Мокриця, Сергій Жигалко

Вітер, мов жеребець осатанілий, підняв чорну гриву густої ночи, мчав вулицями й нещадно рвав хмари, з яких, мов голене обличчя божевільного, визирав місяць.

Він ніби намагався все залити водою, торохтів покрівлею залізною, дзвінко падав на холодні панелі й глухо гомонів листом у сусідньому паркові.

Вулицями, довгу й ламану тінь простягаючи, перебігали запізнілі обивателі. Під ліхтарем, зігнувшись у величезну кому, стояв вартовий.

А вітер біг, гудів телефонним дротом, рвав хмари під місяцем і знову раптово стихав над чорним містом, що, мов величезна губка, вбирала в себе колючу, їдку воду.

Станислав Янович Канський висунув голову з вікна своєї крамнички, знову сховався в середину, задумливо поправивши на шибці літери.

Тепер уже розбірливо рекламувалося: “Гарячі вафлі”, хоча жадна з них не мала нічого спільного з теплом. Вафлі лежали холодні й тверді, нагадуючи одрубані мертві пальці людської руки. Вони й пахли чимось гострим.

Станислав Янович перелічив свої гроші й подумав:

Безумовно, він їх продасть завтра, розігріє на примусі й продасть, нехай тільки година буде ясна. Зараз, зрозуміло — такий дощ.

В цю мить до віконечка припало чиєсь лице, посміхнулося широко і простягло руку в середину крамнички.

— Це ви, Петре Петровичу? Пізно!— аж кинувся з несподіванки Станислав Янович.

— Та той!— промовило широке лице,—а ви торгуєте?

Станислав Янович замість відповіди вибрав дві найкращі вафлі, поклав їх на простягнуту долоню Петра Петровича, тоді витяг цигарку й, запаливши сірника, кинув:

— Нічого, швидко з опери йтимуть, розберуть!— порадив Петро Петрович.— Бувайте!— і його постать зникла в темній ночі.

Станислав Янович підкинув на долоні два гривеники, так випадково зароблених.

Ні, цей Маргариткин людина чудова, добрий чоловік, хвастун трохи!— але без цього немислима жадна істота. Станислав Янович уже знає, він що-дня продає найкращі вафлі цьому хлопцеві й знає — прекрасна людина і, головне, платить новеньким сріблом.

Справді, Петро Петрович, ідучи що-дня на посаду, не міг не зупинитися перед крамничкою, щоб не взяти пару-другу гарячих, а то й просто теплих вафель.

Вафлі ніжно танули в роті, й тоді робилося приємно. Згадувалось чомусь минуле, згадувався синій Крим і чорні гори.

Взагалі, тоді якось лірично почував себе Маргариткин.

Він був з тих людей, що не цілковито віддавалися громадській справі. Такі люди чомусь звуться естетами, захоплюються краєвидами й глибоким, ясним, як вилуджений казанок, небом. Цих людей зовуть поетами в “душі”, художниками, взагалі “обдарованими” людьми.

Маргариткин щасливо посміхався, коли на адресу йому йшов один з таких епітетів, особливо як з уст якоїсь панянки.

Справді, він секретар,— і раптом таке обдарування! Збожеволіти мало!

Не всі з міста знали, якої саме установи секретарем був Петро Петрович Маргариткин. Про це сам він нікому не казав.

Все-ж таки вдова Протоплазмова, що коло доньки її в-серйоз тупцявся Петро Петрович, відважно почала докопуватися, де саме, і який секретар, і скільки в місяць грошей він бере. Але кампанія ії кінчилася без жадних наслідків.

Хто казав їй, що Маргариткин секретар Робземлісу; инші — що він не секретар зовсім, а державна людина, і на вухо трагічно шепотіли: “з ним обережно — чоловік небезпечний!”

Протоплазмова не розуміла. Зупинилася на тому, що майбутній зять її — просто “секретар”. Проте, одного разу, за чайним столиком, серйозно глянула в-вічі доньці своїй, тоді сказала:

— Ні, а що?— зашарівшись потупила очі свої у шклянку дівчина.

