1. Діловод Іван Іванович Щур і товариш Кучерявий десь уже зустрічалися
Це ж якась клясична поверховість і недбайливість. Не додивитися — брюнет чи бльондин новий завідувач. Не визначити навіть, скільки йому років. І ще він, секретар, сміє, диктуючи папери, нахилятись близенько й зазирати їй за декольте! Правда, між нами кажучи, їй це приємно. Бо ж так лоскоче він очима, ніби гладить віями.
Але не догледіти, якого кольору кучері в нового зава — цього вона простити йому не може.
Вся канцелярія застигла, обімліла в чеканні, мов перед якимось стихійним лихом.
Та й подія ж знаменна — призначено нового завідувача. Якогось невідомого тов. Кучерявого. Все ж службовці про нього склали легенди, а Курочка знову ж таки не знала, чи він справді кучерявий, чи ні, а секретар не запримітив. Через те робітниця важкої індустрії, друкарниця Соня Курочка, сиділа і мрійно гладила тонкими пальчиками блондинів з чорними фігурними профілями — клявіші “Ундервуда”. Очі її задумливі й затуманені бачили, мабуть, якісь кучеряві далі, бо губи шепотіли ритмічно: “Кучерявий... товариш Ку-черя-я-вий... рявий... рявий...”
Ця ж сама Соня Курочка прозвала й тихого, справного діловода Івана Івановича Щура — Фіксатуаром Івановичем. За те, що він рясно фіксатуарив свою ріденьку, пісочного кольору, щетину на потилиці й на скронях. І коли вона трохи глузувала з нього, він сором’язливо втягував свою маленьку, схожу на прес-папьє, голову в плечі і, чудно вигинаючи її, говорив:
— Якже, якже, треба порядочок, знаєте, тов. Курочко.
— Я вас прохала, Фіксатуаре Івановичу, називати мене — Софіє Олімпіївно,— що за фамільярність!.. І у вас на комір піджака з голови лупа сиплеться, треба більше мастити голову, бо волосся бач як рясно росте.
Коли такий інцидент траплявся зранку, тоді Курочка цілий день катувала сором’язливого літнього Щура:
Фіксатуаре Івановичу, чому ваш гострий ніс ворушиться разом з верхньою губою, ніби все нюхаєте повітря... У нас воно чисте, не турбуйтеся.
— Хі-хі-хі, якже, якже, хіба я знаю, бог дав...
І бігав маленькими, чорненькими, як ґудзики очима по стінках, ворушив ворухливим заячим носом.
— О, ви в бога віруєте!.. Ага, будемо знати!
Тут уже зовсім спантеличений Щур не знав, куди подітись. Сковзався очима по стінах, по обличчях і низько вбирав свою голову в плечі, поринав по шию в паперах і старанно виводив свої відомості.
Говорять, що очі — це дірки, через які душа визирає на світ. Можливо: тоді душа в Івана Івановича — річ надто ворухлива, бо він ніяк не може примусити свої очі дивитися в одне місце, одно вони в нього стрибають.
Та це йому зовсім не заваджає. Почуває він себе й так прекрасно. І найчастіше спиняє дірочки своєї душі сором’язливо на Курочці. На цій білявій машинці системи “Соня”, що працює на машинці системи “Ундервуд”.
Все складне життя машини системи Соня, з усіма бажаннями й поривами, можна цілком вмістити у звичайний жіночий ридикюль останньої моди. Навіть для другої машинки треба більший футляр.
В установі, де друкарниця Курочка сидить напроти діловода Щура і де вся канцелярія застигла в чеканні,— розрядив напруження блискучий “Форд”. Зупинився він там, унизу, на вулиці і віддихувався, фаркаючи мотором. Секретар випадково виглянув у вікно і помчав зустрічати начальство.
Автомобіль — це надто великий удар, і вся установа остовпіла. Ніколи попередній завідувач не їздив на авто, а тут такий сюрприз.
Бухгальтер навіть рахівницю впустив, а очі Івана Івановича стрибали по стінах, як знервовані блощиці. Курочка шукала останнього порятунку в ридикюлі, де була пудра та дзеркальце. Але вона враз опам’яталася й дуже відважно почала бити по клявішах, схилившись над машинкою.
Хоча, коли вона пізніш прочитала те, що написала в ці урочисті хвилини,— тільки тоді зрозуміла, як знервувалася за роки революційної боротьби. Тоді ж вона й вирішила, що конче треба їхати на курорт лікувати нерви.
Недбало привітавшись, висока, огрядна постать тов. Кучерявого зникла в кабінеті. Постать не помітила, що Іван Іванович Щур витягся в струнку. Та немає нічого дивного, бо ж Іван Іванович має не автомобільні шини замість нервів і вміє поважати начальство.
