Лежав у лозі, і враз почув, що на пляжі трапилося щось незвичайне, бо все змовкло, ніби саме повітря синьо зупинилося в небі,— чекаючи на якусь страшну несподіванку. Справді, голову висунувши крізь гілочки, я побачив, що всі люди тісно стали при воді, пильно вдивляючись на середину річки.
Підійшовши близько до гурту, я враз спинив свій погляд на кручі, де вода била ключем, мов окріп, а на сивій піні з’явилася людська рука і щезла.
Всі ахнули, але ніхто не зрушив з місця, стояли мов зачаровані.
Я, не тямлячи, що роблю, скинув з себе “Мосельпромівського” лотка з цигарками і, не роздягаючись, упав у воду.
Плив легко, а коли наблизився близько кручі — м’язи напружилися до болю, у голові стало мутитися і я на мить усвідомив, яку небезпечну місію узяв на себе.
Вороття не могло бути. Мене тягло на дно, крутило тілом моїм, як веретеном, раптом велетенською силою жбурнуло мене кудись у безодню, зім’яло, захлиснуло водою і — так само несподівано — винесло на гору.
Я перевів дух, набрав повітря, і вже з якоюсь люттю на самого себе — головою пірнув на дно. Розплющеними очима став пильно розглядатися навколо. Яле крім густої, зеленкуватої води не помічав нічого.
Плив довго, часто випливав нагору набратись повітря, і знову розглядався круг себе.
Раптом почув, що мене черкнуло щось по лиці і зникло. Повернувши голову вбік — побачив людське тіло, що повільно плило за течією. Я схопив його за руку і, вдаривши ногою, вмить опинився зверху тихої, темної води.
Пляж був уже далеко позад мене, береги були дикі, де росла тільки низенька, потоптана чередою, лоза.
Я плив, не дивлячись на чуже тіло, що волік його за руку.
На беріг витяг молоду дівчину з довгим, чорним волоссям на голові, що липко розкидалося на довгастому лиці. Її великий рот скорчила мука, а пальці на руках були міцно стулені.
Я підняв їй голову, тоді витяг руки і знову поклав їх на землю. Так рятують утоплеників.
Дівчина не рухалася, здавалося — життя уже покинуло це тіло, воно було холодне і скорчене боротьбою.
Я стояв, безнадійно вдивляючись у мертве лице. І раптом здалося, що я десь бачив цю дівчину, навіть пригадую її голос, а де саме бачив — не міг пригадати, бо зараз же схилився над тілом з несподіванки. Ясно таки помітив, як вії дівчини заворушились, ліва рука розняла пальці, а з грудей вирвався ледве вловимий стогін. Я знову підняв їй голову і зараз же озирнувся — до берега приставав мотор.
Якісь люди вискочили з човна, тісно оточили тіло, щось робили з ним, тоді понесли його і поклали в човна.
— Жива!— хтось крикнув мені.
А я, нерозуміючи, мовчки прислухався до мотору, що прудко зникав на воді.
Згори палило сонце, навколо безнадійно росла лоза, далеко синіло місто, а в небі цяткою чорною непорушно стремів яструб.
Я довго ще дивився на воду, врешті сів на траві, і скинувши з себе вогке лахміття, розіслав його на землі проти сонця. Сам ліг на спину, руками затуливши очі од нестерпно гарячого неба.
Пригадав свого лотка з цигарками, навіть посміхнувся, уявивши, як люди жадібно кинулись на цигарки.
Але це дрібниця, мені вже нічого не треба, нехай курять.
Яструб у небі зрушився. Сонце, піднявшись на обід, стало несамовито припікати. Я схопився од нестерпного болю на тілі, де були вже червоні, попечені плями. Став удягатися, озирнувшись назад. Здалося — десь гомоніло. Голоси яснішали, швидко й лоза захиталася — з неї виходили дві людські постаті.
Це були два хлопці, що своїм виглядом говорили про належність до тих істот, яких звуть босяками, хуліганами, пройдисвітами, взагалі,— до тих істот, що їм немає місця серед звичайних людей.
