Головною рисою наукової діяльности Акад. М. Ф. Сумцова являється його надзвичайно колосальна наукова продукція. Трудно знайти иншого автора, який би видав стільки праць, як М. Ф.: кількість їх переходить за 800; з цього боку М. Ф. нагадує з сучасних українських письменників лише Акад. А. Ю. Кримського. Зміст і розмір праці М. Ф. дуже ріжноманітний. Численно переважають невеличкі статті, замітки, роскидані по часописах, особливо по газетах, головним чином Харківських, але є багато і окремих книжок, розвідок, відбитків з часописів. Чим пояснюється ця головна риса його наукової творчости? Куди більше стремління у широчінь, а не в глубочінь. Певну відповідь на це кардинальне запитання дав у свойому прекрасному докладі про праці М. Ф. по українському письменству його учень проф. М. А. Плевако, на урочистих зборах, улаштованих катедрою Історії України і присвячених вшануванню світлої пам’яти керовника її етнографично-літературної секції. На думку проф. М. А. Плевако, М. Ф. не міг, не мав часу і спромоги звертатися до переробки і доповнення своїх наукових дослідів, бо захоплювався новими темами, яких вимагав розвиток тих наукових галузів, проводарем-ініціятором яких, । як напр., в історії українського письменства, або української етнографії він був; иноді він був примушений обмежитися тим, що ставив тему, зібравши до неї численний бібліографичний матеріял, сподіваючись, очевидно, що їх розроблять його наступники; і так воно справді й бувало; і цим пояснується велика сила його маленьких розвідок і заміток, виданих не окремими книжечками, а в часописах і в газетах. Друга причина цього роспорошення його праць лежала в конкретних обставинах місцевого провінціяльного видавництва: треба було користуватися усіма можливостями, щоб де-небудь приткнути свою працю, бо Харківській Університет, де працював небіжчик, не мав коштів на видання книжок наукового загального змісту, а лише допомагав молодим вченим друкувати їх дисертації, і багацько років не видавав свого наукового органу (“Записок”), та й не давав ще до того ніякого гонорару. Нарешті і сам М. Ф. охоче друкував свої праці в таких органах, як часопис “Киевская Старина”, або “Южный Край”, бо мав таким чином більш широку авдиторію, хоч і мусив до неї пристосувуватися і надавати своїм працям більш популярного змісту й характеру.
Наукова діяльність М. Ф. Сумцова була тісно звязана з його громадською працею. Вона була остільки ріжноманітна, що ще за життя його викликала потребу в її підсумках. Такі підсумки були зроблені в його 25 і 30-літній ювилеї—у 1900-1905 р.р. Вже на першому ювилею була зроблена висока оцінка і наукової і громадської праці М. ф. науковими інституціями і окремими діячами. Славнозвісний академик Ягич з Відня привітав ріжноманітність його наукових праць, в яких, казав він, освітлюються з великим хистом найважніші пам’ятники письменства. Знаменитий галицький діяч і поет Франко висловлював таке бажання: “нехай же вам не забракне сил і внутрішнього вогню ще і в дальших 25 роках орати той широкий переліг, на якому ви вже тепер являйтесь одним з найвидатнійших робітників”. Акад. А. Кримський писав: “я так багато навчився з ваших прекрасних праць”. Мною було указано на значіння науково-популярних творів М. Ф. для селянства, а саме, не може бути міцної культури без піднесення культури селянства. До 1900 р. за 25 років М. Ф. надрукував 286 творів. Серед них виділяються монографії по історії українського письменства XVII стол. (про Лазаря Барановича, Голятовського, Гизеля, Вишенського), по історії українських апокрифів; окрему групу займають праці по українській народній словесності і етнографії (напр., “Культурныя переживання”, “О свадебных обрядах”, “Современная малорусская зтнография)”, по історії мистецтва (“Леонардо да Вінчі”) по російській літературі (“Одоевській”). Взагалі кажучи, вже в 1900 році М. Ф. заняв почесне місце серед-українських вчених в усіх оцих галузях знання.
Минуло 5-ть років і на 30-літньому ювілею знов була зроблена оцінка його діяльности, а самому ювіляру присвячена окрема книжка, де його товариші, і учні вмістили про нього свої Чіраці. Цікаво, що тут ми бачимо праці не лише українських і російських вчених, а й слов’янских і, що особливо характерно, на їх рідних мовах. Історично-філологичний факультет підкреслював його глибоку прихільність до прогресу і просвіти на підвалинах широкої суспільности й гуманізму.