Секретар рекомендував тов. Кучерявому службовців. Той стискував кожному руку. Після того, як Курочка посміхнулась своєю посмішкою, яку вона щодня репетирує дома, і подала холодні пальці новому завові, тов. Кучерявий підійшов до Івана Івановича. Цей розгублено подав розщіплені коротенькі пальчики начальству і зблід, а тоді почервонів так, що шрам на його лівій вилиці став червоно-сизий, як брудна рана. Десь із легенів не виходило повітря, ніби хтось напхав у горлянку промокального паперу.
Але тов. Кучерявий пильно дивився Щурові в лице. Скуб свою борідку, потім повів рукою по кучерях з сріблом сивизни, щось пригадуючи, знову пильно поглянув у Щурове лице. Спитав уривчасто.
— Де ми з вами зустрічалися, товаришу?
Іван Іванович зовсім розгублено заблимав коротенькими віями. Йому здавалося, що ця огрядна постать зараз придушить його, як шафа з паперами, не дасть і писнути...
— Де я вас бачив?.. Десь у якійсь справі... Чи ви не пригадуєте? Здається, давно десь.
— Аякже, аякже... Не... не... пригадую...
Потім чомусь у Івана Івановича відлягло, і він уже спокійніше дивився. Хоч усі в установі притихли, принишкли, а тов. Кучерявий кусав вуса й замислено говорив:
— Після контузії та різних тифів пам’ять ослабла. Чорт... Десь... Десь... Чи не на барикаді, попліч? Ви в Києві не...
— Ні-ні... Аякже, аякже. Хіба людей мало на своєму шляху зустрічаєш... Аякже...
Щур говорив швидко, ковтаючи слово. Він дійсно не пригадував, де міг бачити цю поважну людину. Тоді новий завідувач уже зовсім упевнено сказав:
— І вимова така знайома... ах, чорт!. Десь близько сходилися ми з вами, близько... В Харкові, в Києві, Сибіру...
— Аякже, право, не пам’ятаю, людей, знаєте, багато, хі-хі-хі,.. Мені приємно... Приємно, аякже...
І чемно кашлянув Щур у кулачок.
Тов. Кучерявий роздратовано ляснув себе по лобі:
— Ех, вилетіло! Не пригадаю, памороки забиті, а десь зустрічалися. І, здається, справа... чорт... якась справа...
Він повернувся і ступив убік, до свого кабінету. Щур миттю, дрібною ходою — тюпцем вибіг із-за столу:
— Вибачте, хе-хе, аякже, у вас ось, бач, пола в крейдочку вимазалася... аякже.
Він похапцем почав витирати рукавом полу піджака Кучерявого. Той, примруживши око, глянув на Щурову лисину, що блищала, як новий полив’яний горщик. Зробивши гримасу, пішов до себе. Іван Іванович розгублено повторював :
— Аякже, аякже...
II. Дивна кімната і таємні справи діловода Щура
Ясно ж, після такої зустрічі з новим завідувачем Іван Іванович став героєм установи. Хоч здавалося це все непорозумінням, але йому була приємна така зустріч, а, може, він і чув якісь знайомі нотки в голосі Кучерявого.
А новий завідувач кілька разів нагадував про свої сумніви пильними поглядами, які він посилав діловодові, коли проходив повз нього.
Тоді мимоволі Щур щулився, ворухливим носом нюхав папір. Шрам на його лівій вилиці наливався кров’ю.
Він боязким зором проводив Кучерявого до дверей кабінету. А той інколи замислено ще й обернеться і знову погляне.
Канцелярія вважала діловода Щура за якусь особу героїчну, бо він же колись мав спільні справи з цим легендарним старим партійцем, засланцем Кучерявим.
Соні Курочці навіть подобався вже і ворухливий ніс, і лисина, і трохи капловухі вуха в Щура. Вже й глузлива назва “Фіксатуар Іванович” не сплигувала з її рожевого гостренького язичка. Вона навіть цікавилася кілька разів, чом Іван Іванович не ходить до кіна, і натякала, що вона б радо пішла з ним. Та Іван Іванович був людина надто недогадлива.
І секретар почав ставитися до діловода чемно, обережно й навіть трохи запобігливо.
Іван Іванович, як завжди, виходив з установи останній. Уже як стемніє, приходив додому.
Поспішав вулицями, розбухлими від людей і напруженими від руху. Всім давав дорогу, ступав легким кроком, мов лягавий на полюванні, і здригався від несподіваного нахабного вигуку сирен.
Біля сопливого жебрака він теж проходив боком, трохи пригнувшись, пильно вдивляючись у лице. Ніби боявся, що хтось зараз схопить його за комір і почне робити скандал.