Один з них ніс мого лотка і, як підійшли близько, я помітив, що цигарки були цілі.
— Звини, брат, викурили по одной,— сказав він, безцеремонно сідаючи на мою сорочку.
Другий, скинувши картуза — подав мені руку.
— Драстуй, молодчина ти!— і собі сів на землю.
Я стис йому руку.
Вони щось шепотіли, тоді витягли окрайця хліба і сало, стали їсти.
— Жери!— звернувся до мене, той, що в картузі.— Кажись, не легко там у воді!
Я узяв хліба й шматочок сала.
Як усе було з’їдене — вони встали, витерли собі губи рукавом моєї сорочки, переморгнулися, видно було — кудись думали йти.
— От-що, парень! — сказав до мене той, що ніс лотка.—Ти нам симпатія, розберемо цигарки і разом утрьох підемо. Плюнь на все — жить пойдьом!
Я не сказав ні слова. Схопився за таку пропозицію, як за соломину. Справді, що згублю, коли піду з ними? Жити?— нехай і з ножем у руках, нехай десь на шибениці в-останнє глянеш на світ,— хіба не все одно? Життя-ж таке нудне й сіре, як той напис на моєму лоткові.
В одну мить цигарки були розміщені по кишенях і нас троє рушило в степ.
Дорогою познайомилися ближче.
Той, що ніс лотка — Гордій, другий — Грицько. я — Василь. Нащо більше? Світ — маскарад, де пізнають одне одного при смерті.
Тоді йшли мовчки, ніби виконуючи якогось неможливого обов’язка.
Як зовсім стемніло — Гордій зупинився, озирнувся і, не помітивши оселі або далекого вогника, сказав:
— Ночлєжка тут, ложись!
Стали вкладатися спати.
Нарвали сухої трави, намостили під себе, полягали щільно одне біля одного.
Я лежав лицем просто до неба, дивився на повні, немов поналивані, зорі і нічого не думав. Гордій давно вже хріп, Грицько ворочався, зідхав, нарешті, піднявшись на лікоть, тихо промовив:
— Василю, а Василю?
Я мовчав. Просто звіряє, чи сплю. Чекав, що далі буде.
Знову підвівся він, глибоко зідхнув.
— Спиш?
Мене зразу ніби хто здавив за горлянку. Захотілося чомусь плакати, вловивши у слові — спиш? — таку безодню жалю й розпуки, здавалося — цей босяк свою душу вклав у це слово.
Я тепер тільки зрозумів, як страшно бачити голу, всіми запльовану душу.
І я відповів:
— Ні, а що?
Грицько, ніяково махнувши рукою, підвівся, сів біля мене і тихо, немов боючись розбудити Гордія, сказав:
— Василю, ти погане діло зробив сьогодні. Нащо ліз у воду за дівчиною, га?
Чомусь притулив до лиця свого долоню. Було помітно — витирав сльози.
— Га?— знову запитав. Я тобі скажу от що: ми давно з нею любилися, я думав її брати, коли стану на завод. А вчора сказали — нема місця. Я їй це сказав і тоді сам помітив, що зробив погано. Вона хотіла згубити себе. Спразді, нащо жити, коли перед нею голод, а я — босяк?..
І він знову притулив руку до свого лиця.
— Ти не спиш?— тривожно запитав.— Краще, коли-б померла, а ти витяг її,— вона жива... я без хліба... — уже з розпачем сказав Грицько і, безсило змахнувши руками, повалився на землю.
Чути було, як він схлипував, душив сльози, ворочався, нарешті зовсім замовк.
Я дивився в небо, думав про Гордія, про Грицька, думав про ту дівчину, що врятував її сьогодні.
Далеко десь, серед степу, пронизливо закричав пугач. Над нами — мов тіні — безшумно снували кажани.
Тільки од страшного шуму над собою — прокинувся. Розплющивши очі, побачив, що Гордій у руках держав молоденького зайчика, несамовито за рукав сіпаючи Грицька.
Нарешті той піднявся.
Гордій радів, трусячи зайчиком:
— Живина, готов суп!