Дякуючи своїх слухачів-студентів за їх привітання, М. Ф. сказав: “много еще сохранилось доброжелательства у людей, и я смотрю на зто доброжелательство, как на залог лучшего будущего и нахожу в нем нравственную опору для настоящей моей ученой и общественной деятельности”. Одповідаючи проф. Зайкевичу, М. Ф. Сумцов сказав: “я дуже дякую Вас за Ваші щирі привітання. В них я чую відгук того громадського бажання, щоб зняті були кайдани з української мови, щоб в нашім занедбанім краї панували істина та справедливість”. Від одного селянина було прислано такого вірша:
Число праць М. Ф. за це п’ятиріччя ще значно збільшилося. І після 30-літнього ювілею особливо в послідні 5 років М. Ф. працював з великою енергією й напруженням, не глядючи на свою хворість, літа і страшенно скрутні обставини життя - і матеріяльні і моральні. Переобтяжений викладанням лекцій раді насущного для своєї великої сім’ї, він працював, не покладаючи рук, і 15-го вересня 1922 року умер з книжкою в руках. В похоронах його прийняли участь Наркомос, ІНО, професори і студенти, школи і курси, де він викладав, кооперація і взагалі все харківське українське громадянство. За труною йшов оркестр школи червоних старшин, було багацько промов і біля ІНО і на кладовищі. Тут знов було зроблено в третє громадську оцінку його, яко вченого і громадянина. Число усіх праць М. Ф. у цей час виросло до 8ОО.
Проминуло півроку зо дня смерти М. Ф. і за цей час було виготовано багацько спеціяльних наукових докладів про ріжні сторони наукової і громадської діяльности М. Ф. яких було зачитано на 3-х урочистих засіданнях: на одному засіданню “Научного Общества” і на двох засіданнях катедри історії України. Розглянуті були папери небіжчика як у його родини, так і серед рукописів катедри Української історії. Виявилося, що після смерти М. Ф. залишилася дуже велика і цінна наукова спадщина, яку ми мусимо зберегти, розібрати і вжити усіх заходів, щоб надрукувати те, що не побачило світу за його життя. Сам небіжчик М. Ф. ще за життя, коли працював при катедрі, яко керовник її етнографично-фольклорної літературної-української секції надіслав до катедри свій власноручний відчит про свої праці, як надруковані так і ненадруковані за 1918-1922 р. до 1-го квітня. Цей відчит має таку наукову вагу, що його неодмінно треба буде видати, що я зараз і роблю.
“Стара латинська приказка,—говорить він у свойому відмиті,—що під час галасу і колотнечі наука замовкає, знайшла собі яскраве підтвердження в останні роки війни, революції, страшенної дорожнечі, скасування приватніх і кооперативних видавництв. Все це кепсько відбилося на науковій продукції. Особливо це помітно на Україні. Багато видатних наукових діячів померло: Волков, Широцький, Науменко, Сушицький. Багато наукових інституцій або зникло цілком або стало мовчазним, в тому числі найбільш, здавалось, міцні Київські і Львівські за браком діячів і коштів. Тим, кому доля судила залишитися на сцені життя, здається, треба напрягти не тільки усі сили для наукової діяльности, але одночасно поставити її на видноті, прилюдно, для громадського підрахунку, для загального ознайомлення і взаємного підтримання. Сучасний стан науки на Україні ясно вимагає сполучення старих керовників з молодими силами і з широкими верствами суспільства, просвітами, кооперативами. Зупиняючись на такій думці, я і відчитуюсь зараз самохіть перед катедрою Української історії, як член цієї наукової інституції, в додаток ще найбільш близької до моїх наукових інтересів і студій, які теперішнім часом йдуть виключно в межах українознавства.
Мої розвідки за останні 4 роки поділяються на друковані і рукописи. Що до друкованих розвідок, то, як автор, я заздалегідь скажу, що не зовсім ними задоволений, бо иноді траплялося друкувати нашвидку без такого, як слід, оброблення, але гаятися було неможливо, і моя надія на нові кращі видання почасті знайшла вже для себе виправдання відносно хрестоматії українського письменства. Надруковані книжки усі вже давно розійшлися і тепер перероблені або значно доповнені мною для нових видань, коли до того дійдеться.
