Це було в ті часи, коли майже всі країни земної кулі безпосередньо чи ріжними побічними шляхами були втягнені в світову війну. Це було тоді, коли багато “великих держав” зовні намагалися виявить свою міць і непоборність, рішучу сміливість і упертість, багатство і роскіш,— а в середині фактично були вже трухляві, підточені гробаками промислової немочи, згнилі в своїй мілітаристичній силі і вщерть виснажені матеріяльно й морально.
Це було тоді, коли, здавалось, на передодні величньої розвязки світового герцю, одна з великих країн, учасниця тої бійки, імперіяльна росія прокинулась—змела в мент увесь верх царської олігархії, роспочала внутрі себе невідому до цього робітничому світу запеклу боротьбу за владу класів, каст, груп і партій.
Початок цього відноситься до пізнього літа й початку осени 1917 року.
Він роскриє перед читачами ту картину боротьби, яка провадилася по-за кулісами держав—з одного боку Азії, представниками імперіялізму, і з другого—робітничої класи.
Хто переможе?
Про це передбачливо говорить існування робітничої республіки—єдиної поки що в світі.
Хто був на океані в часи літньої тиші, той знає, що таке океанська спека. Та спека, коли жадний вітрець, жадна хмарка не перешкоджає сердито-гарячому сонцю своїми палячими проміннями палити все, що тілько появиться на зверхні велетенських вод.
В цей час і сам велетень Тихий Океан, мов зачарований тепловими проміннями сонця, стоїть непорушно проти ясно-мутного неба, скам’яніло створивши з свого поверху безкрайно-зеркальну оваль.
Здавалось, що океан помер на який час, або відпочиває проти сонця, підставивши йому свій кришталевий живіт, в середині якого, невідомо для зверхнього глядача, кишить морське життя.
Навіть сріблясті павутиньо-крилі рибки — і ті замовкли під верхнім накриттям теплої води, боячись порушити цю океанську божественну тишу.
Лише людська відвага не рахується з моментами відпочинку природи і мов на злість їй пускає на терен океану свої машинові вигадки, борців з водною стихією.
Непомітною здалека смугою, глибоко прорізуючи змертвіле тіло океану, по зверхні його летів пароплав.
“Рембрандт”, пасажировий Стемп-шип Голанського акційного товариства, намагався скористати з цієї тиші океану, аби прийти на місце призначення на кілька день раніш і цим заощадити як собі, так і своєму господарю економії в видатках.
Він був вже на пів дороги з Фріско до Йокогами.
Проміння сонця оскаженіло, але спокійно палило поверх пароплаву, мов зосередивши всю міць свого жару на цій єдиній жертві серед безмежної водної пустелі.
Вдень на палубу не з’являлась ні одна майже жива душа, як не рахувати двох напівголих малайців, що час від часу шустро сновигали по палубі, обливаючи її з кишок океанською пінястою водою. Одначе, за кілька хвилин після кожної купелі сонце випарювало цю вохку прохолоду і з запакльованих та засмолених палубових прощілин слизилась густо-земна смола.
Так що-дня од ранку до вечора йшла уперта боротьба двох малайців з безмилосердною спекою.
Пасажирам було мало до того діла. В таку жароту вони відпочивали собі в прохладних вінтельованих електрикою салонах, каютах, забавлялись ріжними іграми, палили безперестанно запашні й вонючі цигарки та люльки і... кому о тім сказано “на роду” — грали у флірт.
Пасажирів на “Рембрандті” було не дуже.
Першу класу складало десяток американців “місіонерів”, як вони себе трактували. Це молодь 25—ЗО років, досить жвава, моторна, яка не гаяла часу “без діла”. Їх доба була росподілена, мов механізм годинника: час їжі, палення люльок і читання газет, вчення сходу, мов, гра в ріжні американські спортивні забави, а по святах додавались релігійні співи і служба божа, яку вони завше правили або в 2-й або в 3-й класі, де знаходили охочих глядачів і слухачів їх релігійного “преставлення”.
В другій класі було більш двох десятків реемігрантів росіян, кілька студентів китайців та ріжнонаціональних мандрівників до Австралії, Сінгапуру—шукачів долі.
В третій класі були виключно китайці-робочі. Це були вже трудові інваліди, котрих не потрібував вже капіталістичний звір. І вони їхали тепер до свого краю доживати останні дні.
Пасажири цієї класи ніколи не заходили до двох перших і не виявляли жадного інтересу до будь-якого єднання з тими....
Вони сиділи в своїй загальній каюті, стогнали від немочи, грали в свої китайські гри—карти, кісточки, та часами мигикали свої сумні китайські пісні.
Проте, перша і друга класи були в повсякчаснім єднанні. Особливо те єднання було між місіонерами й росіянами.
Єднання те виникало на грунті вчення американцями російської мови. Спочатку росіяне дивились на це як на забаганки “семів”, але коли дізнались дійсної причини цього, як і самої мандрівки американців, де-які російські реемігранти запально вчили своїх учнів, хоча останні й виявляли в тому цілковиту нездатність. Особливо яскраво це виявляв вже сивенький, хоч по суті і молодий ще “місіонер”.