Я здивовано глянув на нього. Як дістав він це звірятко — для нас було таємницею, а коли ясно стало, що зайчик піде на “суп” — Грицько якось неловко закліпав очима.
— Знаєш?— звернувся він до Гордія.— Ти пусти його — маленький...
— Пусти!— люто передражнив той,— жертимеш його!
Грицько не відставав. Він давав за зайчика гривеника, злота, і тільки на четвертакові погодився Гордій.
Тоді звірятко стрибнуло, присіло, повело вушками і, впевнившись, що ніхто не гониться,— миттю опинилося за горбом.
Грицько радісно глянув мені в очі, насунув картуза і, якось винувато скрививши лице, сказав:
— Спалося добре? Все блохи, того...
Я розумів: він хотів забути минулу ніч.
Знову йшли. Куди — я не знав і не розпитував. Все одно — Гордій не скаже, а Грицько мовчав, похиливши голову.
Все-ж таки раз сказав Гордієві:
— Куди йдемо?
— До чорта в зуби, страшно?— і зареготався з ноткою злости в голосі.
Після цього я рішуче замовк, тільки дивився перед себе на порепану, гарячу землю. Так і йшли.
А як сонце справді намагалося перепалити нас на попіл,— Гордій зупинявся, начальницьки наказував:
— Готов палатки!
Ми скидали з себе сорочки, лягали одне біля одного, підіймали сторч до неба руки й ноги, і на цьому риштованні розвішували сорочки. Був приємний, з п’янючим пахом поту, холодок.
Гордій задоволено говорив:
— Правда гарно?.. пфу... харашо...
Тільки тоді, як мліли руки — рушали далі.
На степу було—куди не глянь — порожньо й сумно. Иноді пролетить дрохва, стомлено сяде на далеку могилу, ніби в здивованні поглядаючи на наші постаті.
Гордій ішов спереду нас, увесь час мурмотячи собі в ніс якусь пісеньку. Ми мовчки поспішали за ним.
Раптом він зупиняється, загадково запитуючи:
— Яка казна?
Це значить, щоб ми підрахували свої гроші.
Виявилося, що в мене та Грицька разом 75 копійок.
— Ну, значить — руб вісімнадцять,— додає свої гроші Гордій. Тоді роздумливо дивиться на нас.— От, що, хлопщ!— говорить.— Я придумав штуку, лягай!
Ми полягали на траву. Було приємно одкинути стомлені ноги.
— Так іти не годиться!— продовжував Гордій.— Мовчки не дійдеш. Я подумав — у нас грошей на три пляшки пива. Почему його не вип’є той, хто дорогою краще свою жизь опише? У первому селі й вип’є. Рішено?
Ми погодилися. Гроші доручили нести Грицькові.
— Ну, починай!— ткнув пучкою на мене Гордій.— Описуй!
Я рішуче запротестував. По-перше — це не моя пропозиція; по-друге — цілком не по-товариськи. Я знав, що Гордій хоче говорити останнім, бо-ж останній промовець западає в душу. Гордій напевно хоче випити пиво.
— Підем на матки!— запропонував Грицько, замість палиці підставивши свою руку.
Верхнім був Гордій. Він починатиме “описувати” свою “жизь”.
— Ну,— кашлянувши промовив він.— Почнем!— і якось злісно глянув мені в очі.
Сонце уже, видно, цілком одмовилося перепалити нас на попіл. Воно сковзнуло з обіду, почервоніло трохи й війнуло нам у лице приємним, густим холодком.
Гордій знову кашлянув, високо підняв голову і, озирнувшись на нас, почав “описувати”.
“Нас було троє — я, батько й Маруся, сестра моя. Мати тоже була, але я її бачив мало, померла в заверюху — саме людям носила воду. На кутю щедру поховали, от-що”, — сказав Гордій, похапцем запаливши цигарку.
Я вловив у його голосі щось м’ягке й тремтяче, що так не приставало до його кремезної вульгарної фігури.