Надруковані праці. 1) Сковорода і Ерн (“Літ.-Наук. В.” 1918 № 1); 2) Начерк розвитку укр. літературної мови. X. 1918 р.; 3) Етнографический очерк населення Харьк. губ. X. 1918 р.; 4) Хрестоматія укр. письменства. X.; вид. 1918; 5) Пам’яти Нечуй-Левицького (“Южн. Край”, 1918, № 57); 6) Слобожанщина і Шевченко (в збірн. творів Шевченка, вид. “Рух”, 1918); 7) Пам’яти Ф. К. Волкова (“Южн. Кр.”, 1918, № 71); 8) Пор-фірій Кореницький (вид. “Рух”, 1918 р.); 9) Слобожане. Іст.-етногр. розвідка, X. 1918, 240 стор.; 10) Укр. нар. словесність, (вид. “Рух”, 1919; 11) Я. І. Щоголів (при збірн. творів Щ., в вид. “Рух”, 1919); 12) Куліш, “Южн. Край”, 1919, № 88), 13) Куліш, (“Рідне Слово”, 1919 №№ 41, 42, 43); 14) Куліш. (Монографія, П. 1919, 54 стор.); 15) Вплив Шевченка на письменство (“Вісти”, 1921. 11 березня); 16) В. Г. Короленко. Некролог. (Бюлетень Т. П. 1922 № 2); 17) Революційний зміст “Щоденника” Шевченка і (Бюлетень № 5); 18) Велетень думки і слова (Потебня) X. 1922; 19) Увага на дві поезії Щоголіва (“Наше минуле”, 1919;) 20) Покажчик тем для студій над Шевченком, 1922; 21) Слово о полку Ігоря в українських студіях, 1922; 22) Географія України, 1922; 23) Хрестоматія українського письменства, 1922.
II. Рукописи. 1) Рослини в українському народньому світогляді (написано було для Союз-Банку; рук. у Проф. Талієва); 2) Спогади старого професора; 3) Збірник українських сучасних оповідань на 2 томи (рук. у б. ред. Союз-Банку В. А. Рубінського); 4) І. Я. Франко, рук. на 3 аркуш, (написано для Все-видату; Рукоп. у Г. Коцюби); 5) Дев’ять розвідок про Потебню (для бюлетеня про Потебню; були надруковані); 6) Начерки української філософії в 20 відділах, арк. на 15-20 (написано для Всеукраїнської Академії Наук; рукоп. у автора); 7) Український гумор, арк. на 5 (рукоп. у автора); 8) Погляди на укр. націон. характер. Збірка відозв (рукоп. у автора); 9) Сучасні наукові діячі, арк. на 10 (рук. у автора); 10) Сучасні укр. поети. Характеристика творчости аркуш, на 5 (рукоп. у автора); 11) Хв. К. Вовк на На аркуш, (рук. в ред. “Наука на Украине”, надрукована); 12) Нові українські сгювники (рук. тамже); 13) Історичні пісні і думки, арк. на 10 (рук. у автора); 14) Кладовище рукописів (надруковано в “Науке на Украине”); 15) Українські народні революційні пісні, аркуш, на 5 (рук. у автора). 16) Рецензія на книжку Мамонтова “Педагог, як мистець”; 17) Українське жіноцтво, як національний фактор, арк. на 2 (рук. у автора); 18) Історія українського театру XIX стол., арк. на 7 (рук. у Всевидаті); 19) Брак любови і милосердя. Нарис з історії культури і моралі, арк. на 3 (не закінчено, рук у авт.); 20) Гра в мака. Етнографична розвідка на ½ арк. (рук. у автора); 21) Філософські паралелі до Сковороди, арк. на 3—Вовелар, Аміель, Герцен, Л. Толстой і др. (частина рукопису у автора, частина у Всеукр. Ак. Наук)”. Таким чином, рукописи роспорошені по 6 місцях.
Звертаючи увагу на теми, які розроблював М. Ф. Сумцов, ми бачимо, що майже усі вони торкаються українознавства і серед них декілька таких, які мають велике значіння, як “Начерк української філософії”. Звертають на себе увагу і такі праці, як українські революційні пісні. Кажучи взагалі, М. Ф., як ми бачимо, відкликався у своїх розвідках на потреби сучасного совітського життя, спричинився до утворення сучасної української культури.