Він що вивчить чи зазубрить, на другий день все цілком забуває.
Що це?— питає по-англійськи свого учня молодий франтуватий росіянин, вказуючи на воду....
“Вата” — відповідає той...
— Але ж ми три дні повторювали з Вами, що це “вода” — і знов “вата”. Це ж чорт-зна що! От йолоп, осляча голова!— додає він по російськи....
— А це що?—показує він стіл....
Той хвильку міркує, потім похапцем відповідає — “cтил”.
— Не cтил,— а “стол”
Йому краще б вчитися хохлацької мови у Северина, і у них не “стол”, а стіл і певно не “вода”, а вата... звертається він до инших емігрантів земляків.
Ті регочуться....
Але не глядючи на такі неуспіхи, американці уперто вчились російської мови.
Росіяне пасажири дізнались від місіонерів, що вони їдуть до росії допомогти цій молодій республіці в війні з німцями та в “організації республіки”. Америка, що оповістила тепер війну Германії, не могла спокійно віднестись і до сучасної молодої росії, як вона відносилась до царської. Тому вона і вирядила свій дипломатично-місіонерський цвіт, аби ці громадяне “вільної” Республіки допомогли як в військах організацією розваг, так і новим керовникам — для загальної мети — побіди альянсу над середніми державами.
Отже, після цього чи могли росіяне реемігранти спокійно чи неуважно віднестись до вчення семами російскої мови?
Правда, серед реемігрантів росіян були і такі, що кепкували з такої вигадки Америки і підозріло іронично ставились до самої мети поїздки місіонерів. Але більшість земляків прозивали кепкунів вар’ятами і захоплювались доброзичливістю старшої республіканської сестри Росії — Америки.
Одноманітність життя пасажирів “Рембрандта”, розбивало радіо пароплаву, яке що-дня давало мешканцям пароплаву мати багато відомостей з землі, і таким чином мати з нею постійний звязок, бути в курсі справ де що діється. Ці щоденні радіозвістки адміністрація пароплаву вивішувала в салонах.
В цих звістках всього потроху: про курс валюти на Лондонській і Нью Йоркській биржах, про безглузді страйки ціни на продукти, про приїзд до президента Сполучених Штатів двоюрідної тітки, про хід світової війни, про хід подій російської революції.
Пасажири І і II класи захоплювались останніми відомостями. Ріжноманітність цих звісток викликала горячкові змагання серед російських реемігрантів та настирливі запити з боку місіонерів, котрі допитувались про всі деталі, що виникали з кожної звістки про хід революції.
Особливі дискусії виникали межи кепкунами й останньою більшістю російських реемігрантів. В такі часи в другій класі утворювалось два табори. Один, як-би здавалось побічному слухачеві,— бажав загибелі молодій республіці, другий—її розцвіту.
Так, як поверхово здавалось, тяглися дні “Рембрандців”.
Одного дня серед тиші на палубі розлігся жалібний згук дзвона. В свята, коли він кликав на богослуження, що впорядковували місіонери, він був бадьорий і рішучістю нагіпнотизовував віруючих йти до молитви, тепер же він розбуджував навіть у атеїстів якісь плаксиві почуття і торкав за душу, мов віщуючи якесь нещастя.
На роспаленій палубі з’являються мешканці пароплаву. Вони притискувались до перил і зазирали на другий бік пароплаву, де за машинним корпусом на катрашці ІІІ класи чулась метушня.
“Рембрандт” поволі спиняв хід, а коли замовк жалібний дзвін він цілком спинився.
Кришталева поверхня моря швидко забрала в себе круги, що лишив від спину пароплав і над океаном запанувала тиша.
— Мрець,— промовив хтось серед скупчених біля борту І класи пасажирів.
— Це, певно, хоронять помершого третього дня китайчика,— не то погрозливо не то зі злістю пояснив студент-китаєць.
— А чому тримали три дні в таку спеку?— звернувсь до нього франтуватий росіянин...
— Тому що порядок такий — буркнув англієць, мандрівник до Австралії.— Такий морьский звичай. Коли за три дні не буде землі, спустити в воду... До того держуть на льоду — пояснив він і перехилився за борт, щоб разглядіти процедуру.
Всі мовчали і слідкували за приготуваннями біля борту третьої класи.
Звідтам на перегнутих через борт канатах спускали ящик, що мав вигляд труни, з просверленими дірками.
Ось ящик вже над поверхом води... Один край його нахиляється все ниже й ниже і врешті напів злазить у воду...
В просверлені дірки його булькає вода, ось вже вона перестає булькотіти, і ящик втопає більш у воду... Мент гойдається, потім перехиляється одним кінцем вниз і, мов санчата з гори, пірнає навкісь в глибину океану.
Дзвін знову зателенькав жалібну одходну...
На поверсі води з’являються водяні овальні смуги... Пароплав здрігнувши корпусом забурлив... Загув тягучим густим ревом — рушив...
За хвилину він вже летів попередньою ходою, мов би нічого не трапилось...
