←Червоний шлях, 1923
головна
Дарабов ч. I
В Коршмі ч. II
Тяжив на міні сон може яких півтора-дві години і то під безперестанний аккомпаньямент гуцульського баюваня. Ще й розвидніло ся не цілком добре як я підняв ся, бо гуцули казали вчера, що будут вертати “дуже” рано, а я доконче хтів піти з ними по-через верхи.
Корчма і ще і уже жила. Так само дудніла немовчна флоєра, так само вештав ся безсонний Манашка і подавав горівку. Збитий на пляцок Франчуків безсило сидів, весь охлявши—таки напитав собі прички учера. Я тепер знав причину: вчера він дав дес коршмареви розміняти пєтку, а той сховав її собі до кишені та ще пригрозив жандармом.
І от Франчуків не міг собі дарувати, що так просто і коротко дав ся коршмареви змудрувати. А товариші жаліли його і тому не давали ся підвести під бійку. Десь уже між чужими напитав собі. Тепер от сидить змордований. Відтак мов підкидає ним і він виходить.
Маріка спинила ся вже не під стіною, де положив її учора чоловік, а посередині між двома братами... Вона ще спала. Палійко схопив ся борзо і вже десь повіяв ся, а Тимофій сів і почав визбірувати у себе щось у сорочці, лаючи на чім світ стоіт і Манашку і Суру і всіх живих, померших і ненарожденних коршмарів.
— Йой коби мені госпіть помих іще хучь онну знайти — аби я так здоров коли тобі у рот не запхаю.
— Свої вуші, то собі до рота й пхай, а не міні,— відгавкуєть ся Сура, чистючи картоплю.
— То не мої, а твої. Шо ти людєм стелеш, шо? Шо ти стелеш людєм, я тебе питаю,— і Тимофій зриваєть ся з місця, біжить, лаючи ся, на двір і тягне звідтам якесь лахмітє.
— Шо цесе таке, на... у твої матері у рот? То тут немає вушів? Немає?
Сура сьмієть ся.
— Ну тут може й є, а хіба я то-то давала в постіль? Ти сам узєв серед ночі укрити ся.
А Тимофій уже накинув ся на стару гетеру.
— То ти, курво, тут вушів наплодила.
Сонно і зморено, підшморгуючи носом, відповідає стара.
— А багато сьте з мене вушів назбірали?
Манашка “водить рахунки”... Се також штука і то не мала. Гуцул учора пив, їв, за одно платив, за друге ні, щось памятає, а чогось не памятає — і от треба його переконати, що всі його рахунки ні до чого, а всі Манашчини рахунки — свята правда.
— Але шо ти міні, жиде, говориш? Шо ти міні говориш? Ци я тобі не віддавав усе? Та же я тобі платив, за кожну флєщїну пива,— боронить ся Василь всіма силами.
Манашка поплескує його по плечі.
— Но-но... Шо платили-сьте, то платили сьте, а шо не платили-сьте, то не платили-сьте,— і тут же починає йому вираховувати, в найменчих подробицях, з найдрібнійшими, впрост незрозумілими детайлями все що брав, що пив, шо говорив гуцул учера. Ся памятливість імпонує гуцулови. Де-що з того, о чім говорить Манашка, Василь памятає і пригадує, що дійстно так було, решти не тямить, але відносить се на свою непамятливість і на вчорайше запаморочене. Нарешті правда так помішаєть ся брехнею і в гуцульській голові зробить ся така каша з Манашчиних детайлів та подробиць — де Василь сів, що Василь при тім сказав, хто коло Василя стояв, як тримав бартку — все те так перекапустить ся, що гуцул махає на все рукою і платить, прирікаючи, що се вже останній раз і на будуче система буде инакшою: випив — заплатив, з’їв — заплатив.
Але з тих приречень ніколи нічого не виходило, і на слідуючий раз Манашчин рахунок буде йти таким же точнісінько порядком.
Лиш от з Тимофієм сьогодня не пішло гладко. Коли дійшла черга до него, і Манашка відчитав, що належить ся сімдесять і сім ґрейцарів — дістав з місця сірчисту відповідь:
— Сімдесєкь би тобі й сім суставочьок трісло на шматєчько.
Манашка не зражуєть ся — він взагалі ніколи нічим не зражується. Починає вираховувати детайльно і, треба признати, все йде йому добре аж поки діло не доходить до якихось огірків.
— Та я же тобі заплатив за тоті огірки, жидівська ти потворо. Штири ґрейцарі йк оден-сми заплатив, отут-о. Отут-о поклав тобі штири ґрейцари.
