— Спуску не давай, срамота!
— Не вгледиш, коли гуляє, аби чесно...
Говорили здавлено, слова язиком мішаючи, як у барилі.
— Чув? Синок не твій, кажуть!— широковидий дядько, борода віхтем на груди.
Сухорлявий — так змученого Христа малюють — перегнувся удвоє, вузьке лице над вухом широковидого:
— Брешуть!— якось винувато й боязко.
—Кажуть! А ти спуску не давай, сором на голову. Жінка — капшук на тютюн, згубиться.
Над ганком сіро похилилася береза. Пахла дьогтем. Загубила сухий шелест над хатою.
Шепотіли довго.
— Жінка — око запорошене,— дурить!
Мовчав сухорлявий на вигляд. (Так малюють змученого Христа на покуті).
Тоді увійшов у кімнату, запалив лямпу, байдуже обвів очима.
Широке ліжко коло стіни, над ліжком колиска.
Не роздягаючися, ліг на лаві, кулаки собі під голову поліном гарячим, подумав:— “ранком прийде весела, чи розгублена?” Пригадався дядько дужий і жилавий, мов дуб.
“Жінка — око запорошене,— дурить”.
— Брешуть!— спраглі губи кинули у темряву.
Стало страшно. Під головою німіла рука.
Чорні шибки — ніч туга і темна.
Ніч проростає ранком зеленим, колише думку, горе ховає на дно, топить.
Ніч у вікна — життя наше нерозгадане, непривітне.
Брешуть!
Ранок почався, як завжди: з колиски закричало пронизливо й нахабно.
Треба молоко розбавити водою, всипати пшона і, поставивши на примуса, чекати.
Робив зручно, не хапаючись.
Беззубий ротик хлопчика—вперше розпукала троянда. Жадібно ложечку ловить, п’є.
Волохов люб’язно гладить біле волосся дитини, дивиться собі на ноги, на свої великі, чорні пальці.
На стіл спустився павук. Чомусь подумалося:— “прийде зараз”.
Голосно:
— Прийде мама, га, прийде?
Сьогодні не піде до канцелярії, скаже — заслаб. Яка радість — побачити “її” вдома, тоді сміятися весело й щасливо. Ні, він сьогодні не буде писати паперів. Був нервовий. Підійшов до вікна, хлопчика посадовив перед шибкою.
Вулицею проходили службовці. У них на обличчях лежав такий сум, така нудьга безвихідна, немов-би вони що-дня ховали людей загиблих. Волохову стало боляче.
— Скот!— подумав терпко.
Шумно проїхала карета з “виконкомом”.
— Ваню, кажи — дурак!— вказав пучкою на карету.— Кажи — дурак поїхав!
Дитина байдуже махала ручками...
— Дурень сам! Батько ще, дай сюди!
Волохов кинувся. “Вона” з’явилася, як сніг на голову.
— Дай сюди!— грубо потягла до себе дитину.
— Щось не було... довго...
— А тобі діло?
— Ні, просто скучив, як же так...
— Глянь, скучає — морда така!— зареготалася глузливо й порожньо.
Волохов змучено глянув на годинника. День пропав. Завтра буде мовчати в канцелярії, голову пов’яже хусточкою,— слабий.
Але чому вона роздратована?
— Винеси пелюшки, що-вже службу кинув, стирчиш дома?
Мовчки зібрав шмаття, намагаючися зникнути з кімнати.
— Куди тікаєш, питаю, хто буде годувати нас?
— Сьогодні тільки, Ваня плакав...
— Ваня!— перекривила його.— Ну йди, пелюшки випери, я з дому піду.
Піде з дому. Безумовно, піде. А чому мовчить, хіба не може сказати проти цього що-небудь? Ну, сказати тільки.
Але вона так призирливо на нього глянула!
Ні, краще мовчки дивитися на сонце. Нехай воно очі сліпить, останній мозок випалює,— але глядіти мовчки.
Укинув пелюшки в діжку, налив води потер долоні милом.
“Жінка — око запорошене, дурить”,— і вже пронизливо ускочив до кімнати.
— Лідо, хотів поговорити...
— З ким?
— Сказати тобі...
— Ніколи, пери отам поговориш з собою.
Вода холодна й смердюча. Мило, як камінь — не милиться.
Ґанком пройшла Ліда з дитиною. І стало порожньо й сумно.
Незрозуміло лозиною душа гнулася, гнулася спина коромислом над діжкою, милом пахла, тугою невідомою нила.
