Сонце, пестливе травневе сонце, продерлось крізь віконну завісочку й лягло жовтастою смугою на стіні. Ніна Михайлівна, байраківська вчителька, підвелась з ліжка й прислухалась.
— Пора—не пора?
Чудним спокоєм війнуло з сумежних класних кімнат. Неначе стояла там пухка тиша від стелі до долу.
— От, ще не звикла,—провела рукою над лобом.—Весна й канікули. Розійшлась дітвора по Байраку, забрала з собою крики, метушню, сміх, біганину. Так, весна й канікули.
— Агу!—протягла повільно тоненьким голоском.—Хто живий, відгукнися! Упав згук біля ліжка та й заглох. Школа не школа, хата не хата—пустка якась.
— А проте—гарно. Спішити нікуди, можна відпочити. На те ж весна й канікули.
Пружнім рухом дістала вікна й зняла завісочку. Блискуче травневе сонце вдарило гострим промінням у скло й залило світлом кімнату.
— Пора—не пора—пора!—весело проговорила, роспахнувши вікно.
Від самої школи розлігся широкий вигін-поле. Як гуски, пораються молодиці на грядках. То опускають голови вниз, встромляючи пучками в роспушену землю насіння, то зводять трохи вгору, роблячи крок наперед.
Через дорогу потяглися вулицею двори. Швидко-швидко стукотить млинок, насажений на довгий дрючок. То у Бондарів. Неначе хтось вулицею поїхав, горох розсипаючи. А в Гузів ворота відчинені. Може відчинені, а може й зовсім немає—вибігли кури та й пустились на грядки. Одна, друга, третя.
— Миколо! Миколо!—почувся сердитий жіночий голос.
— Та чого!—відгукнувся хлопець з гуртка, що сидів біля дороги.
— Не бачиш хіба, бодай тобі повилазило! Візьми та займи!
Прожогом понеслися застукані кури, закричав влучений грудкою півень, а разом з тим вискочив Гузь.
— Я тобі голову розвалю за півня,—накинувсь на хлопця.
— Полекше, а то щоб і тобі хто не розвалив,- заверещала жінка, вийшовши з другого двору.
— Чи бачили люди добрі отаке диво,—подумала Ніна Михайлівна та й зачинила вікно.
Байрак! Байрак!
Лежить Байрак-хутір за коліями залізними, за шляхами битими, широкою долиною роскинувсь поміж двох скосогорів. Паном Байраком не знати коли був заложений.
— Давно,—кажуть старі люди,—як панська воля була.
А навколо мріють скосогорами дуби гілясті, одинокі; був Байрак ліс.
Не побачити Байрак-хутора з дороги проїзжої, не знайти подорожньому, а революція була.
Як ходила хвилями вітровими та бурунами забійними, виполіскуючи села, міста, хутори, не минула Байрак-хутора. Шугнула з скосогору та й закрутила низом по-над стріхами та дворами. Загомонів Байрак-хутір на всі голоси, зашумів, де й сила взялася.
Де стояв панський палац, чорні стовбури лишились, огнем недоїжені, де тяглися стайні, головешки валялись. Роскопали землю, з вигоном зрівняли та й розорали під городи.
Не стало маєтка й пана Байрака. Мов язиком злизало. Може за тридев’ять земель хвилі вітрові занесли чи то буруни потрощили й миють дощі десь кістки.
Не стало панів Байраків, хутір Байрак лишився. А люди хвалились:
— Була революція й у нас.
— Хоч не яка й робота в буденний день,—подумала Ніна Михайлівна,—а проте слід навідатись.—І пішла вигоном у сельраду, де була за писаря.
За дверима кинула оком.
Усе, як було три дні тому. Біля стіни під лавою забитий ящик з книжками колишньої росправи, під столом сундук сельради. Старий, общипаний і пилом затрушений плакат на стіні, з великими літерами посередині:
“Ми миру мир покажем новий”.
А в кутку, де був колись образ Григорія Побідоносця, стоїть Ленін з засунутими в кишені руками. Підвів плечі угору, насунув кепу на лоба та й дивиться. Далеко, уважно дивиться й посміхається. Так наче про себе.
— На управителя Байраківського схожий,—кивнув з лави сивою головою сторож Панас.—Німець був такий бритий. Розумний був чоловік. Виїде в поле,—пшеницю косили,—кине оком і бачить як хто йде, хто що робить. Усе бачить. Знав і те, що під землею лежить.
— Далеко бачив,—ствердила Ніна Михайлівна задумливо й знову глянула у куток.
— А Федір Дмитрович орати поїхали,—позіхнув дід Панас. Казали: як прийде вчителька, нехай повістки понаписує, чи ще.
— Так, так,—-пригадала й, відомкнувши сундук, дістала жмут паперів.
Потому писала трафаретно:
“Наказується на протязі трьох день заявитися в сельраду і внести недоїмку”.
— Бають, хоче полегкість дати мужикам,—проказав дід Панас, хитнувши головою на куток. А помовчавши, додав:
— Все кажуть, а що вийде?—стулив скептично губи.