Манашка заперечує і в точности повторяє всі рухи, які були вчера зроблені Тимофієм.
— Отут-о ви стали-сьте та й говорите: ану-ко дай міні, Манашко, дві огірки. А я вам положив оту оту, оту-о та й кажу: давайте гроші. А ви взєли тоті огірки та відійшли осуда та й кажете: я не тікаю. Ти гадаєш, шо я тікаю з твоїми огірками? Я не тікаю!
— Брешеш! Брешеш, злодюго! Ти хочеш із мене сухих грошей — ого! Я не пєний та й не був-сми пєний. Я памнєтаю все, не бій си. Усе до крішки памнєтаю.
Манашка приймає ображений вид. Лице стає скорбним і невинним.
— То ви не хочьїте платити?
— Не хочу.
— Не хочьїте?
— Не хочу.
Манашка глибоко і щиро зітхає.
— Ну, то дай вам, боже, з сих моїх чотирох ґрейцарів забогатіти.
— Я не забогатію, а сухих грошей з себе брати не дам. Мало ти з усіх си набрав, то шє й з мене хочеш? Ого!
— Добре, добре. Ци заробив ци не заробив на ньому штирі ґрейцарі, а своїх штири віддав. Так торгувати добре наторгуєш.
І довго ще обиджений Манашка жаліється всім і кождому, оповідає подробиці.
А в другім кутку Сура ошморгує якогось другого гуцула. Ліквідация в повнім руху! Треба подивляти ту величезну скалю інтонаций, якою оперує Сура. От вона страшенно розлючена, кричить на весь ринок, що пів-чварта лева виддала, та й лиш тогди міні шос укинули у кошик. А ти пив, їв, спав, а не хочеш платити як належить? Віддай міні зараз, кажу тобі! Віддай, а то я тобі не знаю шо зроблю.
— Тс... тс... тихо... Але ж будь тихо, жидівко. Чого ти до мене чипає си?
— Як то чого? Як то чого? Ти не брав у мене на пєть ґрейцарів кулеші?
— Ну брав, ну? То шо з того?
— А келішок горівки не брав до неї?
— Ну брав... Шо брав, то брав.
— А видтак єк честував Федора Микитюкового не брав іще флєшочки? Мой, ти, Федоре! Ходи-но суда. Ти тоту горівку пив, то маєш знати. Ходи, ходи.
А Федір не квапит. Рівнодушно обгортує онучами ноги і крізь зуби цідить:
— Я до ваших рахунків си не мішєю.
Сура нараз міняє тактику. В одній хвили лице її стає ласкавим, голос набірає ніжности, рухи стають лагідними. Вона простягає купкою руку.
— Ну, Петрику, ци чуєш? Клади гроші суда? Бігме я не маю чєсу.
— Слухай, жидівко — знаєш, шо я ті скажу?
— А шо?
— Іди ти від мене до дідька в торбу.
— Ну ну, нічьо, нічьо. Як віддасте мені всьо, шо мені належне, тоді підемо разом.
Коршма поволи опорожнюєть ся зі вчорайших гостей. Той пішов у місто за орудов, той дарабу передавати, той взяти гроші від жида. У всіх є потреби, лиш ні у кого нема потреби йти домів — і я вже гризу ся, що може бодай спав би ще з яку годину.
Видніють ся в коршмі ще й инші постаті. Вчора царював тут гуцул; вчора, так би сказати, був ярмарок і увага звертала ся на гуртового покупця — сьогодня вже звичайний торговий день, покупець дрібний.
От якийсь буковинець. Наїв чогось на дванадцять ґрейцарів, а почуває себе так, мов би заплатив пів мілліона. Розвалив ся на лавиці, недбало закурює. Коло него крутить ся Манашка — хоче всучити йому чир буковий.
— Се я знайшов у камаральному лісі. Ану дайте-ко креміня — побачити, як добре горить.
Мовчки, пакаючи люльку, дістає буковинець кремінь і кресало. Манашка креше, але чир не тлить ся. Креше ще дужче — результат однаковий. Буковинець не смієть ся, лиш скривлює губи до усьміху.
— О! Та шо це?— сам собі дивуєть ся Манашка.— Ви мене завстидати хочете?— і креше ще ретеньнійше, але як на злість чур не затліваєть ся. Буковинець уже чухає потилицю — український жест від Карпат аж по степи Вороніжські.
— Та се не кремінь, а кремениця,— рішає нарешті коршмар і дає буковинцеви спокій. Підходить до мене іще мені пробує всучити своє добро. Але й коло мене не найліпше погостив.