Така тиха вдача Івана Івановича дратувала його сусідів у помешканні. Різник Пупко, що жив за стіною, одного разу не витримав. Важким кроком, п’яний вліз у неділю в кімнату до свого сусіда й почав розмовляти, пересипаючи свою гнівну розмову словами, що свідчать про багаті мовні скарби людей його фаху та про їхнє вміння шанувати своїх батьків і богів.
— Ти що ж, манах чи святий? Я тебе питаю! Тихенький, янгол, тепер янголів нам не треба, вони нетрудовий елемент. Знаємо вашого брата, я податки плачу, я купець, а ти мовчиш і навіть не грюкнеш. Я державу тримаю з торгівлею, значить, не можеш ти мовчати!.. Сказано, всі говоріть! Розумієш? Іди випий, а то я тобі голову так оббілую, що й церобкоп не захоче таких кісток на навар брати. Моя душа веселиться, значить, не смій тихо сидіти!
Щур забився аж у куток на ліжко, сопів і щось шепотів своїми блідими сухими губами. Було чути тільки:
— Аякже, аякже...
Пупкові здалося, що його сусід творить молитву. Він глузливо довів іще раз безмежність свого специфічного лексикону і плюнувши хряпнув дверима.
А Пупчиха частенько, постукавши чемно в двері, в неділю, після обідні, вносила на тарілочці пару пиріжків з печінкою і, витерши масними товстими, як ковбаси, пальцями кінчики рота, говорила:
— З’їжте, Іване Івановичу, в поминовеніє раба усопшого Митрофана Пупка...
І зовсім пошепки, по секрету:
— Розстріляного оцими вальварами, сукиними синами... Господи, прости, помилуй і не минай твоєї благодаті...
Може б і відмовився Іван Іванович від такої ласки, та в нього не повертався язик щось вимовити, бо ця шестипудова грація могла б одним ударом своєї ніжної ручки зробити з нього начинку для пиріжків. Вона ж, зробивши таке святе діло, простувала до дверей на своїх струнких ніжках. Від її кроків тремтіли шибки, а на ній хвилювалися, як море в бурю, всі двісті п’ятдесят фунтів живої ваги прекрасних принад цього жіночого тіла.
Часто з посади біг додому діловод Щур з гарячим розгубленим фанатичним зором з-під козирка свого старенького кашкета. Рухи метушливі й тремтячі. Входив у коридор навшпиньки, безгучно відмикав двері, таємничо просувавсь у свою кімнату й клацав ключем і зубами. Все робив обережно — поспішаючи, похабцем.
Враз спускав темну завісу на вікно. Брав дубового великого стола й підпирав ним двері. На стіл ставив стільця, тумбу, поламаного грамофона й зеленого самовара.
Пробував посунути стола — чи він міцно тримається, чи не можна зворухнути його з місця.
Двері підперто міцно. Іван Іванович прислухувався біля дверей.
Потім навшпинки підходив до вікна.
Там, під луткою, чотири місяці робив це таємне сховище. Ніхто нічого не помітить. Він трохи навіть затримав крок, поглянув іще раз збоку, помилувався на свою роботу, посміх-вувся. Підняв шпари і з-під лутки витяг свою таємну синю теку. Витер, здув з неї пил і обережно, урочисто поніс до столу.
Тепер діловода Івана Івановича Щура не впізнати. Вага відповідальности за кожен свій рух лежить у нього на обличчі, в кожному кроці.
Сувора, творча зморшка — між брів і вогник високого гарячого надхнення — в очах.
Не помічав, як низько нависла над ним стеля. Як творить павутиння свій повітряний рейс з-під стелі і спускається аж до лисини.
Уважно він вставляв у ручку новеньке перо, наливав свіжого атраменту в каламар і хотів зняти сувору синю покрівлю з паперів, щоб поринути в глибину таємниць.
Але раптом міниться обличчя, робиться блідим, шрам червоніє — він двома легкими кронами знову до вікна. Лізе у своє таємне сховище й хутко витягає звідти невеличкого бравнінга, що блищить синьою крицею, мов крило хижого крука.
Пильно оглянувши його, клацнув курком, потім знову витяг з-під вікна щось і зарядив свого бравнініа звичайним корком для пугача.
Обережно кладе свою страшну зброю біля себе.
У теці зверху лежить кілька списаних аркушів доброго лінованого паперу. Списані вони чистеньким письмом канцеляриста.
Точною мовою, прекрасними гармонійними казенними зворотами пишеться там в проханнях про те, що накипіло на серці в цієї людини.
Тепер теж почав творити нову чорнетку, довго виправляв правопис — уже забув стару російську граматику. Скуб себе за тоненьке лосся спітнілої лисини.
Секретно.
Его Высокоблагородию Полковнику Козакову Заявление.