“Жили бідно, часто лаялися, а Маруся есе худла, з-під очей у неї ніколи не сходили смуги. Плакала цілими днями, коли ми з батьком хапалися за ножі. Батько, коли нап’ється — б’є шибки і кричить бувало:— спалю, поріжу, сам піду на Сибір!— ну, я і в’яжу йому руки, кладу під лаву сатану старого. Билися часто, а все — злидні, хліба не хватало до нового.
“Одного разу в село приїхав якийсь чорт з портфелем, зізвав громаду, закликаючи на Херсон переселятися — земля, мов, там не сходжена. Дехто поїхав туди, ми теж написалися на землю і послали туди Марусю, щоби вона оддала землю з половини степовикам.
“Сміх, а не робота з Херсонським наділом. Ми з батьком перед жнивами поїхали й собі, дома все спродавши. За селом конячка наша здохла, нам довелося плентатися пішки, захопивши собі мішки з хлібом.
“Минули ліси. Перед нами одкрився степ, геть на Херсонські землі. Я враз-же підбився, на ногах виросли пухирі. Сказав батькові. Він тільки огризнувся — жерти, мовляв, умієте! На цей раз я змовчав. А як тиждень минув серед степу і вийшов хліб, я запитав:— помирати куди ведеш?— Він глянув на мене, тоді схопив за груди, хотів бити. Я скипів, вирвався, ударив його по лиці. Батько упав, схопився і знову накинувся з кулаками. Зчепилися, як звірі, билися довго й мовчки. Я повалив його на землю, на груди наступив коліном.
“Ну, годі вже, давай іти!— просив батько здушеним голосом. І ми йшли, він спереду, я за ним. Мені стало стидно, як глянув на батькову згорблену спину.
“Уночі було холодно й росяно. Ми залазили в мішки, і так цокали зубами до ранку. А вдень ішли, пеклися на сонці. Сонце у степу дуже гаряче — ніби йдеш повз велику піч.
“Один раз, перед вечором, батько повернувся до мене, сів на землю, поманивши пальцем. Тоді сказав: — спочинемо.— Трохи помовчавши, підвів голову.— От, що, Гордію!— знову сказав,— розживемося трохи — Марусю віддамо заміж, а ти оженишся!
“Я просто крикнув йому в лице:— дурний ти!— Батько підскочив, замірився рукою і за-раз-же спустив її.— Ну, ми розійдемося,— сказав, похиливши голову, і швидко пішов од мене.
“Я посидів трохи, пустив батька верстви за три і знов пішов за ним.
“Так минуло два дні. Далі не стало сили. Лице мені спухло, губи порепалися, в очах плавали сині смуги. На ніч залазив у мішка і раз заснув так глибоко, що не чув, як мене тягло по землі. Висунувши голову, побачив якогось чоловіка над собою і пару коней. З ним доїхали до якоїсь колонії.— А то й ваші, може!— показав рукою в бік незнайомий, де на роздоллі виднілися розкидані землянки пересельців. Я ледве туди досунувся, боляче ступаючи пораненими ногами на суху землю.
“Зазирав у кожну землянку, ставав на коліна й гукав на Марусю. З землі вилазили чорні од пилу люди, сердито дивилися на мене і знову, мовчки, як ті ховрашки — зникали в землянках.
“Над усім стояла тиша, немов тут пройшла чума, а ці “хати” були покиненим, сумним кладовищем.
“Перед одною землянкою гукнув, не сподіваючись чогось доброго. Звідти вийшла стара, стомлена жінка, журливо глянула на мене і, знявши руки над головою, скрикнула:
— Гордію!
“Це була моя нещасна Маруся.
“Улізли в “хату”. На долівці лежав батько з перев’язаною головою. Він заслаб ще в дорозі і вже другий день не міг вимовити й слова. Я глянув на нього. Він стулив очі.
“Може їсти хочеш?— запитала Маруся і зараз-же, схилившись на стіну — заридала. Я узяв її за руки, поцілував у щоку й посадовив на манаття в куточку.
“Вона говорила, що їсти нема чого, хліб вийшов, а сусідня колонія не дає й шматка слабому батькові.