Він прибув до міста не так уже й давно і враз зробився “своєю” людиною. Його вродливе, з рисками захованої мужности лице, 24 роки й тонкий стан, були тією квіткою, на яку смертельно злітаються мухи, що їм ім’я — панянки. А кільце таємничости, що оплутувало його, ще більше розпалювало в людей жагу бути близькими з Петром Петровичем.

Маргариткин і сам уже помітив, що з ним сталося — не то що незвичайне, а просто цікаве.

Справді — був секретарем профспілки друкарів у Криму, мав прізвище Окулярова, чудову коняку під сідло й володів гарячою, як саме небо південне, молодою татаркою.

Все йшло гаразд, але одного разу його повна шклянка перекинулась — татарочка забажала мати собі шовкову, дорогу сукню. Ну, й що тут такого? Він купить їй, завтра й купить, тільки щільніш притулися гарячим лицем своїм, смуглянко!

А “завтра” шовкова сукня лежала на колінах у неї, а ще через тиждень Окулярову довелося зникнути з Криму, і вже з-під кашкета визирало таке-ж таки веселе лице — Маргариткина.

Тепер прибув сюди, став “секретарювати” у якихось кустарів і що-дня приходив до гостинної вдови Протоплазмової.

Серед ночи, дома в себе,— витягав з-під ліжка маленьку, залізом ковану скриньку, одмикав її і радісно палкими очима заглядав у середину.

Замикав скриньку, знову ховав її під ліжко, і вже спокійно лягав спати.

Так щасливо, як ніхто в світі, жив Петро Петрович.

Тимчасом він зігнувшись ішов вулицею, посміхався собі в уси з Станислава Яновича й почував, що вафлі були надто запашні.

Чудові робить вафлі Станислав Янович. Таких вафель не знайдеш у цілому місті. Так роблять тільки веселі поляки.

— Сучий син Канський, нарешті!— голосно подумав Маргариткин, зупиняючися перед високою, залізною брамою.

А Станислав Янович прислухався до шелесту клена, що ріс біля крамнички, і думав: “дощ іде... товар холодний. Спати страшенно хочеться, напевно Ядвіга чекає на нього. Ах, його Ядвігочка... вона така маленька й ніжна!”

Уже рішуче погасив лямпу, замкнув крамничку й скулившись побіг додому. Було неприємно, коли солоні краплі дощу лазили за спину.

Причинивши браму, він у темряві наступив на ногу невідомій людині, що виходила з двору.

— Свиня!— зашипів невідомий, а Станислав Янович спинився, як укопаний.

— Але що він тут робив?— думав Станислав Янович, і його сповнило підозрою.

Не міг же такий порядний чоловік ходити до чужих?..— на цьому й рішив Канський. Увійшовши до себе в кімнату, він ніби байдуже глянув на Ядвігу, але вона, не довго думаючи, вгорнулася в ковдру з головою.

Це ще дужче його схвилювало. Не дурень-же він, щоб не розібрав, що тут не один рот жував його вафлі? Тут щось єсть!

— Не знаю, так!— мовила вона тихо, голову вбираючи собі в плечі.

Так і є! Коли помилявся Станислав Янович? Хто міг його обдурити? Так і є, не один рот жував його вафлі!

І ображений, лютий сів він за стіл, довго дивився перед себе, тоді поволі голкою настромив сіру мокрицю, що повзла через стіл, і пришпилив її до лутки.

Ще довго зідхав він, з огидою вдихаючи у себе ніжний дух вафель, нарешті роздягся, ліг біля жінки й, обнявши її, прошепотів:

Вона ніяк не могла зрозуміти, що так спокійно минув вечір, а все-ж було на виду. Навіть на стільці хусточка лишилася Петра Петровича. Безумовно, вона вночі сховає її, але-ж...