Тоді віжечками перетяв подвір’я, сів на призьбі, згорблено думав.
Думав і колись, ще як хлопчиком на якономії свині пас. Тоді думка, струнка й далека, повною рожою квітла.
Тепер — порожньо й скупо — жолудь червивий, порожній.
З-під ноги зірвався пил. Через тин — колючий вітер налетів, шпильками. Очі капнули гостро й блискуче. Пил.
“Брешуть”.
Сухі пелюшки склав у сінцях, до лоба хусточку вогку приклав, — сонце пекло і сліпило пляшками битими на смітникові. Замів до лівку, на віника павутину зібрав, подушки підбив, широке ліжко заслав ковдрою.
Тоді зупинився скорчено й сумно. Поволі погляд свій перевів на двері.
На порозі стояв приятель Сквирський, глян в на нього, зареготався.
— Чудний!— з повних його губів зірвалося.
Волохов:
— А що?
— Не везе тобі, бо чудний. А погана вона в тебе!
— Про що ти саме?
Знав, що той скаже йому щось дуже страшне й боляче.
— Не чоловік ти вже їй!— посміхався добрими, майже дитячими, губами Сквирський.
— Держи вдома, втече. Він до міста їде, з ним вона.
Про що ти саме?— промовив Волохов, добре розуміючи, в чому річ.
Од Сквирського дужою молодістю пахло, волею молодечою,— густий вітер над пролісками — Сквирський.
— Прощай!
Слова людські — посіяний кукіль на камені.
Вірити тяжко.
Слова — ластівка з рук пущена, не озирається.
Брешуть.
Рішив серйозно поговорити з нею.
Так, він поговорить. Тільки зав’яже мозок свій чадно, горілкою густою, синьо.
“Смішно!” — краєчком рота посміхнувся Волохов, пляшку сховав у сінцях за діжкою, сів на лутку, пучками вибиваючи по шибках.
Не знав — звідки вийде.
З правого боку — думати важко; з лівого — покладе тоді свою голову йому на плече і як колись:— “Марку!”
Ні, вона конче вийде з правого боку. Тоді пляшка, що за діжкою, тоді пригорне свого Івасика до себе і тихо скотяться сльози на білу сорочечку дитини. І більше не вернеться минуле,— черемха на леваді аптекою, щастя черемхою густо пахло і цвіло зірницями вечірніми.
Згадки товпилися, мозок надимали, кров’ю скроні напоювали, надія черемхою колишньою — в’яла.
Несподівано навіть для самого себе ускочив у сінці, перехилив пляшку до дна і, губи витерши, запалив лямпу. Зрозумів: — з правого боку.
Руками сперся на стіл, пильно дивився на двері. Нічого не бачив.
— Драстуй, чого вирячив очі?
Дитину в колиску поклала, роздяглася шумно.
— Говори, слухаю!
— Де лазила?— випалив Волохов.— Питаю, чи довго лазитимеш до світу?
Вимовляв твердо, ніби намагаючись не сплутати слова.
— Що-о? Що ти сказав?— крикнула Ліда, вмить спинившися серед кімнати.— Що ти сказав?
Волохов, руки опустивши, стояв перед нею.
Вона очима смоктала його фігуру, нівечила його, корчила лице йому захованою мукою.
— Скажи вдруге!
— Я сказав...— одступаючи до дверей, шепотів він,— що ти не буваєш дома...
— Дурень ти, каліка нещасна!— раптом засміялася Ліда.— Далі що?
Сіла на ліжко, розвязуючи черевика.
— Далі так неможливо, у нас дитина...
Але чому вона упала на подушку, захльобуючися з реготу? Чому такий божевільний сміх? Стало страшно.
— Ну, йди. сядь коло мене!— уже тихо сказала.— Я тебе люблю. Чому-ж не цілуєш? Ось ручка, така чиста й ніжна. На!
Волохов недовірливо ступив крок до неї тоді бистро губами притулився до її руки, голову поклав їй на коліна і, плечима здрігнувши — голосно заплакав.
Гладила йому волосся, посміхалась.
Нарешті підняв радісно червоне лице.
— Годі, будемо спати!— суворо сказала.
—Ти п’яний?—здивовано скрикнула.
Винувато у-вічі глянув, і вже щасливо:
— З горя. Більше не підеш?
