1. Дід не хоче покидати сторожки і розмовляє з онуком про бога та комуну
Еспанія — таке невідоме слово. Відомо, що Еспанія — це країна,, де живуть люди... А які люди, дід Картопля, натискуючи всією вагою думок на мозок, нічогісінько не може пригадати. Кілька років уже думає... Питав тихенько про це слово вчительку, так вона говорить, що в Еспанії живуть самі “бики” — бугаї. Плюнув Картопля та й пішов. Став би пан таке слово говорити,— бугаяче слово... Хоча слово хороше, не те що якась — комуна. Комуна тепер буденним словом стала, як і кожне інше слово, а Еспанію можна говорити тільки пошепки — таємницею.
Звик дід до комуни, бо сторожує в комуні “Хлібороб”, колишньому маєтку пана Самбурського Теофіла. Все життя жив тут — нікуди не виходив, так і зостався сторожувати, хоч раніш льокаєм був.
Увечері спрацьовані комунари сходяться до залі читати книжки, газети, слухати доповіді... Хтось барабанить у піяніно, хтось сміється... Всі сходяться, тільки дід Картопля — плюне й сидить у себе в сторожці, а як стемніє—іде обходити маєток.
Тут живуть суворим життям. Живуть удень м’язами, а ввечері, в масному світлі лямпи, читають, сперечаються. Кімната пройнята сотнями невидних клубків, що котяться в мозку кожного й перевиваються в загальних думках.
Карпо Данилович, голова комуни, складає з черговим порядок роботи на завтра і сам усюди й біля всіх.
Карпо Данилович світить відшліфованою рожевенькою лисиною, блискає холодними глибокими очима, до всіх звертається твердим батьківським голосом, усе розкаже, пояснить. Ось побачив кількох:
— Семене, ти ото пустуй, а завтра на пошту їхати, раніш спати лягай. Після обід поїдемо шефство приймати. А ти, Хведьку, доповіді на завтра не забув?
Він встигає ще читати газети, книжки: провадити роботу з сількорами й партійну роботу в ближньому селі і в себе в комуні.
Сьогодні чергує по комуні Хведько. Він усе всюди оглянув усе, пішов до діда Картоплі, до свого діда. Вчора було сказано, щоб діда виселити із сторожки й зробити там пекарню. Холодне осіннє сонце сковзається по капежах, але не сушить і не гріє — через те невесело. Образливо хмуриться небо.
Хведько до окремого будиночку йде. Низенька хатина. Над хатинкою голими руками вітей дерева сваряться хмарам і ще комусь, хто їх образив.
П’ятами вдавлює в землю Хведько листя, а за ним улесливо стрибає його довга худа тінь.
Дід сидить босий з думою на безкольоровому, ніби з цвіллю, лиці. Пухнасті, сиві, льокайські баки роблять його обличчя схожим на морду старого кота.
— Ну, діду, коли нас бог покарає, га?..
Повернувся з несподіванки, заблимав вицвілими очима, пожував блідими губами. Онук стоїть твердо, розчепіривши ноги, в коротенькому піджаці. Відповів дід тонким рипучим голосом:
— А ти бога не дрочи... комуна...
— Хіба бога й дрочить можна... Дрочиться худоба в спеку...
Хведько завжди з насмішечкою до діда, а той — сердитий — сопе. Хведько розмашисто повітря крає руками, кепку на бік, підморгне оком веселим і підборами по-військовому стрельне.
А дідові б і ніякої роботи не давали, та заявив, що дурно хліба не їстиме, а йти нікуди. Захотів сторожувати. Онук витяг кесета й почав цигарку смакувати. Крізь зуби чвіркнув сліпою—задьористо, іронічно:
— Діду, а ви хороший комуніст, знаєте?
— Чого привяз?
— А хіба погано бути комуністом?
— В якономії, а не в комуні... злидні...
— Злидні, в пана менше худоби було, ніж у нас.
— У пана багатство було.
Дід слова пришльопуе — почав сваритися з онуком, хоча любить його суворо. Образа розтопилася в нього в грудях гаряче, а в ній потопли і сльози, і слова, і бог, і комуна. Дід лається, а онук, підбадьорюючи його, дратує
— Скоро, діду, в тираж вийдеш, старий
— А це що за птиця?
Ха-ха, це сурйозна штука ...
Картопля зморщив лоба, поритого червою думок і часу й спитав:
— А це слово не схоже з словом Еспанія?