— Ось вам, Ема, яскравий покажчик жертви благодійности тих, кого ви безглуздо і безмисно захищаєте — звернувсь до молодої пані один з пасажирів, що скупчились біля борту. І він вказав рукою в напрямку, де мав пірнути мрець.
— Ви розумієте трагедію історії цього китайчика,— продовжував джентльмен.— Він, певно, пару десяток літ віддавав свої сили на акціонерів, животів гирш скотини і, ймовірно, врешті гадав, що його тіло, по звичаю прадідів, буде поховане в рідній землі... А, може, ще міркував добитись до рідної околиці і там мирно дожити останні дні свого життя...
— О, знову починається,— іронично промовив до сусіда один з емігрантів, кивнувши головою в бік того, хто почав розмову.
— Дивись, дивись на ту піну, що з’являється по-над бортом пароплаву,— хутко відповідав сусід,— як вона зникає відразу, так і філософія Северина піде прахом, як-би не намагавсь він на свою оптацію.
Молодий росіянин Северин, який почав балачку, замовк на хвилину, задумливо дививсь на безкраїй простір океану... Згодом продовжував почату розмову.
— Марно. Капіталістична огида всюди знайшла б його. Вона б і там все-їдно не дала б йому померти спокійно....
Там знайшлися б місіонери з шахрайськи придбаними ланами, копальні з акціями, плантації, прядильні, мандарин з повинністю — всі, всі вони заявили б претензію на його і потягли кожен у свій бік...
— Ну і яке це має відношення до помершого?— спитала Ема.
— А те, що той китайчик добре зробив, що тут помер, принаймні океан забрав його без жадного протесту і вимог... А там його смерть наклала б новий тягар на його близьких ріжними обов’язками всім, починаючи від брамін і до цвинтарника...
Джентльмен замовк і нервово кинув через борт докурену цигарку.
— Цьому ніхто й не перечить, Северин,— звернулась до нього пані.— Але сказане зовсім не має нічого спільного з нашими росходженнями в тактиці. Віки створили громадські умовини і одним скоком їх замінити не можна. Треба еволюцийного переходу, щоби змінити психологію людства, досягти кульмінаційного пункту в промисловості.
— Гляньте, панове, звідки б могли взятись оті чайки серед океану,— голосно промовив сам до себе один з англійців, мандвірників до Австралії, вказуючи рукою через борт...
Поруч пароплаву, мов повітряні дозорці, неслось двоє чайок, які час від часу про щось перекликались між собою, ніби вели суперечку, скілько днів мандрівки їм лишилось до землі...
— Певне вони безперестанку летять з пароплавом з Гонолулу,— знову запитав хтось з росіян-емігрантів.
Малаець-служка, який в цей час лощив мідяні скріпи перил і спинився на мент, подивився уважно на чайок і тих, хто розмовляв про них, усміхнувся і промовив крученою англійською мовою: “чайка, мачта відпочивай”, затим швидко почав терти мідяну скріпу, замигикав веселу малайську пісню, певне про чайку, бо час від часу кидав голосом у бік чайок.
— Подивіться на дерево, хіба воно відразу росте з зернятка.— На дуба. Або на будову хати, хіба її будують, не заклавши фундаменту? Та й то, щоби десь жити до нової будови, лишають стару, аби десь зімувати.... А по вашому все зруйнуй, а нової будівлі ще немає...
— А чи не краще зовсім зруйнувати таку будівлю, яка погрожує завалитись і придушити мешканців її, що довгого часу була джерелом хороб, причиною каліцтва поколінь?— запитав Ему юнак, який цілий час майже не цікавився процедурою за бортом і тілько під час розмови підійшов до гурту.
— Маєте рацію, Льова,— звернулась до того Ема,— одначе, це можливо там, де дозволяють кліматичні умовини... ну в Африці чи що, в краях, де холоду нема і потреба хатньої будівлі не так почувається гостро, як у нас в Росії.
Але психологію людства в мент не переробиш. Для того треба поступовий перехід. І в даному разі ви всі цілком стоїте на хибному шляху,— відповідала вона юнакові.
— Чи не правда, Стьопа,— звернулась вона до Одного з емігрантів, вже літнього віку особи, що цілий час безжурно дививсь то на Северина, то на Ему і мовчки пихкав люльку.
Той на хвильку вийняв люльку з рота, безцеремонно виплюнув під ноги жовто-зелену слизину і продувжував пихкати люльку, ніби цим сказавши: ось відповідь.
— Та що ти хочеш їх переробити?— напосів на Ему один з емігрантів, брюнет з закрученими до гори вусами аля Вільгельм,— горбатого могила виправить... Це ж маніяцтво марити про перебудову людства, яке жадного розуміння про це не має.
— Пішла машина!.. Віктор пішов у полеміку... Бути біді! з’іронізував хтось з компанії... А ну, ну читайте лекцію про діагностику...
Почувся легкий сміх...