Він знав, що ногу йому придушив незграбний Станислав Янович. Ну, це дрібниця. Головне — Ядвіга. Вона цей вечір була надто гарна й весела. У неї шия гнучка і тепла, ніби з оксамиту зроблена.

— Прекрасна молодиця!— посміхався Петро Петрович, ступаючи по сходах на другий поверх.

Аж ось, простягнувши руку до дзвінка на дверях, він одкинувся вбік, застогнавши. Здалося, ніби його боляче ударило в груди, навіть почулося, що в темряві щось зникло.

А Петро Петрович нерухомо дивився на неї, не міг ступити ногами до дверей. І страшно зробилося, подумав, що мусить зараз померти на порозі.

— Галко, візьми під руку, поведи!— зміг тільки й вимовити Маргариткин.

Дівчина увела його в кімнату, посадовила на ліжко. Він довго сидів, думав, що сталося. Убивця? Але хто міг підняти на його руку? Мабуть гарячковий удар, не більше. Зупинившись на цьому,— почав роздягатися, ліг на ковдру і, глянувши собі на груди, побачив там маленького, свіжого синця.

Так і є, це бандити. Він аж застогнав з переляку голосно й розпачливо. Коли ускочила служниця, він наказав усю ніч не гасити світла, а двері замкнути на всі защіпки. Тоді заплющив очі й став пригадувати своїх ворогів. З цього також нічого не виходило, тільки груди нили терпко й тупо.

Снилася якась нісенітниця, бачив він Станислава Яновича з вафлею в руках, бачив як ця вафля помітно стала рости й, обернувшись у величезну колону, впала, похоронивши під своїми руїнами його, Маргариткина.

Прокинувся він уже вдень. Електрика холодно горіла на столі, а у вікно тиснувся густий сніп сонця. Годинник дзвонив дев’яту.

Петро Петрович став підводитися, але тіло йому зовсім відмовилось рухатися. Воно лежало, як поліно.

Маргариткину стало душно. Що трапилось? Головне, ніщо не боліло, може синець на грудях?— але він, мов срібна цяточка, лежав на тілі, холодно й спокійно, як родима пляма.

Знову намагався поворухнутися, але без жадних наслідків; у його розпорядженні було тільки одно — гукнути на Гапку.

“Милий Петрику! Як я сміялася з Станислава. Він був сердитий на мене, мовчав довго, а тоді до лутки пришпилив нещасну мокрицю. Вона й тепер там стремить та ворушить лапками. Добре, що ти пішов раніш.

— Тут щось єсть,—думав він. —При чому тут мокриця, незрозуміло!

І знову хотів підвестися, але тіло було ніби налите оливом.

Справді, ніщо не болить, а підвестися годі й думати. Нарешті, ця мокриця... і чи не приколов Станислав Янович мене,— думав Петро Петрович,— замість мокриці? Поляки знають дещо з чар, які можуть шкодити людині. Тут сила волі, зрештою, і більш нічого.

І щось подібне на радість виросло у грудях Маргариткина. Він написав записку, подав своїй служниці.

— Гапко, швидче неси на цю адресу. Швидче, прошу тебе!

Тоді вгорнувся ковдрою, відчуваючи приємний дріж у тілі. Радість у грудях росла, збільшувалась, нарешті перетворилася в чекання.

Петро Петрович уже з острахом дивився на двері, він чекав невідомого.

А Гапка бігла вулицею, ускочила в чорний проїзд, збігла по сходах на другий поверх сірого будинка й подзвонила у двері, де було чорно виведено:

Двері причинилися, в них з’явилася стара, скарлючена, як суха груша при дорозі, жінка.

Обидві разом увійшли до великої світлої залі, де біля вікна стояв молодик з пронизливими очима, простягнувши руки свої до пацюка, що нерухомо сидів на вікні.

Молодик розвів руками, схилив голову набік і так завмер, пильно вдивляючись у пацюка.

Гапка дивилася на це видовисько й почувала, що коліна їй стали підгинатися. Зробилося страшно, коли побачила, що пацюк, досі нерухомий, почав виявляти тривогу, звівся на задні лапки, плигнув на плече молодикові й знову закляк, мов камінь.