Мені от може уже півгодини оповідає козак-нетяга сумну повість свого повільного опусканя на дно, і в простих безефектовних словах його стілько внутрішного трагізму, так дивить ся з них, безжалісно визираючи, страшна і могутна сила того дна, з якою засмоктує воно свої жертви.
— Встид мені. Проти своєї фамелії встид.. Ви знаєте шо я вам скажу? З моєї усієї фамелії оден я такий лайдак. Оден я! А решта, то всі такі газди, що дай, боже, аби кождого діти були такі. А мені встид. От міні кажуть, шо я вчера нафту пив. Сміють ци з мене — а мені встид. Я сам чую, шо від мене нафтов смердит, але нічого не памнєтаю. Нічого!.. І так щось... нудить мене... Я й на роботу тому не пішов сьогодня. Бо слабий. Я, бачите, від дощок. Можна так сказати... ну—лева денно—се мій чистий зарібок. А шо з того? Чи я бачу коли у себе того лева? Ніц! Бо все тут лишаю, все. А тепер, вірте мені — ґрейцара при душі не маю, ґрейцара їдного.
— То як не заробите, то не дасть вам коршмар і попоїсти сьогодня?
— Кому? Мені? Ого! А застава? Я маю у него свою заставу на тридцять левів, але...— і він безнадійно махнув рукою,— але не йду навіть ся дивити. Бо по що? і замовкав, важко похиляючи захмілену голову. Розглядав своє убране.
— От сесе дрантє виміняв у него... Встид, встид... Але годі!— Підняв рішучо голову.— Я сказав годі, то має бути годі. Від першого кидаю все.
— Заприсєгаєте?
— Заприсєгну. Піду до священника і заприсєгну. Ніби не від усего... від горівки тілько... Та ще від руму... араку... Вино, пиво буду пити, а решта ні. Ніби я міг би і від усего присєгнути, але міні ся не хоче.
Він знов обвис, знеможено і мляво. Злий звір випив його волю і от робить йому завше встид. І видїло ся, що даремні його хисткі зусилля — дно не пустить.
— А як не витримаєте?
Він мов пробудив ся.
— Шо кажете?
— Чи витримаєте, кажу? Чи пробували-сьте присєгати вже коли?
— Я? Не... Але я витримаю. Ого! Щоби я не витримав? Раз скажу — і доста. Хочу бути чоловіком. Хочу, щоби мене моя фамелія си не встидала.
Але він говорив о тім таким тоном, неначе мав іти на примусовий злочин, він говорив наче твердо а рухи, не дивлю-чись на рішучі слова, були безнадійні й мертві. і мабуть не раз вже відбували ся такі зарікання, бо навіть дівка, хриплючи, підсміювала ся.
— До попа, кажете? От до такого як Манашка — і сивий і з бородою.
А потім горнула ся до того гультая і дужче хрипіла і усьміхала ся любенько, а від того усьміху ставало чоловікови слабо.
Я вийшов на місто. Ані душі знакомих гуцулів, отже про вертання нема й мови. По раз другий переконав ся я що то таке гуцульське “рано”: з того самого ґатунку, що ледачого “зараз”.
Якась товпа в вузькій брудній Вижницькій вулиці. Підхожу ближче—то Франчукового шандарь веде “до кумуни”. Нарешті таки позбув ся серця!
Той самий, що так добре зміняв учера Франчуковому пєтку, голосно поясняв усім подію.
— Шо? Він буде мою жінку бете? Прийшьов — дайте яіні за десіть ґрейцарів ковбаси — на тобі за десіть ґрейцарів ковбаси.— Ні, я такої не хочу.— Потім сидів, сидів — дайте міні заре огірків — на тобі паре огірків.— Ні, я таких огірків не хочу.— А відтак кудись пішов, десь лихе його носило — я знаю де? А потім знов приходит — дайте міні за тре шюстке ковбаси — на тобі за тре шюстке ковбаси.— Ні, я такої ковбаси не хочу.— А потім каже, шьо він дав мені пєтку. Ти, дурню ідем!
Появляєть ся жандарм і робить ефект своїм убранєм посеред сих обдертих кожухів, своїм урядовим виглядом і німецькою мовою. Коршмар в коротких словах по-німецьки поясняє справу. Жандарм відбирає у присмиреного Франчужового бартку і веде його кудись.
Коршмар кричить услід.
— А віддайте го до суду! Конечне’го до суду! Доокола стоять люде, і всі роблять вид, що так от і треба, що відбуваєть ся щось законне, а між тим кожному ясно, що се лиш жандармський заробок. Он коли товариші Франчукового роздумують голосно чим би помочи коллезі, Сура з негарною усьмішкою, з тою, якою вона завше усьміхають ся коли десь, хтось в який-небудь спосіб обдурить гуцула пропонує:
Знаєте шьо? Дайте міні короне, одну лише короне — і зараз він буде тут межи вами.