В дополнение к вышеизложенному, честь имею доложить Вашему Высокоблагородию, что мною снова замечено множество особенно резких случаев...
Тут він запнувся, захоплено перечитав написане і продовжував далі.
На чоло виступив дрібний рясний піт. Від перенісся лягла й напружилася жила. Творче піднесення досягло свого апогею, коли Щур ючав підраховувати всі факти, з якими треба було рішучо боротися найсуворішими засобами.
Закинувши голову на бильце, Щур відпочивав. Потім старанно перечитав написане, перевірив правопис, щоб не було жадної помилки, і обережно поніс ховати в теку.
Кілька дрібненьких кроків з кутка в куток навшпиньки зрівноважили, чи, може, ще більше збаламутили гарячу кров творця. Тоді тільки озирнувся навкруги, а особливо на двері.
Та тепер він був уже не боязкий. Пригладив вихрики настовбурченого волосся на зкронях, закрив лисину сизим, від давнини, капелюхом і одягнув пальто з піднятим коміром. Узяв у руки свою зброю.
Глянув на себе у велике старе дзеркало. Дивився довго, уважно, пильно.
Перед ним стояла постать з низько на брови насуненим капелюхом. З-під капелюха дивилися очі, пронизливі й суворі, а над ними два руді віхті брів.
У правій руці ця романтична людина тримала револьвера, а губи міцно стулені, одна трохи навіть одвисла вниз.
Людина ніби крізь стіну, крізь мури бачила все наскрізь тими очима, і губи самі шепотіли:
— Стій, ані руш! Руки вгору... Аякже, аякже.
Дуло револьвера підіймалося від живота до лиця й застигло між бровами.
— Один рух і череп трісне, як горщик!.. Ні з місця!
Людина сміється диявольською загадковою посмішкою.
Людина в широкому капелюсі глузує із свого ворога, що вважав себе за невловимого.
— Хе-хе-хе, попався...
Сміється переможно собі в борідку чорна постать. Їй буде нагорода. Але... якісь важкі кроки в коридорі, хрипкий кашель. Хтось наближається до дверей. Таємна чорна людина — тепер діловод Щур,— механічно спускає тремтячу руку з пугачем на стіл, голова сховалася в плечі, а дзеркало ще гостріше перекривляє скривлене переляком сіреньке лице. Стиснуло подих. Чомусь кроки нагадували ходу Кучерявого, а це найстрашніше.
Дзеркало спокійно, мертво сховало цю зміну в своїх скляно-срібних просторах, блискучій глибині та брудних берегах.
Кроки затихли, розтанули в кінці коридора. Щур уривчасто почав дихати, потім трохи заспокоївся. Погладив чоло. Підійшов обережно до дверей і почав розбирати свою бойову барикаду з грамофона, стільця й самовара.
Засунув зброю в кишеню, просковзнув безгучно в коридор і пішов східцями на вулицю.
Темрява лежала густа, ніби все повітря було застелене перед очима грубим синім папером.
ІІІ. Не всіма чужими справами можна й цікавитись
Харків на Венецію не схожий і на Париж теж. Навіть мавши велику фантазію, не можна собі уявиш Харкова одним із цих найкрасивіших у світі міст.
Діловод Щур ні Венеції, ні Парижу не бачив. І вже давно живе в Харкові. Вулиці, якими йому доводиться ходити в установу, він так добре знає, як латку на лівому лікті свого піджачка.
А вечірні вулиці спокушають таємного діловода своїми тінями, темними нішами, і особливою, ніби обережною, людською ходою в темних завулках. Може, вечірні вулиці в уяві Щура схожі на вулиці Парижу й Венеції — хто зна.
Діловод Щур, з крисами капелюха низько на очах, з піднятим коміром проштовхував свої плечі у юрбі. Хоч любив він темні завулки.
Сьогодні так само люди здавалися йому надто звичайними. Тільки за одним рудим кашкетом спробував був піти, але той ударив ногою двері пивної і сів за столик.
Було вже пізно. Тоді Іван Іванович звернув у бокову вулицю навпростещь, щоб іти додому. Довга вулиця і два завулки. Він волочив ноги поволі у великих стоптаних калошах і, як завжди був незадоволений із своєю гулянки.
На його думку, надто дрібненькі, миршаві тепер стали люди і не цікаві, як оці сухі будинки, що горбилися залізними горбами дахів.
Хоч саме тієї ночі мусив був переконатися нічний скептик у ширококрисому капелюсі, що й тепер є надто складні ситуації навіть для таких звиклих людей, як він.
Несподівано Іван Іванович помітив, що у вікні одного двоповерхового будинку, схожого на канцелярську шафу, двічі блимнуло електрикою. Потім із дверей вибігли дві темні постаті й перебігли вулицю, сховавшись у тінь на цьому боці.