Молодик тоді повернувся до Гапки, мовчки узяв записку. Проглянувши її, так само мовчки надів кашкета й, кивнувши головою на Гапку, вийшов з нею на вулицю. Пацюк все нерухомо сидів йому на плечі.

Візником швидко доїхали до приміщення Маргариткина.

— Психотряс!— назвався гіпнотизер, скидаючи рукавички.

— Дякую!— промовив Петро Петрович, поглядаючи на пацюка, що сидів на плечі в гіпнотизера. Він ніколи ще не бачив людей, що мають космічну силу волі, і тепер ця зустріч його схвилювала.

— От що!— обережно сказав він. — 3 минулого вечора не можу підвестися чи, краще, встати. Гадаю, це не фізична, так-би мовити, того... тут воля зла. воля, так-би мовити...— і сам зрозумів, що наговорив чорт-зна чого.

— Воля?— таємниче промовив Психотряс, заглядаючи своїми темними очима в зіниці Петрові Петровичу.— Воля, і не підведетесь? Вийдіть!— махнув рукою на Гапку, що ввесь час стояла на порозі. — Тепер ось що... тепер ви ходите і навіть біжите...

Маргариткину стало страшно, коли гіпнотизер розсадив руки над ним, опускав їх і клав свої долоні йому на чоло.

— Тепер ви ходите... тепер біжите...— шепотів він.

Петро Петрович не міг поворухнути жадним квадратним сантиметром свого тулуба. Це помічав і Психотряс; йому на лобі проступив гарячий піт, а очі дико перебігали з одної речи на другу.

Нарешті рішуче здер ковдру з слабого, схопив з плечей своїх пацюка й кинув його на ліжко.

Пацюк вертко плигнув набік, заліз Маргариткину під сорочку й жалібно писнув.

Петра Петровича підкинуло, ніби електрикою пройняло, і він скочив на підлогу у самій білизні, похапцем накидаючи на себе шинелю. Був такий радий, що навіть не вірив, що стояв на ногах.

Той глянув на ліжко, де сидів пацюк, махнув рукою, і нещасне звірятко знов опинилося у нього на плечі.

Петро Петрович витяг з-під ліжка скриньку, одімкнув її й поклав на долоню гіпнотизерові два новенькі червінці.

— Дякую вам!—казав він, замикаючи за Психотрясом двері.

Тоді вдягся, нашвидку вмився й, захопивши портфеля, побіг до установи. Було неприємно чути, що годинник продзвонив одинадцяту.

Але це було байдуже. Він, як завжди, спокійно сів за свого секретарського столика, одімкнув шухлядку, витягаючи звідти надокучливі, мов та тінь людська, папери.

Канцелярія працювала старанно й стримано. Тільки дві машиністки біля вікна щось шепотіли по між себе, инколи весело й соковито заходячись від сміху. Тоді голова, великий, мов той ведмідь, Авакум Панасович крутив головою, скидав свої окуляри й, підійшовши до машиністок, поважно казав:

— Що це, товаришки, дармоїдством займаєтесь?— і знову похмуро, ніби вчинивши якогось злочина, сідав за свого дубового столика.

З годину панувала смертельна тиша. Чути було, як у старих шафах шелестів шашель. В цей час молодий хлопець — реєстратор Василько клав ручку, схоплювався з місця і піднявши руку таємно проказував:

Всі дивилися на нього, посміхаючись. Реєстратор Василько завжди, коли почує шарудіння шашеля, ставав не при собі, блід на лиці, а очі йому наливалися кров’ю. Так ніби він божеволів.

— Кинь, Васю! Різками тебе мало, киснути починаєш, подумаєш!

Василько сідав, брав ручку й довго ще ворушив своїми зблідлими губами.