— Буде, діду, полегкість, буде. Поживем, доживем, чого горювати,—відказала Ніна Михайлівна.
— Та хто знає?—Б, там і инші...
З ганку розітнулися кроки, скрипнули двері і, спираючись на ціпок, вступила жінка.
— Та я,—почала було, та й спинилась.—Може не туди попала,—провела очима,—скаржитись хочу,—поправилась.
— Скаржитись, скаржитись! В чого скаржитись, на кого?
— На сусіда, скаржитись. Життя немає через нього та через його задріпаних курей. Жменю тих огірків кинула, а від них не відженешся. Казала глядіти, так куди, ще й батькується, нахваляється. Закону на нього треба, от що!..
— З сусідами по-сусідському слід жити. Миритися б треба.
— Миритися,—витріщилась жінка, — з харцизякою, з барбосом отим.—І, блиснувши очима, пішла за двері.
— Воно завжди так,—вів своє дід Панас, подивившись у спину жінці, що загрозливо розмахувала у дворі ціпком.— Що хоче старший, не хоче менший, і робиться по меншому. Не так ті пани, як підпанки.
— Е, діду, то було так за панів, тепер сам народ, робочий, мужик.
— Мужик то мужик, а на штанки ось не стягнешся. Ходиш ка-зна в чому,—буркнув той зневажливо і додав:
— а робиш.
З сіней зацвірінькав цвіркун, заплакала десь дитина. Ніна Михайлівна склала написане й замкнула сундук.
— Як що треба кому, нехай в школу йде,—проказала дідові, виходячи з ради.
Я з кутка дивився Ленін, засунувши руки в кишені. Дивився й посміхався.
Увечері, як сідало сонце за скосогором і сивий морок стелився над Байраком, весна справляла своє свято.
На заході гасла заграва-огнище, а вгорі на потемненій блакиті світились огні. Зорі—не зорі, свічки—не свічки. Огні. Один по-над другим. Блідим світом мигтіли з незміряних просторів.
Лоскотними соками пахло повітря. Гострими, отруйними соками весняної зелені, змішаної з пахощами фіялок, осінньої листви й роспареного чорнозему.
Шепотіли тополі притишено, шопотом соромливих.
Може казку кажуть, може—хто знає?
Десь грає ріжок. Розтинались прозорі згуки високі, як тони флейти, й глохли за Байраком. Знати, дід Панас, хуторський сторож, грав свою пісню на варті.
Десь вдарило треллю, покотились дзвіночки. Залунали акорди урочисто. Не пісня,—хвала.
Я на вигоні біля млина голосиста дівка, Марфа Гузівна, заводила пісню, аж лящало у вухах. Неначе гукала на увесь Байрак. Хтось підтягував низьким басом.
На вигоні біля млина стояв регіт, а з тремтячих грудей виривалось коротке, несміливе:
— Не балуйсь!
Увечері Ніна Михайлівна виходила на ґанок і дивилась у сивий морок. Неначе от-от хтось покажеться—виглядала, до вечірніх згуків прислухалась. Потому замикалась за шкільними дверима.
Пухкий морок в кімнаті. Провести рукою—повну жменю набереш. Як листопадова ніч пухка та німа. А видко далеко. За тисячі верстов назад...
... На дворі сонце бризками грає, заливає вікна промінням. Весело, радісно у кімнаті. Гремить пісня, розтинається сміх дзвінкий та безжурний.
Лишилась позаду юнацька дорога, завтра почнеться нова путь. А проте молодо, надійно.
Може піднятись за високі гори, дістати до ясної блакиті? Я чому ні—можна! Пройти глухими ярками, де чигають голодні вовки й вишкірюють зуби?—Це не страшно!
Іскряться очі, лунають голоси.
— Так от! Хто як знає, а я вже рішила.
— Звісно, у столицю на курси, разом з иншими. Жити не буде може на що—то дурне. Заживем на славу, світ завоюєм.
— Ні, вже на хутір, у школу, у Байрак, мабуть. Чим гірше за вашу столицю?
— Ха-ха! Своє таки думає. Народничка в ній сидить. Світло хоче нести в темні кутки, на хутори безпросвітні.
— Може й так. Знаєте, як співають—
Ой зашуми, луже, зелений байраче!
— Сентименти, голубе, сантименти. Я нудота там смертна. Живої людини немає. Усе мертвіє—усе дубіє.
— Казали бояре, слухайте!
Буде робота, будуть люди, не всі у столиці.
Ой зашуми, луже, зелений байраче!..
Далеко бачила Ніна Михайлівна, перевертаючись з боку на бік. Я серце чогось нило, повні груди важко зітхали.
Тихо тягнуться дні. Один по одному, рівно, як бабини казки. День і вечір, вечір і день. З-за скосогору приходить, що лежить на схід, за скосогор заходить. І знову.
Я раз увечері, як горіла лампа у школі, прийшов Федір Димитрович, засмажений, як дуб за байраком кремезний.
Сів біля столу й крутив чорного вуса товстими, як оцупалки, пальцями.