Два кроки з пішохода, під стіну, до воріт, і тихенько почав посуватися уперед ближче до того місця, куди зникли тіні.
Зробивши кілька кроків, застигне, і знову. Пройшов будинок, і ось зараз він сховається під цими ворітьми і звідси буде спостерігати. Та тільки ступив крок до темного провалу воріт — його раптом міцно схопили за плечі дві дужі руки. Коліно надавило на поперек, і Щур лежав на брудному снігу. Навіть писнути не встиг. Бо долоня руки другої тіні затиснула щільно йому рота. Він почав бити ногами, борсатися, сіпати плечима. Тоді той, що затуляв йому однією рукою рота, другою влучне так уцілив кулаком у скроню.
Тріпнувшись з переляку, Щур затих. Тільки цокали дзвінко зуби, і в голову вдарила думка, що отут йому кінець.
Хрипкий сухий голос над головою різко, пошепки заговорив:
— Тебе, Капкане, вчили — лягавого на роботі не бий... Не дреф, лежатиме. Та ще по кумполу гатиш, фраєр. Шукай шпалера.
Той почав облапувати, обшукувати кишені в штанях, а потім у пальті і витяг зброю. Хотів оглядати, що воно, але другий наказав:
— Затир, потім будеш дивиться!
Перший покірно засунув зброю собі в кишеню, щоб потім оглянути.
— Грубо згрудили довговухого... Насунь йому чепу на пику, щоб не бачив, а то потім буде...
Насунули Щурові на лице капелюха його, потім відстебнули, стягли з нього ремінця і скрутили руки.
Нічого не розумів Іван Іванович, тільки чекав; як зараз його вліплять у голову, і все кінчитея. Вже почував, як сковує холодом ноги, і на тілі виступив холодний піт. Нижня щелепа сіпалася й клацала дрібно. Лежав покірний, приголомшений.
Аж ось над його головою несподівано тихо один свиснув.
Легкий крок кількох ніг, і до гурту підійшло ще двоє. Один шепнув:
— Готово...
— А ми лягавого згрудили...
— О, грубо... Лежить, голубчик,— спокійно, авторитетно, не здивувавшись, сказав новий.
Всі враз, мов умовившись, поспішно щось порозбирали, і було чути, як запихали якесь манаття з пазуху і в кишенях дзвеніло металем.
— Пішли на хазу ...
— А з ним?
Капкан, що затуляв раніш рота, промовив з жалем:
— Ех, дати фраєру по кумполу, щоб померз іще трохи.
Хрипкий голос вороже, роздратовано прошипів:
— Гляди, Капкане, щоб я тобі в кумпол не дав... Сказано, лягавого не бий, коли він у тебе в руках.
— А я вам скільки разів говорив, щоб на роботі не билися, чорти, а то я вас помирю. На хазу прийдете, хоч голови собі позносьте!
Цей голос був суворий і твердий. Всі враз замовкли.
Один зостався стерегти, доки інші троє дійшли до рогу вулиці.
Там вони спокійно озирнулися навкруги й розійшлися в три різні боки, щоб зійтися в хазі.
Довго ще лежав Шур і не знав, чи є хто біля нього, чи немає. Коли ж, злякано моргаючи й непомітно поводячи головою, він зсунув з обличчя капелюха, біля нього вже не було нікого. Тільки на розі ліхтар стеріг сонну й підсліпувату тишу.
Засміявшись задоволено дрібним смішком собі в комір і сіпаючись від холоду й переляку, Іван Іванович звівся на тремтячі неслухняні ноги.
IV. Вечір спогадів
Усім відомі, безумовно, ті місяці, коли навіть коти стають ліриками і співають уночі на горищах і на дахах про кохання. Мешканці міста вважають ці нічні співи за перші радісні весняні мелодії. Це значить — іде весна.
Тоді по вулицях тече брудна вода з гноєм і сміттям. Про цю воду поети складають вірші, співаючи в сонетах і октавах про струмочки срібнострупні, що в них сонце миє своє чисте личко.
Але поети — здебільшого люди хорі. А кожна здорова, твереза людина бачить на вулицях не струмочки, а звичайні, брудні, засмічені калюжі води, що від них прокисають ноги, а потім буває нежить.
Що ж — люди радіють навіть кожному весняному прищеві в себе на носі. Та воно й справді приємно — над головою круки сперечаються за свої старі гнізда і весело забруднюють доріжки скверів. Доглядачі будинків та візники чистими бадьорими голосами з більшим запалом і голосніше лаються, бризкають багнюкою з пішохідців.
Ось саме в такий місяць і тов. Кучерявому, поважній людині, захотілося бути піонером, щоб у коротеньких штанцях промчати навскач по вулиці. Через те саме він, бадьоро цокаючи підборами, радужною посмішкою привітав службовців. Окремим поглядом зміряв Щура.