А шашель шелестів у старих шафах, скрипіли пера на столиках, а, як пролетить муха під стелею і задзичить тонко й розпачливо, Авакум Панасович кидав писати й застережлизо шепотів, поглядаючи на молодого реєстратора:

Так було й сьогодні, тільки не звертав на це уваги Петро Петрович; він уважно писав папери. А як усі почали розходитись, він і собі замкнув шухлядку, схопив портфеля й спробував вийти. Але тіло його не підіймалося, ніби приросло до стільця.

Напружив м’язи свої, ногами вперся в підлогу й нарешті звівся, а за ним піднявся й важкий стілець, як справжня частина його тіла. Маргариткин почував, що божеволіє перед усією канцелярією.

Пригадався йому Психотряс, лист од Ядвіги, минулий вечір, коли так незрозуміло йому на грудях виріс маленький, круглий синець.

В розпуці, з болем у голові сів він, поглядаючи на службовців, що шумно виходили на вулицю. Довелося, щоб одвести від себе погляди, одімкнути портфеля, переглядаючи зовсім непотрібні папери.

В цю мить підійшла машиністка Соня, підставила руку свою дугою.

— Не можу, справи негайні!— кинув Маргариткин, обливаючись потом.

З часом канцелярія спорожніла, тільки на лавах сиділо двоє посильних, дужі хлопці, що нахабно позирали на Петра Петровича.

А він прів, крутився на місці, добираючи способу звільнитися від стільця. Нарешті ніжно звернувся до посильних:

— Хлопці!— сказав, викладаючи перед себе срібні монети,— вам на чарку, допоможіть вийти!

“Хлопці”, не розуміючи, переглянулися поміж себе.

— Ви заберіть мого стільця! — вів далі Маргариткин. — Виведіть мене!

Один з них кулаками вперся йому в потилицю, другий обома руками схопив стільця за ніжки, сам притулившись до стіни.

— Ну, р-раз! — гукали вони. — Р-разом! — і розгойданий Петро Петрович, як той лист кленовий, що бурею його одірвало від рідної гілки, вискочив на вулицю, на льоту захопивши портфеля.

Тепер він був, як з хреста знятий, губи йому дрижали, лице корчилося мукою, був знівечений, ображений, заляканий невсипущою злою силою.

Біг вулицею, вже не тямлячи й куди. Знав тільки, що зупинятися не слід, щоб знову не стати каменем.

Раптом затремтів усім тілом. Він побачив, що до нього йшла Протоплазмова з своєю донькою під руку, помітив, як вона насмішкувато примружила свої очі.

Вмить він повернув і зник за рогом. Не міг-же він зупинятися перед ними на віки-вічні!

Тепер йому стало цілком зрозуміло: це витівки Протоплазмової та й годі. Лиха личина, хоче, щоб швидче брав її доньку! Гаразд, він покаже їй, з ким вона має справу, примусить зректися своїх гидких підступів.

І, йдучи, став писати листа. Виходили не літери, а якесь п’яне карлюччя. Проглянув написане, не раз натикаючись на людей.

“Вельмишановна Маріє Карпівно! Я припустити не можу, щоб золоте серце ваше мало таку темну сторону, як от “сила волі!”

Але факт фактом.

Гадаю, perpetuum mobile не зовсім зручна річ для розумної істоти, як от людина, і на це каррозшук гляне не зовсім байдуже, дорога Маріє Карпівно.

А що ви хочете зробити з мене осілу людину, то я не відмовляюся від своїх, давно сказаних слів: я не довго вже буду лицятись до вашої доньки.

З пошаною до Вас, Маріє Карпівно, Ваш Маргариткин.

P.S.Зрозумійте — perpetuum mobile не зовсім зручна річ.

Маргариткин”.

Листа кинув у скриньку й знову помчав вулицею.

Над вечір зголоднів Петро Петрович, ноги йому підгиналися, хотілося спочити, і тільки жах перед тим, щоб не закам’яніти, гнав його вулицею.

Біг уже до свого помешкання. Здаля помітив крамничку Станислава Яновича.