А дідок, ніби в відповідь, продовжував: “Коли лікар не може зробити діагноз хорому, він пристосовує перші найліпші засоби і ліки, що в його силі й розумінні... Відразу цілющих бальзамів нема на світі — це аксіома. Ми ж не віримо в Христові чудеса. А коли більшовики вірять в них, то хто піде з ними,— хіба дійсно безглузді... З запалом протарабанивши це, брюнет злісно зиркнув на Северина і Льову і нервово зарухав плечима.
Розмова почала набірати спірного характеру. Бесідників обступили і инші емігранти, що вийшли на палубу.
Ну гаразд,— звернувся Северин до брюнета. Ось ваші меншовики і співучастники есери зараз чи хвалять молоду Республіку?— За панібрата з генералами, поміщиками, сенаторами, фабрикантами...
Правда ваша, робочий не дуже досвідчений в керуванні своєю країною, не мав в цім ніколи практики... Але ж дайте, панове добродії, хоч раз в житті і їм попрактикувались, спробувати керувати собою і творити так життя, як це потрібно працюючим...
Дідок знову не стерпів і, отштовхнувши кілька сусідів, протиснувся до Северина:
— Та що ми, варьяти чи що — дозволити робити експерименти з живими істотами?,— закивав він руками перед самим обличчям Северина... Що це чурбани чи що? Ваш більшовицький марксизм так далеко зайшов, що так і проситься в дім божевільних.
І дідок зі злістю й огидою на обличчі крутнувсь на місці.
Стьопа, що цілий час мовчазно, але нервово пихкав свою люльку, нетерпляче вихопив її з рота і круто повернувся у бік дідка й брюнета, злісно подививсь на них і промовив:
— Льокаї, мерзота, а що ж ви мовчите про той кривавий експеримент, що протягом тисяч літ виробляють пануючі класи над робочим людом? Харкнути вам у пики, а не витрачати слів на переконання. І він з огидою плюнув на долівку у бік опонентів. Потім встромив люльку в рот, запахкав і пішов геть.
— Межи всіма запанувала тиша.
— Правильно,— гукнув Льова і, крутнувшись на одній нозі, пішов навздогін Стьопи.
— Джентльмени, прошу!— гукав малаєць, який стояв вже кілька хвилин перед бесідниками і тримав кишку в руці, щоб поливати ту частину палуби, де скупчилися емігранти. Він вже скінчив поливати один бік палуби.
Всі почали поволі росходитись.
Сонце вже схитнулось з полудневого обрію і на останці дня палило свою океанську жертву з спокійно-гострою насолодою.
На палубі вже нікого не було. Лише два малайці своїми кишками захищали пароплав від Агні.
Подібні суперечи не раз виникали межи реемігрантами росіянами. Майже завше вони кінчалися якимсь інцідентом, що єдиний втихомирював і розганяв їх.
Ці сварки виникали, головним чином, межи купкою більшовиків та меншовиків з есерами. Майже що-дня яка звістка з подій росії, чи про більшовицьку агітацію за припинення війни, чи за установчі збори, про відносини нового уряду до автономій України, Грузії то-що давала мешканцям другої класи тему до суперечок. Правда, завше більшість була проти трьох більшовиків — Северина, Льови і Міро, лише один Стьопа, анархіст-індивідуаліст, був на боці більшовиків.
Ця трійця більшовиків на пароплаві жила якимсь окремим, нікому з инших пасажирів невідомим життям.
Вони майже завше сиділи по своїх каютах і з’являлись серед инших лише в часи їди, нового радіографного бюлетеню...
— “Навчаються методів керування державою”,— іронізував серед инших пасажирів брюнет, коли о тім хто порушував питання.
Одна лише Ема, меншовичка, иноді заходила до каюти Северина. Але всі знали, що вона закохана в йому і межи ними існують інтимні особисті відносини.
Серед меншовиків її инакше не називали, як швидкою чертвою любови до більшовика. І останні часи на неї почали вони дивитися скоса, бо в її змаганнях по своїх меншовицьких партійних справах у неї частенько почали проглядати більшовицькі “химери”.
Одначе, Ема була надто звязана з меншовиками, в її переконанні надто міцно сиділи наслідки довголітнього меншовицького виховання. Поскілько в нашому романі Ема відограватиме не абияку ролю, як і Северин, Льова, Міро та Стьопа,— познайомимось ближче з нею, як і з останніми чотирьма суб’єктами.
Ема з походження єврейської сім’і, м. Єлисавета на Херсонщині. Ще з дівочо-юнацьких літ, завдяки сусідству робітників з заводу Ельворті, вона була захоплена революційним духом.
І як більшість робітництва заводу були пройняті пропагандою есерівщини, вона ще тоді була вже викинута за ріжні виступи з гімназії. Скоро після того брала участь в терористичній організації в Одесі, куди післали її батьки продовжувати вчення. Там її схоплено і за малолітство (їй було всього 16 років), віддано в дім виховання, звідки вона, як належить, і втекла до Київа. Там брала активну участь в пропаганді серед друкарів і трамвайщиків. Часи вбивства провокатором Богровим Столипіна вона була одною з кільцевих бойовки, що мала намір знишення всієї царської свити разом з царем. Це несподіване вбивство в часи облави випадково дало в руки поліції де-кого з бойовки, як схоплено було і її зі зброєю в руках. Вислано до Сибіру. Звідти їй вдалось втікти до Америки. В “Новім Світі” попала в оточення меншовиків, котрі й виховали з неї гарну меншовичку.