Нудне і каламітне житє. А сонце вже так пражить, що ніде на вузоньких і брудних вуличках нема місця сховатись, Так уже наобридла міні проклята Вижниця. Іду на ранок, купую від нічого робити якісь огірки, з котрими не знаю відтак що почати; купую ніж замісць утраченого, причім крамар показує міні, як добре ніж намаґничений: гуцул наприклад є переконаний, що лиш той ніж добрий, котрий добре притягає.
А про вертання нема й бесіди! і бесіди немає! Василь знов уже упився і знов спить; Николай має тисячу орудок і ходить з жінков по місті, приносючи до коршми то дзиґар якийсь стінний, що був тут у на праві, то курят пару у кошику, то ще там щось. І в кождому русі сеї гармонійної тихої пари видно розумний рух вперед. І так любо на них сі вити ся. Пройдуть стезю житя тихо, без гамору — і людський базар оттак минуть, як минають вижницький. І не суде сей Николай ані війтом ані кандидатом на заступника сеймового посла, і не буде суятити ся в безладнім і непотрібнім коловороті — а дасть світови те, чого світови бракує — гармонію.
А в коршмі — те-ж саме. Те-ж саме, одвічно! Щось погане було в душі чоловіка, коли він ставив першу коршму на земли.
Їдять, пьють, хтось сварить ся, хтось лаєть ся. Між Манашкою і якимось чорним буковинським гуцулом іде довгий і нудний торг за якусь стару тобівку, а сьвідкови лиш подивляти зостаєть ся ту надзвичайну терпеливість, з якою вони видирають оден у одного з зубий отой ґрейцар.
З величезною купою бесагів ввалюеть ся в коршму ціла родина буковинців. Голова родини і шия, то є батько й мати, страшенно розлючені: щось їм не попайдило і вони зганяють злість на дітях.
— Всіх би вас узяв та в гармату завдав, най вас тут ні одного не виджу.
— А на шо ви нас завернули?— відгризаегь ся старший хлопец.
— Та які тебе дідчі очі завертали, паскуднику ти їден? Скочни, кажу, подиви си! Йой дав би ше биг, шоби коні утекли з берізками!..
— Моршни, моршни, Петрику, — шопотом дораджує старша сестра. Хлопец іде, щось бубонючи.
— Що ви такі гнівні, ґаздо?—питаєть ся якийсь цікавий.
— А як же міні й не гнівати ся, як уже допекло до живих печінок. Хіба я можу днину тратити, скажіт самі? Та же у мене днина — баночка, а він шо? Хоче крутити? Людьми крутити, як фірман батогом? Каже міні ставити ся на середу — хіба я не ставив ся? І люде всі хіба не скорнєв? Та як же то мусит бути? А він тепер каже, що аж на суботу. Та де ж то може бути? У мене днина — баночка, а жінку з донькою вже най рахую сім шусток. А двоє косарів? А хлопці? Та се півпята банки міні дай, а не як.
— Би... ей де! Бильше!— співчуває сусіда.
— А він мені каже на суботу! Ах ти бий тебе, сило божа! Я всі люде сконєрував, їхали тілько світ, а він — на суботу.
1 знов я вийшов і знов увійшов і не знав, куда сховати ся від спеки, а про вертання ніхто й не думає і дідько їх знає, гуцулів, де вони подівали ся.
Нарешті я здибав двох гуцулів, котрим уже таки дійстно нічого було більше робити у Вижниці, і вони, от так собі, колотили ся містом: ніби чекали товаришів, ніби нє. Я почав їх підмовляти.
— Але ж бо йдім. Дивіт ци сонце вже високо — єк зачне добре угрівати, відев зле буде йти.
— Чекайте, чекайте...
— Та чого чекати? Кого чекати? Ідім — вони нас будут подогонєти. Ек побачут, шо ми вже пишли, то й собі скорше вірехтуют ци!
Нарешті підбив таки. Забрали гуцули свою теркілу, пішли ми.