“Говорила:— Земля сувора до бідних, не родить під горячим сонцем, палить. Ледве зійде що — зараз сохне, Гордію.
“Більше її не слухав. Ліг на землю, голову накрив сорочкою і так проспав два дні. Збудила Маруся. Батько сидів на долівці, поволі сьорбаючи смердючу, рідку юшку. Тоді винувато глянув на мене, промовив:—звини, Гордію, сам уже бачу!— і з його слабих очей капнула велика, блискуча сльоза.
“Я пішов дивитися на свою землю. Вона лежала, як та зотліла перепічка. Низенька пшениця жовто зігнулася й чаділа горілою соломою. Було помітно — гине.
“Увечері натер зерна з сусідньої колоніальної пшениці, приніс Марусі, щоб варила кашу. Вечеряючи, я говорив за всіх. Говорив, що так жити не можна, що ця земля — могила для нас, а сподіватись на допомогу — просто з глузду з’їхати.
“Вирішили — Маруся найметься на колонію, а ми з батьком підемо на заробітки.
“Цієї-ж таки ночи чув, як плакала Маруся, тоді підсунулася до мене і мовчки обвила шию мою руками. Батько ворочався, стогнав, нарешті підвів голову і, ніби благаючи, сказав:— діти мої, спите?
“Я мовчав. Маруся давила ридання.
“Вранці троє нас вилізло на світ, довго стояли мовчки, ніби в-останнє поглядаючи одне на одного... тоді Маруся повернулася і тихо пішла до колонії. Там торохтів трактор, звідти несло пахучим меленим хлібом, а десь у небі сумно стогнали лебеді.
“Ми з батьком повернули у степ, сіли на високій могилі, затяглися тютюном глибоко й запаморочно. До вечора йшли разом, а як сонце стало сідати, — батько рішуче сказав: — іди сам, ти не маленький, а я піду на шахти.
“Я довго дивився на його похилену постать, що помітно стала віддалятись од мене, нарешті зовсім зникла з виду; тоді ліг на землю, під голову долоні свої підклав і задивився на жовту вечірню зірку.
“А в місті зустрівся з ним,— рукою показав на Грицька.— Тепер шукаємо щастя, воно, прокляте закотилося кудись далеко”.
Ми з Грицьком мовчали. Почувалося — щось було недоказане в його словах, ніби лякався його викрити.
Наша мовчанка, видно, бентежила його. Він кашлянув і, змушуючи себе бути веселим, продовжував:
— А вчора трапилося те, що ви бачили.
Ми нерозуміючи переглянулися.
— Ви бачили, як топилася моя нещасна Маруся!— майже скрикнув Гордій.— Ну, це не важно, про це я списав собі в книжечку,— уже спокійно закінчив він, витягаючи з-за пазухи жмутик заялозеного паперу.— Коли-б ви були письменні — прочитали, а так...— і кинув собі під ноги книжечку.
Грицько нагнувся, підняв і — розгладивши її на коліні — сховав у кишеню.
— Так це твоя сестра?— запитав він Гордія, для чогось розвівши руками.
— Моя, а що?— чомусь злісно огризнувся на нього Гордій.— Ну, це не важно, підемо, бо й ніч сяде!
Я мовчки придивлявся до цього босяка. Мене цікавило, що він розповідав своє минуле так грамотно, як справжня інтелігентна людина. Після цього, він знову став простим, звичайним босяком з великого міста.
— Плохо, що тільки я описав, не звісно, хто пиво получить!— раптом сказав він, коли зійшли на горб, а перед нами розкинулося село.
Ми переконали його, що пиво виграв він, але, увійшовши в село, три пляшки випили гуртом.
— За рідних! — урочисто підняв шклянку Гордій.
— За щастя!— сказав я і помітив, як Грицько нишком рукавом витер собі очі.
Другого дня розійшлися по селу найматися.
Я найнявся до вдови, Грицько став рубати дрова у старого Іцька, а Гордій — до худоби став у великого, на все село, багатія.
