Одну з них, за все її життя, ніхто не назвав поеткою. Проте вона була нею всім своїм єством. Як дійсна поетка, вона мислила образами. Я її душа вся була прагнення світлого красивого життя... Що наповнювало її серце невгомінним сумом, безмежною тоскою. Тоскою... Сумом... Чорною журбою поета, що не знає меж, не відає дна...
Не затопити тоски вогневими сльозами. Не вколисати суму журно-жалібними співами. Не обдурити журбу примарою особистого щастя. Хіба ж тоска і сум, і чорна журба поета знає межі, відає дно?..
Поетка працювала в напів темному льоху. Там і жила: цеб-то спала та їла у шкарбанах на босу ногу. В підіткнутій завжди захлюстаній спідничині та білій вишиваній сорочці. Повсякчасно схилена над великими темно-деревляними ночвами її постать.
Напівтемно. Вохко. Густе повітря з ріжноманітних запахів людського поту, мила і пари. Плями калюж на цементовій долівці. Купи брудної білизни: сухої долі, мокрої—на ослоні. У кутку плямує ліжко червоно біло-жовто.
Піниться білий шум у ночвах... Летять бризки навкруги...
Дзвенить, переливається пісня... Журлива... Не видно обличчя... Коси запнуто білою хусткою. А душа... Вся душа роскрита в словах, сповідається в мелодії.
Слова малюють життя в світлих покоях, де що-дня купаються й одягають чисту, пропахану ніжними пахощами білизну, а один до другого ставляться так любляче-пестливо... Голублять руками... Милують очима... Вколисують словами... І цілують... І цілуються...
Мелодія—сама тоска, один сум... Тоска, що переривається вибухами риданнів... Кривавих риданнів. Сум, що переповненний прокльонами—наріканнями на долю лиху де богатьох й пестливую до инших. Ридання. Прокльони. Нарікання...
І знов пекучо-чарівні малюнки того привабливого життя... Ось пахуча, майже чистісінька, білизна, по якій де-не-де темніють плями... Одна... Друга... Ще і ще... Ось тут... Он там...їх треба знищити. Які ж ті плями? Звідкіля? Яким чином?.. Звичні, чи випадкові?...
Непоборна потреба зазирнути в те далеке, щасливе життя чужих... Життя, відоме з чорного ходу, уривками. Хоч по плямах утворити його. І поетка з плям брудної білизни в своїй уяві оживлює яскраві образи, слова, вчинки, оточення...
Бо хіба ж може поетка не творити? Хай живе вона в льоху серед помий та брудної білизни... Дарма. Ніщо не може завадити її творчості. На те вона й поетка.
Хто здолає закинути їй, що джерелом її творчости для неї з’являються... купи брудної білизни?
Хто кине їй докір? Хто пошле догану? Хто одважиться?
...це була перша.
...
А другу ще змалечку прозвали поеткою. Вона була тендитною істотою, захованою від життьової боротьби мурами панської родини. Геніяльні твори поетів і музик всесвіту поетка натхненно передавала в словах, співах і грою на піяніно. Лише про сум... Тільки про тугу... її вбрання знало лише чорну й білу фарби.— Ознака постійної жалоби її духа за прекрасно радісним життям на землі.
Її очі одверталися від всього грубо-одвертого, яскравих фарб, страждання людей, гидкої вбогости...
Жила замкнувшись в собі самій. У неї, як і в кожного поета, серце було переповнено невгомонним сумом, безмежною тоскою. Тоскою... Сумом... Глибокою тугою поета, що не знає, якими вогневими слізьми залити тоску? Якими журно-жалібними піснями вколисати той сум? і якою примарою особистого щастя можна обдурити чорну журбу?
І вона творила... Бо не творити була не в силі. Як і кожна поетка.
Але світ, де жила її душа, був иншим... Постаті в сніжно-ясних вбраннях, осяяні красою власної жертви на користь своєї душі. Святі. Праведники. Пустельники. Мученики. Перші часи християнства. Егоїзм, возведений в ореол святости. От був світ її духа, привабливе життя її мрій.
Її поеми повні були тих образів, осяяних сяйвом воскових свічок по церквах... Та Жовтень порушив тую творчість.
Галасливий, брудно кривавий, з кулеметами повстань, розстрілами чека, реквізіціями й евакуаціями, грізний Жовтень!
Виселили. Реквізували піяніно для школи... Ціла родина в одній кімнаті. Ніжні руки поетки примушені прати, прибірати, мити й варити... І коліра суконь не має змоги дотримуватися.
А навколо нові люде... Нові владарі життя. Ті, для яких не існує нічого зі старих звичаїв, законів, моралі... Одверто-щирі в особистому житті. Всі, як один. . Певні-переконано в своїй правді, у власному праві.
З жахом невимовним дивиться на них поетка. Тужливими зойками пронизана її творчість... Слізним острахом за чистоту власної душі квилить її серце... А слова, слова малюють ідеали соціялізму, керуючись плямами на білизні комуністів... Відповідальних робітників... Активних діячів... Плями брудної білизни?
А хіба це є чим иншим, коли копирсаються в подробицях особисто-інтимного життя окремих осіб? Ні. сумніву немає!
Джерелом творчости поетки стала брудна білизна. Це—так. Бо не творити поетка не в силі. На те вона й поетка.
І по плямах брудної білизни малює жахливі уявлення майбутнього життя в соціялістичних країнах... І довго і гірко ридає в нестямі під вражінням тих уявлень...
А після складає поезо-молитви до бога з благанням рятунку рабів своїх.