— Ні, а що?
— Так...
Дід нічого не сказав, а тільки поморгавши, таємно посміхнувся. Еге, через це слово він збагатив би комуну... коли б захотів. Знає, що Еспанія — то країна, де живе люд не нашої масти Хороша країна, бо й слово ніби чуже... невідоме ...
Хведько не розпитував. А бистрі очі його помітили, як дід, сказавши це, стривожився. Хведько про справу говорити почав. Ухвалено — переселити діда в кращу кімнату, в будинок, сьогодні. А тут пекарня буде...
Але Картопля став дибки — він звідси нікуди не піде. Нехай йому роблять що... нехай убивають — не піде звідси! Долівка в кімнаті брудна, стіни цвілі, піч димить, а полагодити не дає дід. Ще й на ревматизм хорий.
Картопля знову завів про бога — надто вже на бога захорів і на комуну.
— Сказився дід...
Парубок плюнув і вийшов із хати.
Пішов порадитися з Карпом Даниловичем. Той здивовано ляснув себе по стегнах:
— Не вгодиш на всіх, кожен хоче свої закони писати .. Діла-а ... Бачу, що тобі жаль діда?
— Та старий, через те й дурний...
Хведько безнадійно поправив кепку, мов хоронити зібрався Картоплю:
— Про Еспанію якусь мудрить, мабуть, скоро окачуриться...
Висушене, синювате обличчя стало перед Хведьковими очима — обличчя дідове. Баки на щоках — суха збита солома.
Карпо Данилович викинув з димом махорки:
— Ну, панькатись не будемо... хоч і дід твій... Поговорю сам, нехай поки заспокоїться ...
— А хіба я винен, що він мій дід?
Насвистуючи Хведько пішов до загороди... Звичайно: осінь — замордована дощем сива даль і хмари звісили над землею затьопані подоли.
II. Сторож Картопля — особа з таємницями
— Що ж за життя пішло, коли говорить — душа то машина. Витяг ото душу, витер пил, гвинтики підгвинтив, уставив у груди, чи куди там — біжи й знову живи. Ех, туди його, господи прости, такій матері. Та й хто говорить — Хведько, що недавно без штанів бігав.
Такими словами Картопля розмовляє вночі з куцохвостим собакою Салдатом. Той біжить мовчки попереду, а у відповідь дідові азіятським посвистом вітер летить з голої стерні.
У відповідь вітрові, у відповідь на свою злобу Картопля сердито закалатає в калаталку, навіть Салдат здивується.
У дворі, в темряві купи хмизу й якогось дуб’я лежать трупами, темніють голими худими кістяками.
Дід зігнувшись пішов до саду, підійшов до ослінчика, позіхнув. На цьому ослінчику пан щоранку прохлаждався, а він виносив панові квасу та люльку.
Сідає на лаву дід і задумливо дмухає у вуса. Салдат вертить цурпалком хвоста. Картопля простягає ноги в здоровезних чоботах. Крутить ноги — на дощ... Осінь... Від ревматизму ноги болять восени, ніби їх мелють на жорнах, ніби гнила вода Просмокталася в кістки Й отруює їх.
Потім пішов обходити стайні та загороди. У загороді байдуже замукала корова, й несподівано, зухвало гримнув півень. Десь леліло в далині надрання. На важких пухнатих віях хмар билася тремтяча осіння сльоза.
Раптом із саду суворо, роздратовано загавкав Салдат. Дід відповів йому нервовим торохтінням у калаталку, хотів бігти сіпнути за дротину, що до дзвоника, покликати людей, але повернув до собаки, що уривчасто й злісно на когось кидався. Вогкий бур’ян під ногами плутається. Тіні дерев розпливаються в підсмерку.
Підійшов ближче дід. Якась тінь стоїть під берестом. Салдат кидається їй під ноги.
Передрання сіре, гливке, хоч іскри сій...
Людина ступнула крок до діда, і хрипкий голос ніби гавкнув у тон собаці:
— Прожени, а то приб’ю пса...
Картопля свиснув, покликав собаку. Підступив ближче. Мовчки дивиться, людина теж мовчки свердлить очима постать дідову й хутко питає: — Ти — Картопля?
— Я ... А що ?
— Картопля, ти?
— Я...
— Так... у Самбурського льокаем був... І не забув ще пана Теофіла?