Тепер, після п’ятилітнього перебування там, вона повертала до Росії. На пароплаві здибалась з Северином. Протягом двох тижнів мандрівки вона, як губка, вбірала в себе “більшовицький” марксизм. І не дивно. Марксизм, що вона проходила в своїй партії, тепер в поясненні Северина здавався їй зовсім в иншому світлі. І от, крок за кроком вона почала розуміти дійсність його в революційному розумінні, не як побічного засобу боротьби, як вчили її в організації, а як головної підвалини в боротьбі, як конечної мети боротьби за соціялізм.
Северин, молодий емігрант, теж пройшов еволюцію не тілько меншовизма та есерівщини, а й націоналізму.
Будучи української сім’ї, під впливом спеціфичної літератури, він, як сангвінична натура, став націонал-революціонером. Ще молодиком він рішив віддати своє життя визволенню своєї пригнобленої нації. За активною пропагаторською роботою на Кавказі серед кубанського козацтва він був схоплений і висланий до все того ж добродійного, всіх приймаючого Сибіру. Разом з кількома політичними засланцями йому теж пощастило втікти до Америки. Там, працюючи серед своїх земляків, встряв у круговорот ріжних партій. Одначе, спочатку ні одна з них не розвязувала його національних проблем, хоча під тягарем капіталістичного гніту він вже був цілком захопленим соціялістом. Нарешті, невелика група соціялістів прозвала себе більшовиками, захопила цілком його, в їх революційному соціялізмі він відчув розрішення своїх гнітючих національних питань.
Після того як він, мов губка воду, вбірав в себе величню науку соціялізму, революційний марксизм,— йому не раз ставало ясним, як мізерний був його попередній шлях однобокого націоналізму, як не бачив він лісу з-за дерев, так і з-за його—величньої справи визволення всього людства.
Тепер з доручення федерації більшовиків Америки їхав він до краю, щоби прилучитися до борні за працюючих і роскрити перед ними націоналістичну завісу.
Його партійними товаришами були Льова і Міро.
Льова, молодий хлопець, втік до Америки перед огидою рекрутчини. Тут, у Новім Світі, приставши до організації більшовиків, він головним чином проводив оригінальну пропагаторську роботу в свойому голярському офіці. В барбярні він ловчився завше услуговувати робітникам, инші колеги-майстрі поважали його за це, бо їм завше було вигідніше услуговувати панам, з яких вони діставали більш відсотків за роботу. І тут під згук ножниць і бритви він розводив “крамольні” більшовицькі теорії перед клієнтами робітниками. Ті любили ходити до цього молодого анархіста, як прозивали його... І не один десяток за час перебування Льови в голярні вийшов с-під його бритви американськими “більшовиками”.
Тепер він їхав до росії, яку покинув чотирі роки тому.
В цей час йому не було ще й 22-х років.
Міро, француз з роду, син комунара, що загинув від диких катів на вулиці Роз’є біля Монсо, під час першого катування реакціонерами комунарів.
Мати хлопцем вивезла його до Америки. Тут він попав серед оточення російських робітників, вивчився не тілько мови, але пізнав і ввесь хід визвольного та соціялістичного руху в росії.
Йому було зараз 48 літ, але він теж настояв перед товаришами, щоби і його пустили до росії.
— Я одинокий, батько мій помер за першу Комуну, хай я помру за другу.
І от на пароплаві ця трійця була притчею во язицєх инших пасажирів.
Стьопа, що завше тримавсь іх боку, був анархіст, так принаймні він себе рекомендував. Це була поважна, спокійна людина, що завше мовчала і лише в часи великих суперечок своєю лаконичною лайкою до противної трійці заспокоював хвилювання суперечників.
На пароплаві до його чомусь всі ставились з великою пошаною, не глядючи на його грубість.
Яле хоча він себе і вважав анархістом, одначе, він ніколи не виявляв у своїм розумінні безладних комбінацій в революційній тактиці, методах боротьби і мети їх, як виявляли инші його американсько-російські колеги.
Трійця вважала, що він випадково попав в список анархістів і всякий час намагалась виявити його остаточну соціялістично-революційну позицію та прилучити до свого кола.
— А все-ж поки-що їм не можна роскривати наших завдань,— лагідно говорив Міро, звертаючись більш до ліжка, ніж до Северина і Льово, що сиділи на ньому.— Треба все-таки їх остаточно виявити, а вірити взагалі не слід нікому до самої смерти...
—Та хто перечить тов. Міро,— одповів Северин,— здається ми досить вже упевнились, що їх цілком можна рахувати своїми і про це треба тілько попитати їх самих. Не забувайте лише, що нас надто мало, щоби виконати наші плани. А остання депеша, як бачите, говорить нам, що без Еми тут на пароплаві ми мало що зробимо, коли взяти під увагу, що серед місіонерів дуже добрий шпіонаж поміж самих себе...