Моя вдова була низенька молода жінка з великими, чорними, як гудзики, очима і гарним, м’яким голосом.
Ми якось швидко зжилися з нею, у її поведінці нічого не було такого, щоб указувало на те, що вона господиня, а я наймит.
Бувало ввечері, попоравши худобу, я заходив до хати і помічав, що Галька (так звали хазяйку) таємниче вешталася біля печи, ставила на стіл самогон і в полумиску щось, і, запрошуючи до столу — ніжно брала мене за рукав.
Я напивався, тоді Галька клала мені на груди свою пишну голову й починала співати.
Співала довго, аж поки півень не крикне на північ. Галька вилазила тоді на піч і ще довго ворочалася та зідхала, злазила чомусь на піл до мене і, свою руку теплу поклавши мені на лоба, шепотіла:
— Бідний, стомився за день.
Я нічого не розбирав. Тільки нудило самогоном, а в голові плавали повільно й боляче сині круги.
Згодом селом пройшла чутка: я беру за жінку свою хазяйку. Хто пустив перший цю звістку — невідомо, тільки одного разу до мене прийшов Гордій, мовчки сів на лаві, сердито позираючи на мої чоботи. Нарешті обізвався:
— Не здурів ти, часом?— і знову мовчав довго, зубами кусаючи соломину.
Я здивовано глянув на його. А він говорив, ніби й не до мене:
— Чув. чув. Коли зробиш це, дурню...— і не кінчив.
Надів шапку, пішов до дверей, взявшися за клямку.
— Ходім до Грицька, як живе!— уже спокійно сказав, прочиняючи двері.
Вийшли на вулицю, підійшли до двору Іцькового і, зупинившись перед хвірткою, гукнули:
— Дома Гриць?
Вийшло якесь жиденя, підозріло глянуло на нас і, впевнившися, що нічого страшного нема, промовило:
— Дома, сплять.
Ми зупинилися серед двору, тоді увійшовши в сінці, помітили в куточку Іцька за молитвою. На лобі в нього була чорна скринька, а пучки на руках туго перев’язані ремінцем.
Він повернувся до нас лицем, тісніше скрутив ремінця і, не хвилюючись, повідомив:
— Його чорти схопили! — і знову побожно стукав себе в груди.
“Схопили чорти”,— значить Грицько спить на горищі. Завжди, як полається з Іцьком за якусь дрібничку— мовчки вилазить на горище, спить там довго, аж поки не позве його сам Іцько.
Миряться тоді за чаркою.
Цей раз було так саме.
Ми вилізли на горище, під бовдуром помітили Грицька, він спав, як убитий.
Гордій схопив його за плечі, труснув ним і, посадовивши його на якесь старезне манаття, суворо сповістив:
— Дивись, цей жениться!— глянув у мій бік.— А ми завтра ідемо звідци.
Грицько злякано, протерши очі, підвів лице своє на Гордія.
— Ідемо?
Я переконував їх, що це брехня, то так, мовляв, дзвонять язиками.
— Ну, смотри!— заспокоївшися трохи, сказав Гордій.— Тільки одуриш..— і таємниче до Грицька:— нема?
— Трохи єсть,— поліз у куток Грицько, витягаючи звідти пляшку.
Гордій нахилки пив, тоді, брязнувши шклом у бовдура, піднявся.
— Тепер назад! — стрибнув він у сінці.
Всі троє вийшли на вулицю, постояли трохи, тоді стали розходитися.
— Смотри!— знов озвався до мене Гордій, перестрибуючи тина.
Дома зустріла мене Галька, узяла за руказ, схиливши свою голову.
— Василю, де був?
Мене вразила вона ніжним, ніби просючим, голосом. Я обняв її й посадовив на лаву. Сам стояв, безсило спустивши руки.
— Смотри! — почувся збоку голос.
З несподіванки глянув у вікно.
Там, до шибки приплюснуте було лице Гордія.
Я нерозуміючи дивився в його страшні, кров’ю налиті очі. Тоді безсило сів на лаву.
Увечері до мене прибіг Грицько.
— Ходім, Гордій зове!— похапцем сказав він, повертаючись до дверей.