— Ні...
Один на одного дивляться підозріло.
—Ходім до тебе, поговоримо...
Голос не чистий у людини, а човгнула йти. Дід зупинив:
—Ати хто... по ночах ходиш, я сторожую...
Картопля суворо ворохнув бровами й заступив дорогу.
Дядько в піджаці озирнувся навкруги, підступив упритул до Картоплі, натискуючи на слова, просичав:
— Слово Еспанія пам’ятаєш?
Дід тріпнувся, заходився якимось дивним смішком — заворушилися баки на зів’ялому, кольору гнилого бур’яну, лиці.
—Від пана? живі вони?
—Живий...
І всі живі?
—Жив; всі... Я свій... родич їхній. Афанасій Якович, може, знав. Але мені говорено, що...
Підняв палець і поклав собі на губу...
—Хе-хе... Чого ж ... Хе-хе... ходім до мене... Не знав вас раніш, не знав.
Зачовгав ногами Картопля доріжкою, по-старечому сіпаючи головою, побіг попереду. За ним, ступаючи військовим кроком, ішов піджак.
—Еспанія... Хе-хе... Отаке...
Десь синіє світанком, і, мабуть, за обрієм сонце виплутується з липких вогких хмар.
ІІІ. Міркування про різних людей
Люди різні бувають, як різне дерево в лісі. Котре дерево — крем’язне, похмуре, котре — струнке, веселе.
Знову ж: і люди так.
А людині ще на сьогоднішній день дивитись треба. Один день похмурий, другий — ясний.
Від цього дня — дід Картопля похмурий. Кілька день не було вже Афанасія Яковича, він оселився на хуторі, за дев’ять верстов подалі, говорить — якесь іще діло справляє. Раніш щоночі приходив до діда і в сторожці: скидає теплого засмальцьованого піджака, ворушить м’яким тілом.
Жаб’ячий рот слова вихлюпує, слова липкі й голі. Ніби звичайні слова, а клеєм липнуть.
І сміх смакований із словами, такий сороміцький сміх, як у нечистої баби.
І — ніби паньске обличчя, а мотузяне і Сидором кривиться. Панок благочестивий і злодійкуватий.
Знає дід — люди різні бувають.
Ось Карпо Данилович, головний у комуні, лисий, низенький, а чесний — цей не схибить. А в панка за словами думок не вловиш — під піджаком старим тіло м’яке. Слова липнуть, а думка вужем виприсає.
Людину й словами міряти можна — яке слово скаже...
Віддати треба Афанасієві Яковичеві, бо Еспанію сказав. А що зробиш сторож — не сторожеві ж самому замка ламати.. Сторож, а хатину замкнено, і в панка язик липкий і теліпається — вірити йому не хочеться.
Щось довгенько оглядав панок ночами комуну, ходив з Картоплею, розпитував, що, як. Смішком-реготком сипле, і дідові болить, та по-різному люди говорять — корови і ті на різний лад ревуть.
Тепер дід сидить у новій кімнаті. Таки виселили із сторожки — замкнули її, бо завтра неділя, а потім будуть робити там пекарню. Кімната нова, біла, чистенька. Над вікном липа гола, і вітер падає у віті, трусить там тужно.
Виселили, Карпо Данилович сам розмовляти про це прийшов — по-хорошому говорив, і Хведько прийшов — онук. Хведько — той уміє говорити. Чи на сході, чи перед своїми — чубом тріпнув і про що завгодно — про землю, про закордонних панів, про свою шпану жарить, ніби змалку на це вчився. Насобачився, сказано. Не дурно в комуні Хведько всюди — в город, у село — він їде.. Будуть люди з парубка.
Сьогодні востаннє прийде панок — що йому скажеш? — Виселили.. повірить. А стерегти взявся — держись чесно...
Картопля зашив кожуха, встромив голку в шапку, почухав одну баку, пожував губами. Лице йому ще дужче зморщилося, висохло.
Ніби хто те лице м’яв, скуб, довго жував, а потім надів на дідову шию.
Очі мутнопрозорі, безкольорові, затуманені. Заплуталися очі у вітах липи.
З-під мертвої Картоплиної губи висунувся рудий пеньок зуба й соромливо сховався. Такими зубами життя не взгризеш — гнилі вже!
Позіхнув : — І пани вже перевелися... Да... перевелися ...