Великого майстра пера треба, аби описати весь неуявимий бруд вижницьких вулиць, і велику охоту треба мати до того, аби то взяти ся описувати. Я ані пера такого не посідаю, не маю і охоти—тому сю пахущу частину свого оповідання полишаю без опису. Скажу тільки, що як вийшов над Черемош, то тоді лиш зітхнув повно, а то все не був годен. Хотяй і Черемош тут якийсь особливий. Не та се чарівно-красна ріка, дика і своєрідна, що тече і пінить ся там, в глубоких горах, ріка, якою можно любувати ся годинами і яку можна любити. Тут, коло Вижниці, Черемош торговий, заїзджений, Черемош-фактор. Береги низенькі, обсмаркані, поросли лозою і небезпечно в них ходити, бо на кождім кроці можеш трафити ногою в безперечні сліди перебування тут чоловіка. По березі всюда дараби, дерево, всяке шмате, кавалки. В однім місци купають ся панни, дочки всяких властителів корчем і инших заведень; в другім шварґотят у воді білотілі дітваки, а вода зачісує їм довгі пейса аж на ніс. Се чомусь дратує одного з товаришів моєї подорожі, молодого гуцула Дмитра, аж він спльовує.
— Пху! Таке мале, а такі пейса довгі.
На сонци простяг ся й спит довгий гуцул. Чорні його волосєниці мокрі, кожух також і сам він весь, видко, тяжко стомлений. Ми з Дмитром сіли зачекати троха на Петра, що пішов десь відвьязувати швару. Гуцул прокинув ся, сів і похмуро привитав ся з нами. Міні здавало ся, що його дразнить моя особа: йому, тяжко змореному, може досадно було дивити ся на мене, панкь, що от іде собі шпацерком, свіжого “люхту” заживає собі, тоді як він от мусить так шалено тяжко працювати. Я пробував лагідно заговорити з ним, але він відповідав односложно і знов тяжко замовкав.
Надійшов Петро, ми пішли. Так роспочав я свою дорогу “по-через верхи”...
Коли я давніше говорив було гуцулам, що хочу вертати з ними по-через Буковец, вони лише підсміювали ся: очевидно в їх практиці ще такого не трафляло ся і вони мало вірили. На дарабу пан ще може впасти, чому ні? але й тоді здебільшого потрібує вігоди: то йому столец роби, то те, то друге. Але щоби панови забагло ся йти верхами додому замісць того, щоби їхати фякром або принаймній почтов—того ще не виділи. Але гуцул мало чому дивуєть ся, бодай ніколи не показує виду.
Ми йдемо по-над Черемошем. Берег високий, непривітний якийсь і весь затканий стовпцями: за них іймлені зелізні швари, що десь там унизу тримають дараби, дараби, дараби й дараби без кінця й ліку. Повінь пройшла вчера, руху нема і Черемош знов сонний і млявий мов примирений з долею — вічно і вічно таскати чужі дараби, творити достаток чужому племени.
Місто давно уже зостало ся ззаду, ніде й близько нема людського оседку і нараз—коршма! Край коршем! Я певен, що й на місяци хтось поставив би коршму, коли би знав, що там колись будут іти гуцули.
Се також сліди польської господарки в краю. Для того, щоби добути концессию на право одкритя книгарні, треба надзвичайних кваліфікаций; кольпортажа книжок є річею безуслівно забороненою і для здобутя собі того права треба порушити гори. Ну, а на те, щоби одкрити коршму нетреба ні кваліфікаций ні жадного фахового знаня—треба лише мати охоту роспіячувати нарід.
Мої товариші подорожі сіли випити по шклянці пива (кошмар знав де ставити коршму — на керманичівськім тракті). Петро скаржить ся, що у него попріли ноги в онучах. Та й не диво: сонце пражить,— а на ногах дві парі суконних онуч.
Дмитро, розбуваючи ся, радить товаришеви йти босому, а сам узуває наново постоли на босу ногу.
— Та шо ти робиш?— остерігає Петро.— І ногу натре і люде будут сьмієти си.
Але Дмитро не звертає уваги.
— Я йк при воську був, то чоботи навіть на машерунок вберав на босу ногу та й нічьо ми си не стало.
Я зоставив гуцулів коло пива, а сам пішов наперед. Стежка вила ся обривистим берегом і на кождїм кроці перетинала ся дротяними міцно напруженими шварами. Уночи за жаден спосіб неможна було би тут іти.
Он на тім боці колиба. Се перша інстанция. Сюда гуцул приганяє дарабу і тут робить ся перший обрахунок. Сюда приїзджає мокрий, змордований гуцул, на зустріч йому виходить агент фірми і насамперед лає. За сю лайку і за перше обдурене гуцула він поберає свою пенсию. Он і тепер з десяток гуцулів порпають ся там щось коло дараб, обливаючи ся потом, а аґент сидить в холодку колиби і лиш звідтам покрикує.