Раніш було Кучерявий тільки й згадає на посаді про знайоме обличчя свого діловода. Згадає тоді, коли побачить його. Останнім часом це обличчя настирливо почало лізти і вночі, — дратувала оця блискуча лиса голова, безпомічні очі, ворухливий ніс і навіть шрам на вилиці.
Тепер він знову кинув погляд на свого діловода. Та Щур до цього звик і посміхнувся трохи криво, запобігливо назустріч. Він уже почав звикати й до свого особливого становиша в установі. Навіть на посаду приходив у новенькому люстриновому піджачку й у сорочці в дрібну смужечку.
Курочка так і не знала вже, кому віддати перевагу, чи тов. Кучерявому, неприступному і могутньому, чи привітному й простому Іванові Івановичеві, теж героєві.
Вона знала, що Кучерявий надто цікавиться особою цього героя і навіть спеціяльно розпитував секретаря про свого діловода, але той тільки ніяково знизував плечима.
Останнім часом Соня Курочка інакше не називала Івана Івановича, як — Щурочок. І ніколи тепер у неї не повертався язик глузувати з нього. Її навіть подобався запах дешевого фіксатуару й біленькі краплинки лупи на комірі піджачка. Вона інколи підходила до нього й намагалася з серйозним лицем говорити про газети, книжки й про релігію, а він побожно слухав.
І вона була певна, що Іван Іванович, безумовно, дуже розвинена людина, тільки соромиться і через те ніяковіє. А до того ж, мабуть, не може встояти під її чарівним поглядом.
Хоч вона сама, правду кажучи, не цікавиться ні газетами, ні книжками, як і кожна людина, що хоче випередити нашу сучасність.
У канцелярії плавко танцював пил у смугах весняного сонця, і, мабуть, через те, що багато сонця лізло у вікна й хотілося стати піонером, тов. Кучерявий дав згоду Комслужеві кількох установ, у цьому будинку виступити на вечері спогадів, що мав відбутися цими днями.
Мабуть, через те саме він і прийшов своєчасно на вечір, і його зустріли гучними оплесками.
Спереду сиділа Курочка з блискучим рожевим бантиком у кучерях і вогкими очима поглядала на промовця і на Івана Івановича, що покірно сидів поруч, серйозно й солідно підперши коміром свій м’який борлак на зморщеній худій шиї.
Курочка помічала, що Іван Іванович починає більше впадати за нею, будувала деякі пляни й ближче тулилася до нього. Як гарно, близенько вони стояли сьогодні на бальконі п’ятого поверху. Так рідно стояли. Над ними на шпилі горіла електрика, під ними — місто..; Аж голова крутилася, коли стояла, обіпершись па вузеньке поруччя, побіч нього.
Комсомольці вже не мало чули про колишні діла Кучерявого й про його роботу ще в царському запіллі.
Він почав говорити густим голосом, впевнено. Сипав веселими іскрами переможного запалу, відчуваючи вагу своїх слів, сам помолодів від спогадів.
— Було і в Харкові. Пришкандибав я з Катеринославу й зупинився на Донець-Захаржевській, отут, ну, нас і накрили. От робота була... Я зліз на дах, а звідти на осику, на самий вершок, і сиджу, хитаюся, мов горобець, а потім утік... Це тоді я тільки починав.
На грудях у промовця блищала червона п’ятикутня зірка й орден Червоного прапору на френчі.
Уважно слухав Іван Іванович, напружено слухав, і ота зірка особливо чомусь свердлила око...
“Це таку саму зірку н на установах вішають, коли буває якесь свято”, лізли в голову думки. Дивлячись на зірку, він замислився, коли почув знову:
— Ще в Ростові була пригода 1906 р. Приїхав я туди з Харкова. Новенький пашпорт, усе як слід. Оселився в будиночку ближче до базару, бо заявив себе дрібним крамарем. Купив барахла і ходжу ніби на базар, ну, а сам свою справу роблю. І не помічав ніби нічого підозрілого. А поряд моєї кімнати жив якийсь чоловічок. Заговорив він до мене раз — таке миршаве, поганеньке. Познайомились... Якийсь дрібний урядовець... Такий чемний. У підкидного з ним гуляв, чайок у нього пив. Надто вже приставав, запрошував... Коли це раптом мені наказано негайно зникнути, бо кількох уже заарештовано... Взяв я нового пашпорта і вночі тихенько виходжу із своєї кімнати, щоб гайда на поїзд... Уже внизу почув, як рипнули двері і в мого сусіда. Не звернув уваги. Вийшов я на вулицю та в завулок. Зайшов за ріг, озирнувся, а із дверей того самого будинку вийшов мій сусіда — і за мною... Еге, сусідочку, не даремно ти прилипав до мене... Почав я плутати вулиці, а він за мною назирці. Погані справи... а вже й на поїзд скоро. Тоді я вирішив з ним ближче познайомитися та привітати його добре. Поволі перейшов вулицю і ринув у хвіртку якогось темного глухого двору. Став за виступом. А воно темно, як у негра в голові... Не минуло й хвилини, низенька постать просунулась у хвіртку..., а я, як бачите, парубок міцний — думаю, зазнайомимося зараз, мій любий... Затиснув у руці бравнінґа, і, тільки він порівнявся обережно зі мною, щоб пройти мимо, я розмахнувся та як зацідив йому в пику — навіть не кувікнув він, не гавкнув — так і ліг під ноги... Руку собі скривавив, бризнуло з писку
— Ай, ай!, людину вбили. Ай!