В другому документі—відчитові М. Ф. катедрі за першу половину ми знаходимо де-які пояснення до цих праць.” Проф. М. Сумцов,—пише небіжчик,—закінчив і здав Всевидату для друку 1922 року історію українського театру XIX ст.”. Ця розвідка мусить увійти в видання “Український театр в минулому і і сучасному”, яке підготовлено і здано до друку М. Ф. Сумцовим укупі з проф. Я. А. Мамонтовим, проф. О. І. Білецьким і М. А. Розенштейном розміром в І7½ друк аркушів. Далі проф. Сумцов зібрав біля ста відозв про український національний характер, зробив з приводу цього доклад в засіданні катедри української історії, здав короткий відчит в часопис “Наука на Украине” і продовжує цю роботу, доповняючи її новими матеріялами і систематизуючи їх в залежності від часу і національности авторів. Закінчена цілком для друку розвідка “Українські революційні народні пісні XVII -XIX в.”. Ця розвідка поширює славнозвісне закордонне видання Драгоманова “Політичні пісні українського народу” 1883—1885 років тими новими матеріалами, що повиходили після 1885 року. Теж цілком закінчено невеличку розвідку про сучасний культ сонця, як він відбився в новішій російській і українській поезії, мистецтві й науці в звязку з старим світоглядом митичним і художнім. Поруч з цим автор підкреслює нові риси в поглядах і почуттях, звязаних з сонцем, як творчою силою Всесвіту. Закінчено і надруковано Всевидатом в додатку до 4-го видання української літературної хрестоматії “Покажчик тем для студій над Шевченком”, усього 150 ,№№ з поясненнями і бібліографією для кожної теми, як Допомога слухачам Іно і Соцвиху. Закінчено і надруковано розвідку про “Слово о полку Ігоря” в пристосованню до українських шкіл, з додатком перекладу Руданського і поправками цього перекладу”. Далі М. Ф. перелічує й инші свої надруковані праці і каже, що ним приготовлено до друку низку відозв про нові книжки для “Науки на Украине”. Зараз ці рецензії, коли часопис цей припинився, взяті родиною М. Ф. й ждуть, як і инші його рукописи, свого слушного часу, коли їх можливо буде надрукувати.
Нарешті, цікаво буде привести зміст ще однієї записки М. Ф. до катедри української історії —його пояснюючої записки до складеного ним проекту про колективну працю для катедри. “В передовых культурних странах,—писав він,—особенно в Германии и Америке научные коллективые работы получили большое распространение и во многих областях знання виразились в чрезвычайно ценных вкладах. Далеко слабее ото движение выражено в россии, вследствие слабого развития науки и малочисленности выдающихся ученых и совсем слабо, почти вполне отсутствует в Украине, по причине крайнє ограниченого числа деятелей науки и полного отсутствия материальных средств. Неудивительно, что накопилось множество неудовлетворенных задач и потребностей, особенно на Украине. Что ни шаг, то пробел, недостаток, почти полное отсутствие научного творчества, духовное оскудение и нищенство средств. Создать такую коллективную работу, которая отвечала бы вполне научным потребностям момента, очень трудно и вряд-ли возможно, но подойти к ней подготовительным путем необходимо, не откладывая в долгий ящик и с теми небольшими силами, какие имеются еще на лицо, что сможет сколько-нибудь поддерживать научную жизнь. Еще в 1808 году, более 100 лет тому назад, один из выдающихся украинских деятелей того времени. Ломиковский, сделал опыт украинской исторической знциклопедии, составил “Словарь малорусской страны”, изданный лишь в конце века, в 1894 году, в VI—VIII книгах “Киевской старины”. Разумеется, этот словарик в два печатних листа (36 страниц) имеет лише теперь историческое значение. С того времени накопилисв громадные новые материалы—археологические, исторические, юридические, этнографические, со множством новых об'яснений, и новый словарь нужно подготовлять постепенно, по карточной системе, так чтобы он был одновременно словарем по истории, зтнографии, археологии, искусству и в таком словаре, естественно, должны будут работать все члены кафедры украинской истории. Для членов собственно этнографической секции остается ряд отделов по фольклору, этнографии, литературе и языку, в области последнего, в пределах так называемой этимологии, при чем необходимо проследитв историю слов в историческом ходе жизни украинского языка по его памятникам, что представляет огромный интерес для изучения психологии народа”. Катедра висунула другу тему для колективної праці—складання “хрестоматії по українознавству”, куди частково повинна була увійти і та тема М. Ф. Склав М. Ф. і пояснюючу записку про підготовку аспірантів. “Число аспирантов,—писав він там,—кажется, может быть лишь крайне незначителвным, ограничиваться отдельными единицами, так как черпать неоткуда; нет людей, нет средств, нет пособий і вся тяжесть подготовки ложится на несколвких лиц, обремененных годами, трудами и нуждой. Подготовлять можно только того, кто уже сколько-нибудь подготовлен ранее, имеет интерес к науке и готов действителвно трудиться. Эту подготовку я считаю нужным связать с теми работами, которые аспирант наметил ранее в бывшем университете, в связи с прочитанными им книгами. Вместе с тем необходимо будет установить часы бесед и личных совещаний, по меньшей мере, один или два раза в неделю, чтобы следить за ходом занятий аспиранта и помогать ему советами и указаниями. Это требует со стороны руководителя затраты энергии и труда и, следователвно, оплаты, без которой трудно ожидать успеха”. Така була невсипуща праця М. Ф. в межах катедри історії України. Одночасно ж він провадив ще білиш енергійну персоналнну наукову працю, про яку свідчити неведений вище реєстр його розвідок.