Мої товариші подоганяють мене. Якимось човном ми переїздимо Черемош на “лєдский бик”, довго йдемо якимось камінєм, потім підіймаємо ся трошки д”горі і вступаємо в лісок. Аж усьміхнути ся хотілось від того прохолодистого, вогкуватого привіту, яким стрів нас лісок! Манить простягнути ся в маленьких тінях маленьких своїх дерев, але ми йдемо, йдемо.
Якась молодиця сидить припочиває. Кіптар на ній жєбівский, а пов’язана по ростіцкому і запаска ростіцка: певно віддала ся с Жєбя до Ростік.
Ми ростягли ся: Дмитро далеко напереді, я посередині, а Петро десь иззаду зі своєв шваров та двома сокирами: одна його, а друга товариша котрогось—забув учера в коршмі.
Молодиця витаєть ся з кождим з нас за порєдком, а потім устає і йде разом з Петром.
Носила черешні до Вижниці і от тепер вертає до дому.
— А тот, сарако, шо впереді пишов... Відев онучі му вкрали...
Петро сьмієть ся.
— Дме!
Дмитро зупиняєть ся.
— Ци чуєш, шо на тебе молодиця цеса каже?
— А шо?
— Шо в тебе відей хтос онучі вкрав.
Сьміють ся тепер усї троє. Молодиця пояснює:
— А шо ж? Дивлюси — без онуч ідет. Гадаю собі — повісив, сарака, дес шушити, а хтос футкий си знайшов та й вкрав. Та же усєкі люде є. Хіба то не може бути?
— Ой ой! Кіко разив бувало.
Петро—се мовчазна, задумчиза натура. Може гризе його яка невідступна мисль—хто знає. Товариства не любить... “бог мені товариш”, говорить.
А Дмитро — зовсім уже єнчий тип. Цілком звичайний. Дивлючись на такі постаті, якось мимоволі приходиш до переконання, що ідея рівности людей—шкідлива ідея.
І давно вже то було—от як ішов я з Дмитром та Петром “по-через верхи”; уже забув я, що ми говорили, де йшли, вивітрили ся з пам’яти назви усіх сел, якими проходили, перезабув я кілько сот воринь довело ся перештрикнути і як я при кождім скоку зачіпав ся дзьобнев, губив огірки, а гуцули сьміяли ся з мене. Все забув я, але не забув і не забуду ніколи тої шаленої, тої нелюдської, тої впрост не до виповідження словами втоми яку я ніс зі собою “по-через верхи”.
Вчера цілий день на дарабі, безсонна ніч, оте безтолкове, дурне тинянє по брудній Вижниці до полудня, а поверх того всего отся гуцульська, істинно-гуцульська дорога “по-через верхи”. Гуцул іде легко, гір для него не істнує.бо він по них ліпше ходить, як по рівному. З таков теркілов як швара, сокира, свердел і повні бесаги він іде як нїчо, свобідно і мягко ступаючи своїми постільцями. А я, збідоване дитя міста, ледве дибаю в своїх черевичатах і мушу два кроки робити там, де гуцул робить оден. Через воринє він пиштрикне та й вже, а я мушу лізти, зачіпаючи ся безладно ногами. Косим горбом він іде як муха по стелі, а я мушу ховзати ся, бо підошви черевиків так віпуцували си о шувар, що стали політурованими. І далеко, ой далеко відстав я від своїх товаришів подорожі, і відхотіло ся міні вже йти по-через верхи з гуцулами...
Я вже зрезиґнував в душі з їх товариства, хоч і як жаль було з ними розставати ся, але що ж я міг зробити, коли бодрий дух нічим показав ся супроти немічної плоти. Вже як я не велів собі, як я не змушував свої ноги іти так само, як ішли такіж самі гуцульські ноги — всі мої приказання були на ніц: нижча половина мого федеративного тіла дістала автономію і об’явила страйк.
Даремне зі столиці сипали ся телеграми за телеграмами — автономні члени поводили ся з веліннями вищої власти цілком брутально, попросту ігнорували, так що зрештою я сам почав сумнівати ся чи е у мене царь в голові...
Я йшов сам, счинаючи боротьбу з автономними членами і переконуючи ся на практиці в шкідливости принцїпа автономізма взагалі. Ішов лиш і думав—хто се злобний переконав гуцулів, що дорога через верхи е коротка дорога? Адже от я підняв ся на гору і спустив ся в дїл уже може яких з тридцать разів—невже тої сумми енергії, котру я трачу на сї підіймання та спускання не вистарчило би на два рази таку дорогу по рівному? Але всі оті мої фільозофуваня нічому не помагали, і я ледве волікся автономними ногами.