І Курочка, ще кілька разів вигукнувши істерично, похилилася на тремтячі руки Івана Івановича. Він заметушився і ще з одним службовцем потягли з кімнати друкарницю.
Курочка йшла розчарована й розгнівана, бо сподівалася, що сам Кучерявий підбіжить до неї, а воно хтось іще глузливо й зневажливо зареготав їй у спину. У дверях вони почули, що Кучерявий продовжував:
— Пізніш товариші говорили, що тієї ж ночі приходила поліція до мене, але в пустий слід...
Ще він розповідав про свою втечу із Сибіру... Заля захоплено слухала й перебивала його оплесками.
Застиглими очима дивився Іван Іванович на Курочку, щось шепотів, ніби заспокоював. Вони вже не поверталися до залі. Курочку повів додому рахівник із бухгальтерії, а Щур хутко, дрібним кроком добіг до рогу, злодійкувато озирнувся навкруги й широкими стрибками помчав кудись навпростець між темними спадами будинків, обминаючи ліхтарі.
V. “Честь имею покорнейше просить уничтожить советскую власть”
Цілісіньку ніч і півдня терпіла Пупчиха, прислухаючись до якогось непевного крику й гуркотіння в кімнаті свого сусіди Івана Івановича.
За стіною було чути тупотняву, біганину, якісь вигуки, ніби на зборах членів житлового кооперативу. Коли ж щось упало на долівку і забряжчали шибки, терпець спокійної поважної пані з тріском увірвався. Вона просунула в двері сусіда свою гладку граційну постать.
Те, що постало перед її зором, примусило навіть її нерухомі очі стрибнути злякано до брів, а руками схопитись за одвірок.
Біля столу сидів її сусід і писав щось хутко, а, коли вона увійшла, сусід заверещав і поплазував по долівці. У хаті все поперекидано, якісь папери на підлозі і склянки від розбитого дзеркала.
Мешканець кімнати сидів проти неї на долівці, намагаючись залізти під стіл. На ньому пошматована одежа — крізь неї світить голе тіло.
Невидющим поглядом Щур дивився па Пунчиху і ловив руками в повітрі свою голову, роблячи ними якісь рухи.
Потім поволеньки підвівся, ступив два кроки і, ловлячи себе за голову, забелькотав!
— Аякже, аякже, ось червона зоря на плечах, замість голови... Червона, і серп і молот... Світиться, правда?.. Горить... а я, бач, тут, коли мені треба бути там.
Язик не слухався, лице грало гримасами, руки плавали над головою, мацаючи невидну червону зорю, що у своїй уяві він носив па плечах замість голови.
— Це він, він посадив мені... Отой, як його, що велика зоря в нього на грудях, високий... Правда?
Крізь шари своїх фунтів Пупчиха почула, як її хтось гладить льодом по спині. Миттю, так, що жалібно застогнали дошки, вона кинулася до дверей, заіржала чи заревла низьким контральто.
— Свят, свят, свят, господь, ізбави і помилуй!
Застряла в дверях, помчала коридором з таким грюкотом, ніби там котили важку гармату, і міцно замкнула свої двері на засов та на замок.
Іван Іванович несміливо постояв, прокинувся, забрав папери в теку, а одного окремо тримав у руці.
І так, як був, у порваній одежі, в одному черевику, без кашкета, ловлячи руками себе за голову, пішов на вулицю.
Плутав завулки, вулиці, спотикався й підходив до мимохідців, питаючи, чи вони бачать, яка в нього прекрасна червона зоря на плечах. Ті кидалися вбік, перебігали вулицю, а він не помічав цього і йшов уперед, до своєї установи.
Службовці були здивовані, що немає за столом, завжди справного, Івана Івановича. Найбільше турбувалася, безумовно, Курочка.
Але вона тішила себе думкою, що це він так глибоко переживає її вчорашню істерику — тому трохи й захворів.
