Із блакиті піль шляхи розляглись,
на боках у їх зацвіли гречки...
Та рої бджоли ними не гудуть,
меду не несуть в пасіки—садки...
А шляхами кров огненно димить
та вихри прядуть свистом веретен
і пнуться мов гад багнетами до хмар,
мичку наче сніг тягнуть із гречок
і сучать канат через всі поля,
купають його на шляху в крові,
бо нема дощів із клубків громів—
заснули давно у хмар на хребтах!
Гей, ревуть вихри від сіл та до сіл,
умотують їх у пряжу свою,
ховають в пилу шляхи на поля...
У селах усе гине, як в мішках.
Худоба реве з дворів на яри,
ребрами оре канави глухі
у зубах у псів—своїх хазяйнів.
Народ, як рілля, захряс по церквах,
дощами рида... і сльози горять
на хвилях садків, мов ягоди—кров;
падают в траву гарячі, як жар,
котяться в гаї, де труни лежать.
Там аж дві труні дубові товсті
на сіні сухім у чорнім сукні!
Як у тій труні, що лягла під рів,
битая в мороз, скупана в крові—
радість молода — квіти степові!
У другій труні — мати всіх людей,
тих замучених, побитих дітей...
Із грудей стремить крівавий багнет,
а на нім горить цвіт-рожа важка.
Гей, над радістю стоїть туга мла,
на поля, сади крила підняла,
чорні, мовчазні, як сон кладовищ.
А над ненькою стоять кістяки,
з їх очей-дірок сльози цебенять
та й на рожу ту, що хилить багнет.
То ж не рожа-цвіт буйно запашний,
а серце пала—сонце із кровні..
У гаях горить та зілля в’ялить.
Із сонця ось-о вилітає птах
та й полетів він за дикі поля,
де город стоїть на стрімкій горі,
в кручу—в дерезу важко нахиливсь;
він давно заснув: зубами не б’є
в небо кам’яне, не креше вогню.
Сів на башті птах міської стіни,
крикнув один раз: „Труни у гаях!..
Люде, уставай!" Крик упав на дно
в кручу - глибину на скелі грудьми.
А с-під пелени
сірих скель
чорно, наче крук,—
кінь летить...
Ой, вилетів кінь на гору круту,
страшно заіржав над городом тим;
луни загули в кварталах міських,
як у виводи горобина ніч.
А з драних шибок порожніх домів
кажани, сичі вилетіли всі...
Крильми шарудять об дахи будов,
в мотузках дзвіниць... І город пливе
у дзвоні глухім десь од берегів,
як дим на степи. Та степи мовчать:
слухають, як ліс в їх лоні росте,
у водах джерел повних кришталю...
А вихри прядуть і труни лежать,
і серце в гаях у неньки горить,
і кінь на горі сичів виклика!