Село. Що за село, як ся називає і чи називає ся як взагалі—нічого не знаю. Бачу тільки і відчуваю, що воно надзвичайно нераціонально побудувало ся — на лютих прелютих горбах! Дідько би тут жив, у цім селі, коли ні дороги нема, нічо, лиш самі горби та й горби, що ними то спускаєш ся мов у пекло, то вилазиш на саме небо, однаково без надії попасти хоч в який-небудь рай. То лиш тішить мене, що в такім селі певно немає коршми. Направду—що би їй тут робити? Дороги нема. Слава тобі господи — знайшло ся на Гуцульщинї хоч одно село без коршми! Є таки поступ на Україні: драма без горівки і село без коршми!
Але спускаю ся ще в якусь долинку, вителепую ся ще на якийсь горбочок — най же ж тебе дідько ломит — коршма! Ба!.. Розглядаю ся далі—друга коршма! Ще далі дивлю ся — вже й трету будують, і то на більшу скалю, щоб більшими порциями культуру несла в темну Гуцульщину.
І взяли мене жалючі сумніви: як нема села без коршми, то чи ж може бути й українська драма без горівки? Як не горівка в буквальнім смислі слова, то якийсь дурман духовий, а вже мусит бути доконче.
В одній з коршем я знайшов і своїх товаришів подорожи. Іли огірки, а відтак пили молоко. А ще відтак купували “струцель” до дому — бо тут, кажут, ліпші “струцлі”, як у місті. Що хвилі виглядала з-за якоїсь занавіски молоденька жидівочка—в кождій коршмі доконче мусит бути молоденька жидівочка, і се є єдина річ, що примиряє мене з коршмами взагалі.
Жидівочка розглядає мене з надзвичайною цікавістю: певне зроду ще не бачила такого дурня, аби хотів іти з гуцулами по-через верхи. Я мав намір доказати їй, що я зовсім не дурень, а український літерат, а се не конче що разу сіноніми, та що був такий умучений, як Аґасфер, то волів також їсти огірки, хоча й не запиваючи молоком.
Гуцули вже похарчували і лагодять ся йти. Господи, як то коротко ті гуцули спочивають!
Я теж підіймаю ся з ними і з цілою повагою детронізованого повелителя постановляв, що буду йти разом, не відстану, ані на крок і хоч би там не знати шо, а змушу дідчі ноги до послуху.
Та ба!.. Вік абсолютистичної власти відай минув безповоротно і пройшовши пару кільометрів—що-правда гуцульських кільометрів—я вже чую, що й инші части тіла жадають автономії і полегоньки відмовляють послуху. Що гірше—і в самім центральнім правительстві пішов якийсь неспокій, появили ся якісь потаємні сепаратисти і всі основи доброго послуху захитали ся. Очі лізуть рогом, руки безладно розмахують, ніс сопе хвалькувато, мов говорючи—начхать міні на вас усіх!— а зверху сонце... Ой те сонце, сонце! Всім тепле і красне єси—за віщо ж ти так пражиш своїми гарячими лучами мою нещасливу спину? А ти вітре-вітрило! Чому лиш під облаки вієш та лелієш безпотрібно пароходи на синім морю, а і в голову тобі не приходить своїм легким крилом обвіяти спітнілу мою фізіономію?
І коли вибрали ся ми з якихось закутків та видерли ся на якийсь стрімголовий верх, дідько ми його тут на дорозі ставив, коли забрали ся по-під самі тоті облаки і дмухнуло на нас злегенька блудящим якимсь вітерцем—я вже не в силі був далі йти і простяг ся на траві на повну автономію всіх безвиключно членів нещасного свого тїла.
Де-кілька хвилин я лиш відсапую. Гуцули—дивний нарід їй-богу! Не лиш сами жадного умучення не відчувають, але навіть не можуть припустити, що от коло них гине, ну просто гине чоловік. Перевбувають ся собі найспокійнійшим у сьвіті способом, щось перебалакують рівнодушне між собою, чухають ся. Дивний, тричі дивний нарід!
Потім Петро пробує навьязати зі мною розмову на якісь високі матерії, але проходить не мало часу, нім я встигаю перейняти ся духом апостольства і відзискую можність щось говорити. Поволи-поволи вхожу в роль і—навіть сідаю! Поясняю Петрови рухи якихось плянет чи пан біг знає якої ще біди, пишу на траві якісь ассирийські знаки, з котрих мабуть Петро такий мудрий, як і я сам, але Петро слухає уважно, хоч чи розуміє що—у то не вірю. Благую часть ізбрав собі Дмитро: підложив кулак під голови і хропе так, що вся Пітаґорова система трясеть ся.