Городами вийшли до двору, де робив Гордій. Увійшли в темний, низький хлів. На колодці сидів зігнувшись Гордій, нервово колупаючи трісочкою землю. Коли ми стали на порозі, він глянув на мене тьмяно й люто.
— Сідайте! — сказав, озирнувшись.— У дворі нікого нема?— запитав Грицька.
Я почував, що зараз буде щось таємне й несподівано важливе. Не дарма-ж Гордій криється од чужих.
— Ну от,— вишукуючи слів, почав він.— Ти, йолопе, що робиш?— накинувся на мене.
— Ти не знаєш того, що зараз робиться? Не знаєш?— вдруге сказав Гордій, ніби переконуючи, що я дійсно не знаю нічого.
Справді — я не знав нічого, тільки нерозуміючи дивився в його широкі очі, що вогнем світилися з темряви.
— От-що, хлопці!— уже звертаючись до нас обох.— Ми тут не довго лапи сушитимемо, а діла на селі паршиві робляться!— і знову сторожко оглянувся.
За хлівом було тихо, тільки коняка мірно жувала сіно.
— Куркульня хоче сільраду свою вибрати, ні одного злидаря не пустить. Ви тямите що-небудь? Ну от. Тоді бідноті — топись або вішайся. Ви знаєте, як тут живуть? А я знаю: — страшно глянути, помирають з голоду! А ну вийди, нікого нема?— звернувся до Грицька.
Той обійшов хліва і спокійно сів на колодці.
— А ти женишся, куркулівну вибрав, золото, подумаєш!— глянув на мене Гордій.— Думаєш паном бути? З-під неї виноситимеш, наймитом до смерти!
Я ніяково потер собі долоні, але мовчав. Гордій говорив рішучу правду.
— А цеї ночи куркулі в мого хазяїна радитимуться, підем послухаємо!— з якоюсь, невластивою навіть йому, злістю прошепотів він. — Долю таких, як ми, рішатимуть, гади.
Ми мовчали. Грицько шось думав, схиливши голову. Гордій кашлянувши підвівся, дістав з воза вила, і вже спокійно промовив:
— Ідіть. На перший півень тут зійдемося. Попробуємо, хто дужчий.
Ми з Грицьком вийшли на вулицю.
На вигоні Грицько шепнув:
— Щось думає, страшно якось!
— Він правду любить!— аби щось сказати обізвався я.
Дома лежав серед двору на возі, прислухаючись. Тіло тремтіло, ніби з холоду, здавалося, цеї ночи трапиться щось велике і разом з тим жахливе. Всі нерви мої були напружені, мов струни. Один помах руки, і вони з дзвоном лопнуть. У скроні стукало рясно й боляче.
Раптом — підкинувся. Далеко десь заспівав півень.
Я швидко побіг городами до Гордія у хлів. Там уже був Грицько, щось шепотіли між собою. Коли увійшов — Гордій підійшов близько до мене, з сумом повідомивши:
— Був у бідноти. Бояться, кажуть — на сходці завтра вирішать. Жалко їх, ну, ми й так допоможемо, ходім!
Пішли до хати, тихо стали під вікном прислухаючись. Я побачив у великій, ясній кімнаті зо двадцять людей, по між ними були й жінки.
— Все гади!— прошепотів Гордій мені на вухо.— А он і твоя! — злорадно показав пучкою у вікно на молоду жінку, що сиділа край столу.
Я, придивившись, упізнав “свою” Гальку. Вона, посміхаючись, говорила щось з високим гладким парубком, що часто свою руку клав їй на плече.
Ми мовчки, принишкло слідкували через вікно.
Швидко вони посідали за стіл, перед ними з’явилися пляшки й миски. Пили довго й смакуючи, щось говорили дуже веселе, бо їхні лиця широко розпливалися в регіт.
Ми слів не чули. Вони були досить обережні, щоби розмовляти голосно.
— Сволота!— незадоволено промовив Гордій.— Нічого й не почуєш!
Яле наперекір йому — люди враз загаласували. Горілка старанно зробила своє.