На столі погасало світло. У кутках хиталися, ніби перешіптуючися між собою, густі, суворі тіні. Десь далеко, за вікном, вив глибоко й моторошно собака.
А-уа-а!
Просто не могла заснути. Збоку це тіло пітне, противне, як черевик улітку — вогкий.
Прислухалася, як суха береза дряпає шибку, ніч під стелею була дзвінка й сіра, як ті будні, без радости.
Стиха встала, вийшла на ганок. Пахуча земля м’ягко залазить за пазуху, лоскоче її здорове, тепле тіло.
У сінцях сорочку спустила на землю, руками провела по ногах. Потяглася. Згадала “його” усміхом. Зрівняла з Волоховим.
— Пхе!
— Блохи трусиш?
Швидко натягла сорочку. У прочинені двері заклопотано виглядав Волохов.
Одвернулася злісно, мовчки.— “Криса”.
Буде ранок зелений — око сліпе у п’яниці, хмільний день, без кінця колія людська, тривожна.
Щасливий Волохов. Сьогодні вся канцелярія чомусь весела.
Волохов навіть жартома ущипнув машиністку, вона скрикнула, вибивши не ту літеру, що треба. Він задоволено потер долоні.
День минав одноманітний. Завжди одноманітні папери були тепер приємні, як поезія. І коли-б не суворий бухгальтер в окулярах — лоб у Волохова був-би чистий і гладенький, як самовар.
Мусій Овсійович згорнув свою бухгальтерську книгу, поклав окуляри на бюро і розбито промовив — так, щоб усі чули:
— Дивуюсь — радіє, коли сумувати треба.
— Я радий, бо щасливий!— перебив Волохов.
Канцелярія глузливо посміхнулася.
Волохову стало неприємно. Здалося, що не дурно озвався бухгальтер. Як вийшли на вулицю — підійшов до нього боком.
— Ви серйозно говорили?
— Я не молодий гратися.
В лице колючками вдарив вітер.
Дома постіль розкидану побачив, колиску біля дверей, на столику записка літерами великими.
Тоді бухгальтер пригадався лячно.— вітер у щоки порожньо.
Він знає, він не буде читати записки не вірить нікому в світі. Вона не така.
Вийшов на вулицю. Постояв на ганку, скинув капелюха на вітер, пив грудьми спітнілу вулицю.
(Думки людські — шелест листу осикового, дрібно.
В’януть).
Знов увійшов до кімнати, постояв трохи, з очей сльозу вичавив: — “Лідо!” Схилився на стіл.
Вузькі й сухорляві плечі у Волохова. М’ягка й волохата ніч на дворі. Колюча непривітна земля.
— Лідо!
Тепер приходить він з канцелярії, бере пилом припалу скрипку, грає і плаче. Колишнього Волохова не впізнати.
(Гремить гроза над лісом, трищать дуби в темряві, корінням пахнуть. Ранком тихим — кладовище сумне, де гойдався лист зелений — прикра, густа даль.
Волохов).
Одного разу — лист. Яле хіба мало знайомих розкидано по світу? Байдуже розірвав конверта і зразу вискочив з канцелярії. Був радісний і щасливий.
“Сьогодні, тільки сьогодні приїде!”
Постіль охайно згорнув, фіранку змінив новою, розпукане серце — в чекання. Пасажирський о восьмій. Чверть години — і рівна, радісна колія.
Дзвоном минуло вісім. Над вулицями повільно прослався дзвін.
Чомусь лиховісно зрозумів Волохов, що “вісім” ніколи вже більше не повернеться. Але-ж можна піти на станцію! Може чекає на його? Він піде, зараз же й піде.
Біг вулицями. Нехай тіло горить, воно не варте уваги.
Станція темна, жовтий семафор точкою, у темну глуш у безвість густі рейки, шпали — трухло...
— Пасажирський?— здивувався телеграфіст.— Давно пішов!
Тоді йшов кудись назад Волохов, чув, як збоку пріла земля, зверху шелестіли клени, а небом промчала біла, пронизливо-бистра зірка.
І дні після того минали, через тини перелазив вітер з левад, ніс густу черемху, наштрикувався на паркани і гув уїдливо телефонним дротом.
Як завжди.
(Ниє душа Волохова, мов накололася на щось,— перев’язане хусточкою серце давить.
Як завжди).
— Говори, я слухаю тебе!
— Її кімната килимами квітне, під стелею синя пташка б’ється. Красно.
— Говори, друже...