— Так, так, Міро, боятися нічого,— упевняв того і Льова.
Розмова йшла в каюті Северина. Міро сидів на складному пароходовому стільчику біля столика, на якому були розложені ріжні папери, а Северин і Льова, за відсутністю стільців— на ліжкові.
Це було одно з їх інтимних засідань...
— Гм... Гаразд... Але доки не буде згоди, ні слова про депешу і основні завдання,— згодивсь Міро.
— Часу не будемо гаяти; Льова, піди поклич,— звернувся до того Северин.
Льова миттю зник з каюти. Міро тим часом зладив папери, поклав на поличку і почав мовчки набивати свою люльку.
Северин взявся за читання японського букваря.
За кілька хвилин в двері почувся стук, і на заклик Северина в купе увійшла Ема.
Вона трохи здивувалась присутности Міро... Вона зачервоніла і ніяково подивилась на Северина, мов питаючи: чому в наше інтимне особисте життя вводиш третю особу?
Яле мов у відповідь на те, Міро пересів на ліжко і запрохав її сісти на його стілець.
Увійшов Стьопа, а потім Льова. Останні теж розмістились на ліжкові.
Хвилину була урочиста мовчанка. Ема, стримуючи хвилювання, важко дихала, а Стьопа поважно пихкав люльку і з цікавістю поглядав то на Ему, то на дзеркало проти ліжка, в якому відбивався Северин.
— Товаришу Стьопа і товаришко Ема — порушив, мовчанку Северин,— ми закликали вас сюди, щоби раз назавжди виявити ваше відношення до нас і покінчити з тим непорозумінням, що існує межи нашими і вашими поглядами... Ви знаєте нашу програму і поскілько за час подорожі вам цілком стала відомою наша позиція і тактика що до революції в росії... За час подорожі і ми вас дізнались і бачили перелом у ваших переконаннях...
Тут Северин подививсь на Ему... Зараз ми вас рахуємо своїми... Час вимагає не роспорошення, а єднання сил, бо ворог надто сильний...
От, щоби роз’язати це—ми і закликали вас, аби потім більш ніколи не підіймати про це питання...
Северин скінчив і почав скручувати цигарку.
Ема і Стьопа мовчки дивились один на другого, мов питаючи — кому починати.
Товариші—порушила мовчанку Ема,— мушу вам признатися, що кілька часу вже я хтіла сама про це прохати, але я не зважувалась, тому що час від часу поверхово, незалежно від теперішніх моїх переконань і відречення від старої своєї школи,— иноді по інерції суперечу в де-яких випадках вам серед инших пасажирів... і я не раз себе ловила на тому... Це якась дивна внутрішня ніяковість перед не так давніми товаришами по партії... Але тепер я порішила назавжди пірвати з старим своїм і цілком прилучитися до вас, поскілько це не буде суперечити вашим рішенням...
Вона зачервонілась і змовкла. Стьопа де-який час мовчки пихкав своєю люлькою, але зміркувавши, що так він не розвяже мовчанку, що знову запанувала, підвів схилену голову, вийняв люльку з рота, обвів всіх поглядом і промовив:
— Ех ви, чудаки! Чого вам ще треба? Одмовлення від назви анархіст? Для чого те? Наколи ви не вбачаєте в моїх поглядах і міркуваннях жадних протилежностей вашим міркуванням і переконанням,— чи ж не досить цього, щоби рахувати своїм?
Принаймні я так гадаю. І коли не кажу вам: прийміть мене в свої шереги, то лише тому, що не бачу в тім потреби... От приїдемо до росії, побачимо самий терен боротьби і коли буде в тому потреба—тоді инша річ, а наколи цього вимагають обставини зараз, наколи зараз треба боротьби — я цілком у ваших шерегах... І Стьопа відкинувся спиною до стінки каюти й запихкав люлькою...
Северин поглянув на Міро, той хитнув толовою в знак згоди...
Льова аж підплигнув на ліжку, ляснув в долоні і весело гукнув! чудово! За такі речі на цім тижні поголю Ему аж два рази.
Всі усміхнулись.
Міро, покажить товаришам депешу,— звернувся Северин до того...
У Еми заблищали очі, а Стьопа перестав пихкати: обоє слідкували за рухами Міро, котрий діставши папери і поклавши на коліна, почав порсатись у них. Нарешті він витягнув радіограму і подав її. Стьопа і Ема з цікавістю прийнялись за читання її.
Тим самим машинним шрифтом, що що-дня вивішувались радіо-звістки на пароплаві, в депеші було написано:
Кріксон”.
Стьопа і Ема підвели від депеші голови і незрозуміло дивились на товаришів.
— Що гадаєте втягнути нас в гешефти?— промовив Стьопа і загадково усміхнувся.
— Невже иншого виходу нема видістати коштів, як оце комісіонерство?— звернулась Ема до Міро і якось здивовано поглянула на Северина, на обличчі якого грала усмішка.
Міро мовчав і щось шукав у паперах... Потім витяг і подав Стьопі і Емі шматочок тоненького жовтого паперу...