Звернемося нарешті до змісту ще одного невиданого твору М. Ф-ча, який знайдемо в його паперах і який має дуже велике значіння для його біографії і для історії кулитурного відродження Слободської України,—це йго “Спогади” про своє життя, немов коротка його автобіографія.
“На моїм українстві,— каже М. Ф.,— почасті відбилася сумна доля українського народу. Мої вади, хиби, змагання та бажання в значній мірі виросли на грунті загального політичного і культурного стану України, особливо найближчої мені Слобожанщини”. І справді, “Спогади” М. Ф. являються одночасно і його автобіографією на грунті українського відродження, і історією цього відродження в Слобожанщині, остільки вони були тісно звязані між собою. М. Ф. згадує перш за все про українські впливи на нього своєї рідної Боромлі на Охтирщині, де був невеличкий маєток його батьків, які збудували й будинок. На сволоку цього будинку зберігся давній напис, зроблений по українському стародавньому звичаю: “создался дом сей рабом божиим Семеном Сумцем”. Сумці колись належали до козацької слобідської старшини, але дрібної, до дрібних землевласників і додержувалися у свойому житті простих українських звичаїв і світогляду. Вони мали родичів і серед селянства. В сім’ї М. Ф. розмовляли по-російському, але мати з великою любовію оповідала йому українські казки і жила по стародавньому: лікувала старими заходами, відшептувала зуби, коли вони боліли і т. инш. “Тут,—признаєтсья М. Ф.,—криється джерело мого пізнішого наукового етнографизму, любови до народнього слова й побуту: в гомоні лісу я чув лісовика”. М. Ф. присвятив свою новішу етнографичну розвідку “Слобожане” матері своїй. Цікаво, як він сам ставився до цієї розвідки,—він дивився на неї, як на заповіт своїм землякам. “На цю розвідку,—каже він, слідкуючи за Шевченком,—я дивлюсь як на мій заповіт живим і ненародженим моїм землякам, слобожанам на Україні і не на Україні сущим”. Ось характерний уривок з цієї передмови, який яскраво малює нам ідеологію М. Ф.: “російська держава, протягом віків усе більше поширюючись, обхопила безліч країв і народів. Коли, було, подивишся на мапу, то одразу в вічі кидався її величезний розмір. Здавалась вона незмірно могутньою, але пішла розруха і страшенно великий будинок, який складали сотнями літ, повалився за декілька місяців. Вийшло це нечуване в історії з’явище через те, що краї і народи були пригноблені. На їх гнобительство державний нарід задарма тратив сили, не дуже турбуючись що до власного поліпшення. Усі потрібні реформи відкладалися, як то кажуть, в довгу скриньку. Людям без кінця морочили голову обіцянками. Ні один край не мав досить простору для культурного розвитку. Самий багатий числений по людності край—Україна—був знищений гнобительством уряду, заборонами мови і школи, утисками і деморалізований у всіх верхніх верствах своєї людности приз-вичкою запобігати перед урядом, попсований зросійщиною школою—низчою, середньою і вищою,—пристосованою для того, щоб викорінити усяке національне місцеве почуття і всяку національну місцеву свідомість. Очевидно, на Україні життя мусить піти иншим шляхом”. Тут виявлений повний світогляд Мик. Ф—ча, Генезу якого він і дав в своїх “Спогадах”.