— Вона любить його кучеряву голову, його стан — тополя на шляху у степу гнеться. Він силу грошей має. Він любить свого хлопчика...
— Далі, не зупиняйся! Він любить мого Івася?
— Він любить свого Івася! Має гарний будинок...
— Більше не скажеш, друже?
Приглядався в кутки, де мертво ворушилися тіні. Шибку дряпала суха береза.
— Ти мовчиш, не скажеш більше?
...
Сльози.
Тоді пучками розчавив гнилу грушу на столі і посміхнувся знівечено.
— Бачиш, друже?— показав забруднену руку.
—...Потому ударив її стеком і з вечірнім експресом зник. Вона плакала, за місяць очі виплакала сині. Івасик після того помер...
— Мовчи, він помер?
— Так. Він надсилав їй гроші, писав будинок у її власність...
— Не треба. Він помер? Іди собі.
Волохов — випита чарка до дна, п’яно. Очі тоді жмуряться на сонце, гаснуть.
Чарка — до дна. І стоїть тоді над нею порожньою стомлена людина, думає свою думу одиноку, стискує пальці, і вхопивши чарку, над головою її підійме і шклом срібно ударить об долівку.
Прощайте дні мої розгублені, я позбираю шкляночки до-купи і обережно покладу їх на стіл. Позбираю... дні.
Рішив Волохов поїхати до “неї”.
Було тяжко сидіти у вагоні й чекати ранку. коли замовкнуть колеса перед сірою станцією. Їхав, стулював очі свої, часто брав за груди себе і знову прибито дивився в темні, суворі вікна.
Вранці небо вогко упало на землю, сірою пеленою вгорнуло будинки, сікло дрібно й порожньо.
— Швидко, будь ласка!
Волохов не чув, як коняка мірно кресала іскри.
— Швидко будь ласка!
Вона мусить вийти. Неминуча зустріч має бути не тут, де його Івасик у муці стулив очі.
Гукнув на безпритульного. Дав монету й записку. Сам пішов у їдальню.
Перед собою — годинника. Пиво.
За стойкою брязкали шклянки. Здавалося Волохову, що то не шкло брязчить, а щось страшне залізло йому в середину і грубо й дзвінко ворочається своїм колючим тілом.
Ще п’ять хвилин...
Пиво гірке, хліб горілий, нудно.
Дві, одна хвилина...
“Нарешті дивно — розпутна жінка так нахабно поводиться!”
За пів-години їде. рушає експрес...
Рахував секунди. Не з’являлася. Тоді рішуче піднявся, надів капелюха.
Він покаже!
— Марку...
В одчинені двері шумно влетіла вулиця
— Драстуй Марку...
Він хотів узяти її руки, притулити губи свої до них, але — незрозуміло для себе — схопив порожню пляшку і з розгону вдарив її в лоб. Пляшка шорстко розбилася. Ліда в’яло посунулася на підлогу. На лобі червоною смужкою виступила кров.
Волохов, не стримуючи себе, чоботом ударив її в живіт, тоді поволі витер своє лице долонею і швидко вискочив на вулицю.
На станції експрес розводив пару.
Вже дома зупинився серед кімнати, обвів очима стіни і, помітивши там скрипку — зняв її з гвіздка.
(Симфонія).
Буде мірно капати дзвін над хатами, минатимуть хвилини, вітер наштрикнеться незрозумілий на тин і приколе ніжне ридання скрипки, що, мов пташка поранена, битиметься крильцями, поки останнє трипотіння не скорчиться й не стихне.
(Симфонія).
У пивній потомлені музики їли солоні огірки. Великий бас ще поважно гудів своїм нутром. Було вже пізно.
За окремим столиком — двоє.
Один голову свою поклав собі на руки, здавалося — дрімав. Другий схилившися над ним, щось уперто й уїдливо шепотів. Це була вже літня людина, з випитими білими очима.
— Спиш?— запитав він. — Тоді Волохова поклали...
Не закінчив.
Той, що здавалося дрімав — миттю піднявся, схопив порожню пляшку і, націлившись на нього, дико крикнув:
— Годі! Мелеш дурницю в лице дам!
Старий винувато посунувся на підлогу, був п’яний.
— Це так... инакше заборонено!— шепотів він — Думка єсть, але, знаєш, язика зав’язано.
Бас довго ще гудів своїм видовбаним нутром, як людина залякана теперішнім днем, коли душу її видовбує іржаве, незграбне долото.
Ниє.
Одужання — ніколи.