IV Єспанія і тайна сторожки
І знову: застигла осіння ніч. Вночі будівлі збільшуються й мутні тануть.
І знову: Картопля б’є у калаталку — звичайно. Картопля і Салдат слухають, як зривається шелест полохливо й падає біля них.
Прислухається дід до саду, хоч знає, що почує не він, а Салдат, і тоді собака стривожиться злобою. Не хоче звикнути собака до Афанасія Яковича, а той усе пригодовує його.
Справді: собака, наїжачивши шерсть на спині, вигнувши спину, зірвався до саду — потонув, розтанув у насупленій млі.
З’явився... Картопля, з полегшенням закалатавши, пішов за собакою. Панок у своєму засмальцьованому піджаці, з лантухом за плечима вийшов із-за дерев, кидаючи собаці шматочки їжі. Салдат кидався у темряві на м’ясо, а тоді раптом заскавучав, побіг у кущі і вже не вертався.
З смішком-реготком панок дідові слівце друге, Картоплю підсолоджує словами, розмовами. Слова такі слизенькі, ніби смальцем намазані, і в роті на язиці не держаться.
— Як діла наші... Хі-хі... Еспанія зачарована...
З присмаком, слова облизуючи, почав Афанасій Якович про справу. Пішли до сторожки — між кущів, між дерев, листя осіннє на стежці заворушуючи.
Але дід похмуро спинився й розповів, що його виселили і сторожка на замку замкнена...
Піджак на крок відстрибнув і шапку збив на потилицю і слова одне за одним з зупинкою викинув:
— А... нічого не той...
— Нічого, тільки я стережу і замка не дозволяю ламать... на старості, та тобі й давати не хочу.
— Хе-хе.... чудак... не дозволить...
Пощупав замка Афанасій Якович, в лантуху забрязкотіло залізо. Порився там, щось дістав — прицілився до замка.
— Покинь, я сторож, говорю... а то зараз покличу людей...
Картопля повернувся й пішов до стовпчика в напрямку будинку, панок гукнув — дід пішов. Тоді панок наздогнав діда, тихенько по потилиці кулаком і під ногу на землю посадив. З слиною слова виплюнув:
— Лежи й мовчки, пес, а як я замок відіб’ю, покажеш.
Мовчки собі, застогнавши, дід сів, а там клацало металем біля дверей.
Дід обіперся об стовпчика, за дротину схопив і сіпнув щосили кілька разів. Задзеленчала тихо струною дротина в руках, зашелестіла аж біля будинку і там — нечутно — розбудила мідним звуком дзвона.
Раз... Другий... Третий...
У кімнаті хлопців чути, а на дворі не чути....
А коли замок хряснув розбитим кісяком і впав засов, панок повернувся до діда:
— Іди сюди, опудало ... Комуну стережеш ... Я ось зараз їм наладжу хазяйство, уже керасинчиком полив... піджарю... тільки сірничка піднесу, і свічечка господу богу, хе-хе!
Дід не ворушиться — панок креснув іскру холодного гніву, ступив два кроки, але пригнувся й сховався за стіною. На ґанку затупотіло кілька пар ніг. Хтось покликав діда, і раптовий постріл закотився колом аж кудись ген...
Підхопився дід і знову сів:
— Хведя... я осьдечки, сюди...
Затупотіло від сторожки до клуні. Підбігли Хведір з хлопцями.
Дід махнув на клуню:
— Нахвалявся клуню спалить, біжіть туди...
Скомандував Карпо Данилович — побігли. Хтось виніс ліхтаря.
За клунею кілька пострілів, і стихло — побігли садом. Над головою стрибали хмари, танцювали дерева, а навпростець степом помчав вершник — навряд чи наздоженеш.
Діда підвели, він розповів про злодія, попрохав вести себе в сторожку й захопити з лантуха лопату. Ліхтар угруз світлом у темряву. Дід, зідхаючи заговорив:
— Отут копайте!.. Здорово він мене по голові скубнув, а ніколи ніхто не бив... да... їхали пани, сказали — віддай тому, хто слово Еспанія скаже, а воно панок вонючий, та ще бити... Обережно копай, бо скляне...
Стовпилися хлопці, понахилялись, напружено чекаючи. А Карпо Данилович із Хведьком грудки глини викидають. Клацнула лопата — обкопали, витягли — дві скляні карафки, і всередині весело дзенькнуло ніжним блискучо-жовтим металем.
1925. рік.