Всі замахали руками, повилазили з-за столу і, немов оскаженіли, почали обіймати одне одного.
Мені стало чомусь прикро, коли побачив, як “мою” Гальку став цілувати старий, бородатий куркуль.
— Твоя жона!— задоволено посміхаючись, торкнув мене в бік Гордій.— Бач, що виробляє!
Голоси з хати стали ясніші, ми вже виразно ловили слова. — Задавити бідноту, вивішати мало!— на весь рот кричав кремезний, чорнобородий дядько.— Бач, власть уже їхня стала!
У відповідь усі заревли, як звірі.
Мені стало страшно. Тільки тепер собі усвідомив, з якою силою приходиться мірятися бідному, затурканому селянинові.
А вони кричали. Наливали чарки, пили одне перед одним, закусюючи чорним хлібом.
— Хай же так і вони перекинуться!— верещала “мояr Галька, перекидаючи повну чарку на землю.
Всі зареготалися. Але це не був регіт справжньої людини, це був рев осатанілого звіря, що намірився перекусити горлянку своєму слабшому супротивникові.
Грицько аж присів од жаху, схопивши мене за руку. А Гордій пильно дивився у вікно, часто повторюючи:
— Добре, добре... побачимо...
Я відчував: він намірився зробити щось страшне.
У хаті стало спокійніше. Всі сіли знову за стіл. Серед хати випростався хазяїн Гордіїв, поважно підняв над головою чарку і спокійно, голосно почав:
— Завтра сходка. Ми зробимо своє діло, от тільки ці приблуди, наймити. Мій, Іцьків та твій,— показав чаркою на Гальку. — Вони пошкодять!— і роздумливо поглядом своїм обвів усіх за столом.— Ну, ми напоїмо їх завтра, будуть, як мерці! — сказав він, і на його лиці сковзнула хитра посмішка.
В цей час Гордій стрепенувся, дістав з призьби вила і, на всю силу крикнувши:— ах, ти-ж, мерзотнику!— жбурнув їх у вікно.
Вила зручно застромилися в груди нещасливому промовцеві.
У хаті всі схопилися з-за столу. Дехто побіг до дверей. Світло погасло.
Я стояв нерухомо. За мене вчепився Грицько. А Гордій сопів носом, дістаючи щось із кешені. Він ніби забув, що треба тікати звідци, поки не пізно. Нарешті дістав сірники, підбіг до острішка, черкнув. Суха солома дала велике полум’я.
Грицько застогнав.
Тут трапилося те, що мусіло трапитись.
З-за рогу хати вискочив гурт людей, підбіг до полум’я і, помітивши там нерухомого Гордія, схопив його за руки.
Я в одну мить подумав:— чому не тікає? — але не міг піти допомогти, бо Грицько з усієї сили тяг мене у темряву, далеко від хати.
Там зчинилася колотнеча. Люди грізно кричали, лаялися, замовкали, чути було глухі удари по чомусь м’якому.
А з цього галасу чувся хрипкий, здушений крик:
— Хлопці! не давай!
Це до нас озивався Гордій.
Я пручався, хотів вирватися з дужих рук Грицькових, але він тяг і тяг мене городами, кудись за село.
— Тікаймо... заб’ють і нас!— стомлено благав він, не випускаючи мене ні на мить.
А позаду нас було огнище. Полум’я знялося до неба грізно й велично. Уже не кричали люди, тільки ледве помітний був одинокий передсмертний крик Гордія. Немов з зірками запліталося це страшне, розпачливе:
— А-а! А-а!
— Немає!— якось дико прошепотів Грицько, лицем падаючи просто на землю.
Я в знемозі схилився до нього і почув, як він, захлинаючися сльозами, плакав.
Над селом мірно гойдався світ од пожежі. З маленької дзвіниці дрібно й мідяно кропив дзвін.
Грицько плакав.
Десь високо в небі пронизливо закричала чапля.
Вранці ми були вже далеко серед степу, такого сумного й величного, як саме слово — “щастя”.
Нас було двоє.