Він конче мусить з’їсти пару теплих, пахучих вафель. Не доходячи крамнички, почав гукати:

— Станиславе Яновичу, дві, прошу дві, Станиславе Яновичу!

— Дякую!— крикнув Маргариткин, схопивши вафлі.

— Сказився хлопець! —промовив Канський, поглядаючи вслід Петру Петровичу.

Уже зовсім смеркло, як він увійшов до себе в кімнату, скинув шинелю і, не зупиняючись і на мить, став ходити з кутка в куток, обмірковуючи серйозної ваги справу.

Він не ляже спати, він ходитиме так усю ніч, а завтра остаточно визволиться від злої волі.

І ходив змучений Маргариткин, душив голову собі руками, протирав очі, що злипалися від страшенної втоми. Опівночі, як над містом сумно продзвонив годинник, Петро Петрович застогнав. Він на мить уявив себе в такому становищі до самої смерти — рухатися й рухатися без кінця, аж поки дошка дубова не заспокоїть його в домовині.

Стало страшно. На чолі великими краплями проступив піт. Серце на мить завмерло, тоді знову швидко затіпалося, мов та викинута на беріг риба.

Ніч ішла тихо й повільно; здавалося, кінця й краю їй не буде.

А вранці принесли листа. Великими літерами було написано:

“Вельмишановний Петре Петровичу!

Мене здивував Ваш лист. Я, ніжна мати своїх любих дітей, і заподіяла-б Вам лихо?

Але нехай про це поговоримо за чаєм, разом з Вами, дорогий Петре Петровичу. Ви натякаєте, що вічно бути парубком погано? Так, це правда, і запобігти лихові — я з душею широкою. Час — великий чоловік. Так і моя Аня каже.

Тоді Ви натякаєте, що зробитеся бандитом і Вас зловить каррозшук, коли не віддам за Вас свою Аню. А чи ви знаєте її сльози, що проливає вона без Вас? Ви цього не знаєте, золотий Петре Петровичу!

Чекаю на Вас і зостаюся вдячна Вам — Протоплазмова.

P. S. Дивні чутки ходять, ніби Ви злигалися з якоюсь полькою, у якої чоловік торгує вафлями. Цікаво, що вам краще,— чи вафлі, чи полька?

Але ми з Анею не ймемо віри чуткам. Протоплазмова."

— Ні чорта не розумію! — сказав Маргариткин. — Дурить відьма, бач, крутить як. Гаразд.

Надів шинелю і вже без портфеля пішов до каррозшуку.

Ноги, як справжній автомат, несли його вулицею. Їх уже годі було й зупиняти, самі звертали в якийсь бік і нарешті стишили ходу свою перед великим будинком.

Маргариткин миттю збіг на другий поверх, опинився у маленькій кімнатці, де за столом, боляче позіхаючи, сидів не зовсім молодий чоловік.

— Драстуйте, товаришу! — привітався Петро Петрович, вклоняючись.— Можна?

— А чому ні? — неохоче промовив чоловік, чіпляючи собі на носа пенсне. — Сідайте.

— Ні, я й так! — став тупцятися біля столу Маргариткин.

Він боявся сісти, щоб тоді не довелося міліції виводити його на вулицю.

— Тут справа серйозна, так-би мовити, злочинна. Не знаю, зла думка чи инше що, але я мушу вічно товктися, не сідаючи...

— Прошу! — перепинив його вартовий агент.— Дозвольте прізвище, у вас грабіж?

— Нащо прізвище, вислухайте так!— уже злякано скрикнув Маргариткин.

— Ну, кажіть!— запалив цигарку агент, уже буйдуже поглядаючи на свої нові чоботи, що купив сьогодні.

Петро Петрович, переступаючи з ноги на ногу, почав з’ясовувати:

— Мене день назад ударено у груди. Синяк ще й тепер свідчить, а головне, що я не можу всидіти на місці... Тут злочин вищої кваліфікації. так-би мовити...