Рано почалися і письменні українські впливи на М. Ф-ча. З дитячих літ він ознайомився і полюбив твори Котляревського й Квітки. В студентські часи знав багацько уривків з Енеїди. Знаємо також, що М. Ф. закінчував видання творів Квітки, роспочате О. С. Потебнею. Він виучив на пам’ять цілий збірник українських пісень і поезій, виданий у 1866 році. Українське життя у Харкові з 1875 до 1905 року,—згадує М. Ф.,—було дуже мляве: празникували раз на рік лише Шевченківські роковини. Збіралися у О. С. Потебні, але коли він у себе, в своїй квартирі (бо був хворий і не міг читати лекцій в університеті) почав читати приватний курс для знайомих про байку, з Петербургу був зроблений про це од Міністерства Освіти запит. В таких прикрих умовах трудно було,—каже, М. Ф.,—працювати по українознавству. І не дивно, що в охранці було заведено “діло про проф. Сумцова”—про його конспірацію. В 70-тих роках М. Ф. зробив подорож до Київа, щоб познайомитися з київськими видатними українськими вченими, як В. Б. Антононович і инші. Згадуючи про це, М. Ф. каже: “яскраво відбилася ця подорож, і досі, як квітка, розливає пахощі”. З Харківських українських діячів М. Ф. згадує про сім’ю Єфіменок (Олександру Яковлівну і Петра Савича), про мене. Нарешті, М. Ф. присвячує ліричні рядки Україні і каже, що “для нього вона була притулком до правди”. Далі йдуть досить широкі спомини М. Ф-ча про його власну наукову і громадську діяльність. Перші спроби її для нього були дуже шкідливі, завдяки його українофільству. Він згадує про те, як заборонена була його докторська дисертація 1885 року (про Лазаря Барановича) за те, що він неначе в ній лаяв великоросів, “але це, каже він, була брехня і ніколи ні до великоросів, ні до инших народів ворожнечі у мене не було”. Наслідком же цього було те, що він був примушений кинути працювати по історії українського письменства і перейшов на історію загального мистецтва і на російську літературу, а здебільшого на українську етнографію (“Малюнки з українського народнього слова” 1910 року). У власній сім’ї,— згадує М. Ф.,—панувала російська літературна мова, бо бракувало української школи і громадянських українських установ. Денаціоналізація панувала тоді усюди, влада слідкувала за усіма. М. Ф. згадує, як його власні українські рукописи загинули у цензурі; про це ж він пише й у своїй замітці про кладовище рукописів (надрукована в “Науке на Украине”). 30-ть років М. Ф. вів в таких прикрих обставинах українську наукову і громадську працю. Лекше стало провадити цю культурну працю з 1905 року. “Тоді,—каже М. Ф., і я згадав свою українську мову”. Перша його прилюдна промова на українській мові була виголошена на зборах, де вшанована була пам’ять проф. М. С. Дрінова і де був присутнім зять М. П. Драгоманова Бончаревський, професор і політичний діяч Шишманів; це був, як пише шуткуючи М. Ф.,—“млинець трохи не допечений”.
З цього часу М. Ф. зробився співробітником, як каже, шостої великої держави в світі,—преси і написав з того часу сотні розвідок, напів наукових, напів публіцістичних і в російських і в українських часописах, журналах, як то: “Літературно- Науковий Вістник”, “Україна”, “Сніп” і т. инш. Почав М. Ф. з цього часу видавати й окремі книжки українською мовою. Клопотався,—згадує він,—виправляючи мову і пристосовуючи її до простішого розуміння; бачив поступовий розвиток наукової мови, що давало моральне задоволення. Пишу про це навмисне: хто піде таким шляхом, не буде жалкувати”. Тоді вийшла і його велика розвідка про Леонардо да Вінчи. З 1907 р., коли виникла надія на краще вільне життя я,—каже М. Ф.—перейшов цілком на українські справи. На першому в Харкові Українському 3’їзді учителів середньої школи М. Ф. виступив з промовою, яку почав так: “Зараз усе, навіть ті стіни, що стоять навкруги, єднають мене з вами і голосно кличуть до спільної праці”. Але реакція не дала спромоги розвинутися цій справі. Більш значіння мали виклади самого М. Ф. українською мовою в університеті в осени 1907 р., про українську народню словесність. “У 1910 році,—згадує М. Ф.—Чешсько-слов’янський етнографичний музей у Празі звернувся до мене з проханням організувати при музеї український відділ”. Метою життя і споминів М. Ф-ча було підкреслити національно-культурні права української людности.
Закінчує М. Ф. свої спогади такими чулими словами:
“Ні, вмирати ще рано; вмерти тепер шкідливо; треба жити й жити і двічи і тричі проти старого підневільного і безнадійного життя, щоб зогрітись хоч трохи в проміннях теплого сонця”.