьків
і ваших діток проклинає стиха!
— Купіть у мене: дешево віддам
свій сифіліс. Найшов його під тином,
короною Венери увінчав,
полив його крівлею—не своєю—
і трон йому зробив з дитячих сліз!
— Купіть, паничу, голод. Він у мене
зовсім домашній: зуби підпиляв
йому я сам. Служить на задніх лапка
роспеченим залізом научив,—
але тепер і паличка звичайна
його смиряє, як магичний жезл.
— Купіть у мене холод. Він веселий
і спритний. Подивіться, як плига
і щирить зуби,—зовсім наче клоун
з горшком на лисій голові...
— Купіть
мене саму. Я ще зовсім маленька,
ще свіженька. Отой поважний пан
в пенсне з портфелем чорним під рукою
посвідчить вам...
— Мене купіть, мене!
Ті підлітки—вони такі нахабні,
а я—аби лімони...
Ах, мосьє,
мені хотілось би... Усім відомо,
що тістечка найкращі у маркиза...
Я так люблю поетів... Щось наівне,
щось горде й сильне... В опері—“Русалка”,
але це так набридло. “Сінабар”,
їй-богу, цікавіший...
— Лимонаду
хто хоче з панства? Також Маяковський,
Гомер, Дюма, картки для нежонатих
(їх сам собі на збиток продаю)
і тисяча романсів найновіших!
—Я друг народу!
— Навіть у Спінози,
сторінка сорок сьома, унизу
примітка третя...
— Хвальний наш колега,
мені здається...
— ...Я беру життя,
я п'ю його із чаші золотої...
— Антоне! Просто п’єш денатурат,
та ще й не з чаші, а...
— Страшенно впали
радянські гроші...
Ще в Едгара По
музика віршу...
— Жорж! Який нахаба!
Узавтра в п’ять... Ні, ні...
— Ах, ці жиди!
— Аліно Карпівно! Я хтів купить
для Люсі поні...
— Поні? Ха-ха-ха,
які у вас бажання буржуазні!
— Невже ж і ви...?
— Ах, цитьте! Той спортсмен,
мені здається...
— Так, непевна постать.
Да зравствуєт! (Хе-хе-хе-хе...)
— Ура!
— Мистецтво є надстройка!
— Ні, пристройка!
— Товариші, будова!
— Надбудова!
— Я, знаєш, Ніно, зовсім розумію,
що значить вартість. Вчора у соборі
знов той брюнет...
— ...Подайте ж ви мені,
голубчики сизенькі!
(На колінах
страшної, білоокої потвори
дитя сидить бліде і чорнооке,
підспівує не завше в тон: “подайте”—
і яблуком туляється гнилим).
“Що ж вам подам, брати мої і сестри,
а вас якою кісткою вдавлю,
що мрієте про поні та Спінозу
і з естетичних, певне, міркувань
не дивитесь на голих ніг обрубки?”

“Кричав я небу,—небо супокійно
синіло, як і личить божій тверді,
і сонце, мов заведена машинка,
ходило, глузувало з Галилеїв
і гріло паразитів і квітки.”

“Кричав землі я,—ах, вона прекрасна,
од неї йде болючий фіміам,
і так приємно ніздрі вам лоскоче,
і так поетам навіває рими,
так, немов змієголовий спрут,
гарячу кров із жертви висисає”!

“Кричав би й людям, але сиві змії
мене в той мент за серце укусили,
убили кров і очі засліпили”.

“Я був у мене брат. Була сестра.
Я з ними в надвечірній сизий час
вслухався в казку, як зблудив Мизинчик

у темнім лісі. Гнався Людоїд,
дерева скалили криваві зуби,
сова стогнала на верху ялини,
твердої й нерухомої, як мрець.
Хлоп’я маленьке бігло... Тріпотало
безладно серце...
— Ах, скажіть, бабусю,
він утече?
— От-там, у тій хатині,
де огник світиться, там дроворуб
живе. Він добрий. Він його сховає.
— Він може навіть чарівник, бабусю?”

Мизинчику! Шукай же дроворуба,
і виростеш—і, може, й сам зрубаєш
зловісні сосни, що до тебе скалять
Криваві зуби... Хлопчику малий!

2.

Обличчя добрі вітер пошмагав
І сонце благодушно обпалило.
Стоять хатки. С-під пари блиснув став,
Корова до теляти заревіла.