Сьогодні їй хотілося мріяти, дивитись у розчинене вікно на блакитне небо, і вона через те підрахувала вже, скільки вони удвох із Щуром будуть одержувати платні, коли поберуться. Згадувала вчорашню зустріч на бальконі п’ятого поверху... Таку романтичну зустріч над глибокою, темною безоднею вулиці.
Кучерявий, що останніми часами пильніше колупався у своїй пам’яті, намагаючись згадати зустріч із своїм теперішнім діловодом, увійшовши до канцелярії, помітив враз, що діловода немає на місці. Та спокійно сів за роботу, хоч якісь дурниці настирливо лізли в голову.
Незрозуміло тільки, як він міг не помітити, що Курочка сьогодні порівнювала у своїй уяві його й Щура і вирішила, що останній безумно цікавіший і рідніший. Але цей кремезний суворий більшовик із широким лицем і впертим підборіддям чомусь взагалі її мало помічав. Тепер же його байдужість уже не дратувала Соню.
У канцелярії рахівниці весело вторили композиторові, що грав стару симфонію “Ундервуда”, коли двері рипнули тихо, і просунулася незвичайна постать Івана Івановича.
Службовці озирнулися, принишкли. Курочка різко кудакнула назустріч.
Не помічаючи нікого, байдуже поводячи головою, Щур пішов прямо до дверей кабінету. Він так само ловив повітря над своєю лисою головою й мурмотів собі під ніс незрозуміло:
— От... справжня червона... і горить, горить...
Спокійно, повільно відхилив двері до кабінету Кучерявого і тією самою ходою легенькою переступив поріг, зачинивши за собою двері.
Раптовий крик.., Потім лайка.
Хрипко захарчав Іван Іванович на здивований погляд Кучерявого, поточився до дверей.
— А-а... Диви, диви, хороша?.. Причепив, ну бери, вішай, знищуй крамолу!.. Ось прохання, а я там повинен бути... Там, на шпилі. Зі своєю зорею...
Він усе ловив себе за голову, але подав окремого папера Кучерявому, а теку затиснув у руці. Потім враз обернувся, вибіг у двері через канцелярію і, щось промовляючи сам до себе, побіг коридором.
Навіть Кучерявий очманів і стояв з папером у руках. Тільки опам’ятавшись, почав читати папера, написаного за всіма правилами дореволюційного російського правопису:
Его Внсокоблагородию полковнику Козакову.
Честь имею покорнейше просить ваше Высокоблагородие уничтожить зту советскую власть, которую сеет вам известный бунтарь, кровавый террорист Кучерявий. Вышеозначенный известный вам Кучерявый подрывает трон и насмехается с Его Императорского Величества. Оный Кучерявий посадил мне на плечи красную звезду с серпом и молотом и прошу Вашего распоряжения, что мне теперь делать с вышеозначенной звездой и кровавым террористом бунтарем Кучерявим.
Агент вверенного вам Росговского Охранного Отделения И. Лопухов (Карандаш).
Вітром здуло Кучерявого з місця, рвонувся до дверей, махаючи папером перед собою: — Де він, де? Діловод.. Поверніть його, біжіть!
Секретар гончаком кинувся до дверей, а Кучерявий позаду говорив:
— На горище, на дах, на верхній поверх, це він!
А сам уже перегнав секретаря. Перестрибував через східці, вилетів до балькону п’ятого поверху. Просто з коридору — великі, прозорі скляні двері на балькон.
Він, стрибнувши через останні східці, побачив, що діловод Щур балянсував нетвердо на поруччі балькону, розмовляючи сам до себе і в одній руці тримаючи синю теку. Хистко коливався, бо ноги згиналися в колінах, але він пританцьовуючи все хотів стати лицем на вулицю.
Та тільки Кучерявий прожогом відчинив двері, як Щур увірвався і, махнувши, мов підбитими крилами, руками, безгучно провалився в безодню вулиць. Полетів униз на брук, і почувся глухий удар об землю.
Коли Кучерявий збіг униз і вибіг на вулицю, біля трупу вже збиралася юрба. Він грубо протиснувся вперед, поглянув на купу понівеченого, кривавого тіла Щура. З-під трупу цідилися в брудний пил тонкі струмочки крови в кількох місцях. Голова була підламана під тулуб. Кучерявий, не стримуючи себе, заплутав пальці в своєму волоссі.
— Та він же... От пам’ять відбило. Чорт! Все думав, знайома пика. І шрам... Я ж йому зацідив тоді уночі... Начальник охранки полковник Козаков, падлюка така... Тьфу!
Плюнувши кудись убік, Кучерявий пішов до себе.
Друкарниця Курочка, зоставшись насамоті, спочатку була зомліла, а потім зацікавилася поглянуїи на труп і підхопившись мчала злякано назустріч Кучерявому.