У двері хтось постукав.
Лука схопився з стільця і здивованими очима озирнув свою келію. Стіл, недоїдки, перекинута пляшка, розчинена в стіні шаховка, клітка з вічно рухливою канарейкою... Десь далеко за архирейським садом заходило сонне і від цього в келії було сумно-сумно. Па протилежній од вікна стіні хвилювалась червоняста пляма.
— Невже це я спав?— думав чернець, ростираючи червону смугу на руці.- Хм... та й де заснув—аж смішно! Руку одлежав тільки.. А-а-а.
Він хотів потягнутись, та так і залишився з витягнутими руками вгору, бо саме в ту хвилину щось пошкрябало в двері й кашлянуло високим тенором.
Лука підняв високо брови. Не доведи, Господи, намістник чого-небудь прийшов! От буде катавасія... Єдиний раз в житті напивсь та й то попадусь. І як це воно вийшло—він ніяк собі не зьясує. Причепився той Павзаній, увьязався—“вино веселить сердце человѣка”,— десь зьявилась пляшка, щось потім він гидке балакав.. Боже мій, невже це все я робив?
Він кинувся тихенько, щоб і не стукнути нічим, на столі прибірати. Взяв пляшку й поніс до шаховки, але на півдорозі остовпів, бо за дверима розмовляли.
— Ваше преосвященство, він зараз відчинить—говорить хтось басом.
— Благословіть, ваше преосвященство—галушкою давився якийсь тенор і цмокнув у руку. Хтось третій делікатно кашляв.
О. Лука з пляшкою в руці стояв посеред кімнати білий, як крейда. Його трусило, як у пропасниці. Жадібно прислухався.
За дверима тепер уже шепотіли. Чувся придушений сміх. Потім знову стало тихо. Що-ж це таке з ним сьогодия? Сатана глузує чи що? О. Лука якраз нещодавно читав житіє одного святого, де росповідалось, як сатана заліз у рукомойник. А може це так тільки причувається? Так ні ж, не причувається, ось аж мороз по-за шкурою ходить. За дверима хтось уже голосно реготав. Чулось по сміху, що аж за живіт береться.
Що ж не може бути? О. Лука навспинячки підійшов до дверей і притулив до них ухо.
— Бісова хворобо!— гаркнуло раптом, за дверима, аж Лука одскочив—та одчиняй ти чи що.
— “Павзаній” — майнуло в думці Луки.- “Це Павааній штуки строїть. Налякав... Ху! Од серця одлягло трохи. Одкинув гак з дверей.
— Йди вже, йди, бодай тебе так ходило—жартував він, прочиняючи двері, а сам ще тремтів.
— Вніду в дом твой — ревів Павзаній, переступаючи поріг.
— Що це ти заснув тут, чи що? А пляшку чого носиш—так до вподоби вона тобі?— ха-ха-ха!
— Ет, не вигадуй...—Лука жбурнув її на ліжко.— І охота ото тобі лякать людей—трохи незадоволено обізвавсь він.— Ну прийшов би, постукав, а то...
— Чекай, ще не так колись налякаю—ого!
— Та я тобі справді кажу...
— Ну годі, годі, ти вже підеш — перебив о. Луку Павзаній і затягнув пісню “Гуляв чумак на риночку”.
О. Лука швидко поприбірав на столі. Він знав, що сьогодня з Павзанієм нічого не вдієш. Певно знов найшло на його божевілля. І що воно за людина? Відколи він живе з Павзанієм, а й досі не розбере, що воно за людина? Ось почав ні з того ні з сього “Вечная память”. Та як же співає!— плакати хочеться. А це увірвав і заходився по келії танцювати, плутаючись в підряснику. Ляпав у долоні й наспівував:
— Закачаю, закачаю, куплю сахарю і чаю.
Ой пий, жінко, чай та не вдаряй на печаль.
Раптом став і задерши голову як жеребець, завів: і-і-гі-го-го-го!
О. Лука знизав плечима. Дух святий з нами! Ніколи ще не було такого з Павзанієм. Чи не збожеволів він часом? Он несподівано змовк, так прикро подивився, мов святий. А він же ієродиякон.
На дзвіниці вдарили до вечірні. О. Лука тричі перехрестився.
— Дзвонять?— мов не чуючи перепитав Павзаній,— ну, от і добре. Він підійшов до Луки й почав йому дивитись в вічі.— Хай, хай дзвонять... так... хе-хе... А ти знаєш, що я тобі хотів з сказати?