Спочивок закінчений. Знов ми ідемо, але я уже дістав горячку нагорного проповідника і скілько духу несу сьвітло в темну братську душу гуцульську. Іду вже рівно з Петром, хочь кілько то мене коштує — лиш я, сам я знаю. Але видко є ще царь в голові — “да здравствуєт самодержавіє”!
Розмова наша з Петром, перебігає з одної галузи знання на другу, аж врешті сходить на таку метафізику, в якій ми однаково розумні. Він, наприклад, оповідає міні таке:
— Ґєдя мій були у бутині. Єк наспіла обідна пора, їдє люде у колибі, а надворі тучі такі пишли, шо пуду давало. Витак єк ударив грим, але таки над самов колибов. Так гримнуло, шо люде ложки повпускали. Ґєдя мої вибігли подивити си. Та чім лиш вибіг ґєдя, тим єк ни вдарит грим по-раз другий над самов у гєді над головов, шо ґєдя так і впали. Вибігли люде, давай чютити, давай чютити — та шо з того? Оннаково єк дістали з того чєсу манколію ґєдя у серце, то вже з них оннаково чоловік не був. Усе хтіли вішєти си. Може разив кілька викєгали ми їх зи шнура, але оннаково гляба було встеречі... Такой завісили си...
Петро замовк. Видимо тяжко приходило йому оповідати і мабуть не часто він оповідав се. Шануючи його настрій, я також не говорив ні слова.
Ми йшли якоюсь низиною. Лози доокола, вода чуркає під ногами, де-не-де тертиця лежить пів-зогнила. Якась пташка цьвірінькає у лозах. Петро став, і з вірою дивлючись міні в очі, запитав ся.
— Пане... Шош ви знаєте ліпше вин’ нас, шос єкіс книжки читаєте, календарі, то мете знати. Скажіт мені—ци дістали ґєдя грих великий за то-то шо себе стратили, несмертенний гріх, а ци бох може їх простити, бо вони не при собі були через манколію тоту?
І дивив ся на мене сей кріпкий, моцний гуцул з такою надією, з такою жаждою потішення, що скілько у мене ставало серця і уміння хотіло ся сказати йому слово полекші. Найпростійшими словами я старався говорити.
— От, най так кажім, має хтос болу йкус: шос му, даймо на то у череві си попсуло тай болит ’го тай болит. Наперед то помалі, а делінь то вже, диви си, бирше та й гірше, а там уже нема єк і ходити, лиш лєгай та вмерай. А ци знає вин, чоловик тот, єка в него бола? Та же вин може би миг з неї й відужєти, коби був пан, коби лікарі кликав, та аптику платив, та обхід мав та й все. А шо вин того не мав, то хороба То з’їла тай вже; і ніхто тут не винен лиш бог сєтий. Так само на ґєдю на вашого пан бог хоробу пислав—то в чім же ваш ґєдя завинив, шо не миг тій хоробі порадити та й вмер? То би мав ше бог ’го й на тім світі карати? Доста вже ’го карав на сим, шо чоловик оннаково житя не мав. єк другі люде жиют. Ні, нема на вашім гєді гріха, не сушіт собі тим серця.
Тиха якась радість спливала на лице Петра. Давно видко мучила його думка про загробне житє батька, шукав він поясненя, шукав людини, котра би трафила йому до переконання. Коли тою людиною був я—не жалую своєї втоми нелюдської, не жалую своєї подорожи “по-через верхи”...
Що було потім—слабо я памятаю. Памятаю лиш як захопила нас ніч на Буківци, як у повнім обезсиленню я лишив ся десь сам, на якихось царинках чи полонинках, як ішов без дороги, на осліп, аби лиш кудись іти аби лиш не д’горі, а вниз, аби докочувати ся кудись до житла людського та не ночувати отут, під якимось воринєм, котрим позаплутувано тут все. І памятаю, як ледве пересуваючи ногами сповз я нарешті на “тісарску” дорогу і, мало вже тямлючи на котрім я світі, побачив як пихкають десь люлечки під вербою. Показало ся, що то були мої товариші подорожі.
— А я гадав, шо ви вже дома.
— Е де! Товариства не мож розбивати.
Властиво товариство зараз же розбило ся, бо Дмитрови таки тут, з сего місця треба було підіймати ся д’горї: він сидів десь по висбку май. Запрошував мене до себе в афини, кажучи, що того у них “єк гною”.
Ще кілька сот кроків іду я з Петром, потім прощаю ся, бо от моя хата. Але як я спав у ту ніч коби ви знали!