Росшифровка,— коротко промовив Северин.
Ема нервово схопила папірець і обоє знову накинулись читати.
Наспіх писаним почерком на папірці було написано:
Кріксон”.
Ема подала папірець Міро. У неї сяли очі і вона часто дихала.
Міро так пихкнув люлькою, що повна каюта наповнилась димом, який прожогом почав втікати в відчинене віконце. Він потягнувся, що аж захрущало в ліктях, мов расправляючи закляклі кістки до роботи...
— Чудово!— промовив він.— Ну, а далі?
— Це одна з останніх депеш,— промовив Северин. Ввесь час подорожі ми тримаємо контакт з Америкою по радіо і, як бачите, під виглядом комерційних справ. В Японії ми повинні заснувати осередок, що керував би соціялістичним (більшовицьким) рухом в Азії. Для звязку подано низку адрес товаришів в країнах, де в першу чергу треба роспочати роботу і зносини. В росії наші товариші ведуть завзяту боротьбу, яка має конечну ціль захоплення влади. Буржуазія намагатиметься, доки існує західній терен, натиснути з боку Азії. Ми повинні не допустити цього і паралізувати удар в спину, а одночасно розвернути комуністичну пропаганду в Азійських краях, цих дійних коровах європейсько-американського імперіялізму. В Скандинавії теж організуєтся такий осередок.
Наше завдання в Азії розвинути революційну акцію по цілому материку. До приїзду в Йокогаму треба виробити остаточно план роботи. Тут на пароплаві їде тов. Сегаль. Треба ввійти з ним у контакт. Вагу його участи кожен розуміє. Але треба обережно. Нема сумніву, що серед місіонерів € й шпики американського імперіялізму....
Северин передихнув.
— Ну, так у чім же справа?— запитала нетерпляче Ема.
— А от у чім.— продовжував Северин.— Цю справу повинна взяти на себе Ема... Треба все поставити в спосіб флірту....
Ема зачервоніла.
— Отже,— пояснив Северин,— це буде найбезпечніший початок для одводу очей другим місіонерам.... Як роспочати, це все, гадаю, не трудно вигадати.
— Звичайно, — розговорився мовчазний Стьопа. — Місіонери після обідньої кави сидять за газетами, шахматами в курильні. Підемо й ми. А Ема вже знатиме, що їй треба буде робити.
— Сьогодні вночі Сегаль мусить бути неодмінно або у мене, або у вас в каюті,— звернувсь до Еми Северин...
Коли товариші покинули каюту, де лишався лише Міро і Северин, останні нашвидку закінчили переписування шифру, а після того, як і Міро вийшов, Северин взявся за почате вчення японської мови.
Після полудневої кави товариші одинцями, а де-хто по двоє увіходили до смокінгруму.
Серед густого тютюнового диму ледве можна було розглядіти американців. Де-які з них запально грали в доміно, шахмати, де-хто просто палив люльку, дивлячись на гру колег, а инші читали газети, що невичерпуючим запасом були приховані з “землі” практичним завхозом пароплаву.
Ема і Стьопа протиснулись в середину залі до канапи, звідки найкраще можна було чути розмови присутніх. Вони теж взялись до читання газет.
Сивенький місіонер, той, що так завзято вчився російської мови, запрохав Северина на пару шахмат...
— О! На фронті разом з більшовиками роблять заколот і бешкети українці,— прочитав у газеті в голос один з Семів.
— Що то за українці?— запитав Северина сивенький, беручи своїм конем Северинову пішку.
— Що їм треба?— протягнув він, поклавши взяту пішку в шуфлядку.
— А то, бачте, містер Грік, нація вроді айришів в Англії. Вони царизмом були зрусифіковані і теригоріяльно анексовані. А тепер у революцію домогаються собі автономії чи незалежности... як от Ірландія в Англії.
— А чому ж вони тепер того домагаються в час війни? Хіба не можна почекати кінця її, доки буде знищено ворога? знов запитав сивенький і скривився, побачивши, що Северин захопив своєю королевою і коня і гармату.
— Хто його зна,— усміхнувся Северин,— певно їм нема діла до війни, мовляв— раз нема царя, чому ж не даєте нам свободи... ну, от і роблять бешкет разом з більшовиками.
— А правда те, містер Северин,— звернувся до того той місіонер, що прочитав звістку,— що російські більшовики це просто злодюги і бандити, ходять нечесані з довгим волосям, немиті, брудні, якісь страшні дикуни?
Де які американці зацікавились, що відповість на це рошен, і повернули голови в його бік...
— А як ви гадаєте?— звернувся Северин до того, хто запитав його,—чи я подібний на розбишаку, нечесану, брудну людину?
Той мовчав.
— Ну, от такі й більшовики.
Американці усміхнулись. Вони подумали, що рошен шуткує.
— А страйк трамвайщиків у Фріско все триває і набірає все більших розмірів,— продовжував подавати з газет звістки все той же сухорлявий місіонер.— Газета сповіщає, що третій тиждень страйку дасть користь муніціпалітету. Майор міста гадає, що трамвайова лінія Акційного Т-ва перейде до міста.