— Кажи вже, що там таке, та не дивись тільки так.
О. Лука боявся чогось Павзанія.
Слухай—глухо промовив Павзаній, і чулось в цьому голосі щось нове, якась ненажерливість.— Сьогодня { ми на вечерню не підемо.
— Як то?..—здивувався о. Лука.
— Не будемо—тай край. Він заходив по келії. Нервувався дуже. О. Лука стежив за ним очима.
— Може б ти святої водиці випив? На, ось я дістану, проскуркою заїси...— сказав він обережно.
Павзаній через плече оглянувся, з призирством кивнув:
— Ти мене за дурня маєш, чи що?.. Заходив ізнову.
— Ну то хоч сядь,— прохав Лука.
— Ет!- мов од мухи одмахнувся Павзаній.- Що ти розумієш, ну що ти розумієш, скажи мені?— Він став проти Луки і чекав, що той скаже.
О. Лука ухилявся дивитися в вічі Павзанія, Оце ще нахаба цей Павзаній, хоч би як Бог одвернув. “Во імья Отця і Сина”— читав він по завичці молитву.
— Дурень ти і більш нічого, не дочекавшись відповіді, сказав Павзаній.— Ти тільки візьми собі в голову те, що ми їм не скотина.— Кому це “ім”—цього і сам Павзаній не знав добре.— То скотину можна запрясти та ще й ноганять канчуком, як не везе, а ми ж люде, розумієш ти?— люде.
— Та до чого це ти ведеш—скажи мені.
— Та до того, що... ет, що тобі казать. Уранці дзвонять, опівдня якісь молебні, акафисти, у вечері знов дзвонять—і це так що-дня. Нащо? Кому? Чого?— А ти все тягай, а ти тягай.
— Брате, охайнися, що ти кажеш? Ти ж таки манах. ти повинен...
Заблисли іскри в очах Павзанія.
— Ти це бачив? Оце, ні, ось оце о... бачив?
Брудний, волосатий кулак наблизився майже до самого носу о. Луки, Лука скипів.
— Ну це вже мені теж не подобається. Хочеш казати—кажи, а з кулаками не лізь.
— Ага, Так отож і не кажи чого не слід. Манах... хе... Як кажуть “не ради Исуса, а ради хліба куса”— добрий манах.
О. Лука хотів щось відповісти, але мовчав. Мовчки сопів носом і Павзаній. Він стояв коло стола і вертів в руках якусь іконку.
Темніло. В вечірньому повітрі розстилався дзвін, немов сумував, що його поклику не чують.
— Бов-бов... бов-бов...— кликав із дзвіниці дзвін. Часом вітрець односив його на поле, і тоді він згучав тихіше, плачем заходився, тільки чути було: о-о... у-у...
— Ну так згоден?
— Ні.
— Що ж, дурень і більш нічого. Хто це знатиме? Архирей ніколи в холодну церкву не ходить, намістника дома нема, а останні..
— Намістника, кажеш, дома нема?— Лука здивувався. Це для його нове. Власне не те нове, що намістника дома нема, а те, що він здивувався.
— Намістник поїхав з трьома послушниками на сіножаті, повернеться не раніше того вівторка. Що нам тепер з тобою? На волі, що хочемо, те й робим. Зараз, як прийде дзвонарь, пошлем по горілку та такий баль одкриєм, що й чортам стане нудно.
— Та я ..—почав несміливо о. Лука.— Тілько що якось... ну знаєш... а Бог же як...
Павзаній щиро розсміявся.
— Ну й дитина ж ти, Луко, їй-Богу. Ти думаєш, дуже там потрібні твої відправи Богові? А як же... хе...
Луку й самого щось трохи підбірало. А що, як би справді пропустити сьогодняшню вечерню? Хіба це гріх, чи що? То гріх людину вбити, а тут же...
— Та чого ти думаєш, як квочка? Я ж по тобі бачу, що хочеш погулять, ну й кажи.
— Добре—якось чудно промовив Лука і штучно засміявся. Але холодний піт виступив йому на лобі... “Боже, що це я роблю?”
— Молодець, їй-Богу за це славен єси, Луко—повеселішав Павзаній. Дай же я за це обніму тебе.
Павзаній обнімав Луку, а Лука був мов неживий. Ось і слину треба було б витерти з губ після Павзанія, але він й не поворухнувся. Гидко йому сидіти, гидко дивитись, гидко думати. Все, все гидке. А найпаче Павзаній.