— Вас ударено?— підняв брову агент, все ще позираючи на чоботи.— Ударено, і не можете сідати? Значить, те місце, яким сідаєте, зруйноване?

— Глузувати я не радив-би вам! — упевнено сказав він, уже пройшовшись по кімнаті.— Я, особисто, вам не радив-би!

Агент скинув пенсне, примружив очі й, випустивши дим з носа, промовив:

— Не кипіть, сідайте і до ладу з’ясуйте, в чім справа. Ви жартуєте?

Петро Петрович ще дужче розлютувався. Навіть на одну мить зупинився і, піднявши руку над головою, мало не скрикнув:

— Громадянине! Ви мусите рахуватися з людиною... ви добре знаєте, що мені сідати не можна, а глузувати...— і ще швидче почав ходити по кімнаті.

— Дивно, дивно, сідати того... а ви сядьте! — уже справді глузливо запропонував вартовий.

Він за довгий час своєї роботи бачив різних людей із заявами. Деякі з них були просто ідіоти, але такого, як Маргариткин, вперше здибав. Через це йому просто було цікаво, що буде, коли той сяде?

Але Петро Петрович глянув на це инакше. Він, викрикнувши слово — бюрократія! — вискочив з кімнати на вулицю, і швидко, розмахуючи руками, побіг додому.

І коли-б не Станислав Янович з своїми вафлями, Маргариткин напевно виконав-би свою страшну думку.

Виглянувши з віконечка, Станислав Янович побачив Петра Петровича, що незвичайно біг вулицею. “П’яний хлопець!” — подумав він, і коли той порівнявся з крамничкою, схопив його за руку.

Маргариткин мовчав, зблідши на смерть. Ворушив тільки губами, поволі переступаючи з ноги на ногу.

Станислав Янович подав йому вафлю й сказав, посміхнувшись:

Петро Петрович рушив з місця і тихо трохи спантеличено пішов додому. Не вірив просто, був радий до безтями, часто зупинявся перед вітринами, щоб перевірити, ізнову рушав далі. Навіть дома вже ліг на ліжко, полежав трохи й підвівся без сторонньої допомоги.

Тоді, з перевтоми напевно, глянув на годинника й довго про щось думав. Стрілка показувала половину до шостої.

Увечері Маргариткин одяг нового костюма і сів на візника, наказавши везти до Протоплазмової.

Перед її будинком зупинився, повернувши назад. Він піде до “неї” завтра, зараз конче треба спочити десь у затишку й забути про минулий день. Постерігши, що Станислав Янович уперто сидить у крамничці, Маргариткин поїхав до його Ядвіги.

— Шию, о п’ятій з половиною почала та й досі...

— Голка заржавіла! — безжурно говорила Ядвіга. — У мокриці стриміла по цей час!

Маргариткину стало чомусь страшно. Не промовивши й слова, пішов додому. Лягаючи спати, глянув собі на груди.

Тіло було чисте й ніжне мов у малої дитини, жадного натяку на будь-якого синця! Тоді подумав: мокриця.

Вранці наодеколонив листа, написав: “люблю, Аню!” — і поклав у середину засушену фіялку. Коли виходив на посаду, жартовливо ущипнув за підборіддя Гапку, що зачиняла за ним двері.

Після цього завжди ходив тихо Петро Петрович, часто зупинявся перед крамничкою Станислава Яновича, брав вафлі й, посміхаючись, запитував:

— Нічого, дякую! — відповідав той, а як Маргариткин відходив, сопів носом, червонів на лиці й шипів, ламаючи між пальців суху вафлю:

Я записав цю історію, — яку, між иншим, почув з уст знайомого бухгальтера,— не з тим, щоб кожен із читачів, випадково потрапивши до великого міста й глянувши на швидкий рух людей вулицями, подумав: напевно все це мокриці, пришпилені голками! — зовсім ні. Моє сумління не могло мовчати про нещастя, що сталося секретареві Маргариткину.

А все-ж таки дивно, коли такі недоречності й таємниці трапляються на білому світі.