— Кажуть, на хуторі голова не такий, вовком усі дивляться. Стрічаю Гузя Корнія. “Чого на повістку, питаю, не приходив, як викликали?—На якого дідька я піду,—сердиться,—не знаю, чи що? А далі ні з того: На ось, бери, та й випнув горлянку.—Думають, я це для себе чи що, для народа, звісно ж”.
— А з повіту репетують:
“Спить голова у Байраку. У инших он усе зібрано, що полагається, а там недоїмка”. Спить, легко сказати,—гірко посміхнувся.
— Усим не вгодиш,—співчуло відказала Ніна Михайлівна та й подивилась у очі.
“Той—не той. Наче якийсь инший, за того, що буває у сельраді”.
— Не журіться, Федоре Димитровичу,—проказала якось втішно.— На те й голова, щоб про нього говорили. Так повелось.
— Остогидло вже слухати,—буркнуввеселішей замисливсь.
— Ходять чутки, може буде війна, підем воювати,— ожививсь.
— Ех, було врем’я, як з Будьонним на буржуїв ходили. Братва була хоч куди! Я тут—хто тобі пара? То старе не до пари, а то молоде та немічне.
Ходив по кімнаті, бормотав сердитим басом загрозливим, то скаржився, сум переказуючи.
Той—не той,—дивилась Ніна Михайлівна. Якийсь инший. Чи може раніше не бачила.
Щось тепле пройшло по жилах.
— Голубчику,—проказала звичайно, та й спинилась ніяково.
Щось залоскотало, потемніло в очах. А в другу хвилину поправилась.
— От не думала, що наш голова може журитись.
— Ех, було врем’я, як з Будьонним ходили,—провів Федір Димитрович, зробивши глибокий віддих. Потому струсив головою, неначе розвіяв думи і пішов до дверей.
Будящим басом низким завів на вулиці:
Гей гук, мати гук, Де козаки п’ють...
Застогнало долом, загуло над Байраком. А потому прорізало угорі:
І веселая та доріженька. Куди вони йдуть.
Неначе постелилась широка дорога, а нею потяглися козаки без краю-кінця.
— Голубчик ти мій.—шепотіла Ніна Михайлівна в потьмареній кімнаті.
— Голубчик ти мій, неначе зверталась до когось, пестливо, ніжно.
А далі засміялась голосно, істерично:
— Ніна, Ніночка, Нінуся й Федір, збудьоновської братви?! Ха-ха-ха!
Кажуть у Байраку: десь іде революція.
А Федір Димитрович тре важкі долоні: буде війна, руки, каже, сверблять.
— Для чого війна?— невдоволено позирає дід Панас. — Мало народу того переперчено та усякого добра поростаскано.
— Треба буржуїв повикорінювати. Мир тоді заступить. Мир усьому мирові. Бачиш, діду, там і на стіні он написано:
Зиркнула Ніна Михайлівна, поклавши перо на стіл. —Не так там написано. А ось як—
“Ми миру мир покажем новий”. — То-то і я кажу,—стверджує Федір Димитрович.
Тупо хитає головою дід Панас.
— Нема чого сказати—навоювали, ходиш ось ка-зна у чому.
— Будуть, діду, штани, будуть, заспокоює Федір Димитрович і весело потирає долоні.
Н з кутка дивиться Ленін, засунувши руки в кишені. Дивиться, посміхається.
Покосили у Байраку озимину, вбрали ярину.
— Що то вийде з цього хліба?
Замовкло в кущах. Вагітного спокою набралась природа. Мовчить. Марфа Гузівна спарувалась, кажуть, заміж віддається—затихло біля млина.
Тихо йдуть дні за днями. А Ніна Михайлівна вечорами сидить на Ґанку. Не то чекає, не то прислухається.
Що то вийде з такого життя.
Внизу Байрак, а там скосогори.
Внизу школа, та й чи ж школа—пустка. Як прийде осінь, як настане зіма—свистить віхолою—нічим палити.
— Так не можна заніматись, руки дубіють у дітей.
— То й не треба,—байраківці кажуть.
— Дикунами діти стануть рости—на що це похоже?
— Жили батьки, проживуть і діти.
Що це за робота. Нікому не треба, нікого не допросишся.
Копійками живеш, б’єшся день за днем, ні радости тобі ні втіхи. Ні поговорити немає з ким, ні порадитись. Усі близькі й далекі, близькі й чужі. Одна тут, як та билина у полі.
Що буде з такого життя.
Внизу байрак, а далі скосогори.
Довгою низкою летять журавлі на південь, табунами збирались. Знати, буде осінь. Сунуться з півночі хмари сірі, холодні. Падає листя з тополів, мертве пожовкле. Одно по одному і стелеться унизу по-над школою. Горнеться вітер широким вигоном, кружить листям по-над тополями на всі усюди розносить.
Дивиться Ніна Михайлівна—падає листя, і здається їй, то не листя летить, опадає, а колишні надії дівочі. Одна по одній.
Голосно ниє серце, важко зітхають груди:
— Кому повідаю тугу свою?