— Поглянь: зовсім аркадські пастушки,
Пейзаж Вато з кокетними квітками...
От тільки, чи погодяться квітки
З татарського походження лайками?
— І потім... Знаєш... Цей селянський хліб,
Цей житній хліб обтяжує мій шлунок.
Ми кращими деталями могли б
Обставити свій перший поцілунок.
— Цей житній хліб? Чи тут же жито є
Чи це не смак полови з лободою?
— Ах, інтересно, скільки прокує
Зозуля втіхи, милий, із тобою?
— Звернімо, люба!
— Що за крики тут?
— Ну, просто люди злодія зловили!
Звичайно, річ жорстока самосуд,
Але—passons... Життя є царство сили.

3.

І сонце пече, і сонце пече.
Жінка стоїть на колінах.
В полотно, украдене нею,
її обгорнули
і б’ють по черзі.
А два вже лежать.
Ще дриґають, хлопці!
— Добий!
— Не втече!
— Я той? От зараза!
Я, каже, не знав і не відав...
— Ну, й здольник!.. Юхиме,
ти чом же не йдеш? Раз громада...
Дрючком!
— Годі, годі... Ще може роскаже...
— Хе, бачиш? Демид
як швидко добив: певно трошки і сам
заплутаний в діло, так от і боїться...

— Брати мої рідні,
сини мої рідні!
Ач, як заспівала! Н ми їй заграймо!

Б’ють у діжки, у відра, об тини,
Веселий марш губами грають...
— Сини мої, сини!

Сини твої бенкет справляють.

4.

Блискучі гори антраціту
І голоси бібліотек.
І він нарешті скинув свиту,
Мій рідний братік, мій ацтек.
Співають люди і колеса,
П’яніє сонце без вина,
І де дрімали срібні плеса,
Там океану глибина.

Нехай над мертвими жалоба
У похоронний трубить ріг,
Нехай знеможена Ніоба
Дітей оплакує своїх,

Але на мідному майдані,
Де слід огню і тіні бурь,
Сіяє в вищому тумані
Симфонія мускулатур.

5.

Закривавилась метелиця, забилась,
Наче біла птиця в-осени.
О, нащо вони мені приснились,
І чому такі ясні вони?

Стали колом над побитим полем,
І мороз по полю перейшов.
Та чому ж, сестрице, завше з болем,
Смертним болем з’єднано любов?

Білі пси лизали язиками
Чорні квіти їх кривавих ран...
Перейшла метелиця полями,
Затремтів туман.

6.

Закопано—а с-під землі чоло
І пасмо кучерявого волосся
Видніється (...Співуче сонце йшло
і коники бреніли стоголосі...)

Він спить, матусю. Розсідлай коня,
Напій його студеною водою...
Ти бачиш: чорну браму відчиня
Твій син, твій син кривавою рукою.

Ти пам’ятаєш: він такий простий,
І на ногах його брудні обмотки...
Ти плачеш? Ти хитаєшся? Постій,
Уже твій день—уже твій день короткий!..
А їх багато є, твоїх синів,
Обвіяних снігами та вітрами.
Не плач, старенька! Він же не умів
Продатися... Не плач, моя ти мамо!

7.

У мене “Колоски”...
— А я “Вінок”
Так дешево на ярмарку купила.
— Коли б мені діждатись чобіток,
То певне й я б до школи вже ходила.

А я—Павлусь поважно докида—
Я знаю “о”. У мене вже й штани є.
У мене будуть вуси й борода,
І я тоді посватаю Марію.

— Нащо тобі?
— А що б мене вночі
Надвір водила. Та й нудьга самому!
...І їм цвіркун співає на печі,
І сняться їм книжки та калачі,
І шелестить по-дружньому солома.

Шевченко оживає на стіні
І сходить до поснулої малечі,
І шепче їй у добрій тишині
Свої гіркі, свої солодкі речі.

І хтось безмежно простий та ясний
Росповіда про коваля Басіма,
І бджіл всесвітніх золотавий рій
Їм блискає цікавими очима.

І дроти невидимі простягнись
Поміж світами, як еольські струни,
І з невідомих, голубих узлісь
Отари йдуть поважні й білорунні.

Благословен молочний дальній шлях,
Що рве серця і відкрива походи!
Тут, на землі, на радісних полях
Ростуть жита і юний вітер ходить.