— Як ви гадаєте, що вийде з цього, містер Люк,— звернувсь сухорлявий до мовчки сидячого на канапі джентльмена.
— Звичайно,— відповів той,— ті шість мілійонів, що заробляє Т-во, перейдуть у касу муніціпалітету. Згідно контрактової умови оренди межи Містом і Т-вом, наколи трамвай не ходитиме три тижні по яким-би то не було обставинам,— город має право забрати лінію в свої руки.
— А як ви гадаєте, колеги,— звернувсь до них молодий місіонер, що цілий час мовчазно читав газети, — наколи лінія перейде до міста, чи виграють робітники, чи поліпшає їх становище?
— Чому ні, містер Сегаль,— відповів тому Люк, адже ж робітники будуть робити вісім годин одразу, як вони того домагаються, а не з перервами, як тепер було.
Емігранти повернули голови вбік того американця, до якого відносилося ім’я Сегаль.
Бездоганне убрання, вихолене обличчя, огрядна здорова фігура Сегаля надавали йому вигляд швидче фабриканта, ніж робітника...
Так майнуло в думках де-яких товаришів росіян. Лише його розумно-замислений позір був контрастом тупим безмисним позірам його колег.
Сегаль хвилину помовчав на відповідь колеги, а потім неуважно перелистуючи газету кинув убік Люка:— Та воно то так, одначе все ж будуть робити вісім годин і діставати тих самих долара і п’ятнадцять центів на добу... Доля їх навряд чи поліпшає...
— А хіба місто заінтересоване, щоби відібрати трамвай від Акційного Товариства?— запитала Ема, звертаючись до Сегаля?
— Бачите, місс,— промовив Сегаль, відкладаючи на бік газету,— Акційне Т-во протягом дев’яти років дуже конкурує з містом. Тодішній майор Фріско дозволив Т-ву прокласти лінію трамвая поруч муніціпальної і Т-во, збудувавши кращі трамваї, утворивши ліпші умовини для пасажирів, цілком відбиває публіку од муніципальних трамваїв. Ну, ясно — місто й заінтересоване взяти трамвай в свої руки. А цей випадок зі страйком дає йому де-які шанси до того.
— А то, без допомоги міста, хіба страйк так довго тягнувся б?— вставив Люк.
— Як то?— зацікавилась Ема.
— І так буває,— усміхаючись відповів Емі Сегаль,— наколи страйкарі вийдуть за межі публичної пристойности і спокою,— муніципалітет ріжними засобами примусить їх до роботи... Я в данім разі місто зацікавлене в страйку, майор не звертає уваги ні на публічні бої бастуючих з страйкбрехерами, від чого останніх везуть до цвинтарю, ні на напад на трамвайні вагони.... Иноді сама поліція допомога...
— Я робітники певне міркують, от де добрий майор,— іронично вставила Ема.
— Так... всяко думають,— двозначно відповів Сегаль.
— Я от в Чикаго, так за два дні задавлено страйк. Там майор міста не забарився прислати кінних, і ті швидко упоралися з страйкарями — піддержувала розмову Ема з Сегалем...
— Хм... Мабуть Чиказський муніципалітет не так був зацікавлений в страйкові, як Сан-Франціський,— відповів Сегаль, разгортаючи другу газету.
— А ви з Чикаго?— запитав він Ему.
— Еге! А ви з Нью-Йорку?
Межи Сегалем і Емою зайшла розмова про Нью-Йорк, Чікаго і взагалі всю Америку.
Инші американці теж встрявали в розмову, але Ема більш говорила до Сегаля. Місіонери відразу відчули ігнорацію до себе і з заздрістю поглядали на спокійного Сегаля, яким так зацікавилась гарненька кучерява міс “рошен”.
Стьопа, Северин і Льова поволі покинули смокінг-рум.
Сегаль і Ема ще довго суперечили між собою з-за якогось музею в Джерсі. Врешті Сегаль запропонував вийти на палубу дивитись на красоти заходу.
— Природа зближає людей, а то ще тут посваримось з першого разу,— додав він, ідучи слідом за Емою до виходу.
На палубі вони вибрали найкраще місце і довго сиділи, глядючи на червоно-бурий захід і перекидаючись окремими фразами.
Вночі, коли всі поснуть, Сегаль буде у мене в купе,— сповістила Ема Северину. Межи місіонерами їде два спеціялісти по шпигунських справах, тому треба бути обережними. Ми так і порішили, що Сегаль буде до мене залицятись. Так треба про людське око.
— Ну і бісів містер Сегаль!— підморгував за вечерею колегам сивенький місіонер... Бач яку гарненьку емігрантку підчепив! Біг-ме я заздрю йому...
Місіонери реготали і мовчазно їли бівштекси. Сегаль теж хитро усміхався і підморгував сивенькому.
Вночі, лягаючи спати, сивенький, який мешкав в одній каюті з Сегалем, подививсь на порожнє ліжко того,— загадково кивнув головою і, натягаючи на себе ковдру, голосно промовив:
— От так Сегаль. І випаде ж щастя.