А Павзаній, немов бурсак, що вирвався на волю, бігав по келії й казився. То ляпав себе по животу, то закручував угору свої руді, мов із сухої нехворощі, вуса, то без причини реготав, сівши на підлогу.
“Добре” — мов хто молоточкам стукав у голову Луки. Це він сказав це слово. Він згодивсь, згодивсь і тепер уже вороття нема. “Добре” — дзижчала десь муха. Як у безодню летів Лука, і так приємно було летіти, почуваючи, що от-от-от розібьється об гострі скелі. А разом з цим ненависть до Павзанія, ненависть за те, що сам би Лука так казився, як Павзаній, та лиш боявся це виказати.
Увійшов дзвонарь. Мов у чаду слухав його о. Лука і нічого не розумів.
— Та посунься ти, вороно!— гукнув на його Павзаній. Лука посунувся, але голова його була в чаду, як і раніше. Лиш наприкінці розслухав, що говорить дзвонар. “Підійшла якась бабуся, а я й кажу: еге, бабусю, запізнилась, вже одслужили”. “А як же я поспішала”,— аж заплакала бідна. А оце передала на свічку четвертак.
— “Бідна бабуся”—подумав о. Лука, але цей голос зараз же десь зник, і він сам, не тямлючи, прилучився до сміху дзвонаря й Павзанія.
Самовар на столі росповідав лямпі, пляшці й шклянкам якусь смішну пригоду, і ті від задоволення танцювали, дзвеніли, сміялись...
Павзаній сидів за столом пьяний і вибивав кулаками по столу.
— Е ехх, життя... чорги б його...
— О. Луко, та ну ж бо стійте. Ото... як дитина...
Дзвонарь держав о. Луку під руку, а другою лив йому на голову холодну воду.
Пус-сти... чуєш ти.. пус... ти— пручався о. Лука. Не міг уже володіти собою. Підгинались ноги, щоки обважнілі, мов наліплені.
— Та кинь ти його к бісу!— крикнув з-за стола Павзаній.
— Виспиться-само пройде.
— Це ти... Павзаній.. ти...—О. Лука хотів засміятись, але рот його сам розійшовся далеко далеко. Хотів оглянутись, але голова сама розігналась назад, мало вьязи не скрутились.
— Ти... ти мій друг... вір... вірний... Ти...
Дзвонарь підвів Луку до ліжка. Упав на його впоперек, ноги звисли, підрясник закотився і з-під його забіліли штани.
Пдпяя- — Отак краще, засміявся Павзаній.
Підійшов дзвонарь, обізвавсь стихенька:
— Справді, о. Луко, засніть, ось послухайте мене. Це в вас голова слаба...
О. Лука нахабно подивився. Ледве вимовив:
— До кор... ровниць веди...
— Що?!..—ще більше зареготавсь Павзаній—А торусь, мурий, чого захотів. Пішли вже додому коровниці. Годі з тебе, вже й так нагрішив.
— Павз за... слух...—не міг уже й слова долану промовити. Червоні плями заходили перед очима. Блакитні квітки на прозорій воді, зелені дерева схилились... шумлять. Кудись він іде далеко-далеко. — І-і-гі-го-го-го!—хтось кричить за ним. Оглянувся—якісь печери, темні темні, дихають на його пащою. Стоїть намістник і з докором його питає: що, брате, нагрішив? Волю почув, еге?— Грізно насуває на його.— Вечерні можна й не правити, так? Хай бабуся плаче—тобі нема діла? В геєнну огненну підеш ти, проклятий!— крикнув намістник і намірився на його патерицею. Мов несамовитий біг Лука печерами. Натикавсь на груддя, падав, уставав і знов біг. Запітніле коріння, що пасмами звішувалось із стелі роскривало свої обійми йому і зрадливо рвало на голові волосся. Раптом вибіг кудись па поле. Якийсь незнайомий манастирь збоку шкирив зуби своєю зубчастою брамою. Чорні манахи з свічками ходять по стінах. Тужливо, співають “Вічная памьять”. Дзвін поважний, ніжний-ніжний наливав у серце йому невимовного смутку Кого ж це ховають? Лука оглянувсь. За далеким темним бором заходило сонце, і сумно його провожала юрба хмар. Молодих-золотистих і старих, немов аж посивілих. Довго дивився О. Лука і не розумів, чого сумували хмари, чого кидало землю ясне сонце? І чого така брудна земля стала при заході сонця?
1913 р.